2. Реальні пейзажі України
Олександр Дорошкевич
Року 1843-го Шевченко вперше поїхав на Україну, а з р. 1845 він гадав зовсім оселитись там. З доручення «Комиссии для разбора древних актов» та й з власної охоти Шевченко їздив по всій Україні, Лівобережній та Правобережній, і тут, очевидно, найбільше вражень набрався для художньої інтерпретації українського пейзажу. Та докладність і фактичність, з якими він нотував пам’ятки старовини й реального пейзажу сучасної України, полегшили Шевченкові перехід від трафаретно-романтичного до змістовно-реалістичного писання [записи в публікації Мих. Новицького. Шевченко в процесі 1847 р. і Шевченкові папери. «Україна», 1925, І – II, с. 69 – 72].
Цікаво, що цими враженнями своїми він увесь час жив аж до останньої своєї подорожі на Україну 1859 р. Вони, ці враження, з надзвичайною виразністю зберігались у підсвідомій частині психіки Шевченка, щоб на перше бажання його стати перед його духовним зором цілком конкретно, ясно. В своїх листах з заслання він згадує деталі, дрібниці, і в повістях, писаних у другій половині [18]50-тих років, тобто через 10 років після перебування на Україні, він так само з охотою зупиняються на своїх колишніх враженнях.
«Помните ли нашу с вами прогулку в Андруши и за Днепр в Монастырище на гору? Вспомните тот чудный вечер, ту широкую панораму, и по середине ее длинную, широкую фиолетовую ленту, а за лентой фиолетовой блестит, как из золота кованый, Переяславский собор?» (Розділові знаки мої. О. Д.) –
пише він до А. Козачковського (16. VII. 1852), ніби повторюючи пейзажі в поезії «Сон» (1847); минуло лише кілька років, а Шевченко р. 1847 відтворює колишні враження в поетичних жанрах, р. 1852 – в епістолярному. Тільки цими колишніми враженнями й жив Шевченко на засланні, викликаючи їх раз-у-раз з підсвідомої частини психіки, коли треба було хоч мрією сягнути «туди», на Україну. Так виникла нова манера малювати природу, що далеко вже одійшла від романтики перших часів. Виразний «злам» у Шевченковій ідеології та всій стильовій системі не міг не позначитись і на окремому компоненті стилю – на пейзажі.
Перш над усе, в Шевченка немає зовсім художніх краєвидів міста, він – співець села, він – не «урбаніст», хоч лиха доля примусила його побувати в усіх видатніших містах Європейської Росії. Ті «описи» Астрахані, Казані, Нижнього Новгорода, що ми їх маємо в «Журналі», здебільшого остільки прозаїчні і формальні, що про них нема чого говорити. Більше таких описів у повістях; тут вони докладніші, бо мова йде про улюблені для поета місцевості. Коли ж Шевченко все-таки згадує про великі міста в поезіях, то тут він зазначає найхарактерніші риси, що справили велике враження на його селянську душу:
І Нева
Тихесенько кудись несла
Тоненьку кригу попід мостом (II, 385).
Та ж основа в повісті «Художник»: поетові найбільше подобалось те місце на узбережжі, коли
«Нева спокойна и, как гигантское зеркало, отражает в себе со всеми подробностями величественный портик Румянцевского музея, угол сената и красные занавеси в доме графини Лаваль» [«Поэмы, повести и рассказы…», с. 261].
Подібного ж характеру й ті окремі згадки про Київ, що ми їх маємо в деяких уступах «Кобзаря» (напр., у поемі «Варнак»). Ясно, що Шевченко і в великому місті шукав тих же рис, які змалку він звик спостерігати на селі. Отже й це не малюнок міста, хоча б ескізний і суб’єктивний, а тільки окремі випадкові враження селянина, що несподівано й проти своєї волі опинився в чужому оточенні, серед незнайомих обставин; тут він і шукає тих речей, що в основі нагадують йому село. Це одно.
