Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Чи був Олексій Петров свідомим провокатором у Кирило-Мефодіївському товаристві?

Луняк Євген

Звернувшись практично до будь-якого викладу історії так званого Кирило-Мефодіївського товариства, ми можемо зустріти ім’я студента Олексія Петрова, котрому завжди відводиться ганебна роль зрадника цього товариства, бо саме він 3 березня 1847 р. написав донос, внаслідок якого були покарані кирило-мефодіївці. Дуже часто постать цієї особи змальовується у неприглядному образі ледве не жандармського агента чи свідомого провокатора. Хоча таке уявлення побудоване лише на простому факті, що донос про кирило-мефодіївців був написаний дійсно О.Петровим, він же дав найвикривальніші свідчення проти них під час розслідування у III відділенні, і, нарешті, саме він отримав за це винагороду від царя Миколи І.

На жаль, постать Олексія Петрова майже ніколи не потрапляла в центр уваги дослідників. Здебільшого, інформація про нього зводилася до декількох речень, після яких, наділивши цю людину не дуже приємними епітетами, історик, як правило, забував про нього. А втім, об’єктивність історичного дослідження вимагає ретельного вивчення всіх фактів. Тим більше, коли йдеться про таке важливе явище нашої історії, як Кирило-Мефодіївське товариство.

Відомо, що Олексій Михайлович Петров походив з дрібного дворянського роду на Чернігівщині. Він народився у 1827 р. і став найстаршим з п’яти дітей у своїх батьків. Його батько, жандармський капітан, помер, коли Петрову виповнилося лише 16 років. В цей час юнак закінчував пансіон при Курській гімназії. Восени 1844 р. О.Петров поступив на юридичний факультет Київського університету [1]. Оскільки розраховувати на допомогу матері, яка після смерті батька виховувала крім Олексія ще трьох дітей, він не міг, то після вступу до університету Петров підробляє в різних місцях приватними уроками, що давало йому змогу отримувати у місяць до 20 крб. сріблом [2]. Але, незважаючи на це, юнак завжди проживав у бідності, до того ж час від часу відсилав гроші матері, щоб допомогти їй у вихованні своїх братів і сестри.

Молодий Петров, судячи з усього, був освіченим юнаком. Під час слідства жандарми виявили у нього велику кількість книг, зокрема німецькою та французькою мовами, серед яких твори Монтеск’є.

Під час навчання Петров знайомився з студентами університету. Серед кола його знайомих були і майбутні кирило-мефодіївці, студенти філософського факультету, трохи старші ровесники Петрова О.В.Маркович та О.О.Навроцький. Гарне знання Петровим подробиць життя Опанаса Марковича, виявлене на слідстві, наводить на думку про приятельські стосунки між ними. Через Марковича, який у 1844-на початку 1845 рр. мешкав на одній квартирі з Навроцьким, могло відбутися знайомство Петрова і Навроцького. У серпні-грудні 1845 рр. Маркович жив разом з новоприбулим у Київ М.І.Костомаровим [3]. Тож не випадково, що серед всіх кирило-мефодіївців, яких особисто знав Петров, він зміг назвати лише О.В.Марковича, О.О.Навроцького, М.І.Костомарова і М.І.Гулака. Знайомство з останнім Петров досить докладно висвітлив у своєму доносі 3 березня 1847 р.

На початку листопада 1846 р. Петров поселився у будинку протоієрея Завадського. Сусідом його по квартирі був М.Гулак. Дуже часто вечорами Петров чув, як на квартирі Гулака збираються люди для обговорення політичних, релігійних і культурних питань. Серед них неодноразово з’являлися Навроцький (двоюрідний брат Гулака) та Костомаров, яких Петров знав по університету.

У грудні 1846 р. серед гостей Гулака з’явився поміщик Савич, який ненадовго зупинився в Києві перед виїздом за кордон. Петров міг часто чути, як його сусіди голосно сперечаються й обговорюють переваги республіканського устрою держави, можливості революційних змін, тяжке становище простого народу та шляхи його покращення тощо. Хоча особисто Савича Петров так і не побачив. 19-річного юнака, у бібліотеці котрого знаходилися книги Монтеск’є, могли зацікавити такі розмови.

Невдовзі при зустрічі з Гулаком юний Петров висловив ідеї, подібні тим, що він чув на квартирі Гулака. Звичайно, вести крамольні розмови з молодиком, з котрим Гулак щойно познайомився було небезпечно, але щирість і завзяття, з якими говорив Петров, переконали Гулака в тому, що юнаку можна довіряти. Інформація, яку відкрив Петрову Гулак, дуже вразила хлопця. Виявляється, що Гулак і його товариші є членами величезного товариства, яке розповсюджує свою владу не лише в Росії, але й в інших слов’янських країнах. Головний центр організації знаходиться у Москві. Всі члени товариства мають умовний знак, що служить символом їхньої єдності – золотий перстень з іменами Кирила та Мефодія, перших слов’янських просвітителів. Основною метою товариства є розповсюдження вільних ідей серед юнацтва. Гулак прочитав Петрову статут товариства і дозволив тому його навіть переписати [4].

