Олексій Петров: історія одного доносу
Луняк Євген
Звернувшись практично до будь-якого викладу історії так званого Кирило-Мефодіївського товариства, ми можемо зустріти ім’я Олексія Петрова, студента Київського університету св. Володимира, котрому завжди відводиться ганебна роль зрадника цього товариства, бо саме він 3 березня 1847 р. написав донос, внаслідок якого були покарані кирило-мефодіївці. Дуже часто постать цієї особи змальовується у неприглядному образі ледве не жандармського агента чи свідомого провокатора. Хоча таке уявлення побудоване лише на простому факті, що донос про кирило-мефодіївців був написаний дійсно О.Петровим, він же дав найвикривальніші свідчення проти них під час розслідування у III відділенні, і, нарешті, саме він отримав за це винагороду від царя Миколи І.
Ненависть і презирство до зрадників і донощиків – річ цілком зрозуміла і традиційна. Тим більше, якщо врахувати те, які люди були покарані внаслідок доносу Олексія Петрова. Серед покараних найбільше виділяються такі гіганти українства як Тарас Шевченко, Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш. Велич цих людей, а особливо першого, є a priori ясною річчю для кожного щирого українця. Саме це посилює зневагу та відразу до постаті О.Петрова.
Слід враховувати, що майже кожне дослідження діяльності Кирило-Мефодіївського товариства мало під собою певний ідеологічний підтекст. Українська національна історіографія розглядала Петрова як зрадника української справи, великого діла українського відродження, донос якого спричинив невиправної шкоди українському рухові і загальмував його розвиток на декілька років, позначившись на долях найактивніших діячів тогочасного українства. Саме тому в деяких націоналістичних українських виданнях не забували вказати, що зрадником патріотичного українського товариства став “москаль Петров”, що зазвичай наводилося, як один з прикладів придушення російським урядом і суспільством споконвічного прагнення українців до волі [1].
Для російських націоналістів і шовіністів Петров очевидно уявлявся захисником інтересів російської єдності та істинним патріотом своєї держави, котрий виступив проти українського сепаратизму, що тільки-но зароджувався [2].
Велика ідеологізація радянської історіографії, мабуть, також не потребує особливих обгрунтувань. Оскільки кирило-мефодіївці розглядалися радянськими істориками, здебільшого, як один з регіональних епізодів загальноросійського суспільно-визвольного руху, то розгляд членів цього товариства органічно вписувався як продовження революційних традицій декабристів і, водночас, вони оголошувалися попередниками революціонерів-різночинців народників. Таким чином, зрадник Петров розглядався як ворог прогресивного революційного руху, прислужник царського самодержавства [3].
Тільки зараз історична наука отримала можливість потроху вивільнитися від міцних ідеологічних кайданів. Хоча зруйнування старих стереотипів у вітчизняній історіографії одночасно відзначалося створенням нових, які також були далекими від історичної дійсності і подавали тлумачення історичних подій з певним ідеологічним забарвленням.
Однак, тільки пильне вивчення джерельної бази дозволяє історику робити висновки про явища минулого. Причому моделювання певного історичного феномену ми можемо визнати вірогідним лише у випадку, коли воно не суперечить даним історичних джерел.
На жаль, постать Олексія Петрова майже ніколи не потрапляла в центр уваги дослідників. Здебільшого, інформація про нього зводилася до декількох речень, після яких, наділивши цю людину не дуже приємними епітетами, історик, як правило, забував про нього. А втім, об’єктивність історичного дослідження вимагає ретельного вивчення всіх фактів. Тим більше, коли йдеться про такий важливий феномен української історії, як Кирило-Мефодіївське товариство.
Зробімо спробу розглянути питання, хто ж він такий Олексій Петров, ім’я якого уже півтора століття вкрите ганьбою підступності та зради?
Олексій Михайлович Петров походив з бідної дворянської родини. Його батько Михайло Петров був родом із бідних дворян Смоленської губернії. Після смерті свого батька він виховувася при дворі тітки, генеральші Пассек, яка віддала його в артилерійську школу. Після закінчення її служив в армії. Одружився з дівчиною, що походила з дрібного місцевого дворянства на Чернігівщині. Отже, росіянином О.М.Петрова можна вважати лише по-батькові, бо по-матері він, скоріше за все, був українцем. Оскільки сам Михайло Петров був безземельним дворянином, то родинним гніздом для молодого подружжя Петрових став родовий маєток його дружини Єфросинії Ісидорівни, яка мала дім у Стародубі (нині Брянська область Росії), 4 душі чоловічої статі кріпаків і 150 десятин орної землі біля селища Добрянка (нині селище міського типу Ріпкінського району, Чернігівської області).
В 1827 р. у сім’ї Петрових народився первісток, яким власне і був Олексій. Однак військова служба відволікає Михайла Петрова від сімейних обов’язків, і вже в 1828-1829 рр. він бере участь у турецькій кампанії. По закінченню війни він залишає службу, повертається у маєток і займається господарськими справами [4]. Крім найстаршого сина Олексія, у Михайла та Єфросинії Петрових народилося ще четверо дітей: дочка Юлія та сини Микола, Дмитро та Лев [5]. У 1833 р. Михайло Петров поступає на службу до корпусу жандармів і протягом десяти років до самої смерті служить на посаді ад’ютанта в жандармських управліннях Києва, Чернігова та Курська. На 1843 р. йому вдалося просунутися по службовій драбині до чину капітана [6]. Але на початку січня 1843 р. родину Петрових спіткала трагедія – помер маленький син Лев, а через чотири місяці, 6 травня того ж року помирає й годувальник сімейства [7].
Юний Олексій в цей час виховувався у пансіоні при Курській гімназії, по закінченню якого восени 1844 р. поступив на юридичний факультет Київського університету [8]. Оскільки розраховувати на допомогу матері, яка після смерті батька отримувала невелику пенсію і виховувала крім Олексія ще трьох дітей, він не міг, то після вступу до університету Петров підробляє в різних місцях приватними уроками, що давало йому змогу отримувати у місяць до 20 крб. сріблом [9]. Але, незважаючи на це, юнак завжди проживав у бідності, до того ж час від часу відсилав гроші матері, щоб допомогти їй у вихованні своїх братів і сестри.
