5. «Кобзар» 1840 р.
Олександр Кониський
Хоча Тарасові і здавалося, що живопись – його «прийшла професія, його хліб насущний», а проте інша природжена йому сила не вважала на його думки: і тоді, коли він «стояв перед великими творами свого великого учителя в ясних залах Академії художеств», та всемогутня сила «чари діяла» над ним. Вона водила його по степах наддніпрянських і показувала йому «тіні мучеників, бідолашних наших гетьманів». Вона розстилала перед ним степи, засіяні могилами. Вона показувала йому його «прекрасну, безталанну Україну в усій її красі меланхолійній, красі непорочній». Вона, ота сила всемогутня незримою рукою з незримої чаші напувала Тараса тими «чарами», якими він навіки причарував до себе свою прекрасну Україну. З тими «чарами» лився незримо до нього в душу той «божественний глагол», що устами Тараса розбудив «приспану» Україну. Прокинулася Тарасова муза і позвала його служити Україні і всім людям в іншій сфері. На цій службі Шевченко надбав собі навіки безсмертної слави, але ж за те зазнав невимовно тяжких страждань і пекельної неволі в казармі смердячій. Муза вінчала його вінцем, що до віку людського не зблякне, не потемніє і до віку сяятиме яко вінець генія українського слова, яко колючий терновий вінець величезного мученика і апостола правди, світу і волі людської.
Перед нами тепер стане вже не тільки художник Шевченко, перед нами розгортається суверток, де списане життя поета Шевченка.
Погляньмо, як розвивався, на якому грунті зростав природжений Шевченкові талант поетичний.
Річ певна, що дар поезії був у Шевченка природжений, але цього не досить і опріч природженості був ще і інший грунт, на якому повагом зростала Тарасова муза; була ще та роса, той покорм, що поїли, годували і ростили його музу, – Шевченко не повідав нам, яким робом зростав і розвивався талант його; якою стежкою і хто вів його, хто і чим згодував його. Та ледве чи й спроможен він був повідати про це: йому тільки можна було сказати нам, хто і як спиняв зріст його таланту; хто і як держав його музу в темному льоху, не пускаючи її на світ, на волю. Він про це і сказав нам: кріпацька темнота, неволя та злидні. Були ще й інші вороги його музи. Увесь політичний і соціально-моральний устрій державний ворогувався з його музою і воювати її вирядив від себе те хиже військо, що зоветься неволею, темнотою і злиднями.
Даремна річ сподіватися від таланту, щоб він дав широку відповідь на питання про історію свого зросту і розвитку. Талант і сам того не відає; сам не спостерігає і не може спостерегти, коли і як він росте. Чим більший у чоловіка талант, тим менш він відає про це, тим менш він спроможен спостерігати процес його зросту і розвитку. Поет не відає, коли і як зростала творча сила його таланту. Сущий поет єсть сущий, найпокірливіший раб, невільник свого натхнення. Він не відає, коли призвання пришле до нього натхнення; а останнє прийде і скаже поетові: твори – і поет слухається, творить, не питаючись і не відаючи того, з якої речі він творить так, а не інакше. Біографи і критики мусять самі вже доходити до грунту, на якому зростав талант, і до стежки, якою йшов процес його розвитку.
Ми більш-менш запевне можемо сказати, хто і чим годував, хто доглядав Шевченкову музу, коли ще вона була в пелюшках і доки не розбудило її дихання волі. Перш за все маємо високого достоїнства твір Шевченка, де він «неложними устами» висловив нам ті обставини, серед яких зростав його могутній геній. Цей високо художествений малюнок стає нарисом, або певніш мовити, канвою колиски, в якій зростав Шевченків талант поетичний. В віршу «До Музи» поет промовляє:
«Ти сестро Феба молодая,
Мене ти в пелену взяла
І геть у поле однесла;
І на могилі серед поля,
Як тую волю на роздоллі,
Туманом сивим сповила;
І колихала, і співала
І чари діяла…»
Першими батьками, що вигодували Тарасів дух і дар поетичний, першими ніжними няньками, що пестили в кріпацькому тілі мужицької дитини кебету поетичну, була природа і історія України. Природа напувала його душу ще змалку високим ліризмом; а народна історія, переказана йому в піснях сліпих кобзарів, діда Івана, і більш за все в піснях народу взагалі, годувала серце поета високим народно-національним почуттям.
