1. Початок навчання в Академії
Олександр Кониський
Визволення Шевченка з кріпацтва. як вже сказано в горі, сталося 22 квітня р. 1838, коли, значить, ледве розпочалася двадцять п’ята весна його віку. З того ж дня він став годованцем товариства «Поощрения художеств»; почав ходити учитися малярству до класів Академії художеств [Автобіогр. «Кобзар», 1876. XXI] і небавом зробився одним з любленіших учнів професора Карла Павловича Брюлова [«Художник», 36. (Кобзар т. 3)].
Ще й до визволення з кріпацтва, дякуючи заходам і піклуванню Сошенка, конференц-секретар Академії українець Григорович посприяв, щоб Шевченко ходив учитися малювати людський кістяк в залі товариства «Поощрения художеств». Пансіон і зали цього товариства були в 7 лінії Василівського острова (в Петербурзі) в домі Костюрина. До того часу Шевченко хоч і малював анатомічні фігури, але про кістяк нічого не тямив, та може й не бачив його. Хист Тарасів до малярства і тут зараз показав себе. Через два дні Сошенко, порівнявши його малюнки з кістяка до анатомічних літографованих малюнків Боссина, спостеріг, що подробиці у Шевченка виразніші і вірніші [там само, 25].
Та коли б у Шевченка не було незвичайного хисту, то не став би він так швидко приятелем Брюлова. Товарисько-приятельські відносини Брюлова до Шевченка свідчать нам, що останній і всіма іншими сторонами відповідав змаганням [= вимогам] першого. Вони свідчать нам, що Шевченка природа наділила взагалі так щедро і такою незвичайною кебетою, що він, за два роки самоуком, встиг придбати собі такої освіти і зробитися такою інтелігентною людиною, що товаришування з ним не нудило Брюлова. Останній, як знаємо, був великим приятелем російського поета Василя Жуковського, що був тоді учителем цісаревича, а потім і царя Олександра II. Шевченко в своїх «Записках» малює Брюлова чоловіком з великим художницьким хистом; чоловіком з великим розумом, з високою освітою; чоловіком простим, гуманним і добрим. І ми з Шевченковою характеристикою Брюлова не можемо не згодитися цілком, бо таку саму характеристику подають нам і інші люди.
В попередньому нарисі я вже казав, що з першої знайомості з Брюловим Шевченка обгорнула велика радість. Непомірно більше раював він, коли учителя Ширяєва перемінив на учителя Брюлова. Наче на крилах, як признає і сам Шевченко, доля перенесла його з «брудного горища неотеси маляра-мужика до велеліпної майстерської найбільшого художника нашого віку». Споминаючи отакий перехід, Тарас майже, через 20 років після того, каже:
«Аж сам не йму тому віри, а так воно дійсно було! Я нікчемний попихач на крилах перелетів з брудного горища в чарівні зали Академії художеств» [«Записки», стор. 40. (Кобзар т. 3)].
Ставши чоловіком вільним, вступивши до Академії, Шевченко в жовтні року 1838 заквартирував укупі з Сошенком. У Сошенка небавом перед тим помер приятель його, земляк-художник Безлюдний. Смерть останнього вельми зажурила-засмутила добросердого Сошенка: йому треба було товариської розваги теплої, огрійливої: він квартирував вкупі з Безлюдним і тепер самітність гризла його. Перш за все треба було її спекатися. Сошенкові здавалося, що Шевченко заступить йому Безлюдного і стане йому тим живим чоловіком з теплим серцем, з душею приязною, – якого саме йому треба. Він і покликав Тараса жити укупі з ним.
