1. Ранні романтичні пейзажі

Олександр Дорошкевич

Науково-критична література про Шевченка досить мало матеріалу подає про те, які функції виконує пейзаж у поетичному стилі Шевченка, який зв’язок поетики пейзажу з романтичною традицією в українській поезії (дещо тільки зроблено щодо пейзажних впливів з боку М. Маркевича та А. Метлинського) [з виданням книги А. Шамрая – «Харківська школа романтиків» (т. І, 1930) – матеріал для цих студій іще збагачується]. Тим часом художні пейзажі Шевченка в різноманітних утворах його цілокупної діяльності дуже цікаві й цілком поділяють загальну еволюцію його творчості, коли він, розпочавши працю в яскравому романтичному стилі, з надзвичайною ідеалізацією минулої і сучасної України, «прозрівати став потроху» і перейматися критичним світоглядом разом з реалістичною манерою писання. Отже, щоб зрозуміти поступування Шевченка в користуванні стильовими засобами, ми мусимо раніш проаналізувати першу добу в творчості Шевченка, що триває приблизно до 1844, а інколи і 1847 р. Особливі теми пейзажу, особлива стильова символіка й композиційна роль її – все це звертає на себе увагу дослідника в цю добу життя поета.

Багато нам дає перший основний пейзаж Дніпра, яким починається «Кобзарь» і який так пасує до жанру романтичної балади [усі цитати віршові з видання Т. Шевченка. – Поезія. Під ред. акад. С. Єфремова й М. Новицького. Книгоспілка. Т.т. І і II (1927). У дужках подаватиму том і сторінку видання]

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива… і т. д.

Тут усі атрибути романтичного малюнка, як бурхлива стихія річки – сердитий Дніпро, сердитий вітер, прибережні верби та ясені, загадкові й страшні сичі, а над цим усім – блідий романтичний місяць. Схему цього ж малюнка надибуємо і в «Гайдамаках», знову з Дніпром у центрі:

А Дніпр мов підслухав;

широкий та синій

Підняв гори-хвилі;

а в очеретах –

Реве, стогне, завиває,

Лози нагинає;

Грім гогоче, а блискавка

Хмару роздирає… (1, 125)

Деякі вирази тут цілком подібні до першого, основного малюнка, а інші створюють те ж саме загальне враження. даючи тільки варіації основної думки. Нарешті, та ж схема знов же таки в «Причинній», але вже в ідилічному, спокійному освітленні «(Широкий Дніпр не гомонить»). Поет не знайшов ще різноманітних фарб для малювання природи і з охотою використовуй шаблон, старі, биті шляхи, що характерні для російської романтичної поеми [18]30-х рр.: картини природи мають у ранніх Шевченкових поемах переважно композиційну вагу, згідно з висновками дослідників (Жирмунський. Тинянов). Але стилістику він найбільше бере з української народної поезії, так само утворюючи певний шаблон.

Це твердження не суперечить тому, що говорить П. Филипович у статті про поему Л. Українки «Русалка» («Твори», III, с. 12):

«Шевченко в першій своїй обробці сюжету (підкр. моє. О. Д.) про русалку використав дещо з пушкінської «Русалки» та розпочав баладу описом природи в Осіяновому стилі, описом, невластивим народній поезії, в якій природа не має більш-менш самостійного значення, а визначав лише коротку, символічну паралель до людського життя (явір нахилився – парубок зажурився і т. інш.)».

Потребує перевірки лише увага про «Осіянів стиль»: аджеж такий стиль був типовий серед романтичних епігонів [18]30-х рр. як у Росії, так і на Україні (Метлинський, Маркевич, Л. Боровиковський). У Осіяна ж пейзажі дуже штучні і сентименталізовані, чужі Шевченкові. Беру декілька прикладів з архаїчного прозового перекладу Кострова («Оссиан, сын Фингалов, бард третьего века: галльские стихотворения», часть вторая, изд. второе, Спб.: 1818). Ось, напр., два пейзажі на зразок:

1. «О, луна, возлюбленная дщерь небес! Коль ты прекрасна! Коль много услаждают меня спокойствие и кротость лица твоего! Ты шествуешь исполнена прелестей, по лазоревым следам стоп твоих текут к востоку звезды. Облаки при тебе веселятся, мрачные ребра их посребрены твоими лучами. Молчаливая дщерь ночи! кто может шествовать с тобою по зыбям небес?» (с. 40).

