5. Фур’єристи серед знайомих Шевченка
Олександр Дорошкевич
З цих окремих і часто неоформлених гуртів Шевченко виривається на інший шлях, що призводить поета до виразного зламу в ідеології й стилі. Вплив нових ідей утопійного соціалізму, які так захопили разом із Белінським усю радикальну молодь [18]40-х рр., не могли не торкнутись і чутливої психіки пожадливого до знання українського поета. Аджеж то були часи, коли кріпацька економіка наявно банкрутувала, коли феодальну монархію завойовувала буржуазія і серед тодішньої декласованої та різночинської інтелігенції поширювалися різні ідеологічні системи. Сен-сімонізм і фур’єризм (навіть марксизм в ембріоні), революційний демократизм, скерований проти панування феодального дворянства в інтересах буржуазії, народницький соціалізм у Герценовій редакції, – всі ці системи перебудови миколаївського режиму захопили молодь [18]40-х рр., відзначившись в її лектурі, запитах, літературних симпатіях, гуртуваннях і політичних сходинах (Кирило-Методіївське товариство, петрашевці).
Так, [18]30-ті роки в гуртку, що його часто звуть Герценовим [про це згадує сам Герцен у своїх споминах «Былое и думы», розділ 7. – «А. И. Герцен. Полное собрание сочинений и писем», Пг., 1919, т. 12, с. 151- 153] визначаються своїми сен-сімоністськими настроями; ці настрої панують до того часу, поки й сам Герцен відшукував власну концепцію соціалізму, народницького соціалізму, почавши обстрілювати «з того берега» фортецю російського самодержавія.
[18]40-ві роки вже несуть з собою вплив фур’єризму, як новішої й удосконаленішої соціальної системи. Гуртки Белінського, Вал. Майкова, В. Милютина, II. Анненкова та інших передових людей доби жадібно студіювали західну літературу про соціалізм і пильно стежили за політичними подіями [про це детально в книзі проф. Сакуліна. – Русская литература и социализм. Ч. первая, М., 1922, с. 74 – 270]. Книги Прудона, Кабе, Фур’є, Луї Блана, почасти П’єра Леру були у всіх на руках під ці часи й пильно вивчалися, коментувалися, тлумачилися, як про це в один голос переказують сучасники. Як згадує П. Анненков про р. 1843,
«книга Прудона «De la propriété», тогда почти что старая; «Икария» Кабе, мало читаемая в самой Франции, за исключением небольшого круга мечтательных бедняков-работников; гораздо более ее распространенная система Фурье – все это служило предметом изучения, горячих толков, вопросов и чаяний всякого рода. Книги названных авторов были во всех руках в эту эпоху, подвергались всестороннему изучению и обсуждению, породили, как прежде Шеллинг и Гегель, своих ораторов, комментаторов, толковников, а несколько позднее, чего не было с прежними теориями, и своих мучеников» [П. Анненков. – Литературные воспоминания, 1928, с. 301 – 302].
У рр. 1841 – 45 Белінський, цей справжній герой і проводир різночинної російської інтелігенції, був під великим впливом утопійного соціалізму (переважно Луї Блана і Фур’є).
«З Франції Сен-Сімона, Кабе, Фур’є, Луї Блана й особливо Жорж Занд лилася в нас віра в людськість; звідти зайнялася в нас певність, що золотий вік не позаду, а перед нами», – каже такий компетентний свідок, як Салтиков-Щедрін [Пор. Сакулін, вказана праця, с. 163].
Навіть та польська революційна література, що безперечний вплив на Шевченка мала, врешті там же здобула свої ідеологічні основи; не випадково ж і центр польської еміграції був у Парижі [про це докладно говорить В. Щурат у згаданій уже праці: Основи Шевченкових зв’язків з поляками].
Повстає тепер найголовніше питання: чи міг Шевченко стояти осторонь од цих могутніх ідеологічних рухів доби? Чи епізод з його участю в Кирило-Методіївському Братстві так-таки й був цілком випадковий?
