9. Вересень – грудень 1846 р.

Олександр Кониський

Небавом почалися літні вакацій. Товариші пороз’їздилися з Києва: хто на села, а хто до інших міст, Костомаров поїхав до Одеси купатися в лимані, а Шевченко з професором Іванишевим, що був тоді головним орудником в комісії, поїхали в Васильківський повіт на археологічні розкопування. Біля містечка Фастова розкопували вони могилу Перепетиху. Опріч Перепетихи було тут багацько інших могил, насипаних кротом. Над оцими могилами Іванишев з своїми помічниками Шевченком і Прушинськнм працювали усе літо. Шевченко робив малюнки; розпитував у людей і записував перекази про ті могили. Між іншими знахідками в могилах був череп людський, що доволі добре зберігся, Шевченко привіз його у Київ і подарував Костомарову [«Русская старина», 1880 р., март].

Вернувшись перед кінцем університетських вакацій з цієї екскурсії, Шевченко недовго перебував у Києві; небавом комісія вирядила його на етнографічні і археологічні розвідки по правобережній Україні. 21 вересня іменем генерал-губернатора Бібікова було наказано Шевченкові [«Киевская старина», 1894 р., кн. 2] їхати по Київщині, на Волинь і на Поділля і

1) зібрати народні оповідання, перекази, казки, пісні і т. і. Збираючи цей матеріал, радили Шевченкові в наказі: «Записуйте усе, про що довідаєтесь, таке, що має інтерес етнографічний або історичний; а пісні, казки, легенди і т. п. записуйте, оскільки спроможно буде, слово в слово».

2) Розвідати, які є в краю прикметні урочища і могили, які про них є відомості історичні і народні перекази; огледіти ті могили і зробити з них малюнки.

3) Огледіти, описати і зробити малюнки з монументальних пам’ятників історичних і стародавніх будівель. А коли трапиться де придбати стародавні які грамоти або акти, дак подати їх до Бібікова.

4) Поїхати до Почаєва і там описати і зробити малюнки: а) з загального виду почаївської Лаври; б) з храму в середині і в) з виду лаврської тераси на околицю.

На подорож дано Шевченкові 150 карбованців. І доручено йому листи Бібікова до губернаторів і до архієреїв подільського і волинського, щоб вони давали від себе Шевченкові потрібної запомоги.

Перш за все Тарас рушив на Поділля до Кам’янця. Запевне не відомо, коло чого він працював у Кам’янці; бо праці його, зроблені тоді на правобережній Україні, дякуючи великому недбальству комісії, а може ще більш переполоху її, викликаному потім арештуванням і засланням Шевченка, не тільки не побачили світу Божого, а здебільша просто, невідомо де, погибли.

З Кам’янця Шевченко поїхав до Почаєва і тут намалював аквареллю дуже зграбно – види з Лаври: один з південного, другий з західного її боку [зі східного боку. – М. Ж.].

На тих акварелях, опріч будівель монастирських, художник намалював і убогі хатки селян, криті соломою. На другій акварелі вид лаврської церкви головної в середині; опріч іконостасу намальовано і дві людини, що моляться Богові: українець в довгій свитці з відлогою і молодиця навколішках. На четвертій акварелі – вид з лаврської тераси: околиця і ген-ген манячить в Галичині біля річки Ікви стародавнє село Підкамінь. До того часу належать ще два малюнки тушем чорним; вони показують: один церкву в селі Вербках, за три версти від міста Ковеля; в тій церкві поховано князя Курбського; другий – церкву в селі Сакуні, збудовану приятелем Курбського, Килиметом. До першого малюнку Шевченко додав нарис і того місця, де була могила Курбського.

Оці малюнки були подані Шевченком до комісії; це запевне знати з того, що на окремому аркуші паперу, доданому до малюнків, рукою члена комісії Судієнка, що потім з р. 1848 до 1857 був головою комісії, написано, що він ті малюнки показував Бібікову і останній звелів відлітографувати їх [там само]. Але ж літографування того і сліду нема, бо ніхто його й не справив: один тільки малюнок церкви в Вербках був надрукований при книзі, виданій р. 1849: «Жизнь князя Андрея Михайловича Курбского в Литве и на Волыни». Під малюнком не визначено наймення художника. Факт характерний: він свідчить, що комісію арештування і заслання Шевченка так переполошило, що вона не відважилася під малюнком поставити його наймення.

Без помилки можна думати, що Шевченко, їздячи р. 1846 по правобережній Україні, зробив і подав до комісії не тільки оті п’ять малюнків, а геть більш, але вони дивним чином десь погибли. Ще чудніш сталося з отими п’ятьма малюнками, про які оце я говорив: якимсь чином малюнки з комісії опинилися у професора Роговича, а від нього придбав їх дідич з Глухівського повіту, Дорошенко; у нього вони й нині… Коли ми зауважимо, що з подорожі до Києва Шевченко вернувся в грудні, так легко зрозуміємо, яка сила його праці десь змарнована єдине з дурного остраху!

Подорожуючи по Україні, Шевченко незвичайно бережно робив видатки з тих грошей, що дано йому з комісії на подорож: проїздивши три місяці, він видав 115 карб. 31 коп., а останні – 31 грудня вернув в комісію. [«Киевская старина» 1894, кн. 2]

Прийшли Різдвяні свята. Увечері першого дня Різдва братчики «Кирило-Мефодіївці» забралися «колядувати» до Миколи Гулака. Вже ж тут був і Шевченко. Був і дідич з Полтавщини Савич, що простуючи до чужих країв, переїздив через Київ. Серед жвавого, освіченого і однодумного товариства йшла жвава та щира бесіда. Щиросерді братчики балакали про долю славян взагалі, а найпаче про долю і побит України. Висловлювали надії про визволення українського народу з кріпацтва, про визволення України і інших земель славянських з неволі політичної, з темноти, і своїм звичаєм мріяли про федеративне з’єднання славян.