Не звернув лишень Сошенко уваги на те, що ні вік, ні вдача, ні становище його і Шевченка неоднакові, а де в чому і супротилежні. Сошенко потрохи був аскет; жив собі тихо, спокійно, ніби чернець той. А Шевченко, ледве скинув з себе ярмо кріпацьке, досі він ще не жив; і тепер тільки повинен був почати жити, бо тепер тільки повинні були прокинутися у нього усі сили життєві і переважно молода сила чуткого перейнятливого серця. Тим-о приятелі і не спромоглися довго жити укупі і небавом мусили розцуратися. Сошенка перш за все не вдовольняло непосидяще життя Тараса.
«Спізнавшись через Брюлова з ліпшими родинами в Петербурзі, Тарас почав часто-густо (так каже Сошенко) їздити на вечері. Він пішов в моду; його скрізь приймали, наче яку диковину. Він почав гарно одягатися; зробився модником-галянцем».
Сошенко був чоловік глибоко-демократичним; і не зауваживши на Тарасів вік, гадав, що таке поводження вже скидається на панські примхи і зовсім не личить воно «плебею, що живе задля самої штуки, певніш задля шматка хліба насущного». Тим-то Сошенкові «і прикро і боляче було дивитися на тодішнє життя Тараса, що здавалося йому розкидливим і нерозсудливим». І він заходжувався докоряти, усовіщувати Тараса, щоб він покинув життя світських модників-жирунів, та жваво брався до малярської роботи. «Дак от – як він зрозумів волю, думав Сошенко: а воля та взяла стільки клопоту, стільки боротьби страшенної!» І після таких вболівань Іван Максимович говорить було до Шевченка:
– Схаменись, Тарасе! Чом ти діла не робиш? Чому тебе нечиста сила носить по гостях, маєш таку протекцію, такого учителя…
Дак куди там! Не слухався Тарас! Інколи він і сидів дома, та нічого не робив; або співає, або пише собі щось, та все до Сошенка:
– Ось ну! Соха! послухай, чи воно так добре буде! – і почне читати свої вірші.
А Сошенко до його:
– Відчепись ти з своїма нікчемними віршами. Чом ти настоящого діла не робиш?
З свого погляду, каже Чалий, [там само, стор. 32], Сошенко говорить істину: йому здавалося, що чоловік, коли взявся до якої штуки – увесь мусить віддатися їй; взявся до малярства – так вже геть поезію; а тягне до поезії, – покинь малярство.
Сердешний добряга Сошенко не розумів, що Тарасові, хоча б він і бажав того, не можна було послухатися його. На це треба б було неволити свою душу, змагатися з своєю природою, воювати її. А душа Тарасова, вибившись з кріпацтва, вимагала життя вільного; їй треба було простору, а не тієї неволі, в якій перебувають звичайні слуги штуки, – ремісники її, що працюють «ради шматка хліба насущного». Сошенко не розумів душі поета, не тямив потреб її. До поезії, до писання віршів тягла Тараса і відривала його від «настоящого діла» та незрима людям і непобідима сила, що зоветься призванням.
Тоді (1838) і сам Тарас не розумів міці цієї сили, не розумів свого духового я. Він «добре тямив, що живопись його професія живуча, його хліб насущний», а про те «замість того, щоб стежити тайни штуки, та за приводом такого керманича, як був йому Брюлов, він віддавався», – бо не спроможен був не віддаватися, і віддавався несвідомо тій праці, до якої тягла його непобідима сила призвання до тієї праці, що «лилась, текла, неначе той Дніпро широкий».
Те розкидливе і нерозсудливе життя Тараса, що докоряє йому Сошенко, було ніщо більше, як потреба і потреба натуральна молодого віку. Та й зазирнувши в те життя, ми не бачимо там нічого дійсно незвичайного, жодної розкидливості або нерозсудливості там не спостережемо; побачимо тільки, що Сошенко трохи через край згустив краски і прибільшив докори і за знайомість і за гостювання.