Деякий час Петров мешкав у Києві в свого дядька (очевидно по материнській лінії) Давида Олександровича Подгурського, професора математики Київської духовної академії [10]. Пізніше наймав помешкання, хоча продовжував інколи заходити до дядька. Молодий Петров, судячи з усього, був освіченим юнаком. Під час слідства жандарми виявили у нього велику кількість книг, зокрема німецькою та французькою мовами, серед яких твори Монтеск’є. Серед особистих речей Петрова знаходилася і скрипка, що може свідчити про певний потяг до музики [11]. Відомо, що через багато років немолодий вже Петров зароблятиме на життя саме уроками музики [12].
Під час навчання Петров знайомився з студентами університету. Серед кола його знайомих були і майбутні кирило-мефодіївці, студенти філософського факультету, трохи старші ровесники Петрова О.В.Маркович та О.О.Навроцький. Гарне знання Петровим подробиць життя Опанаса Марковича, виявлене на слідстві, наводить на думку про приятельські стосунки між ними. Через Марковича, який у 1844-на початку 1845 рр. мешкав на одній квартирі з Навроцьким, могло відбутися знайомство Петрова і Навроцького. У серпні – грудні 1845 р. Маркович квартирував разом з новоприбулим у Київ М.І.Костомаровим [13]. Тож не випадково, що серед всіх кирило-мефодіївців, яких особисто знав Петров, він зміг назвати лише О.В.Марковича, О.О.Навроцького, М.І.Костомарова і М.І.Гулака. Знайомство з останнім Петров досить докладно висвітлив у своєму доносі 3 березня 1847 р.
Як свідчив Петров, на початку листопада 1846 р. він поселився у будинку протоієрея Андріївської церкви Завадського. Сусідом його по квартирі і був Микола Гулак. Стіна, що відділяла кімнати Гулака і Петрова, погано утримувала звук, тому, займаючись увечері, Петров міг часто чути голоси Гулака та його гостей, які обговорювали політичні, релігійні та культурні питання. Серед гостей Гулака неодноразово з’являлися Навроцький (двоюрідний брат Гулака) та Костомаров, яких Петров знав по університету.
У грудні 1846 р. до кола гостей Гулака додався М.І.Савич, який ненадовго зупинився у Києві по дорозі у свою закордонну подорож. Петров міг часто чути, як його сусіди голосно сперечаються й обговорюють переваги республіканського устрою держави, можливості революційних змін, тяжке становище простого народу та шляхи його покращення тощо. Однак особисто Савича Петров так і не побачив. Можливо, 19-річного юнака у бібліотеці котрого знаходилося п’ять книг Монтеск’є, щиро зацікавили розмови сусідів, цим можна пояснити той великий інтерес, з яким Петров прислухався до промов, що робилися сусідами за стіною.
Невдовзі під час званого обіду у Завадовського відбулася зустріч і знайомство Петрова і Гулака. З великим захопленням юний Петров виклав Гулаку ідеї, подібні до тих, що проголошував він і його гості. Звичайно, вести крамольні розмови з молодиком, з котрим Гулак щойно познайомився, було небезпечно, але щирість і завзяття, з якими говорив Петров, переконали Гулака в тому, що юнаку можна довіряти. Інформація, яку відкрив Петрову Гулак, дуже вразила хлопця. Виявляється, що Гулак і його товариші є членами величезного товариства, яке розповсюджує свою владу не лише в Росії, але й в інших слов’янських країнах. Головний центр організації знаходиться у Москві. Всі члени товариства мають умовний знак, що служить символом їхньої єдності – золотий перстень з іменами Кирила та Мефодія, перших слов’янських просвітителів. Основною метою товариства є розповсюдження вільних ідей серед юнацтва й привернення його на свій бік. Гулак прочитав Петрову статут товариства і дозволив тому його навіть переписати [14].
Звичайно, за відомостями, які нам відомі про Кирило-Мефодіївське товариство, ми можемо вважати розповідь Гулака перебільшеною. Очевидно, у захопленні юнаком, Гулак, який хотів вразити юного Петрова, видавав бажане за дійсне. Насправді діяльність товариства була набагато скромнішою і, як правило, не йшла далі розмов про політичні, релігійні та культурні питання.
Петров став частим гостем у Гулака. Ймовірно, їхньому зближенню сприяло те, що Петрова міг трохи знати двоюрідний брат Гулака Навроцький і досить непогано його товариш Маркович. Але необхідність заробляти на хліб плюс університетські заняття перервали часті візити Петрова до сусіда. Під час різдвяних свят Петров був змушений доглядати за маленькими дітьми поміщиці Якубовичевої. Саме в цей момент Петрова викликав до себе Гулак. Коли Петров прийшов до нього, там уже був Навроцький.
Заявивши, що він виїжджає у Петербург, Гулак прочитав Петрову твір, який той у доносі, зважаючи на християнсько-релігійний стиль, назвав “Законом божим”. В історіографії за ним міцно закріпилася назва “Книги буття українського народу”. Головною ідеєю цього твору було визволення українців та інших слов’янських народів з неволі. Після цього Петрова запитав Навроцький, щодо ставлення того до почутого. У своєму доносі Петров не повідомляє про свою відповідь, але, очевидно, вона прийшлась по душі і Гулаку, і Навроцькому, бо тут же останній прочитав Петрову чотири недрукованих поезії Шевченка, що, як свідчив у доносі пізніше Петров, “мали своїм змістом думки цілковито протизаконні” [15]. Однак, переписати “Закон божий” Петрову Гулак не дозволив, пославшися на терміновість від’їзду [16].
У січні 1847 р. Гулак виїхав з Києва до Петербурга. До речі, частину дороги з ним їхав Шевченко, який їхав у Борзну. А до Петрова 15 січня на десять днів завітала мати.