При всій своїй надзвичайній чутливості й органічній цікавості до літературних і політичних новин Шевченко не міг не захопитися загальною течією, і це легко довести на підставі не тільки фактів з Шевченкового життя, але й його творів. У свій час Драгоманов рішуче заперечив який-небудь зв’язок Шевченка з утопійним соціалізмом, але ж цю проблему тепер можна освітлити цілком новими фактами, Шевченко безперечно знайомий з теоретичною проблемою соціалізму й комунізму, звичайно, в некритичних формах домарксової доби; про це маємо безпосередні згадки в його творах. Так, під 30 серпня 1857 р., міркуючи про роль Стеньки Разина, поет записує в щоденникові:
«Разин не был разбойником; он только на Волге брандвахту держал и собирал пошлину с кораблей, и раздавал ее неимущим людям; коммунист, выходит».
Вдруге поет згадує в своїй повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали»:
«Прежние благородные обладатели крепостных душ только гаремы заводили из собственных девок, а теперь жениться начали. Выходит, что идея о коммунизме не одна только пустая идея, не глас вопиющего в пустыне, а что она удобоприменима к настоящей прозаической жизни… Честь и слава поборникам новой цивилизации».
Згадує він слово «соціаліст» і в повісті «Художник»:
«Юргенс предлагала ему (Брюллову) в особенной комнате накрытый стол и особенное какое-нибудь кушанье, наскоро приготовленное, от чего он, как истинный социалист, отказывался» [Киевская старина, 1887, 6-7, 330].
[Це помітили попередні дослідники: А. Річицький «Шевченко в світлі епохи», с. 172 і П. Филипович «До студіювання Шевченка та його доби» (Шевченко та його доба, 1, с. 12 – 13). Проте треба зауважити, ця термінологія («комуніст», «соціаліст») була досить популярна в [18]40-х рр серед різних кіл. Її популярність збільшила справа Буташевича-Петрашевського і, напр., керівник 3-го отделения Дубельт легко вживає цих термінів в офіційних листах до Куліша. Цікаво, що Бутаков у неопублікованому листі до Макшеєва 17.03.1849 вживає це слово, як видно – звичайне в його колі: «За обедом коммунизм – едим из единой древеной чаши». Р. 1848 навіть реакційно-слов’янофільський журнал «Москвитянин» уміщає віршований діалог Ф. Міллера (№ 9, с. 107), досить вірно характеризуючи класові тенденції тодішніх комуністів:]
Философия коммуниста
«Ну согласись мой друг, со мною:
где ж правды тут святой закон,
когда у одного мильон,
а у другого нет полушки за душою?
За что ж? Из-за какой вины
мы это зло терпеть должны?»
– «Но ведь его нельзя нисколько
ни истребить, ни облегчить, –
так и пришлось без ропота сносить».
– «Все вздор, мой милый, стоит только
всем поровну владенья разделить, –
тогда оно пройдет само собою».
– «Не думаю, – соседу я сказал:
Положим, что какой-то капитал
мы разделили поровну с тобою;
я часть свою, как мог, сберег,
а ты свою растратил безрассудно, –
вот равенства и нет. Ну, как же быть?»
Ответил он: «Помочь не трудно:
тогда опять начнем делить».
Так рады завсегда делиться коммунисты,
им нечего терять: у них карманы чисты.
Той виразний і заокруглений революційний світогляд, що проймає Шевченкову поезію, матеріалістичні нахили в його ідеології і сподівання на розвиток промисловості, нарешті його «євангельський демократизм» – усе це можна оцінити тільки в зв’язку з неоформленими ідеями французького соціалізму, який уже міг гостро критикувати сучасний соціально-політичний лад [П. Луи. – Утопический и научный социализм во Франции. Харків, 1923].
