11. Донос на братчиків і їх арештування
Михайло Возняк
Серед балачок, планів і рожевих сподівань проминув для братчиків 1846 р. Надійшли Різдвяні свята. До Києва приїхав старий знайомий Костомарова Микола Савич, поміщик із Гадяччини, що колись також учився на Харківськім університеті. Савич їхав до Парижа. На перший день Різдва зійшлися братчики в Гулака: були тут Савич, Костомаров, Шевченко. Білозерського не було вже тоді в Києві, бо виїхав до Полтави на посаду вчителя в кадетськім корпусі. Пішли балачки про справи слов’янського світу й висловлювалися надії, що в будущині з’єдиняться слов’янські народи в одну федерацію державних суспільностей. Братчики дискутували свобідно й нічим не в’язалися, бо й не підозрівали, щоб хтось у сусідстві підслухував усе, що говорилося у Гулака. Так оповів про це в своїх згадках і автобіографіях Костомаров, але той, хто підслухував, написав у своїм доносі, що він підслухував розмови братчиків від довшого часу, отже протягом грудня 1846 p., a може й від листопада.
За стіною помешкання Гулака жив студент Олексій Петров і, зацікавлений політичними балачками, познайомився з ним. Петров успів удати, що спочуває республіканським ідеям, і Гулак виявив перед ним існування Братства, показав йому золотий перстень із надписом: «в ім’я св. Кирила й Методія», прочитав йому устав Братства й навіть позволив відписати собі його. Пізніше Гулак прочитав йому «Книги битія», а Навроцький похвалився рукописною працею про гайдамаччину, заявляючи, що було б дуже добре поширити її поміж українцями й викликати в них давнього войовничого свободолюбного духа.
В січні 1847 р. Гулак виїхав до Петербурга, куди гаряче закликував його Куліш, і в лютім вніс просьбу прийняти його на службу в канцелярію ради Петербурзького університету. Вже в Києві виробив собі славу поважного наукового робітника: працював у київській «Комісії для досліду давніх актів», написав, але не вспів видати працю про «Юридичний побут поморських слов’ян» і переписувався в наукових справах із чеським ученим Ганкою. З Києва виїхав також Шевченко, а саме до свого приятеля Віктора Забіли в Борзну.
За те в марті приїхав до Києва Куліш, що саме оженився з сестрою свого приятеля Василя Білозерського Олександрою, пізнішою письменницею, відомою під псевдонімом Ганни Барвінок. Перед нею виголошував Куліш із пам’яті «Шевченкові плачі та пророкування. Нове творчество поета освітило і осіяло її душу так, мов небесне обітування чогось грядучого в перевазі світу над темрявою, правди над олжею, любові над ненавистю». Молода Олександра «плакала, слухаючи сі поетичні плачі, сі побідительні пророкування». Вона глибоко відчула глибокі задуми Шевченка та предложила Кулішеві обернути все її віно на те, щоб Шевченко міг прожити три роки за кордоном і там поширити й поглибити свою мистецьку освіту.
Саме тоді виклопотали, земляки у міністра для Шевченка посаду професора малярства в Київськім університеті. Він марив уже про якусь академію малярства на Україні, про якесь царство української пластики. Було весело на душі Шевченка, не менше радів і Куліш. Останній попросив Шевченка на старшого боярина.
«Залюбки прийняв Шевченко його прохання, ба може й з таємною одрадою. Не мав Кобзарь наш нікого нижчого від себе на Вкраїні, та не мав же нікого й вищого. Братавсь охоче із останнім перебендею старцем, а проте дядьком не вважав і найпершого пана».
І повіз Куліш свого старшого боярина до своєї молодої княгині. «Там знали Шевченка по його творах та по його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще не знав, що він предивний, може найлуччий співака народних пісень на всій Україні обох дніпрових берегів, і сам я не думав, що почую в його піснях щось іще нечуте» – оповідав Куліш в своїм «Історичнім оповіданні». Багато було гостей на весіллі Куліша.