Наприкінці лютого після закінчення навчань Навроцький і Маркович відправились у Пирятин. Свою діяльність у лютому 1847 р. Петров у доносі характеризує дуже скупо. Частково це пояснюється тим, що майже всі члени товариства, яких він знав, роз’їхалися з Києва, також можна припустити, що Петров не хотів обтяжувати становища своїх знайомих – Навроцького та особливо Марковича, які деякий час залишались у місті. Напевне про це сказати не можна. Але, як би там не було, відомо, що вже 3 березня 1847 р. Петров пише донос попечителю Київського учбового округу О.С. Траскіну про таємне “Слов’янське товариство св. Кирила та Мефодія”, що діє у місті.
Зазвичай, дії Петрова в історіографії прийнято тлумачити як акт свідомої провокаторської діяльності. Петров набуває навіть дещо містифікованих рис Іуди Іскаріота, якщо врахувати, що він був одним із дванадцяти членів товариства. До цих дванадцяти “апостолів” можна також додати образ Тараса Шевченка, який набув ореолу святості національного пророка України і був також зраджений Петровим. Отже, діяльність Кирило-Мефодіївського товариства у такій інтерпретації набуває певної аналогії з біблійними сюжетами.
Але мислити так, означало б дуже спростити ситуацію. Згадаймо також про ідеологічне підгрунтя багатьох історичних праць, яким було вигідно зображувати Петрова саме так. Довгий час історики практично не звертали ніякої уваги на таке історичне джерело, як спогади самого Петрова про події 1846 – 1847 рр. Між тим, вони заслуговують на ретельне вивчення [17].
Як свідчив сам Петров у своїх спогадах, під час одного з візитів до свого дядька Д.О.Подгурського він проговорився тому, що вступив до одного таємного товариства і на вимогу дядька показав йому його статут.
Більш досвідчений дядько швидко зрозумів, у яку халепу вскочить його племінник, якщо про таємне товариство стане відомо владі. Мабуть, у пам’яті Д.О.Подгурського ще були свіжі спогади про недавню справу закриття Київського університету у зв’язку з діяльністю антиурядових організацій. Логічніше за все, до цього моменту Петров і уявити собі не міг всю серйозність ситуації і можливі її наслідки. Якщо врахувати, що з моменту, коли він дізнався про товариство, до доносу 3 березня 1847 р. пройшло майже три місяці, важко зрозуміти його дії, як свідомого провокатора. Навряд чи 19-річний юнак виявився такою підлою, підступною та хитрою особистістю, яка самотужки вирішила назбирати компромат на кирило-мефодіївців, щоб подати донос у найповнішому вигляді. Адже слова Петрова про те, що він не доносив владі про існування таємного товариства, щоб детальніше дізнатися про нього, виглядають досить непереконливо.
До того ж Петров, у разі якби справа дійсно виявилася такою серйозною, міг сам би опинитися на лаві підсудних за недонесіння. Адже протягом трьох місяців своєї «шпигунської» діяльності він дав можливість роз’їхатись членам товариства у різні місця, а один з них Савич взагалі потрапив за кордон. Крім того, інформація, що зміг зібрати Петров про таємне товариство, була досить скупою і здебільшого грунтувалися на розповідях Гулака, які Петров почув у перші дні відкриття ним цього товариства. Тож той час, який, за свідченням Петрова, він витратив на збирання інформації про таємне товариство, він змарнував дуже неефективно. Саме ця обставина змушувала тепер Петрова виправдовуватися і пояснювати таку велику часову відстань між викриттям товариства і доносом.
Скоріше за все, слова Петрова про те, що він не сповіщав владу про таємне товариство св.Кирила та Мефодія, щоб вивідати про нього побільше, є елементарним бажанням виправдати себе, щоб уникнути покарання. Ймовірно, текст доносу був відрепетирований разом з дядьком Подгурським, становище якого у Києві також похитнулося б, якщо його племінник виявився б політичним злочинцем.
Галицький історик М.С. Возняк писав, що ще до 3 березня 1847 р. Петров намагався зробити донос генерал-губернатору Д.Г.Бібікову. Але коли той дізнався, що студент прийшов доносити на свого учителя – Костомарова, негайно вигнав Петрова [18]. Звідки таку інформацію взяв М.С. Возняк, невідомо, в жодних відомих джерелах і літературі вона не підтверджується. Однак те, що подібний факт був можливий, є цілком ймовірним. Хоча, можливо, це є одна з тих поголосок, яких безліч ходило навколо кирило-мефодіївців після арешту, зафіксована лише М.С. Возняком.
Як би там не було, але зробити донос для Петрова перетворилося на засіб самозахисту. І 3 березня 1847 р., коли Д.Г.Бібіков поїхав у справах до Петербурга, Петров робить донос попечителю Київського учбового округу О.С. Траскіну та його помічнику М.В.Юзефовичу. Сам факт звернення саме до відомства, що було в юрисдикції Міністерства народної просвіти, а не до жандармерії, поліції чи цивільного губернатора І.І.Фундуклея, свідчить про те, що Петров міг діяти за підказкою свого дядька, професора Подгурського, якому саме ця галузь була найбільш відомою, і особисті зв’язки з посадовцями якої, зокрема з Траскіним і Юзефовичем, він напевне мав. Отже, син жандармського капітана, студент старшого курсу юридичного факультету мав розуміти, що робить донос явно не тому відомству, яке має займатися цієї злочинною для уряду справою.
Є відомості, що Петров трохи раніше зробив усний донос Юзефовичу, а вже потім в його присутності повторив його Траскіну [19]. Однак суті це не міняє, і чорна справа була зроблена.
Тепер прийшла черга хвилюватися Траскіну, який прогавив створення антиурядового злочинного товариства на першому ж році своєї роботи на посаді попечителя учбового округу. І це при тому, що кілька років тому Київський університет вже зачиняли для “профілактики”, щоб очистити його від політизованих елементів. Якщо справа дійсно була такою серйозною, як вона виглядала у доносі Петрова, то Траскіну потрібно було очікувати поганих наслідків для своєї службової кар’єри.
А особливо треба б було хвилюватися Юзефовичу, під крилом якого працювали Костомаров, Гулак і інші кирило-мефодіївці. Тим більше, що, як пізніше свідчив Костомаров, Юзефович знав про намір Костомарова скласти науково-освітнє товариство, скоріше за все, знав про збори української інтелігенції навколо Костомарова і Гулака, які проводилися без особливої секретності [20].