Проф. Ол. Покровський у своїй статті «Шевченко і Кабе» [«Україна», 1927, III, с. 15 – 16] дуже влучно підкреслив ідейну й навіть композиційну близькість відомого Шевченкового висловлювання в «Журналі» про роль машини з творами утопістів [18]40-х рр. (про це ми вже згадували в першій статті). З відомої «Подорожі в Ікарію» Кабе Покровський цитує:
«Так, машина, що від неї дрижиш, зачувши здалека її ревіння або коли вона наближається й минає з такою силою та швидкістю, – вона несе в череві своїм тисячу маленьких революцій і велику соціальну й політичну революцію. Так, найдужчі пропагандисти й найбільші революціонери – це Ісус Христос та Лютер, той, хто винайшов друкування й той хто знайшов пару. Їм демократія повинна поставити статуї».
Дослідник цілком справедливо додає, що les beaux esprits se rencontrent, бо справді ці думки зустрічаються в багатьох творах, що належали відомим тоді утопійним соціалістам. Коли ми в творах Сен-Сімона вичитуємо таку думку:
Нова християнська організація збудує так світські, як і духовні установи на тому принципі, що всі люди повинні ставитися один до одного як брати. Вона дасть завдання всім цим установам – різного роду – піднести добробут найбіднішого класу» [Сен-Симон. – Избранные сочинения. М.-Л., 1923, с. 179],
то ми мимоволі згадаємо знаменитий кінець Шевченкового «Посланія» («Обніміте ж, брати мої»), що викликав професорську науку з боку Драгоманова. Коли ми в знаменитому листі Белінського до Гоголя (1847), популярному серед петрашевців, надибуємо на таку думку:
«Что вы подобное учение опираете на православную церковь, это я еще понимаю; она всегда была опорою кнута и угодницей деспотизма. Но Христа-то зачем вы примешали тут? Что вы нашли общего между ним и какою-нибудь, а тем более православною церковью? Он первый возвестил людям учение свободы, равенства и братства: церковь же явилась иерархией, стало быть, – поборницей неравенства, льстецом власти, врагом и гонительницею братства между людьми…», –
то ми мимоволі згадуємо відповідний уступ з поеми «Кавказ» («За кого ж ти розіп’явся, Христе. сине божий»): хоч «Кавказ» написано в р. 1845, проте для нас ясно, що тут спільне ідейне джерело. 1 таких ідейних паралелізмів ми можемо чимало вказати між писанням утопійних соціалістів і Шевченковими творами 1843 – 1845 рр. Навіть дрібновласницька основа утопійників – їх визнання приватної власності (що, на думку деяких дослідників, примушує вважати їхні системи лише за реформістські, а не соціалістичні) – якнайближче гармонувала з селянською психоідеологією Шевченка тих часів.
Перед нами повстає питання: як міг з цим новітніми течіями обізнатися Шевченко? Через посередництво яких гуртів? На жаль, для рр. 1839 – 1843 ми не маємо певних матеріалів для відповіді на це питання. Оточення, серед якого, – ми знаємо, – обертався переважно Шевченко в цих роках, не мало нібито ширших ідейних інтересів поза літературно-меркантильними справами і демократично-різночинською богемністю. Проте, ми всього й тут, з цієї доби, не знаємо. Серед відвідувачів згаданих вище гуртів були люди, що цікавились соціальними питаннями і стежили за сен-сімоністською і фур’єристською літературою. І ці люди не могли не впливати на чутливого й вразливого поета. Класові інтереси різних груп інтелігенції примушували стежити за утопійними системами реформи феодального суспільства, і з цим міг обізнатися Шевченко не тільки через петербурзький гурток Белінського (Панаєв, Боткін, Анненков, Комаров, який часто бував у Гребінки, Герцен та ін.). Були й інші, покищо завуальовані для нас, канали.