«Гули вони по всіх кутках мов ті шмелі; щебетали мов горобці. Як же почули Шевченкове співання, ущухли всі так, наче зостався він один, під вечірнім небом, викликаючи дівчиноньку свою вірную. Як у ту пору своєї жизні співав Шевченко, а й надто, як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях, – оповідає Куліш. – Порвались разом усі розмови і між старими, і між молодими. Посходились із усіх світлиць гості до зали мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді мов у темному лузі, серед червоної калини, а не в зимному захисті серед народу. І, скоро вмовкав, зараз його благали ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а собі самому ще й на більшу…
Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланта в національну оперу, яку може ще не скоро чутимуть на Вкраїні. І всіх більш розкошувала нею щаслива своїм таємничим подвигом молода княгиня… Прощаючись із Шевченком, вона подарувала йому на спомин ще один дорогий клейнот, найдорожчий з усього добра, яке мала коли: свою вінчальну квітку. Сим задушевним подарунком вона, в мислях своїх, знаменувала на нім і вітала його грядуще величчя, котрого так гаряче жадала для щастя України».
За Кулішем приїхав по якімсь часі до Києва також і Білозерський із Полтави, що покинув там посаду в кадетськім корпусі й разом із Кулішем вибирався їхати за кордон. Куліша висилала за кордон петербурзька Академія наук для студій над слов’янськими мовами, щоб приготовився до університетської кафедри славістики. Знову ж Білозерський «лагодивсь їхати в Слов’янщину, щоб у чеській Празі і по других центрах слов’янського народовідання повиучувати слов’янські мови, а вернувшись, шукати собі протовпу до кафедри в котрому з українських всеучилищ». Порадившися, обидва приятелі постановили їхати вкупі до Чехії й вибрали шлях через Волинь і Варшаву.
Наприкінці лютого 1847 р. заручився Костомаров із своєю ученицею в однім із київських пансіонів Галиною Крагельською й на провідну неділю по Великодні було назначене їх вінчання.
Та всі рожеві мрії і сподівання братчиків зморозив донос студента Олексія Петрова. Він з’явився 16 марта 1847 р. в куратора київської шкільної округи генерал-майора Траскіна й заявив, що йому вдалося викрити існування таємного товариства з шкідливими політичними цілями. На доказ передав його статут. Куратор прикликав свого помічника Юзефовича й велів Петрову при нім подати свій донос на письмі.
Зазначивши, як у сусідстві Гулака винайняв для себе квартиру, Петров оповідав, що він досить часто працював пізно у вечір і часто чув збори в Гулака й розмови про справи, що відносилися до держави, пройняті наскрізь ідеєю свободи. Розмови відзначалися оригінальностю думок про різні галузі державної управи й тому зацікавили Петрова так, що він почав щораз більше звертати увагу на подібні сходини й розмови. А що такі збори відбувалися досить часто та предмети суперечок були все одні й ті самі, зробив Петров із того висновок, що вони мають якусь означену ціль.
Раз у вечір почув Петров, що зібране в Гулака товариство висловлювало свої думки про те, що для Росії республіканський лад кращий. Розмова була між поміщиком Савичем, студентом Навроцьким і професором Костомаровим. Савич гаряче доказував, що в Росії треба конче скасувати монархічний лад управи та старатися завести народний уряд із представницькою формою, в котрім кожне окреме слов’янське плем’я мало б у себе окремого представника, що засідав би в спільній раді слов’янських племен. Із думками Савича полемізував Костомаров.
Далі доказував Савич, що можлива річ викликати повстання, бо російський уряд поступає по-дурному. Збірним місцем для повстанців могла б послужити київська кріпость, що саме тоді будувалася. Савич закидав декабристам нерозумні розпорядки, наслідком яких вони не могли виповнити своїх намірів. Він говорив, що російський уряд узагалі бажає здавити народного духа й завести в Росії китаїзм, тому треба конче визволити народний дух від деспотизму. Після того почали говорити всі й Петров не був у силі відрізнити, хто про що говорив.
