11. Седнів, повернення до Києва й арешт

Олександр Кониський

Справивши весілля у Куліша, щасливий і веселий виїхав Шевченко з Мотронівки. Він тоді заходжувався коло нового видання своїх творів і хотів поїхати по Чернігівщині до знайомих і позбирати до гурту, де у кого позіставляв свої твори. Поїхав він перш за все по хуторах біля Борзни: був у Миколаївці, у Миколи Білозерського, був у Сороці у Сребдольського, у Забіли. Змалював тоді портрети з Забіли, з Сребдольської і з малого Білозерського. Прощаючись з Забілою, він подарував йому свій картуз (шапку літню) і якийсь рослинний порошок, щоб настоювати на ньому горілку «лікарственну». До самої смерті (1869) Забіла беріг отой картуз і вишивану сорочку, подаровану йому Тарасом. Сорочку ту Тарасові сестра його Ірина сама пошила і напряла на неї полотна з конопель, що сама насіяла і обробила [«Киевская старина», 1882 р., кн. X].

Потім Шевченко поїхав у Борзну до Забілиної сестри Надії. 1 лютого він з Борзни писав до Костомарова:

«Друже мій великий Миколо! Я оце й досі в Борзні і не роблю нічогісінько, лежу собі та й годі. У Київ страх їхати не хочеться, а треба. Коли б то ви були такі трудящі і добрі, щоб розпитали в університеті, (хоч у Глушанівського синдика, він усі діла знає) чи я утверджений при університеті, чи ні. Та й напишіть до мене у славний город Борзну на ім’я В. М. Забіли. Та ще ось що: пошліть Хому до мого товариша, нехай він візьме у нього портфель, скриньку з красками і Шекспіра, та ще й бриль: та все те і збережіть у себе; бо товариш мій [мабуть цей товариш був Сажин] хоче їхати з Києва. Як побачите Юзефовича, дак поклоніться від мене. О братстві не пишу, бо й нічого писать, Куліш блаженствує, а Василь Білозер поїхав в Полтаву одгецькуватися від учительства. А я і кругом мене діється ні зле, ні добре. Подвизаюсь потроху, то коло чарочок, то що. Коли б то Бог дав мені притулиться до університету; дуже б добре було. Напишіть, будьте ласкаві, як що доброго почуєте. Свої композиції або сам привезу або пришлю з Чернігова».

З Борзни до Києва верстов 150 буде. Почта ходила тоді не геть шпарко; на відповідь з Києва треба було що найменш тиждень. Значить, Шевченко гадав ще перебути то в Борзні, то в хуторі у Забіли не менш тижня. Не скажу, чи довго ждав її Шевченко і коли саме з Борзни він виїхав до Чернігова; але виїхав він не діждавшись відповіді Костомарова: бо останній зовсім не одержав його листу. Про той лист так би люди й не відали, коли б через 25 років після того небіжчик Маслов не спіткав його в Петербурзі в «Гостинному дворі» у одного антиквара між старими паперами.

[Цікаве питання, яким чином отой лист Шевченків з Борзни, не дійшовши до рук Костомарова, опинився у Петербурзі у антиквара? На сю відповідь фактів нема; можна відповідати самими тільки гадками. Мені здається, що більш-менш походитиме на правду така гадка. Може ще під кінець січня почали потайно стежити Костомарова і перелюстровувати листи до нього і таким чином Шевченків лист, коли вій з початку лютого прийшов у Київ, жандарми перехопили і вже після арешту Костомарова лист той відіслали до слідчих в Петербург. Нічого корисного для слідства слідчі в тому листі очевидно не спостерегли; інакше б лист пришили до процесу. В листі, правда, стоїть фраза про братство, але певна річ, що слідчі не зрозуміли її. Уважаючи таким чином лист той яко нікчемний – слідчі кинули його, яко річ непотрібну. А який-небудь жандарм сторож з канцелярії, збираючи до гурту «непотрібні» папери, взяв і той лист до коша і вкупі з іншими продав його за кілька копійок].

Не діждавшись відповіді від Костомарова, Шевченко з Борзенського повіту поїхав у Чернігів, а звідтіль у Седнів до своїх приятелів Лизогубів, щоб тут, спокійно, за добрими обставинами, з добрими приятелями, упиваючись красою Лизогубівського саду і споминками «того, що минуло», улаштувати рукопис своїх творів. Жодної звістки досі нема про те, що він робив тоді в Чернігові і чи довго там перебував. Здається, що масницю він перебув в Чернігові. Запевне відомо, що в Седневі він був вже з початку березіля. Тут він написав поему «Осику», датовану 7 березіля і передмову до нового видання «Кобзаря». Ні поема, ні передмова досі надруковані не були: лежать вони в архіві «III отделения». Професор Стороженко бачив їх там, читав і каже, що «Осика» єсть первообраз поеми «Відьма». В «Передмові» до «Кобзаря», каже д. Стороженко [Киевская старина 1894, кн. 2], Тарас Григорович заохочував земляків писати рідною мовою і подавав вірші «Свячена вода», скомпоновані Псьолівною…

[Оця передмова була подана до надрукування в «Киевской старине»; але цензура не дала друкувати її. Тим більш цікаво і варто б було завести ту Передмову до життєписи Шевченка… Я вдавався по неї, та не поталанило мені… Хоч гріх і не на моїй душі, а все ж воно шкода].