Але за кілька років, десь з р. 1843, один із цих каналів з’ясовується: тут ми зустрічаємося з гуртком російських фур’єристів, які об’єдналися з ініціативи й під проводом М. В. Буташевича-Петрашевського. Гурток Петрашевського формально функціонував з 1845 до 1849 р., а окремі настрої його членів були й раніше, тобто в часи найбільшої популярності поета і вже виразного його революційного світогляду. Шевченка не могли не знати петрашевці, що засновували свої осередки і в Ревелі, і в Ростові, і в Казані, і в Сибіру, що пильно стежили за настроями прикордонної смуги [В. Семевский. – Из истории обществен. идей в конце 1840-х годов. Петроград, 1917, с. 55. Або книга «М. В. Буташевич-Петрашевский и петрашевцы», ч. 1 (М.: 1922)]. Про це й говорить організатор таємного догляду Ліпранді в своїй записці про петрашевців:
«Тут же было рассуждаемо о частих особых мерах: как действовать на Кавказе, в Сибири, в Остзейских губерниях, в Финляндии, в Польше, в Малороссии (где умы предполагались уже находящимися в брожении от семян, брошенных сочинениями Шевченки и т. д.)» [«Общество пропаганды 1849 г.», с. 9]
Цей здогад царського агента цілком підтверджує один з найвидатніших петрашевців Момбеллі в своїх записках, де, між іншим, він докладно говорить про арешт кирило-методіївських братчиків.
«Никто не знает плана малороссийских патриотов, какую они имели цель», – каже далі Момбеллі, – «но говорят об этом различно. Одни говорят, будто бы они хотели возбудить Малороссию к восстанию, к провозглашению гетманщины и к совершенному отделению от России… Некоторые называют поступки Шевченко безрассудством, признаком помешательства, потому собственно, что план его находят несбыточным, просто нелепым».
Але петрашевець Момбеллі, що сам мріяв про такий політичний переворот у Росії, бере під свою оборону Шевченка:
«Малороссияне же, более знакомые с условиями местности, даже сильно не одобряющие поступка Шевченки уже потому, что он не удался, признают его план совсем не так нелепым, как может казаться с первого взгляда», і тоді «весь юг и запад России взялись бы за оружие» [В. Семевский. – Кирилло-Мефодиевское общество. «Голос минувшего», 1918, № 10 – 12, с. 148 – 149].
Але зв’язок нашого поета з петрашевцями йде ще далі. Так, поет листується і приятелює з петрашевцем, відомим поетом і перекладчиком з «Кобзаря», Плещеєвим. Двоє з видатних петрашевців, що деякий час навіть уряджали свої окремі збори (на них бував і Момбеллі), Сергій Дуров і Олександр Пальм, були поети й брали участь у харківських альманахах Бецького «Молодик» [В. Срезневский. – «Бецкий, издатель Молодика». Журнал Мин. нар. просв., 1900, № 12, с. 293]. У тому ж виданні, тільки в іншій книзі, містив свої твори й Шевченко, а самий цей збірник «Молодик» зберігався в його бібліотеці [«Молодик на 1844 г.»: «Червоний шлях» (стаття Айзенштока) № 8, ст, 236. Між іншим, ілюстрації для «Молодика» виконував той самий Башилов, який був ілюстратором Шевченкових творів (посвідчення Ш. на допиті, с. 166)]. Між іншим, Дуров перекладав Барб’є, якого твори так шанував Шевченко.
Очевидно, був знайомий Шевченко й з другим петрашевцем А. П. Милюковим: принаймні, Милюков дав Шевченкові свою книгу «Очерк истории русской поэзии» з автографом [Стаття І. Я. Айзенштока в «Ч. III.», 1923, № 8, с. 238]. У своїх споминах Милюков каже про цей гурток, деякий час окремий од Петрашевського:
«В кружке Дурова было несколько жарких социалистов. Увлекаясь гуманными утопиями европейских реформаторов, они видели в их учении начало новой религии, долженствующей пересоздать человечество и устроить общество на новых социальных началах. Все, что являлось нового по этому предмету во французской литературе, постоянно получалось, распространялось и обсуждалось на наших сходках» [А. Милюков. – «Литературные встречи и знакомства». Спб., 1890, с. 185].