А друге – це вже заздалегідь ясно, що Шевченка могла захоплювати тільки українська природа. Хоч чималий шлях і поет «попоміряв… колись, щоб його не мірять», хоч бачив він багато іноді дуже гарних місцевостей тодішньої Росії, але творча здібність його не реагувала на чужі дива. Так, в «Журналі» Шевченко порівнюю російську й українську природу і цілком схиляються до визнання рідної природи:
«… В великороссийском человеке єсть врожденная антипатия к зелени, к этой живой, блестящей ризе улыбающейся матери-природы… В Малороссии совсем не то. Там деревня и даже город укрыли свои белые приветливые хаты в тени черешневых и вишневых садов. Там бедный, неулыбающийся мужик окутал себя великолепною, вечно-улыбающеюся природою и поет свою унылую, задушевную песню, в надежде на лучшее существование. О, моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным сладким воздухом?» (IV, 51).
Або ось Шевченко їде на пароплаві Волгою і спостерігає чарівні картини природи, але це дуже мало відбивається в його «Журналі»: ця чарівна природа не збуджую в йому стимулу поетичної творчості, він дивиться на неї очима випадкового подорожнього і заносить у свій зшиток прозаїчні нотатки. Наприклад:
«Берега Волги от Царицына и Дубовки с часу на час делаются выше, живописнее, очаровательнее…»
Навіть знамениті Жигулівські горн, що визначаються своєю привабливою красою, збудили в Шевченкові не естетичні емоції, а соціальні асоціації про гору в с. Гудзівці. І ця органічна нездатність поета одірватись од своєї природи і втілитись у чужу особливо яскраво позначилась на інтернаціональних сюжетах Шевченкових: «Єретик», «Кавказ», «Неофіти», «Марія» – ви тут майже зовсім не знайдете пейзажів. Знамениті «сині гори, кригою окуті», «хмарами повиті, засіяні горем, кровію политі» в поемі «Кавказ» – їм далеко до лермонтовських, напр., малюнків, хоч теж дуже загальних і романтичних, та й знов-таки вони дають соціальне окреслення цілком в дусі Шевченкової революційної ідеології.
А в поемі «Марія» малюнки природи або дуже штучні, в екзотичному освітленні, або цілком наближаються до українського пейзажу. Ось з першої категорії:
Увечорі, мов зоря тая,
Марія з гаю виходжає
Заквітчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко-високо сіяє,
Заквітчана, а Іордан
І сніговерхий той Ливан
Пурпуром, золотом сіяють,
Аж очі сліпнуть.
(2, 324, беру з варіанту)
«Злато-серебро» і «пурпур» – мертві, книжні порівняння і не надають малюнкові виразності. Ви ясно відчуваєте тут вплив біблійної лектури.
Навіть живучи 10 років у киргизьких степах, Шевченко дуже мало відбив у своїй поетичній творчості околишню природу, місцеві особливості пейзажу. Власне в «Кобзарі» це майже не виявилося, та й в окремих зразках киргизький пейзаж малює поет ніби недбалою рукою, паралелізуючи його з далекою й багатою Україною:
1. І небо невмите, і заспані хвилі,
І понад берегом геть-геть,
Неначе п’яний, очерет
Без вітру гнеться. (II, 141)
2. І там степи, і тут степи,
Та тут не такії:
Руді, руді аж червоні;
А там голубії,
Зелені, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами.
Темними лугами. (ДІ, 53)
До першого віршу ми маємо ілюстрацію і в малярській праці Шевченка [Ол. Новицький. – Краєвиди в поезії та малюнках Шевченка. Журнал «Сяйво», 1914, № 2, с. 57 – 59] та й взагалі малярських творів його на місцеві теми значно більше. Правда, і в деяких повістях Шевченка, російською мовою писаних («Несчастный» і особливо «Близнецы»), маємо досить детальні описи киргизького степу, околиць Орської фортеці, Раїму, але всі вони формальні, «прозаїчні» і більше цікаві деякими автобіографічними подробицями.
Шевченко – поет байдуже або навіть і з огидою ставився до природи своєї «незамкнутої тюрми».