Незабаром після того познайомився Петров із Гулаком, що на другий день по познайомленні зайшов до нього, розмовляв із ним досить довго про різні предмети науки й нарешті попросив його зайти до себе. Щоб довідатися про склад товариства, яке бувало в Гулака, зайшов Петров на другий день увечері до Гулака, зараз на початку запитав, як називається ліберальний гість Гулака, та довідався, що це поміщик Савич. Тут же почав Гулак збивати ліберальні ідеї Савича й доказувати щастя держав під монархічною управою. Зорієнтувавшися, що Гулак хоче цим робом тільки довідатися про його думки в цій справі, Петров
«почав доказувати йому противне, кажучи, що й Савич під деяким оглядом мав слушність, що люде певно находилися б у кращім положенні, коли б були під республіканською управою, й додав до того, що може й таких людей дуже багато, одначе вони відокремлені й не мають твердої точки опори, щоб виявити свої чисті наміри».
Захоплення, з яким доказував Петров такі думки, зовсім розігнало всякі сумніви Гулака щодо особи Петрова й він виявив йому, що дійсно є люди, котрі стараються викликати переворот у державі, що ці люде не відокремлені, а творять величезне товариство, яке існує крім Росії також в інших слов’янських племен. Подавши Петрову ті вістки про Кирило-Методіївське братство, про які була вже вище згадка, Гулак сказав, що не може виявити йому згідно з правилами Братства його членів як новому членові, що багато з членів Братства подорожує по Росії саме з ціллю поширити такі ідеї, що головний осередок їх товариства в Москві, а Братство старається передовсім поширити ідеї свободи поміж вихованцями гімназії та взагалі між дітьми й тому найкращі й найпильніші члени стараються обняти посади вчителів.
Перед своїм від’їздом за кордон відвідав Савич знову Гулака та в балачках про державні справи доторкнувся того, що важними помічниками в їх справі можуть бути вихованці військово-наукових заведень, коли б поширити поміж ними ідею свободи. При цій розмові був і студент Навроцький.
Такі вістки отримав Петров у часі, коли жив у сусідстві Гулака, пізніше, зайнятий сильно працею на своє утримання, він стрічався, правда, з усякими членами Братства, але ці стрічі були такі короткі, що не міг почати розмови про Братство. В часі Різдва прислав йому Гулак «Акты, относящиеся к истории Западной России», а посланець сказав Петрову, що Гулак вибирається до Петербурга та просить його зайти до себе. Прийшовши, застав тут Петров Навроцького та в його присутності відчитав йому Гулак «Закон Божий», себто «Книги». Далі прочитав йому чотири вірші Шевченка, що в своїм змісті мали явно протизаконні думки. А що це все діялося напередодні від’їзду Гулака до Петербурга, Петров не мав можності скопіювати «Закон Божий».
Наприкінці січня приїхала до Петрова на десять днів його мати й щойно по її від’їзді він успів довідатися таке: Гулак виїхав до Петербурга разом із Шевченком, щоб обняти там наукову посаду; студент Навроцький виїхав разом із Марковичем до Пирятина, звідки Навроцький мав виїхати до Полтави, щоб старатися про посаду вчителя в Полтавськім кадетськім корпусі, а Маркович мав вернутися назад до Києва. З їх від’їздом Петров не міг слідити далі за їх діяльністю й одержувати нові вістки, тому й постановив представити кураторові те, що вспів відкрити.