Подібну догану міг висловити Юзефовичу і Траскін. Для Юзефовича виник ризик самому понести відповідальність.
Але проводити арешти і вести розслідування – це явно не компетенція керівництва учбового округу. Отже, Траскін і Юзефович звільняють з посади вчителя малювання тільки-но призначеного на неї Шевченка і відправляють докладне повідомлення до Петербурга генерал-губернатору Бібікову, а той вже нехай вирішує, що робити, причому відмічають, що Маркович і Навроцький вже закінчили Київський університет, а Гулак взагалі вихованець Дерптського університету.
Водночас, Траскін і Юзефович починають тихо проводити розслідування цієї справи, періодично викликаючи Петрова на допити. Петрову також доручають вивідати все, що можна про таємне товариство. Завдання дуже складне – з Костомаровим особисто Петров був не знайомий, а всі інші відомі йому кирило-мефодіївці роз’їхались. Петрову пощастило натрапити ненадовго в Києві Марковича, але все, що він зміг з нього витягнути, лише те, що той читав “Закон Божий”. Отже, тепер Петров почав свідомо виконувати роль зрадника, розпитуючи свого друга про те, що могло мати погані наслідки у його житті. Однак, незабаром і Маркович знову виїхав з Києва на великодні свята до брата. Місцева київська влада нічого не зробила для затримання Марковича. Також без всяких наслідків залишилося і коротке перебування в Києві молодого подружжя Кулішів і примкнувшого до них Білозерського (рідного брата дружини Куліша), які прямували до Варшави, щоб розпочати свою закордонну подорож.
Київська адміністрація вичікувала рішення з Петербурга.
Бібіков, отримавши повідомлення з Києва, негайно передав справу туди, де нею і мали займатися, тобто до III відділення власної його імператорської величності канцелярії. 17 березня у Петербурзі почалося розслідування справи “Украйно-Слов’янського товариства”. Така назва, скоріше за все, була дана товариству жандармами, бо слов’янофільське по ідеї, воно було українофільським по суті. Одночасно, щоб допомогти слідству, Бібіков запропонував передати для використання керуючого своєї канцелярії М.Е.Писарєва (правда, як виявилось пізніше, толку від нього було небагато, адже з виявлених кирило-мефодіївців крім Куліша, Костомарова, Шевченка і Гулака він нікого не знав). Це також дозволяло Бібікову бути в курсі розвитку справи, яка того дуже непокоїла, тому він настійливо просив III відділення тримати його в курсі, зокрема, надсилати копії свідчень підслідних на допитах [21].
Шеф жандармів, начальник III відділення граф О.Ф.Орлов в той же день зробив доповідь цесаревичу Олександру (майбутньому Олександру II), цар Микола І тоді хворів, про необхідність арешту Гулака, який знаходився на той момент у Петербурзі. З усього видно, що справі “Украйно-Слов’янського товариства” було надане дуже велике значення. Резолюція цесаревича Олександра була наступною: “Арестовать Гулака немедля!” [22] Відтепер цесаревич Олександр тримав справу “Украйно-Слов’янського товариства” під власним контролем.
Арештовувати Гулака пішли не хто-небудь, а обер-поліцмейстер генерал-ад’ютант С. О.Кокошкін і керуючий III відділенням генерал-лейтенант Л.В.Дубельт, що зайвий раз підкреслює всю важливість цієї справи.
18 березня Гулака було заарештовано. Ця подія для нього була як грім серед ясного неба. Головним компрометуючим матеріалом у Гулака був твір, відомий з доносу Петрова як «Закон божий». Спроба знищити цей твір у відхожому місці була для Гулака невдалою, і негребущі руки жандармів витягли його і звідти. Крім цього злочинного рукопису також в Гулака були знайдені статут і перстень з іменами Кирила і Мефодія. Отже, донос Петрова підтвердився, а, значить, в Києві дійсно існує таємне антиурядове товариство, деякі члени якого вже вирушили за кордон. Справа “Украйно-Слов’янського товариства” все більше набирала серйозного значення. Ще більше в цій думці жандармів ствердили допити Гулака, який відмовлявся свідчити будь-що про таємне товариство.
28 березня О.Ф.Орлов зробив ледве одужавшому Миколі І доповідь про викрите завдяки Олексію Петрову таємне “Слов’янське товариство св. Кирила і Мефодія”, в якій показував велику серйозність цієї таємної організації. Імператор дуже зацікавився цією справою і наказав, якщо виявиться щось важливе, негайно йому повідомити. III відділення також підтримувало думку, що дії київських українофілів були інспіровані з боку польської революційної еміграції в Парижі [23]. Поляки-заколотники неодноразово давали про себе знати, проводячи антиросійську пропаганду. І саме в цьому руслі на перших порах проводило свою діяльність III відділення. Так, саме в такому ключі жандарми витлумачили прокламацію “К верным Сынам Украины!”, що з’явилася в Києві відразу після початку арештів кирило-мефодіївців [24]. Тому ще 24 березня Орлов відправив депешу до намісника Царства Польського І.Ф.Паскевича-Еріванського, де повідомляв про викриття в Києві таємного товариства [25].
А тим часом, коли в Петербурзі тривали всілякі моральні тортури над Гулаком, до Києва було направлено наказ провести обшук і заарештувати інших кирило-мефодіївців: Костомарова, Посяду, Марковича, Тулуба, Андрузького, Шевченка, Білозерського. Такий же наказ було надіслано до Чернігівського, Полтавського і Харківського генерал-губернатора М.А.Долгорукова щодо Навроцького. Були зроблені також накази митним службам про арешт Савича і Куліша, в разі, якщо вони будуть перетинати кордон Російської імперії (жандарми ще не знали, що Білозерський разом з Кулішем виїхав до Варшави).
28 березня в Києві були отримані секретні інструкції таємно провести обшуки і арешти виявлених кирило-мефодіївців. Протягом майже місяця Юзефович мав нагоду якось попередити Костомарова про небезпеку, проте він цього не зробив, можливо, побоюючись за свою шкуру. Навпаки, Юзефович відіграв ще більш ганебну місію, видавши Костомарова, людину, яка вважала його своїм покровителем. Арешт Костомарова відбувся напередодні весілля, що стало найбільшою трагедією у його житті.
