Листування з друзями
Павло Зайцев
Тим часом справу дозволу Шевченкові рисувати розв’язало саме життя.
Уже на самому початку 1848 року до Орської фортеці дійшла чутка, що частину Орської залоги «пошлють у степ на Раїм», для будови маленького форту, рік тому заснованого недалеко від Аральського моря на Сир-Дар’ї. Що може й йому доведеться туди йти, Шевченко ще 1 лютого писав А. Лизогубові, але додавав: «та може Бог дасть, що тут останусь», а 25 лютого кн. Варварі писав уже про свою участь у весняному поході до берегів Аральського моря, як про річ неминучу:
«Люди, що в тяжких походах побували, порівнюють тутешнє, в кріпості Орській, життя з Едемом, – як же ж воно там мусить бути, коли тут Едем! Та ніхто, як Бог! Одне мене тільки журить: туди не ходить пошта, і доведеться рік, або може й три, коли доживу, ні з ким, хто близький моєму серцю, не листуватись. Пишіть, – ще місяць березень наш, а там нехай діється воля Божа! Лякає мене моя теперішня хворість – скорбут, а в степу вона, кажуть, страх як лютує. Але замінімо зневіру надією й молитвою!»
Перспектива такого походу не могла поета тішити, але поволі примирявся з думкою про свою в ньому участь, і лише дві речі його лякали – скорбут і неможливість листуватися з «близькими серцю». А листування з друзями було для нього єдиною потіхою. Особливо радів, коли діставав листи з України, але з усіх земляків діяльно з ним листувалися тільки княжна Варвара та Андрій Лизогуб. Лизогуб, побувавши восени в Києві й прочитавши листи Шевченка до його товариша Сажина, перший озвався до нещасливого засланця. Він переживав велике горе, бо перед тим поховав маленьку дочку, але з тим більшою силою своїх християнських переконань щиро старався втішити поета в його тяжкій долі.
Писав до друга, як сповідник до свого духовного сина: «Кара і іспитаніє Божіє завсігди добро нам суть, бо роблять нас луччими, до бідних милостивими, до терплящих жалісливими, тогді і ми самі лучче шануємось і других більше шануємо»… Згадував у листі прочитане десь, що коли хтось, злякавшись «нещастя-страшила», «упаде на землю, то воно його розтопче своїми важкими ногами; коли ж, не злякавшись, зирне йому в вічі, тогді лихо зробиться чоловікові добром». Ці прості, але щирі слова відповідали й настроям самого засланця. Він і сам був повен релігійного самозаглиблення, і сам, як писав Лазаревському, «сміливо заглянув лихові в очі». Але що його найбільше зворушило в листі Лизогуба, – це пропозиція приятеля прислати йому скриньку з акварельними фарбами, кілька справжніх паризьких пензлів Шаріона, англійський альбом для рисунків, а «коли треба, й олійні краски». У листі до Сажина Шевченко, як видно з листа Лизогуба, висловив надію, що дістане дозвіл рисувати, і цього було досить, щоб той запропонував прислати другові все потрібне для праці митцеві-маляреві.
У кінці листа Лизогуб додав: «що тільки можна Вам получать, а мені посилать, скілько по силам, усе зроблю». Легко собі уявити, як такий лист потішив поета. «Великим веселієм звеселили Ви мене своїм християнським листом у цій бусурманській пустині», – відписував він Лизогубові. – «Спасибі Вам, друже мій дорогий! Я з самої весни не чув рідного щирого слова. Я писав туди [на Україну], а Вам першим Бог велів розважить мою тяжку тугу в пустині щирими словами, спасибі Вам». Лизогуб з родиною переїхав до Одеси, і кожний лист його подорожував до Орської цілий місяць, але зате кожний приносив Шевченкові нову радість. Лизогуб не лише обіцяв робити для приятеля все, що зможе, і ділитись з ним усім, що має, а так і робив. Починаючи від березня, Шевченко діставав від нього при кожному листі пакет з дарунками – то книжки, то цілі асортименти рисувального паперу й дорогих олівців, і нарешті дістав усю «малярську справу» – скриньку з фарбами й пензлями.