Звичайно, за відомостями, які нам відомі про Кирило-Мефодіївське товариство, ми можемо вважати розповідь Гулака перебільшеною. Очевидно, у захопленні юнаком, Гулак, який хотів вразити юного Петрова, видавав бажане за дійсне. Насправді діяльність товариства була набагато скромнішою і, як правило, не йшла далі розмов про політичні, релігійні та культурні питання.

Петров став частим гостем у Гулака. Ймовірно, їхньому зближенню сприяло те, що Петрова міг трохи знати двоюрідний брат Гулака Навроцький і досить непогано його товариш Маркович. Одного разу, прийшовши до Гулака, Петров застав там Навроцького. Заявивши, що виїжджає до Петербурга, Гулак прочитав Петрову твір, який той у доносі, зважаючи на християнсько-релігійний стиль, назвав “Законом божим”. В історіографії за ним міцно закріпилася назва “Книги буття українського народу”. Головною ідеєю цього твору було визволення українців та інших слов’янських народів з неволі. Після цього Петрова запитав Навроцький, щодо ставлення того до почутого. У своєму доносі Петров не повідомляє про свою відповідь, але, очевидно, вона прийшлась по душі і Гулаку, і Навроцькому, бо тут же останній прочитав Петрову чотири недрукованих поезії Шевченка, що, як свідчив у доносі пізніше Петров, “мали своїм змістом думки цілковито протизаконні” [5]. Однак, переписати “Закон божий” Петрову Гулак не дозволив, пославшися на терміновість від’їзду [6].

Свою діяльність у січні-лютому Петров у своєму доносі характеризував досить скупо. За цей час Гулак виїхав у Петербург, а Навроцький і Маркович відправились на канікули у Пирятин. Донос, який назавжди затаврував Петрова як зрадника, з’явився 3 березня 1847 р.

Зазвичай, дії Петрова прийнято тлумачити як акт свідомої провокаторської діяльності. Петров набуває навіть дещо містифікованих рис Іуди Іскаріота, якщо врахувати, що він був одним із дванадцяти членів товариства. До цих дванадцяти “апостолів” можна також додати образ Тараса Шевченка, який набув ореолу святості національного пророка України і був також зраджений Петровим. Отже, діяльність Кирило-Мефодіївського товариства у такій інтерпретації набуває певної аналогії з біблійними сюжетами.

Але мислити так, означало б дуже спростити ситуацію. Як свідчив сам Петров у спогадах, під час одного з візитів до свого дядька Д.О.Подгурського він проговорився тому, що вступив до одного таємного товариства і на вимогу дядька показав йому його статут [7]. Той одразу зрозумів всю серйозність ситуації і можливі наслідки для племінника та й для нього самого. Можливо, саме в цей момент, переконаний своїм дядьком, Петров зрозумів, що для свого порятунку він має якомога швидше написати донос, поки це не зробив хтось інший.

Якщо врахувати, що з моменту, коли він дізнався про товариство, до доносу 3 березня 1847 р. пройшло майже три місяці, важко зрозуміти його дії, як свідомого провокатора. 19-річний юнак не походить на таку підлу та підступну людину, яка самотужки вирішила назбирати компромат на кирило-мефодіївців, щоб подати донос у найповнішому вигляді. Адже слова Петрова про те, що він не доносив владі про існування таємного товариства, щоб детальніше дізнатися про нього, виглядають досить непереконливо. До того ж Петров, у разі якби справа дійсно виявилася такою серйозною, міг сам би опинитися на лаві підсудних за недонесіння. Адже протягом трьох місяців своєї «шпигунської» діяльності він дав можливість роз’їхатись членам товариства у різні місця, а один з них – Савич взагалі потрапив за кордон. Крім того, інформація, що зміг зібрати Петров про таємне товариство, була досить скупою і здебільшого грунтувалися на розповідях Гулака, які Петров почув у перші дні відкриття ним цього товариства. Тож той час, який, за свідченням Петрова, він витратив на збирання інформації про таємне товариство, він змарнував дуже неефективно. Саме ця обставина змушувала тепер Петрова виправдовуватися і пояснювати таку велику часову відстань між викриттям товариства і доносом.

Скоріше за все, слова Петрова про те, що він не сповіщав владу про таємне товариство св.Кирила та Мефодія, щоб вивідати про нього побільше, є елементарним бажанням виправдати себе, щоб уникнути покарання. Ймовірно, текст доносу був відрепетирований разом з дядьком, становище якого у Києві також похитнулося б, якщо його племінник виявився б політичним злочинцем.

Галицький історик М.С.Возняк писав, що ще до 3 березня 1847 р. Петров намагався зробити донос генерал-губернатору Д.Г.Бібікову. Але коли той дізнався, що студент прийшов доносити на свого учителя-Костомарова, негайно вигнав Петрова [8]. Звідки таку інформацію взяв М.С.Возняк невідомо, в жодних відомих джерелах і літературі вона не підтверджується. Однак те, що подібний факт був можливий, є цілком ймовірним. Хоча, можливо, це є одна з тих поголосок, яких безліч ходило навколо кирило-мефодіївців після арешту, зафіксована лише М.С.Возняком.