Опріч того побут народу, його тяжка неволя, – все оце незримою цівкою вливалося і годувало увесь духово-моральний організм Шевченка; ростило його талант «повитий сивим туманом». В цьому сповивачі і зростав проквільно мовчки велетень нашого слова. Доля перекинула Шевченка на чужину і тут місячні ночі в «Літньому саду» починають потрошку ворушити його талант; але сповивач міцний ще, а у сповитого велетня мало ще духової сили, щоб порвати його.
Другим духовим хлібом Шевченка, можна сказати, змалку і до останку, стає біблія і переважно з неї псалтир. Останній він трохи чи з першого і до останнього слова вивчив ще змалку і читав його з пам’яті. Біблію читав він і потім за порадою Брюлова. Читав її сидячи потім і в тюрмі, і в казематі і в казармі; тут читав її і по волі і по неволі, бо більш жодної книжки не давано йому читати. Вплив біблії яскраво і виразно відбивається скрізь і в поезіях Шевченка, і в прозі, писаній мовою російською, і в «Записках» його і навіть в листах до приятелів і до знайомих. Вплив біблії не менш впливу народної пісні на творах Шевченка лежить червоною ниткою. Поруч з оцим впливом бачимо вплив історії України; історії переважно з тим духовим простуванням, яким дише «История Русов» Кониського. Правда, тоді ще (до р. 1845) не було друкованої історії Кониського, але ледве чи багацько було таких освічених українців, тим паче патріотів, що б не мали у себе переписаної «Истории Русов».
Я пам’ятаю, як був ще малою дитиною, як батько було виймає з скрині бережно загорнений в сувій полотна суверток синього паперу, то і була «История Русов». Пізніш знов р. 1847–49 такий самий суверток з переписаною історією Кониського я бачив в Чернигові у діда свого Феоктиста Ротмистрова; р. 1853 те ж саме бачив і вперше сам вже перечитав ту писану історію в Золотоніському повіті у Іскри; ще пізніше р. 1856 піп в Переволочні, Прилуцького повіту, нарешті р. 1859 столяр Гавриленко Грицько в Полтаві показували мені такі самі попереписувані історії Кониського.
Вже ж не можна гадати собі, щоб отієї історії не було в Гребінки і щоб він не давав її читати Шевченкові. З листів Шевченка до Бодянського Осипа Максимовича (професора в Московському університеті) відаємо, що Шевченко і пізніш, коли історія Кониського була вже надрукована, вельми інтересувався нею.
Знаємо, що ще до визволення з кріпацтва Шевченко спізнався з Гребінкою і вже ж певна річ, що останній давав йому читати твори Котляревського, Гулака Артемовського, Квітки, Бодянського і свої. Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка. «Наські казки» Бодянського, видані ще р. 1835, напевне теж мали вплив на Шевченка; найпаче передмова до них запорожця Іська Материнки, підписана ініціалами Бодянського. В серце до Шевченка не могли не запасти оці слова Бодянського до земляків:
«Може хочете, щоб який ворог нетружений нашою батьківщиною поживився? нас же да нашим же добром почастував? Глядіть, щоб з нашого хворосту, да не загнули нам якої чуденної карлючки» [«Наські українські казки», 1835, стор. XIII].
Вплив всього оцього разом з «диханням волі і місячних ночей» згуртувавшись, розбудив Шевченкову музу. Коли властиво вперше, голосом яких саме віршів озвалася Шевченкова муза – запевне ми цього не відаємо. Шевченко нам цього не сказав, а опріч нього ніхто й не знав. Він в своїй коротенькій автобіографії повідав нам тільки, що
«українська строга муза довго цуралася його смаку, попсованого в кирилівській школі, в панській прихожій, по заїздах да по міських квартирах. Але коли дихання волі вернуло почуттю чистоту перших літ дитинного віку, що перейшов під убогою батьківською стріхою, муза обняла і пригорнула його до лона на чужині».
Оте «дихання волі», ні що більш, як визволення з кріпацтва, а воно сталося 22 квітня р. 1838. Значить – з того часу своє натхнення поетичне Шевченко почав виливати на папір.
Невідомо, який перший твір написав Шевченко, він тільки повідав в автобіографії, що з перших творів його написаних в «Літньому саду» надруковано тільки «Причинну».