«Настоящая пустыня, – писав він С. Артемовському 1. VII. 1852 р.: – песок да камень: хоть бы травка, хоть бы деревцо, ничего нет. Даже горы порядочной не увидишь – просто чорт знает что. Смотришь, смотришь, да такая тебя тоска возьмет – просто хоть давись»…
Усі перші дитячі враження Шевченкові були зв’язані з Наддніпрянщиною (порівн. початок повісті «Княгиня» з панегіриком своєму селу) і остільки були міцні, що збереглись непорушні на все життя поетове; Західну Україну, що понад Дністром лежить, він уважав за рабську країну і хоч як жалував її, але не міг її любити так. як любив свою вільнолюбну Наддніпрянщину (в повісті «Прогулка…»). Здається, тільки в повісті «Варнак» та почасти в першій редакції поеми на той же сюжет є волинський пейзаж – це гранітні береги прекрасної річки Случі, що її так споетизувала Леся Українка. У «Між скалами, неначе злодій…» є згадка про Дністер: скелі, як характерна риса Дністра, і гори, як Дніпрянська відміна.
У всіх же інших малюнках природи пізнішої доби творчості Шевченка фігурує виключно Наддніпрянщина і на першому плані – її окраса, її гордість, її головний нерв – Дніпро. У початковій стадії творчості Шевченкової хоч і зустрічаються часто згадки про Дніпро, але він ще не став за об’єкт активної, я б сказав, ревнивої любові до себе. Спочатку Дніпро – це тільки гола схема, конче потрібний екзотичний атрибут романтичного малюнка; це ще не реальний, справжній Дніпро, з яким інтимно зійшовся поет після своїх одвідин України. Після широких інтернаціональних сюжетів 1845 р. і революційного їх трактування Шевченко наприкінці цього року знову звертаються до болючих питань національного українського життя; це позначаються знаменитим «Дружнім посланієм»… (14.XII. 1845), що стільки суперечок викликало в науково-критичній літературі. І тут уже Дніпро займаю центральне місце:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра…
… Заговорить
І Дніпро, і гори…
Або пізніше (1848):
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну,
А понад ним зеленіють
Широкії села… (2, 143 – 144).
У листах до Варф. Шевченка, до М. В. Максимович поет так само згадую Дніпро, як щось дуже близьке, інтимне, і цілком справедливо каже з приводу цього проф. Сумцов:
«У «Кобзарі» Дніпро – символ і ознака всього характерно українського, як Vater Rhein у німецькій поезії або Волга в російських піснях і переказах» [О мотивах поэзии Т. Г. Шевченка. «Киев. старина», 1898, 2, с. 218].
Основний пейзаж цієї доби творчості Шевченка – українське село, символ єднання природи з живою людиною. У «Кобзарі» та в повістях ми маємо дуже багато описів українського села, і то не витвореного романтичною уявою ідеаліста-поета, а справжнього, реального села, наслідок глибоких дум і принадливих мрій поета на засланні.
Село! І серце одпочине…
Село на нашій Україні –
Неначе писанка: село
Зеленим гаєм поросло;
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво, а кругом
Широколистії тополі;
А там і ліс, і ліс і поле,
І сині гори за Дніпром:
Сам бог витає над селом. («Княжна», 2, 9).
Ті ж самі малюнки в багатьох уступах «Кобзаря» і навіть з цим краєвидом на устах помер Шевченко (II, 397); мрії його оселитися на Україні, поставити хату й кімнату, насадити садок-райочок (2, 374) за допомогою свого брата у перших Варфоломія – все це зв’язане з глибокою органічною любов’ю селянина до української сільської природи й до українського селянського життя. Елементи цього малюнка відомі:
1) «цвітуть сади», вишневі садки, взагалі – скрізь зелений фон;
2) біленькі хатки – вони фігурують рішуче у всіх пейзажах Шевченка, інколи з розмальованими віконницями; далі – гайстрове кубло на клуні – це любить зазначити поет, як оригінальну особливість українського пейзажу;
3) став або річка з качками й гусьми, хата повинна стояти «над ставом край села»;
4) на цьому загальному фоні Шевченко часто малює ще церкву: «хоч невеличка біла пляма на темній зелені, а воно справляє свій приємний ефект в одноманітному пейзажі» («Прогулка…»);
5) далі – темний гай, або «дві тополі», або верби над водою;
6) а за селом – вітряки махають крилами.
Цей звичайний сільський пейзаж найбільш любив Шевченко уявляти собі на горі, і про гору він мріяв усе своє життя. Ось чому, мабуть, він так захопився переяславським пейзажем, звідки видно гори, і Трахтемирів на горі:
Гори мої високії!