Слід за Костомаровим почали заарештовувати й інших учасників товариства. У Києві було затримано і допитано О.Д.Тулуба, І.Я.Посяду, Г.Л.Андрузького, О.В.Марковича. На переправі через Дніпро до Києва заарештовано Т. Г.Шевченка. У Золотоноші заарештовано О.О.Навроцького. Майже всі з затриманих були відправлені до Петербургу, крім Тулуба, який аргументовано довів свою неучасть у товаристві, та Марковича, котрий якраз щойно захворів.
У Варшаві було заарештовано П.О.Куліша та В.М.Білозерського. Велися активні пошуки М.І.Савича за кордоном.
Київські слідчі провели велику розшукову роботу. Особливо тут слід відмітити Юзефовича, який був краще за інших обізнаний у цій справі, і намагався вислужитися перед начальством, щоб вона не мала якихось негативних наслідків для нього. Відомий випадок, коли Траскін робив допит Петрову, а Юзефович в цей момент проводив обшук в квартирі Петрова. 25 квітня Юзефович рапортував Траскіну, що він вжив усіх необхідних заходів для нагляду за сходками і зустрічами студентів [26].
А тим часом у Петербурзі в III відділенні повним ходом йшло розслідування справи “Украйно-Слов’янського товариства”. Костомаров і Навроцький заперечували існування будь-якого товариства, й в усіх їхніх поясненнях неможливо було побачити протизаконних дій. Незнанням про товариство відізвалися й новоприбулі Куліш і Шевченко. Однак уряд одразу звинуватив їх в українофільській діяльності і знайшов злочин у їхніх творах.
Наявність товариства підтвердив лише Андрузький, але його свідчення одразу здалися жандармам сумнівними і перебільшеними, оскільки він говорив, що слов’янське товариство почало діяти ще з 1839 р., що його члени мали намір розповсюджувати освіту в дусі української волі, проповідувати соціальне й національне визволення слов’ян і відродження на Україні Гетьманщини, що Слов’янське товариство ділилося на дві партії – помірковану, лідером якої були Костомаров і примкнувший до нього Гулак (сюди ж Андрузький відніс Навроцького), і непомірковану, яку очолили Шевченко і Куліш (сюди ж були віднесені Білозерський і Маркович). До товариства також належали прямо чи непрямо Посяда, Пильчиков, а також студенти М.Загурський та Є.Судовщиков. Сам Андрузький щиро каявся в своїх поганих діях і просив милості для себе [27].
Свідчення Андрузького відразу почали викликати недовіру в жандармів, хоча дещо вони й проясняли. Але повністю покладатися на ці слова неврівноваженого і морально нестійкого юнака вони не могли.
Крім Гулака і Костомарова у жодного з кирило-мефодіївців не було виявлено персня з емблемою товариства. Справа “Украйно-Слов’янського товариства” явно загальмувалася. 18 квітня Орлов змушений був повідомляти в Варшаву Паскевичу-Еріванському, що крім Андрузького жоден з арештантів не зізнався про товариство.
Очевидно, передбачаючи кропітку слідчу роботу, О.Ф.Орлов ще 7 квітня повідомив Д.Г.Бібікова про необхідність доставлення до Петербурга тієї людини, яка заварила всю цю кашу, тобто О.Петрова. Шеф жандармів наголошував, щоб той “був негайно відправлений до С-Петербурга у III відділення В.й.і.в. канцелярії не у вигляді арештанта” [28]. Таке розпорядження було одразу зроблене. І 26 квітня квартальний наглядач київської поліції Цепіков вже отримував квитанції про доставлення у III відділення “студента Петрова з його паперами та речами” [29].
А наступного дня ще не прийшовший до тями Петров давав свідчення жандармам. Однак доставлений донощик не виправдав сподівань слідчих. Петров не сказав нічого нового, крім того, що вже було в його доносі, тому, обмежившись єдиним допитом, жандарми його деякий час більше не турбували.
На той момент III відділення знало про таємне київське товариство набагато більше, ніж сам Петров, бо саме напередодні прибуття Петрова почав давати свідчення Білозерський. Він виявився доволі говірким. Бачучи, що більшість тих, хто був причетний до товариства, вже знаходяться в III відділенні, і, очевидно, жандармам вже все відомо, він перший після Андрузького визнав факт існування товариства. Білозерський розповів, що він, Гулак і Костомаров дійсно надумали скласти просвітницьке товариство, яке б поширювало ідеї об’єднання слов’ян під скіпетром російського царя і православну віру. Таким чином, членами недовготривалого товариства можна визнати лише цих трьох. Решта ж були просто учасниками розмов на різні теми, переважно справи слов’янства.
Білозерський намагався подати товариство, як гурток вірнопідданих учених-мрійників, який не переслідував жодних політичних, а тим більше антиурядових цілей [30].
Жандарми відмітили щирість і повноту свідчень Білозерського, що дало змогу нарешті підбити певні підсумки. Подальші висновки жандармів вже майже цілком базувались на свідченнях Білозерського, який дозволив їм вийти з глухого кута. З одного боку III відділення вже заявило про існування таємного товариства, з іншого – крім доносителя Петрова і неврівноваженого Андрузького жоден з кирило-мефодіївців не зізнавався в існуванні товариства, а відповіді Білозерського якраз дозволяли довести, що товариство недовго, але існувало, хоча й не мало на меті, якихось антиурядових намірів.
Тепер жандарми зрозуміли, що товариство не являло якоїсь серйозної небезпеки, і справу можна переводити на завершальний етап. Тим більше, що навколо цієї секретної справи вже почало ходити дуже багато найрізноманітніших чуток, одну з яких, нібито на тілі членів товариства виколото знак гетьманської булави, жандармам довелося навіть перевіряти. Провівши допити новоприбулого Посяди, який зізнався, що лише чув про намір скласти товариство, жандарми дійшли висновку, що справа “Украйно-Слов’янського товариства” по суті вияснена: польский слід не простежувався, речових доказів крім персня у Костомарова і Гулака, варіантів одного й того ж рукопису у цих двох та Білозерського, декількох паперів статутного характеру та неясних письмових свідчень про якесь товариство не знайдено.