2. «Вечер простирал уже тени свои на поля, голубые источники начинали скрываться во мраке. Ветры потрясали повременно верхами древес Селамских: я сидела при стопах древа на башне чертогов древних» (46).

Це той «Осіянів стиль», що його акад. Веселовський справедливо іменує «сентиментально-класичним». В усякому разі це стиль до-романтичної доби. Додам, що деякі шаблонові риси ніби «романтичного» пейзажу були відомі ще на початку XVIII ст. і від них відштовхнувся вже Лесаж у своєму знаменитому романі «История Жиль Блаза» (даю в російському тексті):

«Я мог бы воспользоваться этим прекрасным случаем, чтобы сделать вам подробное описание, как небо бороздилось молниями. как ревел ветер, как гремел гром, какими горами поднимались волны, et caetera: но, опуская эти цветы риторики, ограничусь лучше просто заявлением, что буря была, действительно, ужасна» (Спб.: 1901, с. 197).

В ранніх поезіях Шевченка велику роль відіграє буйний вітер, що всьому пейзажеві надає своєрідного, динамічного характеру. Другий помітний елемент у ранньому пейзажі Шевченка – море, що обов’язково грає; воно синє, безкрає, широке, глибоке, іноді миле:

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить;

У моїй хатині синє море грає.

Могила сумує, тополя шумить… (1, 84).

Поет з охотою користується морем для художніх порівнянь у розумінні чогось безмежного, неосяжного: військо – як море: степ, – поле, як море; навіть гори, – як море [деталі в статті А. Каневського – Море в поэзии Т. Г. Шевченко. «По морю и суше», 1895 р. № 30, або «Зоря», 1896 р., № 5]. Ясно, що море тут має вагу умовно-стильову і зовсім не є реальна картина.

Тільки один малюнок виразніший і більш наближається до поняття пейзажу, хоч центр уваги тут – освітлення, суто-зорове сприйняття вражень:

А із-за хвилі

Сонце хвилю червонить;

Перед ними море миле

Гомонить і клекотить.

Гамалію, вітер віє…

Ось-ось наше море!

І сховалися за хвилі,

За рожеві гори. (1,198)

Поруч з цим у ранньому пейзажі Шевченка часто зустрічаємо гори, поле, степ; по полю розкидано високі могили, в далечині чорніє гай десь над річкою, над ставом:

Вітер віє – повіває,

По полю гуляє,

На могилі кобзар сидить

Та на кобзі грає.

Кругом його степ, як море

Широке, синіє;

За могилою – могила.

А там – тільки мріє. (1, 9)

Відомо, якої величезної естетичної ваги надавав Шевченко могилам на полі: вони тут майже конче потрібна деталь раннього пейзажу; він сумує з приводу того, що «могили… милі москаль розриває» (1, 206), «розсипаються могили, високі могили» (1, 207 ) і що тому власне гине козацькая слава. Драгоманов, як учений, дивувався з цього консерватизму поетового, але сам Шевченко пізніше з’ясовував причину свого романтичного захоплення свідками славного минулого України.

Коли поет глянув на «степ, покритий могилами», то яскраво уявив собі «мою прекрасную, бедную Украйну, во всей непорочной меланхолической красоте своей»; і поет «не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести» [«Щоденні записки» (Журнал), академ. видання, с. 31]. Або в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»:

«Что ж говорят пытливому потомку эти частые темные могилы на берегах Днепра и грандиозные руины дворцов и замков на берегах Днестра? Они говорят о рабстве и свободе. Бедные, малосильные Волынь и Подолия, они охраняли своих распинателей в неприступных замках и роскошных палатах. А моя прекрасная, могучая вольнолюбивая Украйна туго начиняла своим вольным и вражим трупом неисчислимые огромные курганы. Она своей славы «на поталу» не давала, ворога-деспота под ноги топтала и свободная, нерастленная умирала. Вот что значат могилы и руины» [Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченка, писанные на русском языке. К., 1888, с. 493. Стилістично дуже близько до цього абзацу див. у вірші 1850 р. «Буває, в неволі іноді згадаю»:…Усі ті могили – усі отакі: / Начинені нашим благородним трупом, / Начинені туго. Оце воля спить! (2, 269). ].