Це характерно для того оточення, з яким був знайомий наш поет, навіть формально не входячи в ці гуртки (взагалі ці гуртки остаточно сформувалися вже пізніше, і, напр., гурток Дурова функціонував на початку 1849 р., тобто вже після заслання Шевченкового). Для нас у даному разі важливо знати це неясне коло Шевченкових зустрічей і вражень, бо через них провадився й вплив ідеологічний. Може той факт, що поет почав вчитися французької мови у студента Демського, саме тут знайде своє пояснення [правда, сам Шевченко пояснює це трохи інакше в повісті «Художник»: «Думаю еще заняться французским языком: это необходимо. У Карла Павловича есть Гиббон на французском языке, и я не могу смотреть на него равнодушно». – Киевская старина, 1887, 2, 203. Пор. с. 213, 221].
З петрашевців нам ще треба особливо підкреслити вплив Данилевського, що ми на його постаті вже зупинялися вище. Данилевський уважався великим знавцем фур’єризму і в березні р. 1848 давав у Петрашевського на зборах стислий виклад системи Фур’є [Цю доповідь М. Данилевського опублікував П. Щоголев у своєму виданні «Петрашевцы», т. III (1927), с. 118 – 149], хоч уже на процесі петрашевців він од них ідеологічно відійшов, і його не було засуджено. Данилевський мав протягом деякого часу найтісніші зв’язки з Шевченком. Беручи на увагу, що Шевченко з особливою приязню говорить про Данилевського, можна було б передбачити й їхнє попереднє знайомство.
Нарешті, щоб закінчити огляд каналів, якими могли йти фур’єристські впливи на Шевченка, мусимо згадати методіївця Миколу Савича. Савич, полтавський поміщик, у 30-х роках XIX ст. прожив три роки в Парижі, слухаючи лекції в College de Françe. Пізніше, вже р. 1847, Савич знову поїхав за кордон, звідки його витребував російський уряд. Тут, очевидно, він перебував у товаристві політичних емігрантів і ознайомився з творами французьких соціалістів. Принаймні, вже після арешту в справі кирило-методіївців, у своїй записці до царя, Савич пише:
«Знакомых у меня в Париже не было никого, кроме из русских Высоцкого, Раевского, Самарина, Щербинина да Головина, которого я два раза видел у брата» [ Цю записку, як і всю справу з допитом Савича, ще не видруковано: вони перебувають серед матеріалів В. В. Міяковського].
Серед цих указаних осіб звертають на себе увагу Головін та «брат». Іван Головін – випадковий політичний емігрант, людина дуже легковажна, без певної ідеології. Натуралізувавшися за кордоном, Головін все ж таки міг орієнтувати Савича в ідеологічних течіях доби [Деталі про Головіна в книзі Мих. Лемке. – Николаевские жандарма и литература 1827 – 1855 гг., с. 553 – 574].
«Брат» – це Іван Савич, справді брат у перших. Будучи в досить близьких відносинах з Герценом, Іван Савич, після арешту Миколи, навіть боявся їхати в Росію. Поїхавши туди вже пізніше, в [18]50-х роках. Іван Савич популяризував там ідеї й особу Герцена, а потім знов-таки повернувся за кордон [про це у споминах Н. Огарьової-Тучкової (Воспоминания, М., 1903, с. 94, 116 – 122)].
Беручи на увагу це закордонне оточення Миколи Савича та його інтереси, легко повірити тій характеристиці, яку давав йому М. Костомаров на допиті в «III отделении»:
Савич «был помешан на французском коммунизме и считал возможным, что обще-человеческое дойдет до того, что все будет общим, даже жены…» [Збірник пам’яті Тараса Шевченка, К., 1915, с. 157].