Живучи з Сошенком на квартирі, Шевченко писав поему «Катерина» [Жизнь и произведения Шевченка, с. 32]. Того ж року він написав «Перебендю», «На вічну пам’ять Котляревському» [Котляревський помер в Полтаві 29 жовтня 1838 р.], «Івана Підкову» і інші. Твори свої Шевченко читав Гребінці [Украинская старина Данилевського стор. 275]. Річ певна, що у них заходила бесіда і про надрукування їх; але коштів на те не було. Гребінка, одначе, піклувався, щоб видати український альманах [там само 274]. Була у нього думка і робив він з ініціативи Квітки деякі заходи, щоб р. 1839 почати видавати мовою українською при «Отечественных записках» Краєвського «Литературные прибавления» чотири книжки на рік. Листуючись з Квіткою, Гребінка писав 18 листопаду р. 1838:
«Є тут один земляк Шевченко, що то за завзятий писати вірші! Як що напише, так тільки цмокни, да вдар руками об поли, він дав мені гарних стихів на Збірник».
На жаль, з Гребінчиних заходів нічого не вийшло, і видання сподіваного альманаха, мабуть, через недостачу грошей задлялося; а через те і Шевченкові твори не являлися друкованими. Друкуванню їх запомогла знайомість його з Мартосом.
Зимою з 1839 на р. 1840 перебував в Петербурзі полтавський дідич, близький земляк і знайомий Гребінчин Петро Мартос. В Гребінки спізнався він з Шевченком і прохав його намалювати з нього портрет. Умовилися. Приїхав Мартос до Тараса на сеанс і бачить: на долівці порозкидано шматки писаного паперу; зняв він один з них, списаний олівцем; бачить, нечітко і дрібненько, написані вірші; він читає їх!… Там було написано чотири рядки віршів:
«Червоною гадюкою
Несе Альта вісти,
Щоб летіли крюки з поля
Ляшків-панків їсти». [«Тарасова ніч», «Кобзар», 1876; т. II. стор. 4]
– Що оце таке, Тарасе Григоровичу ? – спитався Мартос у Шевченка.
– Та це, добродію, не вам кажучи, як нападуть іноді злидні, то я й нівечу папір, – відповів Тарас.
– Так це ваші вірші?
– Еге ж.
– Багацько у вас такого? – питає Мартос.
– Та є чималенько.
– Де ж воно?
– О там під ліжком у кошику.
– А кете [= дайте], покажіть.
Шевченко витяг з-під ліжка луб’яний кошик, повен шматків списаного паперу. Мартос почав був розбирати, але бачить – річ трудна, на швидку толку не доберешся; він і каже до Шевченка:
– Дайте мені до дому оці папери, я їх перечитаю.
– Цур йому! Воно не варто праці.
– Як не варто! тут є щось дуже доброго.
– Сількісь! візьміть, да тільки будьте ласкаві, нікому не показуйте, і не говоріть нікому.
– Та добре ж, добре.
Взяв Мартос ті папери і повіз їх до Гребінки і там вони з великою працею уладнали ті папери і що розібрали, те перечитали.
На другому сеансі Мартос нічого не говорив Шевченкові про вірші, сподіваючись, що Шевченко сам здійме про них бесіду. А Тарас мовчав собі. Тоді Мартос каже до нього:
– Чи знаєте що, Тарасе Григоровичу: я перечитав ваші вірші; дуже, дуже добрі. Хочете – надрукую?
– Ой, ні, добродію, не хочу, не хочу!
Доволі праці зазнав Мартос, заким згодився Шевченко. І от таким побитом, коштом Мартоса надруковано в Петербурзі р. 1840 вперше українські вірші Шевченка невеличкою книжечкою з назвою «Кобзар». До цього «Кобзаря» були заведені: «Думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Нащо мені чорні брови», «До Основ’яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч» [Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. VIII. стор. 6].
Так розповів нам Мартос [Вестник Юго-Западной и Западной России 1863 р.] історію першого «Кобзаря». Ніхто інший не подав нам якої другої звістки, може через те, що коли Мартос надрукував цю історію, так не було вже на світі ні Гребінки, ні Шевченка. Через те Мартосову звістку я беру яко факт; хоча гадаю, що могло бути трохи інакше. Мені не йметься віри, щоб Гребінка до того часу не розповів Мартосові, що Шевченко пише вірші; і щоб Шевченко був таким недбалим до своїх віршів, що скидав їх в кошику.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 95 – 100.