3. Теоретичні погляди на мистецтво

Олександр Дорошкевич

«Много есть любопытного в киргизской степи и в Аральском море, но вы знаєте давно, что я враг всяких описаний и потому не описываю вам этой неисходимой пустыни», –

пише Шевченко до В. Репніної з 14. XI. 1849. А в повісті «Музикант» він каже про опис природи:

«А я… по причине нищеты моего воображения (откровенно говоря), не беруся за такое дело».

Але уникаючи великих описів, поет разом з тим підносить свої вимоги до цих невеличких мініатюр, що він так їх улюбив: у цих невеличких, лапідарних мініатюрах повинно відбитися різнобарвне життя всесвіту.

«Без разумного понимания красоты человеку не увидеть всемогущего бога в мелком листочке малейшего растения», –

пише він Брон. Залеському з 10. II. 1857. І далі:

«Ботанике и зоологии необходим восторг, а иначе ботаника и зоология будет мертвый труп между людьми. А восторг этот приобретается только глубоким пониманием красоты, бесконечности, симметрии и гармонии в природе».

Але й поезія (як ботаніка й зоологія) не повинна бути «мертвим трупом між людьми», вона повинна виникнути в наслідок ліричного захоплення, того святого «восторга», що дозволяє поетові переробити, переплавити в своїй творчій лабораторії всі життєві спостереження. У цих поглядах легко відчути романтичні ремінісценції.

Але що ж повинен давати поет, споглядаючи на природу?

Себе самого Шевченко рекомендує, як «самого неистового поклонника прекрасного как в самой природе, так и в божественном искусстве» («Художник»). І порівнюючи «високе мистецтво» з природою, він схиляється до тієї думки, що перше «сильнее действует на душу человека, сильнее, нежели сама природа» [«Поэмы, повести и рассказы…», 447. Цю ж думку він повторює і в листі до Бр. Залеського з 25. IX. 1855: «Истинно изящное произведение на художника и вообще на человека сильнее действует, нежели самая природа»].

І далі:

«Какая же непостижимая тайна сокрыта в этом деле руки человека, в этом божественном искусство? Творчеством называется эта великая божественная тайна и завидный жребий великого поета, великого художника».

Цю загальнотеоретичну основу він влучно конкретизує на прикладі фотографії, на її відношенні до завдань мистецтва:

«Это дело химии и физики; пускай Михайло и занимается ими, а тебе это как художнику повредит. Фотография как ни обольстительна, а все таки она не заключает возвышенного прекрасного искусства» (лист до Броніслава Залеського з 10. VI. 1855).

Пізніше, в «Журналі», він повторює цю думку в іншій редакції. Читаючи з захопленням естетику Лібельта, він не цілком погоджується з ним у поглядах на взаємовідносини між людиною – творцем і природою, при чому тут трохи суперечить своїм же власним думкам, що ми їх зазначили вище, але наприкінці додає:

«Я не говорю о дагерротипном подражании природе. Тогда бы не было искусства, не было бы творчества, не было бы истинных художников. А были бы только портретисты в роде Зарянка» (IV, 48).

Отже наш поет цілком свідомо й дуже виразно для свого часу (хоч і з суто романтичною мотивацією) прокладає межу між об’єктивним околишнім світом і тим унутрішнім, суб’єктивним процесом, що виникає в душі митця і переутворює зовнішні враження. Тут ми бачимо своєрідне сполучення теоретичних поглядів вірного учня класичної Брюловської школи й романтичної теорії мистецтва, з другого боку – ідейного поета, що змагається за соціальну спрямованість поезії. Оце сполучення цих двох стихій і призвело до того, що Шевченко до середини [18]50-х рр. не пішов за гегельянськими естетичними теоріями Белінського початку [18]40-х років і навіть не сприйняв популярної фейєрбахіанської дисертації Чернишевського, яка великий вплив справила свого часу («Эстетические отношения искусства к действительности», 1854 р., хоч цієї книги Шевченко міг і не знати до повернення з заслання), з її приматом того, що «ми бачимо в житті й природі». Шевченко вибрав середній шлях – поєднання природи, як матеріалу, і митця, як носія могутньої сили творчості: об’єкт і суб’єкт в його теорії не тотожні.

Цікаво, що Шевченко в деяких своїх повістях і «Журналі» солідаризується з Лермонтовим, про якого взагалі він був високої думки. Даючи малюнок природи, Шевченко долучає такі слова:

«Як чудово гарно гармонувала ця чарівна пустельна картина з чарівними віршами Лермонтова, що я їх несамохіть перечитав кілька разів, як кращу молитву творцеві цієї невимовної гармонії в своєму безмежному всесвіті» (IV, 222).

Або ще:

«Під солодкими привабливими чарами (природи) людина несамохіть поринає сама в себе «и видит Бога на земле» по слову поета» (IV, 153).

І в повісті «Прогулка…» («К. С.», 1887, 9, с. 67) він зазначає цей вплив природи, як «солодких мрій», що заспокоюють його непокійну душу. Це зізнання поета хоч і дуже цінне, але типово романтичне, відмінне від ролі пейзажу в Шевченковій поезії. Весь романтичний настрій Лермонтова, його погляди на природу й на відношення її до людини – все це занадто далеко стоїть од «бойових» завдань соціального реформатора, яким по суті був Шевченко [Пор. В. Саводник. – Чувство природы в поэзии Пушкина, Лермонтова и Тютчева. М., 1911, с. 85 – 136].

І Лермонтов і Шевченко шукали заспокоєння в природі [сюжет поеми «Кавказ» виник, можливо, піл впливом «співця Кавказу». На цю тему є спеціальна праця С. Таранушенка. – До питання про Лермонтовські мотиви в «Кобзарі» Шевченка. «Науковий Збірник» Харк. н.-д. катедри Історії України» (1924)], але для Лермонтова природа – це відбиток його бурхливої натури і природу він любив бурхливу, грізну; Шевченка вабила краса природи, що органічним епізодом входила в суцільну композицію твору; часто подобалася йому, в часи розцвіту його хисту, ідилічна, спокійна, тиха природа, що вічно сміється й радіє – соціально зафарблений контраст проблематиці його поезії.

Наприкінці ще одне зауваження. Шевченко, даючи малюнки природи в своїх поетичних творах, дуже любить зміну світла й тіні, яскраві фарби в природі, екзотичне, яскраве освітлення; в його образах переважають зорові враження.

Ми вже згадували про роль весни в пейзажі Шевченка, про любов його до вранішніх і вечірніх світових переходів, до фантастичного освітлення ночі. Зазначаючи чарівний пейзаж на Київщині, те, як «белые прозрачные тучки-красавицы, как непорочные сновидения младенца, сменялись одна другою», він закінчує: «с этими очаровательными пятнами панорама казалась и шире и глубже и бесконечнее. Я глаз не мог отвести от этого импровизованного освещения» («Прогулка…»). Це й зрозуміло: сидячи в країні, де «небо невмите» і «заспані хвилі», він з тим більшою яскравістю уявляв собі виразні фарби рідної України. І треба сказати, що Шевченко-поет тут цілком підлягав Шевченкові-малярові, вірному учневі Брюллова: аджеж Брюллова вважали за майстра світлових ефектів. В одній повісті («Прогулка…») Шевченко, зазначаючи гру тіней у пейзажі, сам додає: я «уселся в тени орешника и, как настоящий живописец, любовался светлым прекрасным пятном на темном, серо-зеленом фоне».

Так теоретичні погляди Шевченка на роль мистецтва в малюванні природи в значній мірі з’ясовують й особливості його поетичних досягнень.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 170 – 173.