А в «невільницькій» п’єсі «За байраком байрак» (1847) поет дає художнє відтворення тих подій, центром яких стала могила. Аджеж це був час, коли не випадково поет-романтик прибрав собі ім’я Могили.

Це все, так мовити, атрибути героїчної романтики, і ми їх зустрічаємо на кожному кроці в ранніх творах Шевченкових. Їхня помітна особливість – надзвичайна загальність, універсальність, шаблоновість, відсутність локалізації їх і пристосування до сюжетної схеми. Море, степ, могили – це виключно теоретична схема романтика, що з охотою в своїх утворах відновляє, відтворює героїчні епізоди минулого, надаючи їм характеру виразної романтичної ідеалізації.

Поруч з цим, ми бачимо малюнок ідилічної, спокійної природи сучасної України: темний зелений гай; зелений байрак; широкий став; соловей на калині; блідий місяць, що надає відповідного колориту всьому малюнкові.

Поет особливо любить малюнок ночі, коли «сяє білолиций» і, покриваючи все фантастичною наміткою, дає багатий матеріал для творчої уяви поета:

Зорі сяють, серед неба

Горить білолиций;

Верба слуха соловейка,

Дивиться в криницю;

На калині, над водою,

Так і виливає,

Неначе зна, що дівчину

Козак виглядає (1, 100).

Місяць тепер у Шевченка ще блідий, якийсь анемічний, здебільшого – «сумний», за словом поетовим; він якось безнадійно дивиться на землю, не сподіваючись побачити там щастя й задоволення. Місяць у раннього Шевченка має всі ознаки романтичного стилістичного шаблону, де, як відомо, він правив за найулюбленіший компонент пейзажного малюнка. Інколи, правда, місяць робиться страшним, жахливим, реагуючи таким чином на околишні події й людські настрої. Як образ «сумного» місяця споріднюється з образом «смутного, невеселого» козака (в «Гайдамаках»), так і «страшний» місяць нагадує страшні події, напр., у поемі «Слепая»:

Темнело поле, из туману

Луна кровавая взошла;

Взглянула с трепетом Оксана

И быстро молча отошла

От неприветного окна,

Страшась кровавого светила.

Дуже рідко конкретизує поет цю свою загальну схему, малюючи природу з тієї чи іншої пори року. Виключний, високохудожній малюнок зими маємо в поемі «Катерина», хоч теж досить загального характеру («Попід горою яром-долом» – 1, 53). У такому ж дусі й малюнки осені в ранній поезії Шевченка:

Минають дні, минає літо,

А Україна, знай, горить;

По селах плачуть голі діти:

Батьків немає.

Шелестить

Пожовкле листя по діброві,

Гуляють хмари, сонце спить;

Ніде не чуть людської мови:

Звір тільки виє по селу,

Гризучи трупи. (1, 154).

І цей малюнок Шевченко майже буквально повторює в інших творах: він і тут ще не знайшов власних оригінальних шляхів і тому звертається до своїх же пейзажів:

Навіть у поемі «Слепая» він використовує ці ж самісінькі компоненти пейзажу, але російською мовою це вийшло досить блідо й анемічно:

Осенний полдень, догорая,

Поля нагие освещал,

И лист увядший, опадая.

Уныло грустное шептал

О здешней жизни человеку.

Найкращий малюнок ми маємо з весняної пори, яку вже тепер починає найбільше любити Шевченко. Весну він називає раєм, пізніше – «прекрасною» (в пов. «Прогулка с удовольствием…»), «святою» і з особливим ентузіазмом дає нам малюнки її, тим самим тематично відходячи від меланхолійного пейзажу романтичної поезії. Але дуже характерно, що до подорожі своєї на Україну Шевченко не дав конкретного пейзажу весни: він не мав реальних спостережень, а жити минулими переживаннями, очевидно, тут поет не міг. Ось чому ті малюнки весни, що ми їх маємо, утворено було там, на Україні, де Шевченко на власні очі спостерігав могутнє відродження природи. Тільки з 1845 р. Шевченко дає нам скульптурні малюнки весни:

1. І барвінком, і рутою,

І рястом квітчає

Весна землю, мов дівчину,

В зеленому гаї;

І сонечко серед неба

Опинилось – стало,

Мов жених той молодую

Землю оглядало. (1845 р., 1, 276).