Не так і високі,
Як хороші, хорошії,
Блакитні здалека –
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старішої, мов ті хмари,
Що за Дніпром посіли…
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У піжмурки в яру гуляють;
А долі сивий наш козак –
Дніпро з лугами виграває;
А онде, онде за Дніпром,
На пригорі ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом…
(«Сон», 1847 р. 2, 28).
А в листі до А. Козачковського з 14 квітня 1854 р. поет зве їх «синіми Трахтомировськими горами». Такий загальний пейзаж українського села в творах Шевченкових. Ми бачимо, що тільки цей пейзаж складає органічну частину поезій письменника і дає йому дійсне натхнення, збуджую в ньому могутні творчі сили.
Цікаву можна підкреслити різницю між сільським пейзажем у поезії й повістях Шевченка. В пізнішій поезії ми маємо лапідарні, коротенькі, але надзвичайно виразні й точно окреслені малюнки; поет дійсно в кількох словах схоплюю все типове, грунтовне в пейзажі і даю класичні дрібні краєвиди, що, напр., на думку проф. Єнсена, підносить Шевченка на високий ступінь серед усіх поетів Слов’янщини [Др. Альфред Єнсен. – Тарас Шевченко. Життя українського поета. Переклад Ів. Мандзюка. Перемишль, 1921, с. 51 – 57 («Маляр краєвидів»)].
Натомість у повістях Шевченка, писаних російською мовою, ми маємо досить докладні описи, інколи навіть занадто розтягнуті (особливо в повістях – «Капитанша», «Княгиня», «Музыкант» і «Прогулка с удовольствием и не без морали»). І ще одно. Шевченко раз-у-раз вкладає в свій пейзаж певний соціальний зміст, усвідомлює собі його внутрішню суть, наближає його до людини та її дієвих інтересів. Ось через що пейзажі Шевченка зовсім не в тому «об’єктивно-формальному» дусі, як, напр., у Пушкіна: вони глибоко суб’єктивні й здебільшого відбивають на собі бурхливу, бунтарську вдачу поета-революціонера.
… Аж страх погано
У тім хорошому селі!
Чорніше чорної землі
Блукають лоди; повсихали
Сади зелені; погнили
Біленькі хати, повалялись;
Стави бур’яном поросли.
(«І виріс я на чужині», II, 143).
Він, напр., у поезії майже ніколи не «сквернить» малюнка села поміщицькою садибою, що так нагадую йому ганебне соціальне рабство; або коли й згадує про це, то тільки для того, щоб виявити всю ту розпусту, лихо й нещастя, що спадали на кріпаків-селян (напр., у поемах «Відьма», «Княжна»). Тим часом у повістях він цілком академічно малює «панскую хату или будынок, с гнездом гайстра или аиста» («Капитанша») або «господский дом, уставленный безобразными трубами, из которых вился голубоватый дым» («Прогулка…»). З цього погляду стиль повістей помітно різниться від поезії:
У поезії пейзаж раз-у-раз емоційно освітлений, у повістях він часто епічний, хоч текстуально вони інколи близько сходяться (деякі приклади ми давали вище). У повістях Шевченко не щирий, не той палкий, огненний протестант-революціонер, яким ми його знаємо з його українських творів і «Журналу»: тут він звичайний «середній» письменник, що ніби прагне засвоїти собі об’єктивно-спокійну поетику письменників-дворян з їх поезією старого «господского дома».
Де соціальна генеза цього дивного й незрозумілого факту? Пояснити це можна тим, що Шевченко писав ці повісті на засланні, в жахливих умовах, в атмосфері терору; він не міг сховати «захалявним методом» ці великі твори і мусів тому одягти їх у чужу одежу, підправивши відповідним чином їх зміст згідно з вимогами цензури. Та й стильова культура української прози ще надто низько стояла в середині [18]50-х рр., і Шевченко, поет, а не прозаїк своїм хистом, повинен був стати до лав російських епігонів. Ось, власне, чим пояснюються різниця в прийомах малювати пейзажі в повістях і поезії: оригінальність і своєрідність «Кобзаря» замінялася в повістях копіюванням, наслідуванням тієї школи, що панувала в російській літературі десь у [18]30-40-х рр.