Куратор Траскін і його помічник Юзефович задали Петрову ще кілька питань і довідалися, що коли приймано Петрова до Братства, прохано його в таємниці заховати наміри перед особами, що могли б пошкодити їх виповненню, а навпаки як найпильніше поширювати ідеї Братства поміж особами, що могли б бути в чім-небудь корисні йому. Присяги не вимагали від Петрова. Гулак задумував поширити свої ідеї між поляками, щоб у першій мірі дістати від них грошеві засоби для швидчого здійснення своїх замислів. І взагалі про поляків думав Гулак як про людей, що передовсім могли бути його помічниками. Про студентів університету говорив Гулак тільки те, що вони можуть допомогти поширенню його ідей, займаючися вихованням молоді. Шевченкових творів не мав Петров, пам’ятав тільки зміст «Сну» й «Посланія» і доносив, що їх можна дістати в Навроцького.
Одержавши письменний донос, усні відповіді на низку питань і копію «Уставу» та «Правил» Братства, занепокоїлися київські представники царської влади. По місті пішли чутки, що в Києві відкрито змову або таємне товариство, членами котрого були професори, студенти, вчителі гімназії, письменники, словом увесь квіт київської інтелігенції. Губернатор Бібіков виїхав до Петербурга й заступав його Фундуклей; тому до його дому під’їздили один за другим куратор шкільної округи Траскін, його помічник Юзефович, ректор університету, жандармський штабовий офіцер Білоусов і інші. Всі були посумнілі й винуваті.
Що торкається генерал-губернатора Бібікова, про нього оповідали, що Петров пробував наперед зробити донос у нього. Але Бібіков догадався, в чім діло, запитав Петрова, хто він такий, а діставши відповідь, що студент університету, запитав, хто такий Костомаров. Петров відповів, що це професор університету. Тоді сказав Бібіков: «І ти важишся доносити на свого вчителя, котрого ти повинен шанувати як свого добродія? Геть, падлюко!» Та раз постановивши зробити донос, Петров покористувався виїздом Бібікова з Києва.
Пішли труси й арештування. Дня 31 марта відбувся трус у квартирі Гулака в Петербурзі. Тут найдено «Книги битія». Гулак кинув їх до виходку, але звідти видобули їх жандарми, що переводили трус. Між різними книжками й паперами, найденими при трусі, забрано дуже широку кореспонденцію Гулака з Кулішем, Білозерським, Марковичем і іншими. Ця кореспонденція доставила жандармерії ниток для дальших трусів і арештів.
Дня 12 квітня відбувся трус у Костомарова. Забрали три легенди про св. Кирила й Методія; в них описувалося життя Кирила й Методія, їх проповідь у слов’янських землях, винахід слов’янської азбуки й переклад Св. Письма на слов’янську мову. На двох листочках були українські вірші; один із них кінчився:
Згине панство Гуновое,
воскресне свобода!
Слава тобі, Україно!
У Костомарова забрано також печатку Братства, перстень і деякі рукописи, як «Книги битія», нарешті дві книжки віршів Шевченка, з них одну рукописну, дуже гарно ілюстровану, й другу друковану. З рукописної книжки всі вірші були тоді вже друковані крім одного.
Ще 2-го квітня вислав шеф жандармів граф Орлов письмо до генерал-губернатора Харківщини, Чернігівщини й Полтавщини кн. Долгорукова й велів вишукати Навроцького, всі його папери, не розглядаючи їх на місці, старанно опечатати й разом із цими паперами виправити його негайно до Петербурга «в товаристві дуже певного й вірного урядника, поклавши за найстрожчий обов’язок останнього дуже пильно наглядати за Навроцьким в часі дороги», а по приїзді до Петербурга представити його в Третій відділ власної царської канцелярії. «Тому, що ця справа вимагає особливої таємниці, то звольте поробити заходи, щоб дані розпорядки виповнено найсекретнішим робом і щоб, скільки можливо, не поширилися чутки про арештування й висилку Навроцького до Петербурга». Так закінчив гр. Орлов свое перше письмо, а два дні пізніше вислав у тій самій справі друге письмо князеві Долгорукову, приказуючи арештувати Білозерського, Шевченка, що жив у Борзенськім повіті, офіцера, що вчився в Пажеськім корпусі й у вересні 1846 р. став на службі в Полтаві.