2. Весна зиму проганяє,

І зелений по землі

Весна килим розстилає;

Із ірію журавлі

Летять високо ключами,

А степами та шляхами.

Чумаки на Дін пішли. (7.03.1847 1, 393).

Зробімо деякі висновки з аналізи ранніх пейзажів Шевченка. Відсутність безпосередніх власних вражень і поетика романтичного пейзажу так вплинули на творчу уяву поета, що ранні пейзажі компонуються за однією загальною схемою, за певним шаблоном; цю схему поет засвоїв собі з баладного стилю, з української народної поезії, особливо – з дум. Завдання цієї пейзажної схеми в ліричних п’єсах і ранніх баладах суто службове – утворити певний настрій, дати прелюдію, художньо вмотивувати сюжет, тому поет не дає природи як самостійної теми. Навіть роблячи спробу конкретизації цієї абстрактної схеми в умовах української природи, поет дає здебільшого несміливі, мало рельєфні (крім одного-двох) малюнки: він ще не почуває себе паном своїх спостережень, тому інколи використовує свої ж попередні ескізи.

Малюнки природи в ранніх п’єсах Шевченкових утворюються шляхом комбінацій з різнобарвних елементів; це, власне, не один суцільний пейзаж, а якась мистецька мозаїка, сума кількох окремих ескізів: і синє море, і буйний вітер, і білолиций з неба, і високі могили з чабанами й козаками, і самітна тополя – все це дає чудернацькі утвори поетової уяви, становить поетичну будову романтичного пейзажу.

Весь пейзаж Шевченка наскрізь перейнято рухом, динамікою, як у живих осіб. Та й вітер, степ, Дніпро – це все живі створіння, що грають, віють, питаються, розмовляють, бо це складає їхню основну рису, це надає їм життя; тільки виявляють свої почуття вони не по-людському – своїм гіперболізмом вони занадто наближаються до схем пізнього романтизму: Дніпро стогне, реве, виє; синє море не тільки грає, але й «звірюкою то стогне, то виє»: місяць «горить, а не сяє»; вітер «гне тополю до самого долу…». Шевченків пейзаж наскрізь ліричний, наскрізь емоційний.

Уже тут виявилася й та риса художньої творчості Шевченка, на яку свого часу звернув увагу Винниченко [В. Винниченко . – Геній України. Журн. «Дзвін», 1914, № 2, с. 117 – 118] (про це говорить і сам поет у повісті «Художник»): людина – в його здебільшого конче потрібна й органічна частина малюнка природи. Природа у Шевченка живе одним життям з людиною, сполучаються з нею тисячами міцних ниток.

1. Лягло сонце за горою,

Зірки засіяли,

А козаки, як та хмара,

Ляхів обступали. (1, 32).

2. Защебече соловейко

В лузі на калині,

Заспіває козаченько,

Ходя по долині. (1, 13 – 14).

Це не потребує доказів і подибуються рішуче на кожній сторінці «Кобзаря». Шевченко в цьому напрямі йде далі і часто зводить нанівець увесь малюнок природи, всю увагу художню скупчуючи на житті людей, на жанрових сценках. Коли дасться паралелізм природи й людини, тоді часто наголос робиться на другій частині формули, яка розгортаються в суцільну картину. Тоді явища природи відіграють роль календарної зміни частин року або частин доби:

1. А літо

За літом минає…

2. І світає, і смеркає…

Шевченко-жанрист тут цілком перемагає Шевченка-пейзажиста, і це характерно й для малярської праці поета: і там скрізь переважає жанр, бо навіть суто-описові малюнки мають яку-небудь жанрову сценку, як, напр., малюнок Покровської церкви в Переяславі, де великі контури свині в багнюці на першому плані в значній мірі одвертають увагу глядача від самої Покровської церкви.

«Любив він і поважав природу» – згадує Афанасьєв-Чужбинський: «Блукаючи з ним лісами над Сулою та Сліпородом, ми, траплялося, сиділи біля норки якого-небудь жучка та вивчали його невибагливі звичаї і побут» [«Воспоминания о Т. Г. Шевченке», 1861, с. 30].

Чи ця увага до жанрової тематики не стає за геніально передчуття «натуральної школи», тобто реалізму в мистецтві?

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 156 – 160.