Верстов чотири від Седнева є село Бігач, – тоді це була маєтність князя Кейкуатова. Яко сусіда Лизогубів, Кейкуатов приїздив до їх в Седнів, спізнався тут з Шевченком і запросив його до себе в Бігач намалювати портрет з його жінки. Про час перебування Шевченка у Бігачі д. Демич розказує, що чув від свого дядька Демича, що спізнався з Шевченком тоді, як останній був у Бігачі.

«Шевченко жив там у флігелі, де жили ті, що служили у князя при економії, Демич не згадав запевне, коли саме Шевченко приїхав до Кейкуатова і чи довго там був. Певне тільки те, що в Бігачі він був під кінець березіля р. 1847. Кейкуатов дав тоді Демичу, яко землемірові, що здіймав його землі на план, атестат, і на тому атестаті за свідка підписався 26 березіля художник Тарас Шевченко».

От із цього доктор Б. Ф. Демич [Русская старина, 1892 р., кн. V, с. 430] і виводить, що Шевченко перебував у Бігачі «з початку лютого, до початку квітня».

Микола Білозерський те ж переказує [Киевская старина, 1882 р., кн. X], що Шевченко часто гостював у Кейкуатова. Обидві звістки ледве чи певні. Люди, що добре знали старого Кейкуатова, казали мені, що він був людина сувора, геть не гуманна і навіть лиха до своїх кріпаків:

«Це був в відносинах до кріпаків контраст Андрієві Лизогубові, тому-то просто річ неможлива, щоб Шевченко приїздив до його гостювати.

Їздив Тарас до Кейкуатова тільки на сеанси; часом з ним їздив і Андрій Лизогуб: може тоді Шевченко перебував у князя і цілий день; може раз чи два зістався й ночувати, але щоб жив у його – так це діло цілком непевне, неможливе». [З приватного листу до мене д. Шрага])

Демичів дядько розповідав, що Шевченко одягався тоді абияк, неохайно. Усе убоге добро його вміщувалося в маленькому пакунку старенькому.

«Щовечера, після дняної роботи, до тієї квартири, де жив Шевченко, збиралися усі, хто служив у Кейкуатова. Шевченко – розповідає Демич – або читав їм, або розповідав про що-небудь, та розповідав так цікаво, що всі незвичайно уважно слухали його. Іноді він розповідав з таким живим гумором, що слухачі його і старі й молоді однаково реготали. Привітний і говіркий з людьми простими, Шевченко не любив довго бути з панами і уникав князівських світлиць, хоча його й часто туди запрошували».

Дак от навіть і в словах Демича доказ того, що звістку Білозерського про часте гостювання у Кейкуатова треба знехтувати.

Перебуваючи у Седневі, Шевченко, опріч праці поетичної, працював і коло малярства. Андрій Лизогуб був теж малярем, хоч і дилетантом, але добрим малярем. Почуття і смак художника у нього були високо розвинені. Його майстерня або малярня була в мезоніні. З вікон того мезоніну був чарівний вид на річку Снов, що підперізує Лизогубський сад, і далі за річку на рівнину геть-геть далеко! На весну, коли Снов широко, хоч і не вельми глибокою водою, розкинеться геть далеко і пійме луги, вид з того мезоніну (тепер його вже нема, дім той згорів р. 1883) був незвичайно чарівний. В отій малярні і жив Шевченко у Лизогубів під час свого перебування у Седневі і малював кілька зграбних малюнків, що були до самої пожежі не тільки художницькою, але й моральною оздобою Лизогубівських світлиць.

Микола Білозерський каже в «Киевской старине», що як був він р. 1856 у Седневі, дак чув від Андрія Лизогуба, що

«Шевченко жив у нього в окремому флігелі; і флігель той називав «малярнею». Здається, це була відома «кам’яниця», з намальованим запорожцем на дверях її. Там Шевченко і «малював», а по ночах чаркував з слугами Лизогуба. До обіду рідко коли виходив».

Це такі невірні звістки, що я не певен, щоб Білозерський чув все те від Андрія Лизогуба.

Я їздив в Седнів умисне на те, щоб перевірити надруковані звістки про Шевченка. Дякуючи приязності і увазі Андрієвого сина Федора Лизогуба, мені спроможно було обдивитися і сад і будинок Лизогубів і «кам’яницю», що згадує Білозерський, і зібрати звістки про Шевченкове перебування у Седневі. Досі ще живе у Федора Андрієвича старезний чоловік Юрій; він року 1847 був дорослим вже парубком і досить добре пригадав дещо про Шевченка.

