10. Весілля Куліша
Олександр Кониський
Останнім разом перед своїм арештуванням Шевченко поїхав з Києва в Борзенський повіт властиво на весілля до Куліша, куди його запрошено за старшого боярина.
Як знаємо вже, Куліш ще восени р. 1845 перейшов на службу з Києва в Петербург; звідкіль ото під кінець року 1846 Академія наук вирядила його за границю, щоб він вистежив славянські мови і вернувшись до Петербурга, взяв кафедру. З початку року 1847 Куліш, ідучи ото за границю, був і в Києві.
«Не було, – каже Куліш, – може тоді й на всій Україні такого щасливого чоловіка, як я. Я їхав простісінько до учителя і до друга Пушкіна, до Василя Жуковського і мав у пазусі лист від Плетньова. Лист той починався словами: «Посилаю до вас другого себе», а в Жуковського жив тоді Гоголь».
Та не в цьому єдине було тодішнє Кулішеве щастя: їдучи за границю, він завернув на Україну, щоб одружитися з сестрою Василя Білозерського – Олександрою [«Хуторна поезія»].
«Щасливим застав я, – каже Куліш, – своїх любих киян, а найщасливішим між ними був тоді Шевченко; бо він сам у собі чув тоді і всі ми те чули, що він, яко поет подає надії грандіозні. Тоді вже муза його запротестувала з усією своєю енергією проти ледарства сильних мира цього».
З новими творами Шевченка Куліш тоді не був ще ознайомлений і коли перечитав їх, дак вони «здалися йому якимсь відкриттям з неба». Півтора року Куліш не бачив Шевченка і тепер зустрівшись з ним, бачив, що
«Шевченко зробивсь не таким, яким він його покинув їдучи з України до Петербурга. Це вже був не кобзар, а национальний пророк».
Кулішеві здавалося, що
«сталося те, чого зазнав на собі ветхозавітний посол Господень, – те, що змалював по його слову, такий же великий як і сам Шевченко, геній слова».
Для Куліша, признається він, сяєво духа Тарасового було чимсь надприродним. Куліш бачив тоді, «що київська інтелігенція обгортала українського барда глибоким почитанням» [«Хуторна поезія», с. 12–15]. З других джерел [Киевская старина, 1882 р., кн. X, с. 69] знов відомо нам, що того часу у Василя Тарновського збиралися у Києві літературні вечори, де завжди бажаними гостями були Шевченко, Костомаров, Білозерський і інші з їх товариства. На одному з таких вечорів Шевченко прочитав своє «Посланіє до земляків». Зміст «Посланія», найпаче ж ті місця, де говориться про гетьманів українських, зробили на всіх притомних страшенний вплив.
Знаємо ще, що губернатором тоді у Києві був Фундуклей, людина освічена, щедра і сам письменник. У нього теж збиралися письменники і інші освічені кияни, а між ними бував і Шевченко. І скрізь Шевченка шанували, і скрізь він робив свій вплив. Вже задля цього не досить було самої його кебети, яко художника і письменника. Хоч би яка велика була кебета, а до неї треба ще відповідного розвитку духового і морального на те, щоб художник мав вплив на публіку: треба, щоб твори художника, чи письменника стояли коли не вище, дак хоч в рівень з культурою людей, на яких він впливає. Оця, коли можна так мовити, спільність, зміцняє вплив письменника, та й саму творчість його вона править на певну стежку і дає йому серед громади поважане місце і впливову вагу. От і з цього ми й бачимо ступінь духового і морального розвитку Шевченка і ймемо цілком віри Кулішевим словам, коли він каже, що «наші молоді мрії знайшли в Шевченкові благословенне оправдання і заруку своєї будущини» і що кияни
«взирали на Шевченка як на якийсь світильник небесний, і це був погляд праведний… Шевченко з’явився між нас, яко видиме оправдання нашого натхнення звиш» [«Хуторна поезія», с. 9].
Таким чином зовсім натурально було і Кулішу і його молодій бажати, щоб Шевченко бояринував у їх на весіллі. Олександра Михайлівна Білозерська, тоді молоденька дівчина-красуня «була людина хуторна, мало тямуща в рідному слові, бо московщина вкупі з французщиною прибивали його до землі». Але людина вона «розумна і велико-чуйна до краси і сили рідного слова». Коли Куліш став їй читати на пам’ять, (бо, каже він, всі ми знали їх, як «Отче наш») Шевченкові плачі да пророкування, дав творчість поета освітила і осяяла душу Олександри Михайлівни так, мов небесне обітування чогось грядущого в перевазі світу над темрявою, правди над лжею, любові над ненавистю» [там само].
Слухаючи вперше поетичні твори свого сподіваного боярина, Олександра Михайлівна плакала. «Це були сльози воскресіння в нову, вічну народну жизнь». Певна річ, що Кулішева суджена і глибоко і щиро раділа бояринуванню Шевченка на весіллі. Та й те мовити, хто б з нас не бажав, не радів, щоб в день нашого шлюбу церковного вінчала нас сама слава України, держачи над нашою головою вінець рукою Тараса Шевченка.