Тут ясний натяк на фур’єризм, навіть оця думка про жінок, дуже характерна для обивательського тлумачення соціалізму. Крім того, Савич дійсно думав про майбутнє жінки: принаймні, в його паперах знайдено записку на тему «Освобождение женщины» [Записка ця знов таки з матеріалів В. В. Міяковського]. Інакше про Савича говорить зрадник Петров на допитах, вкладаючи йому думки про знищення монархізму й навіть царської родини, про революційне повстання всіх незадоволених панівним «китаїзмом», про заснування федерального ладу між слов’янством [Збірник, с. 108, 214].
Правда, далі революційність Савича в допитах інших кирило-методіївців не підтвердилася. і навіть сам Костомаров вагався, то зрікаючися своєї попередньої думки (на допиті 7 травня), то знов таки, віч-на-віч з Петровим, заявляючи:
Савич «хотя обнаруживал коммунистические мысли, но революционных мыслей никогда не дозволял себе» (с. 247).
Отже можна вважати за цілком доведене, що якийсь вплив фур’єризму таки відбивався на Савичеві [Савич, як відомо не був обвинувачений у приналежності до братства; пізніша його діяльність освітлює його як видатного суспільного діяча свого часу («Киев. старина», 1904, № 2)]. І Савич не раз бачився з поетом: про це говорив і сам Шевченко на допиті («помещика Савича я встречал два раза у Костомарова»), підтверджує пізніше й Костомаров [В автобіографії: «Литературное наслелие», Спб., 1898, с. 67]. Савич же був якимось передатковим етапом між Шевченковими нелегальними творами та закордонними революційними організаціями: відомо, що він передав Міцкевичу, з доручення Шевченка, його поему «Кавказ» [«Киев. старина». 1904, № 2, с. 235. Шевченко ще в 1843 р. мріяв поїхати за кордон, як сам каже в листі до Григоровича з 28.12.1843].
Наприкінці цього розділу мені хотілося б зупинити ще увагу читача на другорядних постатях з Шевченкового оточення, на отих невиявлених фур’єристах, сказати б – попутниках революції. З таких я вкажу поки що трьох: Олексія Макшеєва, Миколу Головка і Сергія Левицького. Я не можу тут переказувати всіх епізодів у стосунках відомого вже нам офіцера ген. штабу Макшеєва і політичного засланця Шевченка: читач легко може знайти всі подробиці в примітках до 3 і 4 томів академічного видання, також у спеціальній статті Н. Макшеєвої [Т. Г. Шевченко в аральській експедиції. «Життя й революція», 1927, № 3]. Я зверну увагу тільки на ті риси в характері Макшеєва, які дозволяють уважати його за прихованого «попутника» фур’єризму.
«Це була освічена людина, друг Момбеллі, одного випуску з ним із дворянського полку, активний учасник його гуртка 1846-47 року, а наприкінці 47 року призначений на службу до Оренбургу. Тільки виїзд із столиці врятував його від долі членів гуртка Петрашевського, в якім він теж бував» [Макшеєва, с. 345].
Нарешті важливо проаналізувати ще один факт, який, на мою думку, безсумнівно доводить Шевченкові зв’язки з російським фур’єристами: я маю на увазі справу Головка і Сергія Левицького. Дозволю собі нагадати найголовніші етапи цієї справи на підставі тих матеріалів, що їх нещодавно опублікував Мих. Новицький [До історії арешту Шевченка 1850 р. і матеріали до цієї статті. – «Шевченко та його доба» т. 1, с. 141 – 193]. Під час Оренбурзького арешту 22 квітня 1850 р. в Шевченка витрусили листа службовця Оренбурзької пограничної комісії, колишнього київського студента Сергія Петровича Левицького, до поета. У цьому листі, з Петербургу писаному, був, між іншим, такий абзац:
«Багацько єсть тут наших, да кажеться люде такі, що проміняв би їх на німця, не тільки що на хрещеного, а єсть між їми, поки конешне знаю, один – се Николай Алексеевич Головко, магистр математических наук із Харькова, от де правдива душа, і як зійдемось, то перве слово його об Вас, він сотрудником у некоторих журналах, хлопец дуже розумний, жаль тільки, що своє[ю] правдивістю, чи не наробить того, щоб не запроторили і його куди, бо вже і тепер под надзором поліції, часто він буває у Остроградського, і я помандрую коли-небудь з їм до його.