Шевченко, як вже я й говорив, жив не в флігелі, а на мезоніні, де і була «малярня». «» стоїть геть від дому, на кінці саду. Це вельми стародавня будівля. (На превеликий жаль нині напівзруйнована і без догляду). Судячи по цеглі, з якої вона зроблена, найпаче уважаючи на широкі стіни її, можна гадати, що її змуровано ще в XVII в. Підземелля цієї будівлі, залізні гаки, на яких були там двері, грубі залізні каблучки в стінах і інше, дають гадати, що в одній половині того льоху (в ліворуч, як війти), була тюрма, а в правій, або скарбниця, або місце під склад військових припасів. В будівлі над льохом, певна річ, була сотенна розправа. (Знаємо, що Седнів був сотенним містечком). Хоча б Шевченко й хотів, дак не можна було в напівзруйнованій кам’яниці ні малювати, ні «чаркувати».

Перебуваючи у Лизогубів в Седневі, от як проводив Шевченко день. Вранці, коли була погода добра, ішов гуляти по селу; вернувшись, пив чай з Андрієм Лизогубом, а потім сідав чи малювати, чи писати. «Малюючи часом випивав чарку горілки». Обідав завжди укупі з усією родиною Лизогубів; а «увечері більш того, що пісні співав або слухав, як Ілля Іванович Лизогуб грав на роялі», а грав він, як казано мені, дуже добро.

З Седнева Шевченко виїхав коли не 2, так вранці 3 квітня; бо 5 квітня він був вже у Києві. Певна річ, що щасливим і веселим поспішав Шевченко до Києва. Приїхавши з Седнева до Чернігова, він застав тут лист Костомарова. Останнії, не одержавши від Тараса листа, писаного 1 лютого з Борзни, був певен, що Тарас в Чернігові і писав до його:

«Тарасе! Доки ти сидітимеш у тій «Цареградській гостиниці?» Приїзди у Київ. Я запевне дізнався, що тебе вже постановлено учителем малярського іскуства (штуки) в університеті у «виде опыта», як кажуть. Іванишев тобі кланяється і каже, щоб ти не гуляв у Чернігові, коли нема пильного казьонного (урядового) діла».

Під листом дати нема; але не буде помилки, що послав його Костомаров або на самому кінці лютого або з початку березіля, і лист прийшов до Чернігова тоді вже, коли Шевченко виїхав звідтіль до Лизогубів. Інакше б він не гостював так довго в Седневі, а, певна річ, поспішив би він до Києва, щоб швидше взятися до бажаного діла – учительства малярству при університеті.

І от їде Тарас Григорович гостинцем. Весело дзвенить поштовий дзвоник; радісно б’ється серце поета-художника. От вже він виїхав з темного броварського бору; на півдні перед ним блищить вже проти сонця хрест Лаврської дзвіниці; а от і сизий Дніпро, що так величаво підперезав Київ! На тім березі сизого пояса на зелених горах розкинувся днедавний наш Київ «свідок слави дідівщини». Ген-ген на горі стоїть, немов спущена з блакитного неба срібноголова, незвичайно зграбна, легесенька, церква св. Андрія: там зараз біля неї на Трьохсвятительській улиці домик Моньсіної-Шпонвилної; в тому домі – гадає Шевченко – великий друзяка Микола Костомаров з своєю благою ненею!…

От і берег! Шевченко на поромі. Ясно-блакитні очі поета впилися в красу Києва. Тихо, повагом рушає пором через Дніпер. Широко, високо й далеко ширяє думками геній нашого слова, літаючи в сферу своїх народно-національних, демократичних ідеалів. Ніщо не охмарює його великих надій, його благородних думок. Йому й на думку не впадає, що лиха недоля злодієм-розбійником підкрадується нишком до нього і стоїть вже за плечима у нього і от-от хапне його і навіки проглине його щастя сподіване. Так, така тьмяна, жахлива думка не могла тоді прийти в голову до Тараса Григоровича. Навпаки, певна річ – на душі у його було надійно, ясно, простірно; на серці тепло!… Ще кільки хвилин, і він гаряче поцілує руку Тетяни Петрівни і гаряче притисне до свого дружнього лона Миколу Йвановича…

От вже пором біля берега. Пором вже став… поромники вже кинули кодолу, об’якорюють пором. Народ хоче рушати з порому на суходіл.. Вже й Тарас Григорович сів на бричку; але ж! – поліціянти і жандарми загородили дорогу, нікого не пускають з порому. Ось старший з поліціянтів «частный пристав» підходить до брички, на котрій сидить Шевченко, і питає у його:

– Ви Шевченко?

– Він самий.

– Я повинен вас арештувати.

Жандарм плигнув на бричку, де сидів Шевченко. Бричка рушила з порома.

Здивованого Тараса Григоровича помчали до губернатора Фундуклея… «Свободний» художник Шевченко спинився в арешті…

Сталося це 5 квітня р. 1847.

Примітки

Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 216 – 222.