І от 22 січня р. 1847 бачимо ми: в сільській церкві в селі Оленівці (Борзенського пов.) стоїть перед аналоєм на рушничку незвичайно вродлива пара молодих: і віком і вродою, і серцем і мислями обоє молоді саме під пару: щирі українці, ентузіасти, певні діти «заплаканої» Нені України. На головах у молодих сяють церковні вінці. Церква гарно сяє свічками, ще більш сяють лиця і очі молодих і бояр. Здається – замість «Исаія ликуй» – співають: «Україно ликуй! воскресни, Мамо! відпочинь!»
Коли з-під вінця молоді вернулися до господи на хутір Мотронівку, Шевченко, підійшовши до молодої з поздоровленням, мовив: «Чи ти царівна, чи ти королівна!» – «На чужий коровай очей не поривай, а про свій дбай», – відповів до нього жартуючи молодий.
Весільні гості, більш за всіх, після молодих, уважали на старшого боярина, властиво на його пісні. Гостей на весіллі були повні світлиці: гули вони по всіх кутках, мов ті чмелі; інде щебетали, наче горобці, взагалі стояв гомін великий. Аж ось старший боярин, заложивши назад руки, почав ходити по залі, та й заспівав:
«Ой зійди, зійди ти; зіронько та вечірняя,
Ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная.
Усі гості, почувши, як співає Тарас, ущухли, наче зістався сам тільки співака. Та й співав же він як! «Такого або рівного йому співу не чув я, – каже Куліш, – ні в столиці, ні на Україні». Від того співу заніміла розмова і між старшими і між молодими: з усіх світлиць гості посходилися до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді немов в темному лузі серед червоної калини. Скоро він вмовкав – його зараз благали співати і душа поета обернула весілля поклонниці його таланту в національну оперу, якої може ще не швидко чутимуть на Україні! «Молода княгиня» на спомин того вечеру подарувала поетові дорогий клейнод, дорожчий з усього добра, яке коли мала, свою квітку вінчальну. Отим подарунком задушевним вона знаменувала в мислях своїх на нім і витала його грядуще величчя, котрого так жадала для щастя України» [«Хуторна поезія», с. 26].
Бажання Олександри Михайлівни хоч потроху справдилося: її старший боярин став і буде довіку славою, гордощами і величчям України, але на превеликий жаль, шкода тому, що на оте величчя нації трохи чи не першим підняв руку і кинув болотом на музу генія нашого слова, ніхто більш, як не Пантелеймон Куліш!… Неокраєне самолюбство раз-по-раз доводить самолюбів до того, що вони, як сказав один письменник: «Сьогодня палять те, чому учора поклонялися, а поклоняться тому, що вчора палили…»
Не такої вдачі був Шевченко: що раз добром вплинуло на серце, про те він до віку не забував. Так не забув він і про вечір 22 січня р. 1847; він згадав про його через десять років на засланні і згадав так приязно, ясно, огрійливо, буцім він згадав про таке враження, що тільки що вчора перейняло його серце. В «Записках» 11 липня р. 1857 Тарас пише:
«Проспівавши любу мою пісню («Ой поїзжає по Україні козаченько Швачка»), я перейшов на другу любу «Ой зійди, зійди ти зіронько та вечірняя…» Оця меланхолічна пісня нагадала мені той вечір, коли я співав оцю чарівну пісню на два голоси з молодою жінкою Куліша, на їх весіллі тяжкого року 1847. Чи я побачу ще оту прекрасну українку? Чи заспіваю з нею оцієї задушевної пісні?» [Кобзар Т. III, Записки]
Тут до речі буде сказати кільки слів про співання Шевченком українських пісень. Згаданий вгорі Віктор Аскоченський в своїх споминках каже, що «Шевченко співав не вірно, навіть погано»; а Білозерський повідав нам [«Киевская старина», 1882 р., кн. X], що Шевченко своїм співанням робив велике враження на слухачів:
«Мою неню, – каже він, – Шевченко причарував своїми піснями: ходить бувало по залі, заложивши руки назад, нагнувши свою думну голову; шия пов’язана шарфом, на тварі вираз журливий, голос тихий, тонкий. Мати було плаче від пісень його. Любленими піснями його були: 1) «Ой зійди, зійди зіронько», 2) «У Києві на ринку п’ють чумаки горілку», 3) «Ой горе, горе, який я вдався» і 4) «Де ж ти, доню, барилася».
Оцих пісень Шевченко понаучав і сестер Білозерського.
«А то приїхав раз Шевченко в гості до Сребдольських в хутір їх Сороку біля Борзни. Сам Сребдольський був людина сувора. Шевченко став співати і пісня його довела до сліз старого суворого Сребдольського».
Нарешті і Михайло Максимович каже, що він упивався Шевченковим співанням.
«Художественна натура Шевченка, хоч як розкішно виявляла себе в поезії і в малярстві, але ще міцніше і краще виявлялася вона в співанні українських пісень народних» [«Собрание сочинений М. Максимовича», т. І., с. 529].
