Стан здоров’я
Павло Зайцев
І офіційні документи, і свідчення людей, що добре знали Шевченка, стверджують, що був він «міцної тілобудови», себто був ширококостий і м’язистий. Цю «міцну тілобудову» ствердив граф Орлов у своїй доповіді цареві Миколі І, і вона почасти спричинилася до того, що йому як кару визначено службу у війську. Зберігся й докладніший зовнішній «фізичний портрет» Шевченка, зроблений його добрим знайомим Момбеллі: «Він середнього росту, плечистий і взагалі міцної, сильної будови; в талії – широкий через особливу будову костей, але зовсім не грубий».
Але не збереглося жодного опису Шевченкового організму, опису, який був би вислідом докладної лікарської експертизи, не збереглося й жодної, лікарем веденої історії якоїсь поетової недуги. Тому історію стану його здоров’я доводиться відтворювати на підставі майже виключно автобіографічних даних – на підставі того, що оповідав про себе сам Шевченко, а також на підставі деяких посередніх документальних даних. Дід поета Іван прожив 117 років, але свого здоров’я синові Григорові, Тарасовому батькові, не передав. І батько, і мати поета повмирали в молодому віці (батько на 47 році життя, мати на 37). Одна з сестер поета була сліпою. Бували й потім сліпі в роді Шевченків, і було їх чимало. Коли осиротів, то років два, якщо не голодував, то харчувався ненормально, не так, як діти, що живуть під батьківською опікою. З раннього дитинства був дуже нервовий. Сироту часто били, часто зазнавав він різних кривд, а це могло лише збільшити його вроджену нервовість.
Першу важку хворобу, яку він сам згадує (повість «Художник»), переніс у Петербурзі, перед тим, як був викуплений з кріпацтва. Лежав він у шпиталі Марії Магдалини, вісім днів був без пам’яті, а два тижні мав гарячку. Що то була за хвороба, невідомо. Це було в 1838 році. В 1842 р. під час морської подорожі до Данії та Швеції знову захворів так тяжко, що його «ледве привезли» до Ревелю (Таллін). Вже й повернувшись до Петербургу, поет мусів ще довго лікуватися й мав підстави побоюватись смерти. Восени 1843 року в Яготині мав якісь болячки на тілі, від яких лікував його д-р Фішер. У 1845 р. перед Різдвом знову його лікував від них у Переяславі д-р Козачковський. Безпосередньо слідом за цим переніс черевний тиф. Опинившись на засланні, в 1848 р. захворів в Орській фортеці на скорбут (цингу) через брак рослинної їжі (вітамінів). Тоді у нього «зуби й очі так боліли, що не знав, де й дітись».
Похід до Аральського моря й участь в Аральській експедиції (1848-49 рр.), безперечно, підірвали його вже ослаблений організм. З опису експедиції ми знаємо, що тоді йому доводилось і голодувати, і по кілька днів поспіль пити морську солону воду і через це тяжко хворіти на шлунок і водночас багато працювати. Там же, на Аральському морі, у нього знову з’явилися чиряки на тілі. В Новопетровському форті в 1852 р. ще раз поновилися ці самі симптоми недоброго обміну речовин [Сам Шевченко вважав їх за “наслідки золотухи”], про які він писав тоді докладно докторові Козачковському, що добре знав його організм.
У 1855 р. писав професорові В. Григоровичу «що ревматизм його страшно руйнує». Докучав йому ревматизм і раніше, в Орській. Коли повертався з заслання, то в дорозі до Москви з Нижнього, застудившись, мав прищі над опухлим правим оком. Оці всі прищі та «золотушні болячки», як він їх називав, виразно свідчили про те, що «міцна тілобудова» не виключала якоїсь внутрішньої недуги, а цинга й ревматизм на засланні дуже погіршили його стан.
Всі обставини його життя були такі, що не могли сприяти доброму станові здоров’я. Вільною людиною за все життя він був лише дванадцять з половиною років. Відомі трагічні переживання, що їх зазнав Шевченко в неволі (і кріпаком, і політичним засланцем-солдатом), кривди, кари, життєві невдачі могли б зламати і людину менш чутливу, не з такою тонкою психічною організацією. Але з усіх цих життєвих іспитів він вийшов переможцем: психічно не зламався, проте не раз переживав моменти тяжкого психічного пригноблення. З заслання повернувся він із дуже надірваним здоров’ям.
За фізичне здоров’я своє Шевченко взагалі мало дбав. І в нечисленні роки свободи ніколи не жив розміреним, реґулярним життям. За студентських часів жив життям мистецької богеми. Своїй чарівній вдачі і талантам завдячував те, що скрізь, де з’являвся, до нього тягнулися люди: скрізь і завжди був постаттю популярною, улюбленою. Бував учасником непоміркованих забав, отже пив часто і багато. Однак це ніколи не зменшувало його працездатності. Прогайнований час завжди надолужував: працював потім без відпочинку, руйнуючи своє здоров’я.