Навроцького вдалося найти в Золотоноськім повіті. 16 квітня відставлено його до Полтави, а звідти до Петербурга. Того самого дня арештовано Марковича, а два дні пізніше Шевченка в часі переправи через Дніпро, коли з провінції вертав до столиці України. Затримав його зизоокий поліційний урядник. Опісля Тарас любив жартувати, що від дитинства, сам не знаючи чого, не любив зизооких і не міг спокійно знести зустрічі з ними. Й ось неначе на оправдання лихого прочуття поліційний урядник, що арештував його, був зизоокий. Що торкається Шевченка, на нього був ще один донос. Подорожуючи по Полтавщині й Чернігівщині, щоб зібрати свої рукописи, зоставлені по різних домах, він продекламував у Лубнах в одного приятеля кілька своїх творів, між ними й «Сон». Це й була причина доносу.
Шевченко саме спішився на весілля Костомарова, на якім мав дружбувати. Коли арештованого Шевченка привезли до губернатора, Фундуклей, здивований незвичайним костюмом поета, запитав його: «Що це, Тарасе Григорієвичу, ви у фраці й у білій краватці?» – «Я їхав на весілля до Костомарова, – відповів Тарас, – мене запросили на боярина й тому я переодягнувся в Броварах і думав заїхати просто на квартиру молодого». – Ну, куди молодого, туди поведуть і боярина», зажартував Фундуклей, а Шевченко подумав собі: «Добре весілля!» На другий день вислано Шевченка до Петербурга під наглядом поліційного офіцера Гришкова й жандарма з письмом Фундуклея. Тут між іншим писав він, що «між його (Шевченка) паперами знайшлася рукописна книжка з українськими віршами, його власні твори, багато з котрих бунтівничого та злочинного змісту».
Це була збірка «Три літа». Її разом із жмутом віршів, листів і різних паперів і маленьким альбомом із віршами й рисунками передав також Фундуклей через Гришкова до Третього відділу власної царської канцелярії. У згаданім жмуті була поема «Осика», пізніше названа «Відьмою», балади «Русалка» й «Лілея», «149 псалом Давида», «Сон», передмова до задуманого нового видання «Кобзаря», чотири листи Куліша до Шевченка, листи Штрандмана, що називав Шевченка «остатнім із козаків», і Карпа, що титулував Шевченка «отаманом», два листи Квітки до Шевченка, що в однім із них писав Квітка про москалів як про «дурних кацапів», лист княжни Варвари Репніної до Шевченка, кілька віршів Афанасьєва-Чужбинського, Андрузького й інше. Забрано в Шевченка також пакет із його рисунками.
Заки Шевченка привезено в Третій відділ, останній успів дістати з Академії мистецтв посвідчення про Шевченка. До посвідки, що Шевченко вчився в Академії мистецтв, додавав її президент увагу, що
«Шевченко має талант до поезії та в українській мові написав кілька віршів, що їх шанують люде, знайомі з українською мовою і давнім побутом того краю, уважався він усе моральною людиною, може трохи мрійливою, почитателем української старовини, але нічого доганного про нього не доходило до відома академії».
Куліша й Білозерського арештовано у Варшаві, коли Куліш затримався тут із молодою дружиною й Білозерським у своїй подорожі за кордон. З приводу цього арешту ось що оповів Куліш. Між іншими людьми спізнався він у Варшаві з сенатором Стороженком, правою рукою покорителя Варшави графа Паскевича.
