4. Самоосвіта; справи з грошима
Олександр Кониський
Не можна сказати, що матеріальне убожество Шевченка, в якому він перебував р. 1839, залежало від недостачі заробітків. Заробітки траплялися йому, та раз бракувало йому на них часу вільного, – а друге траплялося й таке, що замозольованого заробітку він в вічі не бачив. бо заказники [= замовники] роботи не платили йому за працю. Ми зараз запевнимося, що й Сошенко, а за ним ще гірш і Чалий, зовсім не по правді попрікали Шевченка гулянками. Останній пише [Жизнь и произведения Шевченка, с. 35], що світські гулянки і артистичні «кутежи» (загри), від яких силкувався Сошенко здержати Шевченка, але від яких не спроможен був здержатися і сам великий учитель Шевченка – Брюлов, ідол академічної молодіжі, лишили сліди на увесь останній вік Тарасів і темною плямою лягли на дорогу нам пам’ять кобзаря.
З яких фактів д. Чалий вивів такий свій осуд, мені не відомо. Покладатися на самого Сошенка – не можна раз через те, що й він не подав ніже єдиного факту, а друге те, що з Тарасом він розцурався з початку лютого р. 1839, і до виїзду свого з Петербурга, цебто до осені того року, вони ворогували. Значить, Сошенкові й не можна було докладно знати, яким життям живе Шевченко; а коли й доходили до ушей його які недобрі вісті про Тараса, дак чи перевіряв же їх Сошенко? Чи звертав він увагу на те, що нема чоловіка без вади, і що «лихі вісті не лежать на місці».
Стежачи по тих матеріалах, які є у мене, оскільки можливо день скрізь день життя Шевченка за р. 1839, я не бачу ніже єдиного факту на такий осуд, який висловлено в книзі Чалого. Навпаки, я бачу що інше.
Перш за все я помічаю невсипущу працю Шевченка біля своєї освіти. Ми знаємо, що до визволення з кріпацтва Шевченко був людина майже темна. Це він і сам бачив і тямив. Викуплено його з кріпацтва тоді, коли йому йшов вже 25 рік; це такий час, коли велика більшість людей кінчає вже свою шкільну освіту. Годі було гадати й Шевченкові про освіту систематичну. Та для неї і матеріальних достатків у нього не було. Отже коли ми, пам’ятаючи усе оце, звернемо увагу на ту освіту, якої надбав собі Шевченко без шкільної запомоги, без системи, без керманича, так не можемо, за такими обставинами, не вважати освіти його доволі високою. Вже ж, щоб надбати її, чоловікові хоч би з якою великою кебетою природженою, так треба на те перш за все часу. У Шевченка велика сила часу йшла на освіту і науку в малярстві.
За ту освіту, якої надбав собі Шевченко, мусимо дякувати, опріч Гребінки, більш за всіх Брюлову. Тарас користується з його бібліотеки. Він читає з поради Брюлова Біблію; історію Греції; історію віків середніх. Перечитує найліпші романи Вальтер-Скота і т. ін. Уважно читає твори польських і російських письменників; твори інших письменників іноземних в перекладі на мову російську, як Гомер, Сократ, Гете, Шіллер, Шекспір і інші. Перегодом бере до себе на квартиру студента Демського, щоб учив його мови французької і ходить з ним слухати відчити професорів університетських і Академії медицинської: слухає відчити професора Куторги з зоології; професора Буяльського з фізіології і т. ін. [Кобзар т. 3. «Художник», стор. 57]
До класів Академії художеств Шевченко навідується так ретельно, що боїться хоча раз який не бути в клясі [там само 83]. От як Шевченко проводив свій час:
«Вставши вранці, – каже він, – іду о годині 9-ій до кляси живописи. О годині 11-ій іду чи до Карла Павловича, чи до господи поснідати, чим Бог послав, та й знов іду до кляси і працюю до години четвертої. По обіді знов до кляси. О годині 7-ій йдемо з Штернбергом до театру, або погулявши по набережжю Неви, вертаємось до господи. Я що-небудь читаю голосно, а він працює коло малюнків, або він читає, а я малюю».
З Брюловим він оглядує Ермітаж і інші галереї малюнків і кожен раз такі оглядини були «блискучими лекциями в теорії живописи: кожен раз кінчився Танером, а найпаче його «Казармою». Коли траплялося з своїм великим учителем бувати в театрі, або де на «островах», у знайомих, навіть у ресторані Юргенс, і тут Шевченко пильнував користуватися з освічених думок, досвіду і розуму Брюлова. До ресторану Юргенс Брюлов навідувався теж задля спостереження. Тут він, яко сущий артист, любив спостерігати різнохарактерне товариство: тут і художник і бідолашний урядник з Сенату і бліді худорляві студенти з університету. Але й тут, вечеряючи з своїми учнями, Брюлов здіймав бесіду про штуку і в товариській розмові поучав своїх учнів непомітно для них самих. Не диво, що, рівняючи мимоволі оцього свого учителя до колишнього, до неотеси Ширяєва. Тарас вважав Брюлова «колосальним», і «благоговів перед його розумом, тактом, освітою і добрістю» [Див. опов. «Художник»].
