Літературна творчість
Павло Зайцев
Здоров’я його раз-у-раз занепадало, але він був повен усяких турбот і клопотів, що ними хотів заповнити пустку самотності. А самотність гнобила його невпинно, безугавно. Всім друзям про це говорив і писав, а в поетичній формі свої тодішні почуття й думки висловив найяскравіше в таких рядках, написаних 4 листопада:
Якби з ким сісти, хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось.
Та ба! Нема з ким. Світ широкий,
Людей чимало на землі…
А доведеться одиноким
В холодній хаті кривобокій
Або під тином простягтись.
Або… Ні, треба одружитись,
Хоча б на чортовій сестрі!
Бо доведеться одуріть
В самотині…
Розсилав по приятелях свої «Кобзарі», щоб їх продавали на користь недільних шкіл. Справою цих шкіл, що їх тоді на Україні постало дуже багато, Шевченко глибоко переймався. В народній освіті, і то тільки в національній і формою, і змістом, бачив запоруку нашого майбутнього національного визволення. Працював над укладанням українського «Букваря». Мав свої вироблені педагогічні погляди. Вони розкидані по його прозових творах і, зведені в систему, вражають своєю глибиною. Поет розумів, що самої формальної освіти не досить, що вона повинна даватися разом із всебічним вихованням людини й поєднуватися з національною традицією. Це вже висловлювали перед ним його сучасники – і славний педагог Піроґов, і українці П. Редькин та К. Ушинський.
Але Шевченко перевищив їх тим, що надавав великого значення дошкільному вихованню й позашкільній освіті. З особливою яскравістю він у своїх висловлюваннях підкреслював те, що освіта, навіть фахова, повинна йти разом із моральним піднесенням людини і виробленням твердих національних характерів. «Ніхто до нього не підкреслив так потреби перевиховати суспільство, ніхто так ясно не протиставив самоосвіту офіційній шкільній освіті» [Це слова старих українських педагогів д-ра І. Брика і проф. С. Сірополка]. Своїми думками, як педагог, він «сягнув… поза цілі десятиліття та зійшовся з поглядами найкращих світових діячів XX віку».
Ніхто теж з такою вірою не пропагував потреби естетичного виховання людини, як він. За джерело морального виховання Шевченко вважав християнську релігію, Христову науку. Аджеж все життя він прагнув того, щоб люди стали «синами Сонця Правди» – справді Христовими синами. Тому й не дивно, що половину свого букварика він заповнив релігійним змістом. Крім самих молитов дав у ньому й цікаві їх пояснення, дав Символ Віри, і свої блискучі переклади спеціально добраних Давидових псалмів, і тексти українських дум – про Олексія Поповича та про Марусю Богуславку, зваживши їх глибокий, християнський моральний зміст. Цим поет вкладав ще одну свою дорогоцінну лепту у справу національного відродження.
Виховно-освітнього процесу він не уявляв собі інакше, як у глибокому зв’язку з національною традицією. Стільки вже написав про тих перевертнів – «мерзенних каламарів», «п’явок» народніх, «блюдолизів», що батько їх «може останню корову жидам продав, поки навчив московської мови». Отже був послідовний у своєму бажанні зарадити цьому лихові. Аджеж у повісті «Близнята» сказав:
«Якщо ми задля якогось марного срібника почнемо глумитися над своїми звичаями старовини, то що з нас буде? Вийде який-небудь француз або крий Боже, куций німець, а вже за тип, або за національну фізіономію – і помину не буде! А на мою думку, нація без власної вдачі, що їй самій належить та її характеризує, схожа на кисіль, та ще й найнесмачніший кисіль».
Вийшла в жовтні і 5 книжка двомісячника «Народное чтение» з листом поета до дідича Фліорковського, про переговори з яким була мова вище. П. Куліш 7 жовтня прислав Шевченкові 60 карб. за 9 сторінок, що були заповнені його новими (з часів заслання) віршами: видав «другим типом» свою «Хату», яка дала добрий прибуток. Слава поетова щодалі зростала й ширилась.
Зайнятий то «Букварем», то своїми офортами, він рідко виходив з дому, бо почував себе недобре, але виходив. Хоч і рідше, але бував усе таки у Костомарова ради цікавого товариства письменників і науковців, які у нього сходилися. Повернувшися вдруге з Саратова весною 1860 р., де кілька місяців працював як секретар місцевого комітету селянської реформи, Костомаров оселився тепер уже з матір’ю на Василівському острові (на 9 лінії, недалеко від Академії). Заходив Шевченко і до своїх знайомих митців, по четвергах бував у скульптора Микешина, а щодня, як і раніше, бував на обіді у свого дорогою друга-сусіда Михайла Лазаревського, який жив напроти вікна Шевченкової академічної келійки. Бував іноді у В. Білозерського і у Надії Забілиної, дітей якої дуже любив.