Серед усних свідчень малися лише повідомлення донощика Петрова, неврівноваженого й запального Андрузького та Білозерського, з яких путнім було лише останнє. Ось тоді-то з наказу Дубельта в камері Костомарова і з’явився чиновник М.М.Попов, який показав в’язню свідчення Білозерського і сказав, як воно сподобалося начальству. Розрахунок Дубельта був вірний: Білозерський по суті казав те, що й Костомаров, але, якщо Костомаров визнавав існуючим лише намір скласти товариство, то Білозерський все ж таки визнав факт його нетривалого існування, тож Костомарову дали зрозуміти, що від нього очікують подібного зізнання. 7 травня Костомаров написав нові зізнання, в яких повторював, що товариства фактично не існувало, але, якщо можна назвати товариством коло трьох осіб, тоді воно було [31].
В той же день Орлов з радістю повідомляв Паскевичу-Еріванському виявлені обставини справи “Украйно-Слов’янського товариства”, що недовгий час існувало між трьома особами Гулаком, Костомаровим і Білозерським, і мало на меті об’єднання слов’ян під владою царя і розповсюдження між ними освіти й православної віри. Всі інші виявилися непричетними до цього товариства. Хоча серед них слід визнати Шевченка найбільшим злочинцем за його злочинні поезії й пасквілі на августійшу родину [32].
На 10 травня були створені проекти покарань винних. Залишалося лише провести очні ставки. Вони були проведені 15 травня і остаточно визначили ступінь винності підслідних. Білозерський, і в унісон йому Костомаров, повторили те, що було написане в їх зізнаннях. Шевченко і Куліш визнали себе винними в написанні злочинних творів. Навроцький, Посяда й несподівано Андрузький заявили про свою неналежність до товариства, а згодом, частково Посяда, а майже повністю Андрузький, відмовилися від своїх попередніх свідчень і заявили, що звели наклеп на невинних людей.
Стабільною залишалася поведінка лише двох – Петрова, який продовжував усіх викривати в злочині, і Гулака, який, очевидно переживаючи моральне потрясіння через те, що Білозерський і Костомаров, котрі разом з ним присягали, Петров, якому він довірився, зрадили його і їх спільну справу, по інерції продовжував наполягати на своїй колишній відповіді: «Не знаю». Але наступного дня, вже перебуваючи в казематах Олексіївського равеліну, Гулак погодився зі свідченнями Костомарова та Білозерського. Таким чином, всі троє учасників нелегального товариства визнали свою участь у ньому.
Тим часом, деталі секретного процесу “Украйно-Слов’янського товариства” обговорювали в усіх великих містах, чутки ширилися й обростали новими подробицями. Тягнути справу далі не мало ніякого сенсу, і 26 травня Орлов зробив остаточну по ній доповідь Миколі І. Доповідь Орлова щодо самого товариства фактично повністю базувалася на свідченнях Білозерського. Причому, Орлов змушений був відмітити, що спочатку цій справі було надано дуже великого значення, через те, що обшук і арешт Гулака повністю підтвердив донос Петрова, але в ході слідства було вияснено, що “Украйно-Слов’янське товариство” існувало досить короткий час наприкінці 1845 – на початку 1846 р. і складалося з трьох осіб: Гулака, Білозерського і Костомарова. Ініціатива в створенні товариства приписувалася Костомарову.
Діяльність товариства виставлялася як марення трьох учених-мрійників про з’єднання слов’ян під скіпетром російського царя. Але врешті-решт саме товариство розпалося, а його члени роз’їхались. Інші люди притягнуті до слідства були визнані непричетними до товариства, але Шевченко і Куліш визнавалися винними через свої окремі злочини. Орлов запропонував царю покарати членів товариства без суду, але оприлюднити вирок. Такий крок дозволяв нанести превентивний удар по слов’янофільству й вільнодумству та по народжувавшомуся українофільству, саме поняття якого скоріше за все було вигадане власне слідчими III відділення.
Покарання були запропоновані наступні: для Гулака, як головного керівника товариства, який до того ж найбільше перешкоджав слідству, і є людиною здатною на будь-який антидержавний злочин – 3 роки ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці і заслання до однієї з великоросійських губерній під найсуворіший нагляд; для Костомарова, який був ініціатором товариства, але в подальшому в усьому відверто зізнався, як найстаршого літами – рік ув’язнення у фортеці і також відправлення до великоросійської губернії не по науковій частині під найсуворіший нагляд; і, нарешті, для Білозерського, як наймолодшого з членів товариства, який відразу в усьому зізнався і повинився – 4 місяці у фортеці і направлення на службу до однієї з великоросійських губерній під нагляд. Шевченка як людину міцної статури за написання зухвалих віршів пропоновано було відіслати рядовим до Оренбурзького окремого корпусу з правом вислуги. Цікаво, що Кулішу було інкриміновано надмірну любов до Малоросії за що пропонувалося 4 місяці ув’язнення у фортеці і відправлення на службу до великоросійської губернії. Студентів Андрузького і Посяду від гріха подалі пропонувалося вислати до Казанського університету для закінчення навчання, а потім на службу до великоросійської губернії. Навроцького за пручання слідству витримати 6 місяців на гауптвахті і також зіслати до однієї з великоросійських губерній. Твори Костомарова, Шевченка і Куліша заборонити й вилучити з продажу, а цензорам, що їх пропустили зробити сувору догану з тим, щоб це не позбавило їх ніяких заслужених прав. Іншим цензорам наказувалося звертати більшу увагу на літературні твори.
Не був обійдений увагою і донощик-зачинатель справи «Украйно-Слов’янського товариства”. І тут царська влада проявила піклування про своїх вірнопідданих. Останній пункт доповіді шефа жандармів О.Ф.Орлова стосувався Петрова. Пропонувалося віддячити його 500 крб. сріблом і взяти на службу до III відділення, а його матері збільшити пенсію зі 100 крб. до 200 [33]. Вірогідно, прохання про прийом на роботу до III відділення було висловлене самим Петровим, який прекрасно розумів неможливість нормального подальшого навчання в університеті після отримання ним тавра зрадника і тому побоювався за свою долю. Крім того, батько його був жандармським офіцером.