Княжна Варвара, що одержала жовтневий лист поета вже до Різдвяних Свят, почала теж до нього систематично писати. Листи її, як і листи Лизогуба, давали величезне задоволення Шевченкові, але не могли одночасно й не зворушувати до глибини душі. І сама княжна, і дві її подруги, теж «яготинські анахоретки», як називав їх Шевченко, – сестри Глафіра й Олександра Псьолівни писали йому, що ввесь час моляться за нього, оповідали, як зраділи, діставши від нього першу вістку з заслання. У листах до своїх седнівських і яготинських друзів з гіркою іронією описував Шевченко себе, як солдата. Лизогубові писав: «я тепер точнісінький, як той москаль, що змалював Кузьма Трохимович панові» [З оповідання Г. Квітки-Основ’яненка «»], а княжні Репніній: «Ви певно б розсміялись, якби тепер мене побачили. Уявіть собі незграбного гарнізонного солдата, розпатланого, неголеного, з величезними вусами – це й буду я». Лизогубові навіть послав карикатуру на себе, як муштрується з рушницею на плечі, витягаючи «носка».
Ці сумні жарти справили на його друзів тяжке враження: «Важко на Вас дивитись», – відписував Лизогуб, а княжна Варвара відповідала: «Ні, я не засміялась би, а заридала б, якби Вас побачила тепер, і молила б Бога дати язикові моєму красномовність, щоб потішити Вас у горі, винести дух Ваш понад Вашу гірку долю…». Радила другові молитися, у вірі в Бога й любові до ближніх, у любові довершеній, не чекаючи від них взаємності, шукати собі втіхи; діяльною любов’ю до людей-братів радила заповнювати ввесь зміст цього життя. Глафіра Дунин-Борковська вторувала княжні, дякуючи поетові, що, обізвавшись до них листом, дав тим змогу усім яготинським друзям своїм висловити йому «хоч малу частину того живого щирого почуття», що переповнювало їхні серця. Ще недавно в листі до Лизогуба скаржився він на нещирих друзів – друзів тільки по імені:
«було, на собаку кинь, то влучиш друга, а як прийшлось до скруту, то святий їх знає, де вони поділись! Чи не вимерли, крий Боже? Ні, здраствують, та тільки одцурались безталанного свого друга, – Бог їм звидить. Якби вони знали, що єдине слово ласкаве тепер для мене паче всякої радости… так що ж, – недогадливі!»
Тепер мав але надто тих добрих слів. Тринадцять днів зряду перечитував яготинські листи, доки знайшов час і місце відповісти. У день свого народження 25 лютого почав свою довгу відповідь і п’ять день щовечора писав потрошку, – це був фактично великий фраґмент щоденника. Оповідав княжні:
«Я неначе від сну тяжкого прокидаюся, коли лист від кого-небудь, що мене не відцурався, дістану, а Ваш лист переніс мене з темних казарм до мого рідного Яготина. Яка чудесна насолода – уявляти собі тих, хто згадують про мене, хоч їх і дуже мало… І я тепер до найщасливіших належу. З Вами розмовляючи, святкую 25 лютого не бучно, як колись бувало, а тихо-тихесенько, та так весело, як не святкував ніколи, – і за цю радість дяка Вам і Глафірі Іванівні».
Просив писати до нього якнайчастіше і казав, що молитви та листи друзів поможуть йому нести свій хрест. 28 лютого оповідав, як його втішила молитва й Св. Причастя:
«Вчора просидів до ранку й не міг думок зібрати, щоб лист скінчити. Опанувало мене якесь чуття недовідоме («приідіте всі труждающіїся і обремененнії, і аз упокою ви»). Перед благовістом до утрені згадав я слова Розп’ятого за нас і неначе ожив: пішов до утрені й молився так радісно, чисто, як може ніколи досі. Я тепер говію й сьогодні причащався Св. Таїн. Хотів би, щоб усе життя моє було таке чисте й прекрасне, як сей день!»
Просив княжну прислати йому книгу Томи Кемпійського «Про наслідування Христа». Просив, щоб за нього молилися.