В останні два роки заслання вже свідомо шукав забуття в алкоголі: це почалося після того, як його одного оминула амністія. Коли ж вирвався з неволі, то життя його обернулося в якийсь майже безперервний бенкет: більшість його старих і нових приятелів-прихильників ніби змовилися, щоб попсувати йому здоров’я, вічно витягаючи його на всякі обіди й вечері. Так було восени 1857 р., взимку й на весні 1858 р. В зимові сезони 1858-59 та 1859-60 рр. життя його проходило, здається, трохи спокійніше, але й тут траплялися небажані «прориви».
Нещаслива подорож на Україну літом 1859 р. гостро відбилася на його нервовій системі, і початок осени того року (після повороту з Києва до Петербургу) теж не належав до гігієнічно прожитих періодів його життя. Але ніщо не відбилося так тяжко на його нервовій системі й не підкопало його організму, як невдача з Ликерою. Всі свідки це стверджують одноголосно. Йому тоді потрібний був довгий і глибокий відпочинок, а він шукав забуття, або в безперервній праці, або… в алкоголі і тим отруював свій дуже ослаблений організм.
Але, щоб уяснити собі, чому його організм почав підупадати передчасно, не досить того, що сказано. Треба ще звернути увагу на один момент, про який досі якось майже не писано: організм поета-митця був у 1860 р. вже перепрацьований! Мало можна знайти таких працелюбців, яким був Шевченко. Коли переглянути його літературну творчість і творчість пластичну і взяти під увагу той порівняно короткий відтинок часу, за який він творив, то не можна з подиву вийти, як і коли він міг усе зробити. Адже від 22 квітня 1838 року до кінця його життя минуло лише неповних двадцять три роки, з яких вільною людиною був він дванадцять з половиною. Крім великої літературної спадщини – поезій, прози й листів (з яких збереглася лише частина), Шевченко залишив по собі ще сотні цілком викінчених праць олійними фарбами, сепією та аквареллю і силу рисунків (всього приблизно 1 300 примірників). І до того не відомо, що не все збереглося.
На цю тему можна написати цілу монографію, але тут досить згадати кілька фактів, що дають уявлення про те, яка жадоба праці вічно тягла Шевченка до пензля й мольберта, до різьбарського знаряддя, до ґраверських різців і мідяних дошок, до літографського верстата або до випробування нових способів ґравірування.
Поезії Шевченко творив легко, не висилюючись, вони йому самі «навівалися», як геніальному поетові, але ж потім він їх (принаймні більші твори) «пересівав» – опрацьовував, піддавав свідомо власній критиці, і це була праця і то дуже тяжка праця!
Але от приклади з його мистецької діяльності. Перший – це робота на Аральському морі. Адже ніякої «норми» йому ніхто там не давав. Висадившись на берег або коли шхуна ставала на котву, Шевченко міг би зробити один-другий краєвид, і на цьому був би кінець, а він за дуже короткий час зробив сотні чудових рисунків і акварельних малюнків. Або його ґраверська праця в 1858–1860 роках… Жив, повним життям, скрізь бував, усім цікавився – музикою, театром, політикою, безупинно читав, часто писав поезії, а встиг зробити понад 30 офортів. Який це, в таких умовах, великий доробок, зрозуміє лише той, хто знає, яка це марудна, довга і виснажливо тяжка праця. Або його зайняття скульптурою в Новопетровському форті – після цілоденної муштри чи відбування довгих варт («караулів»)…
Цю «жадобу праці» (вона була цілком мистецькою!) можна пояснити лише надзвичайною інтенсивністю його моторово-творчих емоцій: Шевченко був під їх владою. В ньому завжди жила потреба відтворювати передумане, пережите, відчуте – чи то бачене, чи почуте. Жила в ньому вічна потреба втілювати в словесні чи в пластичні образи все, що давали йому емоції сприймальні, а вони у нього також були дуже напружені.
На ці творчі процеси він витрачав силу нервової енерґії, але часто, якщо не переважно, в незадовільних умовах фізичного існування, раз-у-раз працював в умовах ослаблення, нервового виснаження. Після повороту з заслання поет повинен був би зовсім по-іншому жити, але чи існує якась сила, що продиктує геніально-творчій натурі режим і дієту? Лише сила власної волі може бути регулятором людського психоорганізму. А генії-митці її часто не мають: вони «одержимі»! Ними керує «божественна манія», і з покликанням великих митців завжди тісно зв’язана жадоба вражень, потреба їх частих змін і щораз більшої напруженості й гостроти.