Так минали жовтень і листопад. Нервовість поетова зростала з дня на день У жовтні він не раз гостро реагував на події дня і на різні випадки, які його обурювали або викликали тяжкі думки та спогади. 19 жовтня в Царському Селі померла цариця Олександра Федорівна, вдова царя Миколи І і мати Олександра II. Смерть цариці, яку Шевченко зобразив у ґротесковому образі тонконогої чаплі у своєму «Сні», нагадала йому страшні переживання, що їх зазнав на засланні, в «казармі смердячій», пригадалося й те, що через неї Олександер II довго не хотів поета амністувати. Пригадалася, річ ясна, Шевченкові і «леґенда», що, як він казав, «сплелася» на жандармському слідстві 1847 р., ніби його визволення з неволі було добродійством царської родини.
Правда, особи царської фамілії, в тому числі й цариця, купили білети на лотерею, на яку пущено портрет Жуковського, і цариця той портрет виграла, але вона купувала білет не для визволення Шевченка, а щоб виграти портрет свого учителя російської мови і вихователя її сина Олександра – поета В. А. Жуковського. Про те, для якої мети був призначений портрет, знала фрейліна цариці Ю. Баранова, але жандарми в 1847 р. підхопили вже відомий усім факт, що портрет виграла на лотереї цариця і що за гроші з лотереї був визволений Шевченко. Підхопивши його, вони приперли поета до муру, як невдячного своїм «авґустійшим добродіям».
В душі поетовій сколихнулися страшні спогади. Зрештою для нього кожен монарх був символом деспотії і тиранії – символом національного гноблення українського народу, символом, що пригадував йому переяславську трагедію. Тут у нього не було ніяких компромісів. З пристрасністю, яка всього його опановувала, коли переживав гострі емоції, викликані думками про недолю свого народу, він відгукнувся на смерть цариці Олександри тирадою-апострофою, яка була експромтом, що, як видно з його ритму, виливався на папір уже готовий. В стані творчої нестями зродилися ці жовчно писані рядки:
І ми самі, і наші внуки,
І миром люди прокленуть!
Не прокленуть, а тільки плюнуть
На тих оддоєних щенят,
Що ти щенила… Муко! Муко!
О, скорб моя, моя печаль!
Чи ти минеш коли? Чи псами
Царі з міністрами-рабами
Тебе, о люту, зацькують!
Не зацькують. А люди тихо
Без всякого лихого лиха
Царя до ката поведуть!
В один із найближчих четвергів він зайшов до майстерні скульптора Микешина, що працював тоді над пам’ятником «тисячоліття Росії». Це була не звичайна скульптурна майстерня, а спеціально збудована в дворі Академії велика шопа-намет, де під рукою видатного молодого різьбаря виростав монумент народів, поневолених імперію, в якій
Бо благоденствує…
Крім самого господаря-скульптора були там і гості: письменники Я. Полонський і М. Помяловський, а також інженер Ф. Черненко. Підкріпившись склянкою рому, який стояв на столі, і пройшовши кілька разів по майстерні, Шевченко раптом спинився перед постаттю Петра І, що панувала над іншими на цьому монументі російської імперської пихи і цареславія. «Гігантська статуя Петра І на пам’ятнику, як мара, приголомшувала і дратувала Тараса», – оповідав сам Мікєшин. Поет почав ганьбити Петра, а потім Катерину II. Обливши її всякими ганебними словами і прокльонами за зруйнування Січі та за закріпачення народу, Шевченко слідом за цим виголосив свою, вище зацитовану, свіжу ще імпровізацію, звернену до цариці Олександри, але в свідомості слухачів це зв’язалося з особою цариці Катерини. Приголомшені свідки цієї сцени мовчали. Черненко каже, що йому ніколи перед тим не доводилося бачити Шевченка «таким, як того разу, схвильованим і роздратованим»; «очі його просто палали, він нагадував собою пророка».
З якимсь особливим пафосом у той час виступав він проти царів і проти всього, що нагадувало йому силу Росії чи то людської кривди, якої стільки діялося в імперії. Досить було йому побачити, як дівчаток із сирітського притулку «женуть» ще досвітньою порою, «в ожеледь і мряку» поклонитися прахові цариці Олександри (3.XI), щоб обрамувати цю, справді символічну картинку, риторичними запитаннями, – на початку:
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!
і в кінці:
Чи буде суд? Чи буде кара?
Царям, царятам на землі?
А відповідь звучала тою самою міцною вірою, з якої зроджувалися всі його пророцтва:
Повинна буть, бо сонце стане
І осквернену землю спалить.