Не без того, що може часом в веселому товаристві не обходилося і без товариської чарки. Веселі гулянки товариські, властиві молодому віку кожної людини, а тим паче людям з душею артистичною; з серцем повним любові до чоловіка, огрійливої, наче сонечко весняне; не охолодженої ще гірким досвідом життя. Коли Шевченко і справляв веселі гулянки товариські, то опріч того, що вже я висловив про них, вони були ряди в годи, були неминучою потребою – раз яко спочинок після довгої дняної праці, а вдруге й на те, щоб залити тяжкі виразки життя минулого; а ті виразки тоді ще були доволі свіжими. Гулянки ті лишили на житті Тараса геть не ту пляму, про яку говорять біографи його, а «нестертий слід чарівних споминок про незабутні золоті дні молодого віку, що пролетіли сном радощів». Нарешті бачимо, що скоро гулянки заходили і в квартирі товаришів Тарасових, що жили з ними, Елькан і Михайлов, дак Тарас пильнував від тих оргій утікати і відмовив в квартирі Елькану і Михайлову [Кобзар т. 3. «Художник», стор. 76–77]. «Не хотів би я, каже він, та треба буде, коли оргії не зникнуть».
На мою думку, такими гулянками не годиться попрікати. Молодість – найліпший час в житті чоловіка і тільки серце заскориніле, що не мало власної молодості або забуло про неї, не хоче знати, що молодість двічі не буває!.. на час прийде і швидч втікає. На мою думку, коли б Шевченко і справді справляв навіть товариські загри, то вони не шкодили йому пильно працювати біля освіти і штуки малярської.
В Академії над малярством Шевченко працював з добрим успіхом. Вже 29 квітня р. 1839 рада академічна за його малюнок присуджує йому в надгороду срібну медаль. В Академії він ішов третим по успіхах, Брюлов був завжди задоволений з його і більшої хвали для себе, яко для художника Тарас не шукав; одначе не можна сказати, щоб він байдуже стосувався до нагород за успіхи. Почуття самоповаги, що таки доволі високо і глибоко було розвинене у його, не давало йому нехтувати нагородами за успіхи в живописи. От що розповів нам Тарас про своє духове становище під годину дожидання присуду йому нагороди радою академічною [там само 68]:
«Я боявся йти в Академію. Брама академічна здавалася мені пащею, роззявленою у якогось страшного звірюки. Одначе ж втомившись, ходячи по вулиці, я перехрестився і перебіг через страшну браму. В коридорі другої осади блукали мої нетерплячі товариші, наче тіні ті біля Харонового перевозу. Я пристав до їх гурту. Професори були вже в конференційній залі. Жахлива хвилина наближалася. З круглої зали вийшов інспектор. Я першим зустрівся з ним. Проходячи повз мене він шепнув мені: «Поздоровляю!» Ніколи на своїм віку я не чув, та й не почую, такого слова солодкого, гармонічного. Я прожогом кинувся до господи».
Добре знати Шевченкові успіхи в живописи, найпаче в живописи портретній, ще й з того, що вже р. 1839 його знали яко доброго портретника і люди заможні, дуки вдавалися до його, щоб змалював портрети. На превеликий жаль, траплялося йому від тих дуків зазнати гіркі несправедливості. От приклади тому. Р. 1839 багатир, юнкер з полку кірасирів Демидов, дідич, поєднав Шевченка змалювати портрет молодої його. Для цієї роботи Шевченкові треба було їздити в Гатчину, де жила та наречена Демидова. Шевченко портрет змалював, а грошей Демидов йому не заплатив. [Кобзар т. 3. «Записки», стор. 144].
Другим разом дука Апрелев, ротмістр, кавалергард з полку цариці, поєднав Тараса намалювати з нього портрет. Єднаючись, він прохав Шевченка, щоб не боронив йому, приїздячи на сеанси, привозити своє снідання. Шевченко згодився. Апрелев щоразу брав на снідання 200 устриць, четвертину холодної телятини, пляшку джіну та шість пляшок портеру. Знати, що їдуха був неабиякий! На третьому сеансі він сприятелився з Тарасом «на ти» і оце приятельське «ти» запили шампанським. Шевченко каже: «Я раював від такого друга-аристократа». Але раювання скінчилося, скоро Тарас скінчив портрет і треба було Апрелеву заплатити за роботу убогого художника. Пішов Тарас до нього по гроші. Апрелеву ніколи. Пішов вдруге – знов ніколи, нікого не приймає; пішов він третім разом, четвертим, все те ж саме: «Ніколи, не приймає». «Тоді я, – каже Шевченко, – плюнув йому на поріг, та й ходити перестав» [там само стор. 43].