Після Різдва не писав уже поезій. Листування з друзями почало заповнювати його життя. Кожний лист Лизогуба й «яготинських анахореток» приносив йому якусь нову втіху, кожний викликав глибоке зворушення, і мабуть найбільше викликав лист скромної поетки, землячки Олександри Псьолівни. І Лизогуба, і панну Глафіру просив він прислати «Свячену воду» панни Олександри. Цією поезією він перед своїм арештом закінчив передмову до видання нового «Кобзаря». Її кінець особливо відповідав його теперішньому настроєві:
У Господа небесного
Ласки ціле море,
То я в його, як ту воду,
Виллю своє горе.
Панна Олександра не тільки переслала йому цю поезію, а й написала нову. Поезію цю можна назвати «Молитва за Шевченка»:
Молим Тебе, Боже правди, Боже благостині,
Не покидай сиротою у степу-пустині
Брата нашого! Як батько, як рідная мати,
Озовись до його душі, не дай унивати!
Збери Боже, наші сльози в темнісіньку хмарку,
І як серцю розбитому стане нудно, жарко,
Тоді нехай вони бризнуть, як дощик весною…
Зроби чудо, – вони стануть святою водою
Живущою, цілющою, – всі рани загоїть,
Як в купелі викупає і душу напоїть.
Ці сльози-молитви безперечно «напували» його душу. Почуття повної самотності поступалося місцем радісній свідомості, що має цілий гурт людей, готових виконати всяку його просьбу, всяке бажання. Йому, як поетові, що в жіночих душах знаходив найідеальніші прояви безмежної любови й самовідречення, було особливо радісно відчувати цей огрійливий подих любови, що його з далеких українських степів навівали на його розбиту душу любі сестри-землячки. Напевне згадував своє юнацьке:
І пан над панами!
Панна Олександра своєю молитвою: «Хай пробуде Він завжди з Вами й не допустить Вас охолонути, умерти для високого, прекрасного» – вторувала його колишній молитві:
Серцем замирати,
І гнилою колодою
По світі валятись…
Писала йому:
«Ні, не може бути, щоб у душі Вашій, що була вівтарем, на якому творились дари чистої поезії, де лунали такі урочисті гімни, не може бути, щоб у ній колись «воцарилась мерзость запустінія». Не бійтесь, Тарасе Григоровичу, за Вас так багато моляться ваші сестри по Христу і хресту…».
Ці слова віри й потіхи були відгуком на написане поетом у кінці лютого княжні Варварі:
«Дивно. Колись дивився я на природу живу й неживу, як на найдосконалішу картину, а тепер неначе очі змінилися: ні ліній, ні барв, нічого не бачу. Невже це почуття краси втрачене навіки? А я так його цінив, так леліяв! Ні… я, мабуть, тяжко згрішив перед Богом, коли так караюсь!»
Коли грудень і січень, що проминули в тяжких хворобах у брудній казармі, були для Шевченка порою тяжкого психічного гноблення, то, починаючи від лютого, його моральний стан почав значно поправлятися, весна ж 1848 року особливо була для нього щедрою на всякі вияви щирої приязні до нього з боку його вірних друзів. Перед Великодніми Святами дістав від панни Олександри Псьолівни оті зворушливі вірші, а від Лизогуба «писанку» – асортимент малярського приладдя й дві книги творів Шекспіра. Писав 7 березня Лизогубові:
«Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок Твій, щирий мій, єдиний друже. Так зрадів, що ще й досі не схаменуся: цілісіньку ніч не спав, розглядав, дивився, перевертав, по тричі цілуючи кожну фарбочку; і як її не цілувати, не бачивши рік цілий».
Перефразовуючи його власні слова про «муку, яку може зрозуміти тільки справжній мистець», можна сказати, що мав тепер «радість, яку може зрозуміти тільки справжній мистець».
Але не тільки яготинські й седнівські друзі не забували його, – не менше ним опікувалися і за нього дбали й нові приятелі-земляки брати Лазаревські. Михайло писав із Петербургу, куди він виїхав, Федір – із Оренбургу. До Оренбургу приїхав весною і третій Лазаревський – Василь, призначений туди секретарем Комітету для боротьби з холерою, що насувалася на Оренбурзький край. Василь, якого Шевченко особисто не знав, писав йому:
«Уперве веду речі з Тобою, а віддав би і не знаю що, щоб оддать Тобі хоч що-небудь із того, що у чоловіка своє… може полегша Твоєму серцю, коли почує воно, що єсть іще один чоловік, що нудиться Твоєю годиною, як би рідною своєю».