Ще до визволення з кріпацтва Тарас познайомився, як відаємо, де з ким з видатніших людей того часу: от як Жуковський, Вієльгорський, Гребінка; відомий математик полтавець Остроградський. Ставши чоловіком вільним, вступивши до Академії, ставши товаришем і любленим учнем Брюлова, Шевченкові, натурально, не можна було не ширити своєї знайомості: сприяло тому товариство академіків, а ще більш товаришування з Брюловим. Про нього, яко про поета, тоді ще ніхто не знав; яко художник, він теж ще не визначався так, щоб можна сказати «пішов в моду». Приймали його в родинах зовсім не яко «диковину» яку, а просто яко молодого, енергічного і веселого розмовника. Взагалі знайомість його не здається мені якоюсь незвичайно великою. Навпаки – швидче можна сказати, що вона була р. 1838 вельми невелика. Про знайомість його під той час, ми можемо судити єдине по тому, що він сам нам дав в «Художнику».
Вступивши до Академії, Шевченко сприятелився з товаришами академіками, переважно українцями, або такими, що бували на Україні, от як Федот Ткаченко, Петровський, Пономарев, Штернберг і інші. Більш за всіх він товаришував і найближче сприятелився з Штернбергом. Останній геть перед тим скінчив академію, їздив по Україні і саме р. 1838 вернувся звідтіль, привізши повний портфель малюнків з природи України. Сприятелитися Шевченку з Штернбергом запоміг і Сошенко і відносини до Штернберга Брюлова, але більш за все – моральна сторона, вдача і характер обох художників; Штернберг, так само як і Шевченко, був чоловіком добрим, чесним і перейнятливим. Він потім познайомив Тараса з іншими освіченими родинами; про них буде ще річ.
Різниця віку, різниця характеру, а найбільше різниця духових потреб не давали Шевченкові довго жити укупі з Сошенком. До того ж примішався тут ще й роман, та й довів наших приятелів до того, що вони розцуралися і розлучилися ворогами.
У тієї німкені, де квартирували Сошенко і Шевченко, жила небога її, молода вродливенька дівчина, доня виборзького [Виборг – місто в Фінляндії, недалеко від Петербургу] бургомістра – сирітка Маня (Маруся). Сошенко закохався в ту Маню і гадав собі побратися з нею. Чи відав про те Тарас, чи ні, – не скажу. Але Маня подобалася і йому. Сподобався і він Мані. Річ натуральна: обоє люди молоді; обоє того віку, що зоветься «віком весни і кохання». До того ж твар у Тараса, як знаємо про це від Ткаченка [Древняя и новая Россия 1875. N. 6], хоч і не була вродлива, але була принадлива; вона світилася великим розумом, а коли він балакав з жіноцтвом, лице його ставало незвичайно принадливим. Було, знати, щось такого чарівного в тварі Тараса, що він подобався жіноцтву. Оця чарівна сила, помічена Ткаченком ще року 1838, не покидала Тараса до віку і нагадає нам про себе ще не один раз.
Дак от Тарас і Маня закохалися. Спостеріг те кохання Сошенко і почав ревнувати. Спершу одначе він ховав своє незадоволення. Але перегодом, коли помітив, що коханці зійшлися близько, розгнівався Іван Максимович: став сваритися, вилаяв Тараса і прогнав від себе з квартири. Це сталося в кінці січня р. 1839.
Даремне, одначе, Сошенко сварився. Хоч Тарас і перебрався на іншу квартиру; та що з того для Сошенка! Сила кохання міцніша за всяку сварку! Серце Мані знайшло Тараса і на другій квартирі: вона, голубкою тією, полинула до нього… Сошенко додав, що кохання те не гаразд добре скінчилося для Мані [Чалий, стор. 33].
Сварка з Сошенком, одначе, не вивітрила з Шевченкового серця вдячності до нього. Перегодом, коли Сошенко мусив покинути через недугу Петербург, Шевченко прийшов до нього, прохав вибачення і вони розійшлися приятелями, немов ніколи і не сварилися [Чалий, стор. 34].
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 75 – 82.