Костомаров загарливо доводив велику потребу наукової славянської спілки, бо славянські народи вельми мало знають один одного. Звернули бесіду на історію України, на часи Хмельницького. Костомаров тоді саме працював коло подій Богданових. Нещодавно він, як був на Волині, оглядав Берестечко. Зовсім натурально, що перед молодими і палкими дітьми України ожив образ колись вільної, з устроєм демократичним, а нині зневоленої і зрабованої Нені-України. Перед ними воскресла воля, козацька рада, гетьмани з усім виборним урядом. Натурально, що глибоко-перейнятлива душа і чутке серце Тараса повинні були з такої бесіди високо підбадьорити і напоїти його високим духом патриотизму; не можна було йому не прирівняти минулого до сучасного, а порівнявши, не можна було вдержати в душі слово глибокого жалю і вболівання; слово дорікання і ганьби сучасному!..

Як його було не згадати, напр. хоч гадяцьких фактів Виговського з широкою волею друку і слова, а згадавши – не можна і не порівняти їх до тієї «волі», що при пануванні її «від молдавана аж до фіна на всіх язиках все мовчить»… Упоєний згадками і малюнками минулого життя України, Шевченко говорив голосно, жваво і нездержливо. Йому, як певна річ, і нікому з його товаришів і в думку не приходило, що може між ними ворог сидить, та сочить їх… Коли бесіда зійшла на тодішні «порядки російські», на устрій державний і т. ін., Шевченко, як повідає Костомаров, висловлювався «не зовсім цензурно».

Довго, геть за північ, гомоніли братчики і веселими розійшлися вони з квартири Гулака (в домі попа з церкви св. Андрія), не маючи й гадки, що отой «святий» веселий вечір, що так ясно світив їм, небавом стане про них хмарою, з якої вдарить блискавка, лине дощ, заллє їх «огонь святий» і молоде життя їх розіб’є, розтрощить в скіпки…

Костомаров і його неня, продавши ото маєтність в Вороніжчині, заходжувалися купити собі землю недалеко біля Києва. Прочувши, що така маєтність продається на лівому березі у Броварах (містечко три милі від Києва), Костомаров на святах, взявши Тараса та слугу свого Хому, поїхали в Броварі купувати землю. Власниця землі – вдова, мати двох дорослих дівчат, – радо повітала купців тих. Як його було їй і не повітати! обидва не жонаті, молоді, доволі вродливі… може женихи!… Та й чи не женихи ж! Один професор університету, другий відомий поет і художник. Пані радо та щиро приймала гостей; частувала їх наливками, а Тарас весело лицявся до панночок. Вже ж не без того, може, що таки добряче випили. За ціну на землю з’єдналися; купчий акт відложили зробити навесні; випили, нашим звичаєм, могорича і попрощалися. Вже ж певна річ, що гостинна пані не забула й на Хому і його почастувала…

Поїхали «купці». Мабуть Хома трохи переборщив, бо ідучи по Дніпру, не втрапив на дорогу. Усі свята стояла тоді відлига, інде кригу на Дніпрі поняла вода. А «купці» забули якось про те. Як на те ж, ніч була темна і веселі подорожні наші шубовснули в ополонку! Ще добре, що попали на мілину і відбулися тільки холодною купіллю. До господи вернулися вони мокрими, обмерзлими; усю верхню одежу покрила крига. Дякуючи молодій силі та міцному здоров’ю, що природа наділила і Костомарова і Шевченка, вони не зазнали з тої купелі тифу. [«Русская Старіша», 1880 р., кн. III, «Русская Мисль», 1885 р., книга V]

Небавом після цієї пригоди Шевченко поїхав 9 січня р. 1847 [З документів ще неоголошених] в Борзенський повіт до знайомого свого Віктора Забіли [Віктор Забіла родом з Борзенського повіту. Куліш каже, що він учився разом з Гоголем у Ніжинському ліцеї. Одначе в реєстрі студентів ліцея за увесь час його існування я не знайшов наймення Забіли Віктора. Є Забіло, але – Яків; та цей помер ще р. 1833. Мабуть, коли Віктор Забіла і був у ліцеї, дак не скінчив його. Чоловік він був з великим талантом поетичним; та на превеликий жаль сам він не вмів, а навчити було нікому, довести той талант до пуття. Вмер Забіла р. 1869].

Живучи не що далеко від села Качанівки, маєтності багатого дідича Грицька Тарновського, Забіла бував у його доволі часто влітку, коли Тарновський жив в Качанівці. Тут ото Забіла спізнався і з Шевченком: обидва поети, обидва щирі українці, обидва глибокі патріоти – вони швидко сприятелилися. Кожен раз, коли тільки Шевченкові доводилося переїздити через Борзну, або бути де недалеко – він не минав Забіли, гостював і в сестри його Надії, що жила в Борзні. Але раз якось з невідомої причини Тарас, хоч і був в тих краях, одначе не заїхав до Забіли. Віктор Миколайович зараз післав до його ганьбу і дорікання, нарікання, написане віршами в гумористичній формі. «» те показує нам, які близькі та щирі були відносини наших поетів. «Лютую я на тебе дуже», признається Забіла в тому «посланії» [Зоря, 1893 р., с. 103] за те, що в хутір не забіг,

«Якогось жида віз з собою,

Мерзенного і з бородою

І через те мене минув.

Який же ти земляк, який писака!

Неначе гнав тебе собака,

Боявся день подарувать,

Щоб побувать у мене в хаті.

В Борзні і в Борзенському повіті, найпаче на хуторах під Борзною у Шевченка було чимало знайомих.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 205 – 210.