В той же день, 26 травня граф Орлов зробив подання імператору про дострокове присудження Петрову прав дійсного студента без закінчення повного університетського курсу. У своєму поданні про Петрова шеф жандармів зазначав:
“В каком бы университете ни предоставить ему оканчивать курс, легко быть может, что учебное начальство из негодования к его доносу и по тому случаю, что многие известные лица принимают особенное участие в тех, на которых Петров донес, будет стеснять его во время учения и экзаменов и не удостоит его той степени, которой он достиг бы при обыкновенных условиях” [34].
Проте, розуміючи перебільшеність і невідповідність реаліям доносу Петрова, граф Орлов міг і пожалкувати про сильно закручений маховик справи таємного товариства. Міфічна величезна і розгалужена таємна організація виявилася мізерною купкою інтелігентів-мрійників, яких і товариством-то можна було назвати з натягненням. Тим більше, що повинні були постраждати люди такі, як, наприклад, Костомаров або Білозерський, котрих важко було назвати злочинцями, але й не покарати, просто відпустити було неможливо. Очевидно, саме тому, відмічаючи необхідність нагородити Петрова, як вірного слугу царя, шеф жандармів пропонував зробити це пізніше,
“чтобы не дать повода и не возбудить охоты к доносам в людях, на это склонных, как равно и для того, чтобы денежная награда назначена ему была соразмерно тому усердию и способностям, которые он окажет на службе” [35].
30 травня 1847 р. О.Петрова було прийнято на службу в III відділення з чином губернського секретаря [36].
28-29 травня Микола І в цілому затвердив пропозиції Орлова, внісши деякі поправки. Відомо, що Шевченку царем було заборонено писати й малювати. А от Білозерському, за щирість, Микола І скасував 4 місяці ув’язнення. Було також наказано видати все жалування Костомарова його матері і жалування Куліша його дружині за весь час ув’язнення, а нареченій Костомарова з матір’ю 300 крб. на дорогу до Києва [37].
Як можна побачити, такі покарання жандарми вважали цілком гуманними і милостивими з боку царя. Самі покарані були, звичайно, іншої думки. Костомаров, Куліш і Білозерський згодом згадували, що їх було ні за що карати. Шевченко вважав, що найтяжчого покарання для нього годі було й вигадати. Але слід визнати, що ці покарання кирило-мефодіївців були цілком у дусі того часу, і що є законним, а що незаконним вирішували вищі урядовці.
30 травня підслідним оголосили монаршу волю. Можна припустити, що всі вони залякані Орловим, Дубельтом і іншими жандармами очікували набагато більшої кари, а дехто і навіть смерті, тож почувши вирок багато з них щиро зраділи, хоча покарання для багатьох були досить тяжкі і несправедливі.
В той же день було вирішено Марковича, який знав про товариство, але не доніс, відправити в Орловську губернію під секретний нагляд. Тому, коли 2 червня Маркович нарешті був доставлений до III відділення, він після короткого допиту узнав, що йому належить вирушати практично в зворотньому напрямку. Відносно м’яким покаранням Маркович міг завдячувати тому, що справа “Украйно-Слов’янського товариства” була вже закінчена, а також багато в чому своїй двоюрідній сестрі К.І.Керстен, котра у своєму листуванні з Марковичем, яке потрапило до жандармів, захищала думки цілком відповідні офіційній політиці уряду і намагалася переконати в них свого двоюрідного брата.
Вірнопіддана дівчина також не була обійдена увагою і отримала від уряду 1000 крб., це вдвічі більше ніж отримав Петров, а її брати були влаштовані до вищих військово-навчальних закладів. Справедливості заради треба відмітити, що вірнопіддана дівчина не залишила напризволяще й свого нещасливого двоюрідного брата і постійно порушувала про нього клопотання і врешті-решт добилася його звільнення з під нагляду в 1850 р., раніше за багатьох інших кирило-мефодіївців [38].
М.І.Савич, якого нарешті розшукали за кордоном, коли справа вже була закінчена, уникнув серйозного покарання і був відправлений до свого маєтку.
Таким чином, справа, що почалася з доносу Петрова, тривала близько трьох місяців. До слідства було притягнуто більше трьох десятків чоловік. Загальні витрати на проведення розслідування склали декілька десятків тисяч крб., не мала по тих часах сума. Для багатьох видатних українських культурних і суспільних діячів, таких як Т. Г.Шевченко, М.І.Костомаров, П.О.Куліш процес 1847 р. став величезною трагедією у житті.
Не принесла щастя справа таємного товариства 1847 р. і головному її винуватцю – О.М.Петрову. З пожалуваних царем 500 крб. сріблом він на руки отримав лише 450, а 50, скоріше за все, були незаконно присвоєні кимось з вищого начальства. Майже всі отримані гроші Петров витратив на обмундирування, яке коштувало надзвичайно дорого і було досить важким тягарем для чиновників, та облаштування свого житла у столиці. Місячне жалування Петрова у III відділенні складало близько 40 крб., що при столичній дорожнечі дозволяло жити лише досить стримано. Але той дуже активно витрачає гроші і швидко влазить у борги, що спонукає його просити прибавки до зарплатні.
Петров доводить необхідність підвищення окладу, детально розписуючи, які кошти він витрачає на харчі, свічки, дрова і т.д. Серед цих витрат він не вказав витрати на вино, які склали частину його боргу купцю Мирону Захарову, про що повідомляв останній у своїй скарзі на Петрова. Отже, принадні спокуси столиці захопили юнака, що мав досить сумнівну славу, у вир бурхливого життя. У підвищенні зарплатні Петрову було відмовлено. Тим більше, що деякі колеги по роботі, які були набагато старші за Петрова, отримували за службу ті ж самі гроші, що й цей зелений юнак, котрий навіть не закінчив університетського курсу і не мав вислуги [39].