До слова сказати, що Шевченко був незвичайний безсеребреник, грошолюбства не було у його й на макове зерно. Коли траплялися у нього гроші, він запомагав ними кревнякам і знайомим, і часто-густо, як це буде знати потім з фактів, приятелі, як от Чужбинський-Афанасьєв, і знайомі, як от Бархвіц, взявши у його злиденну копійку в позику, не віддавали йому.
Переходячи через усе життя Тараса, ми дуже часто бачитимемо певні факти його добрості, запомоги ближньому і поруч з тим його безкорисливість і негрошолюбство. Тепер наведу один факт з таких, що належать до часу, про який тепер саме у нас бесіда. Брат його Микита написав до нього, просячи в позику грошей. Тарас, посилаючи йому 50 руб. відписує до нього 2 березіля р. 1840 тими словами: «Знай, що мені гріх позичати братам гроші; коли трапляться, то так дам, а коли ні, то вибачайте» [Лист 1840 р., марта 2. Киев. стар. 1891, кн. 2]. В тому ж листі ми бачимо його піклування і теплу любов до кревняків:
«Поцілуй, – пише він Микиті, – діда Івана, доглядай сестру Марусю (сліпу), помагай бідній Ярині, а маляреві (чоловіку її, п’яниці) скажи, коли не схаменеться, то опиниться там де йому і не снилося. Літом може приїду, та навряд, треба спершу довчитися. Скажи Федірці нехай до мене напише, та тільки не по московськи, а то і читать не буду».
Все, що досі було висловлено мною про життя Шевченка з часу визволення з кріпацтва, запевняє нас, що і Сошенко і Чалий, говорячи про «розкидливе і нерозсудливе» життя Тараса того часу, передали трохи густого, темного кольору, не наводячи для того фактів.
Бачили ми, що дійсно Шевченко бував між людьми, бував в театрі, в товаристві веселому [Кобзар т. 3. « Художник» стор. 72]; але про загру – не знаходимо ніже єдиного зерна. Гулянки ті, як я казав, були натуральним відпочинком після 8–9 годин праці щодня, без такої «загри» праця художника стала б про нього не працею любленою, а тією каторгою кріпацькою, з якої ледве вибився Шевченко, покинувши Ширяєва.
Часами сам Шевченко іронізував над своїми «гулянками».
«От як я тепер гуляю: по театрах, по маскарадах вештаюся; по ресторанах вечеряю; гроші сію, як попало. Еге: а чи давно ж то сяяв над Невою той ранок незабутній, коли мене зустріли ви (Сошенко в «Літньому саду» біля статуї Сатурна» [там само, с. 64].
Справив він собі на великодні свята «непромоклого плаща» і сам себе питає:
«Чи не чудно, що я радію з такої обнови святкової? Як добре подумати, так не чудно. Дивлячись на поли свого плаща лискучого, я думаю: чи давно то я в замізьканому халаті демикотоновому не відважувався й гадати про отакий плащ, а тепер: сотню рублів викидаю на плащ! Просто Овідієві метаморфози!.. А то було розживешся на коповика і несеш його в театр, не розбираючи, який там спектакль. За коповика було до смаку нарегочуся і гірко наплачуся, да так, що іншому й за цілий вік його не доведеться так плакати і так реготати. Чи давно це було? Не далі як учора, а яка переміна! Тепер я вже не інак іду в театр, як в крісла і дивитися йду не на те, що трапиться, а вибираю або бенефіс або добрий спектакль».
Влітку велика частина людності вибирається з Петербурга літувати де поблизу на «дачах» (по хуторах); а тим, що літують в столиці, стають розвагою, хто спроможен, гулянки на «островах». Опріч того цар Микола завів був річно справляти 1 липня в Петергофі «народну гулянку». Довелося й Тарасові побачити останні. Першим разом він був там р. 1836, як був ще кріпаком і рабом Ширяєва: тоді він мусив йти до Петергофу нишком від Ширяєва. Тепер р. 1839, за іншими обставинами, вже людиною вільною, навідався він на ту гулянку «народну» в Петергоф. Тепер на те свято він поплив на пароході вкупі з своїм великим учителем Брюловим та з коханими учнями його, з Петровським та з Михайловим. Споминаючи про оці дві гулянки в Петергофі, Шевченко каже:
«Бистрий перехід з горища неотеси маляра-мужика, до велеліпної майстерської найбільшого художника нашого віку!… Аж сам тому не йму віри, а дійсно воно так було. Я, нікчемний попихач, перелетів на крилах з брудного горища в чарівні зали Академії художеств! Одначе, чим же я хвалюся? Чим я доказав, що зумів покористуватися з напучування і з дружнього довір’я художника, величезного на цілий світ? Що я робив тоді? Чим я займався? Я тоді писав українські вірші, а вони такою страшенною вагою упали на мою душу» [Кобзар т. 3, стор. 39. (Записки)].
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 89 – 95.