«Сей земляк великого полководця і сатрапа піддобрювавсь йому тим жартовливим українським балаканням, котре ще й за російських цариць не одного нашого земляка «виводило в люде». Був бо Паскевич також наш патріот щодо анекдотів, борщу, вареників і інших українських ласощів. Раз йому й каже первий його міністр, докладуючи до підпису всякі папери: «Світліший князю! от ви кохаєтесь у тутешніх наших земляках, що вони гаразд про нашу Україну балакають; а я вам покажу не такого земляка, – щирої козацької породи, земляка чистокровного, що від нього так і несе низовим вітром, Січчю Матір’ю і Великим Лугом Батьком». – «Чи справді?» питає сатрап, підписуючи комусь там волю або каторгу, жизнь або смерть. – «Не шуткую, ваша світлість! Сей вам розкаже і розмаже не то про запорозькі звичаї, та й про всі запорозькі думки». – «Рад, рад його послухати; привези, братець, його до мене». Саме під сю любу розмову двох патріотів українських подають сатрапові пакет із столиці. Розпечатав, позирнув і засміявся: «Гарний, братець, земляк твій! вели його арештувати на найвищий приказ!» Так скінчились наші варшавські студії».
У зв’язку з арештуванням братчиків появилася на одній вулиці у Києві така прокламація з датою 16 квітня:
«Браття! Настає велика пора, пора коли маємо нагоду змити ганьбу, нанесену попелу наших батьків, нашій рідній Україні підлою рукою вічних ворогів наших. Хто з вас не підійме руки за велику справу! За нами Бог і добрі люде, вічно вірні сини України, вороги кацапів».
На долі прокламації, що її походження досі не вияснене, був хрест. Генерал-губернатор Бібіков доставив копію цієї прокламації шефові жандармів гр. Орлову 26 квітня, а найближчого дня царь написав на ній:
«Явна робота тої самої пропаганди з Парижа; цій роботі на Україні не вірили ми довго, а тепер не можна щодо неї сумніватися і слава Богу, що так розкрилося. Бібікову дай знати, що пора на місце (себто вернутися до Києва) й треба всюди строго дивитися».
З чуток, які викликало арештування братчиків на Україні, варто навести тут одну, зв’язану з Шевченком. Між іншим зроблено трус у селянина Бартоломея Шевченка. Опісля пішли чутки, що Шевченко хотів стати гетьманом України, а деякі шляхтичі говорили: «Коли б Шевченкові вдалося стати гетьманом, тоді напевно воскресла б і Польща». Варто пригадати, що й «Книги битія» висловили певність, що вільна Україна подасть помічну руку Польщі. З гетьманством України зв’язана курйозна вістка, яку подав 16 мая Бібіков Орлову, а саме, що в арештованих випалений на тілі малюнок гетьманської булави як ознака приналежності до Братства; наслідком цієї вістки арештованих роздягали й шукали знаку, очевидно безуспішно.
Сильне враження викликало арештування братчиків також у столиці царської держави. Це видко з дневника петрашевця й офіцера прибічної гвардії Московського полку Момбеллі. У маю 1847 р. вніс він такі вістки у свій щоденник:
«Тепер у Петербурзі всі шепчуть і говорять секретно, з виглядом таємничості про відкрите та приловлене урядом товариство буцімто слов’янофілів. Говорять незвичайно різно. Неможливо відгадати, чиє оповідання правдивіше. Всі оповідання згідні тільки в однім: кількох розумних людей, дійсно благородних, освічених і вчених привезено до Петербурга й кинено їх у таємні арешти, ні для кого недоступні. Всі повторяють згідно, що Шевченко, Куліш і Костомаров находяться в числі нещасливих».
Згадавши далі про те, що Шевченко скінчив курс Академії мистецтв і, хоч він «не першорядний мистець, але в його рисунках і картинах, по більшій частині недбало зроблених, проблискує талант», що він видавав у Петербурзі ілюстрований журнал п. н. «Живописная Украина» й що «на полі мистецтв він не користувався звісністю», Момбеллі писав далі:
«Він далеко щасливіший щодо літератури. Україна зачисляла його до своїх улюблених поетів, котрих так небагато… Сливе всі його твори писані чистою українською мовою… Українці говорять, що Шевченко – справжній поет, поет із чуттям, поет із захопленням».
Згадавши про свої зустрічі з Шевченком у Гребінки, Момбеллі так переп