Тепер щодо трансформацій у самій природі. Вже раніше ми вказали, що весна – це наймиліша Шевченкові пора року; улюбленіші його пейзажі – то пейзажі весни й ці симпатії його зберігаються на все життя. Правда, і тут він рідко дає докладний опис, як і завжди, але зелені садки, багато сонця – все це нагадує нам весну:
Весна. Садочки зацвіли,
Неначе полотном укриті,
Росою божою умиті
Біліють. Весело землі.
Цвіте, красується цвітами,
Садами темними, лугами…
А в повісті «Прогулка…» поет дає ширшу картину весни, але в штучному стилі Бестужева-Марлінського й взагалі школи пізньої романтики і слов’янофільства (Вельтмана, напр.):
Перед лицом мартовского солнца сконфузился и почернел белый снег. Ручьи весело зашевелились в горах и побежали к своему пращуру Днепру Белогруду сказать о приближении праздника богини Яры. С любовью принял лепечущих крошек старый Белогруд и распахнул свою синеполую ризу чуть-чуть не по самые Бровары… Один запах весны меня способен вывести в поле не только из Киева, из самого Парижа, что я и доказал в прошлом году моей черепашьей прогулкой по неисходимой грязи [«Поэмы, повести и рассказы…», с. 560].
Літо в Шевченка якось сполучається з весною: він не знайшов окремих, оригінальних фарб для малювання літньої природи. А осінь і зиму він майже цілком проминув у своїй творчості останньої доби, бо не подобався йому цей час, не давав йому натхнення, може й тому, що нагадував йому сірі киргизькі степи. Здебільшого Шевченко зазначає тільки формально зміну календаря:
Уже й літо минулося,
Зима вже на дворі…
Кохаючи тепер весну, як могутнє казкове відродження природи, Шевченко з найбільшою охотою дає нам зорові образи вечора й почасти – ночі: вечір чарував поета чарівною зміною тонів, фарб, освітлення, а ніч ще з перших творів найбільше матеріалу давала для розвитку поетичної уяви й мрійності. Отже констатувати можна те, що Шевченко подарував нам класичні малюнки тихого, ідилічного вечора в витриманому лапідарному стилі:
Сонце заходить, гори чорніють,
Пташечка тихне, поле німіє;
Радіють люди, що одпочинуть.
А я дивлюся і серцем лину
В темний садочок на Україну:
Лину я, лину, думу гадаю,
І ніби серце одпочиває.
Чорніє поле і гай і гори,
На синє небо виходить зоря… (II, 24).
Цей малюнок, разом з знаменитою п’єсою «Садок вишневий…» (І, 433), визначаються тим, що тут пейзаж, перш над усе, даються в напрямі процесу, динаміки: «сонце заходить, гори чорніють», нарешті – «на синє небо виходить зоря» або «вечірня зіронька встає»: діалектичне перетворення явища. А друге, тут пейзаж – тільки художня рама для жанрової сценки, для змалювання суто-життєвої картини або виявлення власного настрою автора. В такому ж дусі динаміки, руху, процесу й більшість інших, найхудожніших малюнків Шевченка:
1. … над горою
Червоний місяць аж горить,
З-за хмари тихо виступає,
І ніби гори оживають… і т. д.
2. За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає,
І сонце спатоньки зове
У синє море… і т. д. (II, 220)
І вечір і ніч автор любить в їх ідилічному, спокійному, тихому стані. Тут уже й згадки немає про ті бурхливі часи з «буйним вітром», що «гне тополю до самого долу», з морськими хвилями-горами, які так любив подавати поет на початку своєї творчості: «вечір був тихий, прекрасний», «ясний і тихий», «тихий, ясний», «чарівний вечір» – такі епітети прикладає до нього Шевченко в своїх повістях. Про таку ж і ніч він мріє: «незабаром наступила ніч, тиха тепла і темна. Дивна ніч!»; «ніч була місячна, тиха, чарівна ніч»; «ніч місячна, прекрасна». Обов’язковим атрибутом ночі Шевченко вважає по-старому місяць і з замилуванням пише про те, як «з-за лісу червоний, діжою, місяць сходив» (II, 127).