Як би там не було, але зробити донос для Петрова перетворилося на засіб самозахисту. І 3 березня 1847 р., коли Д.Г.Бібіков поїхав у справах до Петербурга, Петров робить донос попечителю Київського учбового округу О.С.Траскіну та його помічнику М.В.Юзефовичу. Сам факт звернення саме до відомства, що було в юрисдикції Міністерства народної просвіти, а не до жандармерії, поліції чи цивільного губернатора І.І.Фундуклея, свідчить про те, що Петров міг діяти за підказкою свого дядька, професора Подгурського, якому саме ця галузь була найбільш відомою, і особисті зв’язки з посадовцями якої, зокрема з Траскіним і Юзефовичем, він напевне мав. Отже, син жандармського капітана, студент старшого курсу юридичного факультету мав розуміти, що робить донос явно не тому відомству, яке має займатися цією справою.

Фактично після цього від О.Петрова вже нічого не залежало. Траскін відправив секретне донесення у Петербург, на підставі якого III відділення розпочало справу “Украйно-Слов’янського товариства”. Сам Петров також потрапив до кола підозрюваних. Він був доставлений у III відділення. Однак жандарми дуже швидко переконалися, що крім того, що Петров виклав у доносі, нічого більше він не знав. На той момент слідчі вже знали більше, ніж сам донощик. Справа таємного товариства виявилася не такою серйозною, як виглядала з доносу Петрова. Замість численної і розгалуженої організації у руки жандармів потрапила жменька інтелігентів-мрійників, які самі по собі реальної шкоди завдати державі не могли. Однак сильно закручений маховик справи вимагав покарань, принаймні, до найавторитетніших українофілів.

Як відомо, більшість кирило-мефодіївців були відправлені на заслання до російських губерній, деякі відбули ув’язнення, Шевченка відправлено у солдати.

Звичайно, автор доносу про антиурядове товариство потребував нагороди. Петрову було виділено 500 крб. і зараховано на службу до III відділення, була підвищена пенсія його матері. Однак принади столиці дуже швидко захопили юнака, що мав сумнівну репутацію, у вир бурхливого життя. Петров дуже швидко влазить у борги, а незабаром, безпідставно звинувачений у викрадені якогось важливого паперу, сам опиняється у в’язниці. Зменшено пенсію матері Петрова.

Після виходу на свободу Петров провів життя бідного дрібного російського чиновника. Служив у Петрозаводську і Пскові, а в 1861 р. вийшов у відставку і повернувся на батьківщину. Останні роки життя невдаха-донощик провів у Стародубі, де сяк-так перебивався уроками музики [9]. В 1883 р., намагаючись хоч якось змити з себе тавро зрадника, виснажений і зневірений Петров написав листа до редакції “Киевской старины”, в якому намагався виправдатись. Свій вчинок він пояснював “простою випадковою необачністю” юнака [10]. Але цей лист так тоді і не був надрукований. У тому ж році О.М.Петров помер.

Відповідаючи на питання, винесене в заголовок, треба визначити, що, звичайно, Петров був зрадником Кирило-Мефодіївського товариства, адже він був прийнятий до нього Гулаком із дотриманням всіх статутних формальностей. А одне з положень статуту прямо забороняло видавати членів товариства. Однак, висвітлюючи зраду Петрова, треба бути об’єктивним і враховувати всі обставини, що зумовили цей вчинок. Очевидно, дізнавшись про товариство, Петров не мав задуму доносити про нього властям. Але ввійшовши до нього, він сам опинявся під загрозою покарання, на що йому вказав його дядько. Мабуть саме тоді Петров усвідомив, що він має якнайшвидше написати донос, щоб врятувати себе. Роль провокатора у товаристві він приписав собі сам, щоб уникнути можливого покарання за довге недонесіння. Це сталося 3 березня 1847 р.

Примітки

1. Любченко В.Б. Олексій Петров // Кирило-Мефодіївське товариство: люди, ідеї і традиції. До 150-річчя створення та діяльності. Матеріали Всеукраїнської науково-освітньої конференції. – К., 1996. – С. 26.

2. Кирило-Мефодіївське товариство: В 3 т. Т. 3. – К.: Наукова думка, 1990. – С. 268.

3. Міяковський В. Опанас Маркович у Кирило-Мефодіївському братстві // За сто літ. – К.: ДВУ, 1927. – Кн.1. – С. 22-23.

4. Кирило-Мефодіївське товариство. Т.1. – С. 24-26.

5. Там само.

6. Там само.

7. Петров А.М. Из далекого прошлого. (Воспоминания о Кирилло – Мефодиевском обществе) // Звенья. – 1935. – № 5. – С. 304-342.

8. Возняк М. Кирило-Методіївське братство. – Лв., 1921. – С. 145.

9. Любченко В.Б. Олексій Петров – С. 27.

10. Петров А.М. Из далекого прошлого. (Воспоминания о Кирилло – Мефодиевском обществе) // Звенья. – 1935. – № 5. – С. 304-342.

Опубліковано: «Україна модерна і сучасна», Дніпропетровськ, 2004 р., с. 81 – 84.