Одно слово: опріч Аскоченського, я не відаю нікого іншого з людей, що чули Шевченка, як він співав, кого б не причарували його пісні, кому б не подобалося його співання!
Тоді ж таки під час Кулішевого весілля Олександра Михайлівна прирадила собі зробити велику услугу і Шевченкові і Україні і штуці взагалі; та на лихо не так сталося, як ждалося! Сам Шевченко і його приятелі, найпаче така тямуща людина, як Куліш, розуміли потребу поїхати Тарасові на кілька років за границю, та ще там повчитися малярській штуці; побачити великі твори великих майстрів малярства; побачити красу природи в Італії. На перешкоді оцій потребі стояла перш за все недостача коштів; а потроху і труднація з тодішніми порядками російськими при добуванні паспорта на виїзд за границю держави. Щоб дістати собі паспорт, треба було ужити велику силу клопоту, часу і коштів.
Одначе київські приятелі Шевченка заходилися оборудувати цю справу, хоча й вельми не швидко. Приміркували, що першим ступнем по цій стежці добре б було, коли б поталанило примостити Тараса при університеті у Києві учителем малярської штуки. Коли б це сталося, дак перегодом попильнувати, щоб або університет або Міністерство освіти вирядили Шевченка за границю коштом урядовим. Здавалося, що ці заходи, хоча річ вельми трудна, але можливо перемогли б усякі труднації, бо можна бути певним, що тут запоможе своєю протекцією неня княжни Репніної – княгиня Варвара, родичка тодішнього міністра освіти графа Уварова.
Розпочали справу. З початку грудня р. 1846 Шевченко, звісно після того, як дехто з його приятелів і значніших в світі бюрократичному знайомих перебалакали приватно, вдався до куратора Київського учебного округа з просьбою про учительство малярства. При тій просьбі він подав і диплом свій, виданий з Академії художеств на звання «свободного художника». Справа пішла по канцеляріях, звичайними шляхами бюрократизму і, звісно, йшла собі повагом, мляво, так що під час Кулішевого весілля ще не відомо було ні Шевченку, ні Кулішу, які з неї вийдуть добутки.
Отоді то Олександра Михайлівна Кулішиха і обізвалася з своєю щедрою запомогою в справі поїздки Шевченка за границю. Вона прохала, щоб Шевченко її коштом поїхав за границю. Свої предківські, що переховувалися в роді Білозерських може ще з часів польської руїни, перли, коралі, намиста, перстені і сережки, та віно її грошеве – три тисячі карбованців – усе те бажала вона повернути на поїздку Шевченка, аби він три роки пробув за границею. Треба було тільки умовити Шевченка, щоб він згодився прийняти на щастя України оцей щедрий подарунок.
Хоча Шевченко до подарунків, та ще грошевих, був людина вельми щепетильна, одначе в цьому разі не вельми трудно було умовити його, щоб поступився на користь рідного краю. Міркуючи коло сподіваного учительства на університеті і поїздки за границю, наш поет-художник далеко сягав думками в будущину.
Перед ним мріла вже у Києві українська академія художеств. Умовити Шевченка прийняти подарунок Олександри Михайлівни взявся Куліш. Він почав говорити йому, що він яко артист-маляр буде у Києві самітником, а самітність – діло відоме, не підбадьорює, а пригноблює дух чоловіка і вона не дасть йому розвинути свій смак художницький до повної повні.
– Та ні по чому ж і б’є, як не по голові, – мовив Шевченко, насупившись і вельми стукнув кулаком но якійсь товстелезній книжці.
Тоді Куліш сказав йому, що коли він роздобуде собі художницького паспорта за границю, то гроші йому будуть видаватися три роки, а скарбничим буде він – Куліш; нехай тільки поет не допитується, звідкіль взялися ті гроші. Почувши це, Шевченко зрадів простодушно як дитина. Стали думати про паспорт. Справа ся, хоч і здавалася морокуватою, але між панами, каже Куліш, тоді було більш схожих на людей, ніж опісля, як розпочалася українська мартирологія. Поетові між ними жилося не згірш) і була надія повна уладнати справу з паспортом [«Хуторна поезія», с. 18].
Що поміж українським панством того часу було більш свідомості і почуття національного достоїнства і волі – так це факт. За нашого часу новий Шевченко, певна річ, не зустрів би між панами тієї гостинності і привіту, яких зазнав Тарас; але ж тоді не було і такого нелюдського гнобительства над усім українським, яке панує тепер і яке так переполошило і здеморалізувало на Україні і панство, і духовенство і взагалі інтелігенцію, що саме слово «український письменник» жахає людей, немов якась смертельно заразлива пошесть! Тяжко було жити в ті часи, але духового кріпацтва серед інтелігенції було менше: принаймні українці не жахалися признаватися, що вони – українці. Сфери урядові, хоч і гнітили дух людський і мисль, а проте, хоч потайно «по секрету», а мусили шанувати прирождені українцям національні ознаки і почуття їх національне.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 210 – 216.