А в повісті «Прогулка…» він з жалем зазначає, що ніч була темна, без місяця: «А я люблю його – повний, круглий, червоновидий, перерізаний довгими золотими хмарками, що в якомусь чарівливому тумані підводиться над потемнілим обрієм». Місяць тепер уже не «блідий», не «сумний», як на початку творчості: він у повній силі, «червоний», дужий, завзятий. Інколи поет дає й картину ранку, коли вся країна, «повита красою, зеленіє, вмивається ранньою росою, вмивається, красується, сонце зустрічає» («Сон» 1844 р.), або коли «златовласая, румяноланитая Аврора уже умылась алмазною росою и радостно улыбалась сладко дремавшей земле» («Прогулка…»), але це трапляються значно рідше, хоч характер малюнка знов же таки ідилічно-спокійний.
Ми бачимо, що інтерпретація української природи в другій половині літературної діяльності Шевченка відмінна, порівнюючи з початковою добою. Перш над усе, вона позбавилась того екзотичного фону й романтичного трактування, що є типове для раннього пейзажу. Шевченко в центрі своєї уваги становить українське село й околишню природу, і ми вже тут не знайдемо буйного вітру, бурхливого моря, страшного Дніпра, що реве звірюкою; навіть могили складають тепер один з компонентів пейзажу, а не є головна його частина.
Шевченко взагалі тепер рішуче уникає бурхливих картин, але й ідилічні малюнки вечора, ночі, ранку більше зв’язуються з дійсним життям реальної людини і не мають тієї поетичної, все ж занадто ідеальної символіки, що так проймає ранній пейзаж поета. Спочатку поет дивився на природу майже виключно (крім двох-трьох прикладів), як на символ, і підходив до пейзажу з прийомами народної пісні, відновленими в романтичному стилі; паралелізм – панівний стилістичний засіб раннього пейзажу.
«Соловей на калині» – це не самостійна риса пейзажу, а тільки символ того, що в дівчини «сохнуть дрібні сльози»; квітка на полі, тополя, стеблина-билина, чайка, що «скиглить, літаючи, мов за дітьми плаче» – це все символи людського горя, самотності, віддаленості від людей («Один я на полі – стебло серед поля»); орел сизокрилий – символ помсти, кари, одчайдушного, шляхетного вчинку, завзяття: орел сизокрилий – то отаман, що веде козаків. Отже на початку Шевченкової діяльності пейзажі його визначалися своїм символічним змістом у дусі народної поезії і тому складали собою той величезний скарб поетичної символіки, про який треба окремо й багато говорити.
З часом Шевченко засвоїв собі реалістичнішу манеру малювання природи, конкретнішу й виразнішу, використовуючи старі прийоми писання тільки під час стилізації народної пісні (найбільше – 1848 р.). Але що зберіг Шевченко на протязі всієї своєї діяльності – це ескізний характер пейзажу, лапідарну манеру опису. Пейзаж у Шевченка, як ми вже сказали, – це часто лірико-емоційний вступ до розгортання сюжету. Природа живе одними інтересами з людиною. Колись у листі до Броніслава Залеського Шевченко сказав: «Какое чудное, дивное создание непорочная женщина! Это самый блестящий перл в венце создания!» (10.11. 1854). Але те ж саме він думав взагалі про людину; ось через що він не мислив собі досконалого пейзажу без людської постаті. Краса пейзажу без людини, без її участи в інтимному житті природи не приваблювала поета.
І ще одна увага. В дуже цінному автобіографічному вірші «Мені тринадцятий минало» (1847) поет дає картину трансформації природи в світлі свого власного настрою. Поет почуває себе гарно, весело, через те й
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось,
І сонце гріло, не пекло.
Але ось раптом зміна настрою, і сонце
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло, й
Боже небо голубеє,
І те помарніло.
Інша зміна настрою, і
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на світі стало
Моє: лани, гаї, сади… (II, 25 – 26).
Це явище тієї самої категорії, про яку ми вже згадували вище.
Чи то вкладаючи в малюнок природи певний соціальний зміст, чи то під впливом естетичних міркувань, але в Шевченка ми спостерігаємо ліричне трактування пейзажу, суб’єктивне його усвідомлення. Цю особливість пейзажу в Шевченка треба особливо підкреслити. Це риса надзвичайного ліризму, що лежить в основі мистецької натури поета і відповідає соціальній спрямованості Шевченкової поезії. Цікаво, що деякі з цих особливостей його поетичного світосприймання відповідають навіть теоретичній концепції його поглядів на взаємини між природою і мистецтвом.
Примітки
Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 160 – 170.