Федір посилав приладдя й папір для писання, Михайло й Василь – книжки й сигари, що їх так любив і звик курити Шевченко. Михайло, побувавши й на Україні, переказував поетові привітання його знайомих-прихильників із Конотопа, що, як казав, «моляться за Твое горе», й оповідав про зворушливу сцену, коли в Києві до нього зайшов до заїзду (на Хрещатику) приятель Шевченка синдик Університету Глушановський і зараз скрикнув: «У самісінькій сій хаті жив бідний Тарас!» Брати Лазаревські раз-у-раз довідувалися про поетові потреби і старалися їх задовольнити. Михайло навіть нарікав, що Шевченко надто мало дає йому доручень. Посилаючи книжки, писав: «Серджусь я на Тебе, що не приписав нічого більше… Ради Христа пиши про все, чого бажаєш». Грошей за куплені для поета книжки й приладдя не хотів приймати.
А з грішми у Шевченка було вже недобре. З Петербургу привіз із собою 365 карбованців і то не асиґнаціями, а сріблом. Як на ті часи, це була дуже велика сума. Вона більше ніж удвоє перевищувала річну платню, яку б Шевченко мав у Києві на обох посадах – співробітника Археографічної Комісії та вчителя малювання в університеті, але він не вмів ні бути ощадним, ні розпоряджатися грішми і вже перед Різдвом усі витратив. Була й ще одна причина, чому вони так швидко розійшлися: необережно позичав. Позичив якомусь поручникові Бархвіцеві 65 карбованців і мав свідків, але цей негідник не тільки не віддав позичених грошей, а згодом просив іще начальство «поступить по всей строгости законов» із Шевченком за нібито фальшиву претензію, коли той про свої гроші нагадав. Але й безгрішшю зарадили приятелі. Присилали йому гроші і Василь Лазаревський, і приятель Єзучевський із Петербургу, й інші. Пропонував грошей поетові й Лизогуб, але йому Шевченко відписав у лютому, що їх у нього «ще осталося трохи». Мав надію і заробляти, коли дістане дозвіл малювати.
З військовою службою теж було трохи легше. Брутального п’яницю Глобу, що командував 3 ротою, заступив людяний капітан Степанов, і Шевченко не нарікав на лихе відношення до себе офіцерів. А проте ні співчуття, ні постійні прояви симпатії з боку друзів, ні очищення моральної атмосфери в відносинах службових не могли відігнати «тяжкої невсипущої нудьги», що на нього іноді нападала: «Цур йому, тому лихові, – писав Ф. Лазаревському уже в кінці квітня – а то ще щоб не заплакать! А іноді, далебі, доходить до того, аж самому сором. Та що ж? Нічого не вдію з проклятущою нудьгою».
Однією з найконечніших потреб його життя було мати книжки, на читання яких він завжди віддавав увесь свій вільний час. Задоволення цієї потреби було в Орській тяжким завданням. Уже в жовтні поет скаржився Лизогубові: «Читать хоч би на сміх одна буква, і тії нема». Була це, щоправда, гіпербола: книжки мав, але їх, як на нього, було мало. Очевидно, він швидко перечитував усе, що діставав від знайомих. Від Ф. Лазаревського дістав кілька томів «Отечественных записок» і «Русскую историю» Устрялова.
Лизогуба, Репніну й братів Лазаревських мало не в кожному листі турбував просьбами про книжки і зрештою забезпечив себе цілою невеличкою бібліотекою, де були насамперед такі письменники, що їх можна було знову й знову перечитувати. Попросив прислати собі Шекспіра, Лермонтова, Кольцова, Пушкіна, Фоми Кемпійського «Про наслідування Христа», «Выбранные места из переписки с друзьями» Гоголя, «Чтения Московского общества истории и древностей российских», що їх видавав Бодянський, друкуючи там передусім українські літописи. Ще в Орській поет діставав дещо з того, а чого не дістав в Орській, те надіслали йому пізніше на Аральське море. Разом із Біблією півтора року ці твори були його єдиною лектурою.