Мати Петрова швидко переконалася, як мінлива царська милість. Виявилося, що сам Петров і його мати подавали неправдиві свідчення про свою родину, і тому в 1848 р. пенсія була зменшена. А в наступному 1849 р. Петров, який не приглянувся начальнику III відділення Л.В.Дубельту, був звинувачений у крадіжці з архіву документу з підписом царя і відсидів більше року в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці, навіть не знаючи всіх причин свого арешту. Цікаво, що саме тут перед цим відбували покарання Гулак, а потім Костомаров. Тепер їхнє місце зайняв той, з чиєї вини вони були ув’язнені. Мабуть у влади було своєрідне почуття гумору.
Після виходу на свободу О.М.Петров провів життя бідного дрібного російського чиновника. Служив у Петрозаводську і Пскові, а в 1861 р. вийшов у відставку і повернувся на батьківщину. Останні роки життя невдаха-донощик провів у Стародубі, де сяк-так перебивався уроками музики [40].
В 1883 р. у новому і надзвичайно популярному журналі “Киевская старина” була надрукована стаття М.І.Костомарова, який уже став відомим і авторитетним науковцем, “П.А.Кулиш и его последняя литературная деятельность”. В ній історик зокрема відмітив і ганебну роль Петрова [41].
Намагаючись хоч якось змити з себе тавро зрадника, виснажений і зневірений Петров пише листа до редакції журналу, в якому намагається виправдатись. Свій вчинок він пояснював “простою випадковою необачністю” юнака [42]. Але цей лист так тоді і не був надрукований. У тому ж році О.М.Петров помер.
Визнаючи безумовну ганебність зради, слід відзначити, що саме завдяки доносу Петрова кирило-мефодіївці перетворилися на народних героїв. Вони стали загальновідомими, здобули ореол мучеників за Україну і за святу справу народного визволення, що ще більше спотворило, очорнило образ донощика, наділивши його рисами низької, підлої і підступної людини. Саме таким бачимо образ Петрова у відомому фільмі 1951 р. “Тарас Шевченко”.
Ця стаття не є спробою виправдати Петрова. Єдине бажання, яке мав на меті її автор, це об’єктивно підійти до аналізу ролі Олексія Петрова у всій цій історії і зрозуміти можливі мотиви його вчинків.
Звичайно, Петров був зрадником Кирило-Мефодіївського товариства, адже він був прийнятий до нього Гулаком із дотриманням всіх статутних формальностей. А одне з положень статуту прямо забороняло видавати членів товариства. Однак, висвітлюючи зраду Петрова, історик завжди має бути об’єктивним і повинен враховувати всі обставини, що зумовили цей вчинок. Очевидно, дізнавшись про товариство, Петров не мав задуму доносити про нього властям. Але ввійшовши до нього, він сам опинявся під загрозою покарання, на що йому вказав його дядько Д.О.Подгурський. Мабуть саме в цей момент О.М.Петров усвідомив, що він має якомога швидше написати донос, щоб врятувати себе. 3 березня 1847 р. він на всі часи увійшов до історії як зрадник Кирило-Мефодіївського товариства.
Примітки
1. Історія України. Для дітей шкільного віку. – К., 1992. – С. 190-191; Нарис історії України. – Берлін, 1943. – С. 96-97.
2. Волконский А.М. Историческая правда и украинофильская пропаганда // Украинский сепаратизм в России. – М.: “Москва”, 1998. – С. 97, 101, 120; Стороженко А.В. Происхождение и сущность украинофильства. – К., 1912. – С. 28; Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. – М.: “Москва”, 1998. – С. 150-151; Щеголев С. Современное украинство. Его происхождение, рост и задачи. – К., 1913. – С. 22-27; Щеголев С. Н. Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма. – К., 1912. – С. 33-48.
3. Шевченківський словник: В 2 т. Т. 2. – К.: Головна редакція УРЕ, 1976. – С. 104.
4. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. Т. 3. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 267.
5. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 276.
6. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 267.
7. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 277.
8. Любченко В.Б. Олексій Петров // Кирило-Мефодіївське товариство: люди, ідеї і традиції. До 150-річчя створення та діяльності. Матеріали Всеукраїнської науково-освітньої конференції. – К., 1996. – С. 26.
9. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 268.
10. Петров А.М. Из далекого прошлого. (Воспоминания о Кирилло-Мефодиевском обществе) // Звенья. – 1935. – № 5. – С. 310-311.
11. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 2. – С. 336.
12. Любченко В.Б. Олексій Петров – С. 27.
13. Міяковський В. Опанас Маркович у Кирило-Мефодіївському братстві // За сто літ. – К.: ДВУ, 1927. – Кн.1. – С. 22-23.
14. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 24-26.
15. Там само.
16. Там само.
17. Петров А.М. Из далекого прошлого. (Воспоминания о Кирилло-Мефодиевском обществе) // Звенья. – 1935. – № 5. – С. 304-342.
18. Возняк М. Кирило-Методіївське Братство. – Лв., 1921. – С. 145.
19. Семевский В.И. Кирилло-Мефодиевское общество // Голос минувшего. – 1918. – №10-12. – октябрь-декабрь. – С. 146.
20. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 286-287.
21. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 22.
22. Там само.
23. Там само. – С. 33-39.
24. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 285.
25. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 53.
26. Національний музей Т. Г.Шевченка. Папка № 58. А-22. Арк.7, 13.
27. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 2. – С. 500-511.
28. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 261.
29. Там само. – С. 263.
30. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 399-418.
31. Там само. – С. 295-301.
32. Там само. – С. 59-61.
33. Там само. – С. 62-70.
34. Там само. – С. 71.
35. Там само.
36. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 268.
37. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 71-72.
38. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 100-150.
39. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 3. – С. 272-275.
40. Любченко В.Б. Олексій Петров – С. 27.
41. Костомаров Н.И. П.А.Кулиш и его последняя литературная деятельность // Киевская старина. Т. 5. – февраль 1883. – С. 221-234.
42. Петров А.М. Из далекого прошлого. (Воспоминания о Кирилло-Мефодиевском обществе) // Звенья. – 1935. – № 5. – С. 304-342.
Опубліковано: Сіверянський літопис. – 2004. – № 4. – С. 43 – 53.