Багацько єсть тут таких, що згадують Вас, а Головко каже, що Вас не стало, а намісто того стало більш людей аж до 1000 готових стоять за все, що Ви казали і що кажуть люде, для котрих правда така голосна і велика істина, що хоч би її казати і при самом Карле Йвановиче, то не спугавсь би…»
Відомо далі, що коли 16-го червня прийшли жандарми заарештувати Головка, то він майже на очах у жандармів застрелився. Жандарми зробили пильний трус серед Головкових паперів, виявили коло його найближчих знайомих і, зваживши одностайну характеристику Сергія Левицького, як «чиновника исполнительного», нарешті припинили всю цю справу без жодних глибших висновків. Дослідник цього питання, Мих. Новицький, так само не вбачає будь-яких підстав для іншої кваліфікації цього загадкового епізоду.
«Після власного допиту Левицького – каже він на с. 152 своєї статті – Орлов змінив свої погляди на справу. Факти примусили його одмовитися від фантастичних здогадів про таємне товариство. Орлов мусив визнати,
«что все это дело, не заключая в себе ничего политического, есть только сплетение различных, весьма обыкновенных событий, конечно более или менее преступных, но не ведущих к опасению насчет общей безопасности».
Таким чином, тільки наприкінці слідства Орлов прийшов до тої думки, яку тверезий Дубельт виказав був на початку процесу».
Мих. Новицький гадає, що «ліберальний лист Левицького писаний був без лихого наміру, з легковажності»(? О. Д.). Разом із тим дослідник констатує, що «для Шевченка арешт 1850 року мав катастрофічне значення», хоч ці наслідки й не відповідають усім обставинам і речовим доказам арешту.
Проте, докази Орлова, що в справі немає нічого політичного, абсолютно не переконують, а свідчать тільки, що жандармам не пощастило викрити нічого певного. Аджеж Орлов не помітив і Шевченкової участі в Кирило-Методіївському братстві… Р. 1850, після жорстокої й безглуздої розправи з петрашевцями, після запанування контрреволюції на Заході, керівникам «III отделения» просто невигідно було роздмухувати таємничу Головкову справу, і вони вирішили її притлумити, усю свою злість виливши на нещасному українському поетові. Головка, мені здається, треба тлумачити, як одного з прихованих революціонерів-фур’єристів, «избегших участи петрашевцев», висловлюючись словами одного з мемуаристів, який саме так характеризував Григоровича, Жемчужникових, Майкова [Петрашевцы. Ред. П. Щеголева, т. 1, с. 45]. Через Шевченкового земляка Сергія Левицького Головко був зв’язаний з поетом, цим ще раз стверджуючи нашу тезу про близькі стосунки Шевченка з російськими фур’єристами.
Спробуймо це довести. Головко – типовий різночинець, бурлака та інтелігент-наймит, з яких комплектував Петрашевський своїх відвідувачів. Найближче коло його знайомих – то служила інтелігенція або студенти. Він жив з приватних лекцій, у дуже скромному приміщенні і досить самотньо. Закінчивши Харківський університет р. 1845, під час найбільшого поширення там українського романтизму [інші відомості ми маємо з інших джерел. За цими джерелами («Деятели революционного движения в России», 1927 г., т. 1, с. 45 – 46) Головко народився р. 1810. Але автори посилаються на с. 76 книги «Биографический словарь б. питомцев Первой харьковской гимназии» (1905), де проте фігурує Головков Микола Васильович], він появився в Петербурзі, щоб удосконалитись у науках, для чого часто відвідував славного свого земляка і математика Михайла Остроградського і писав математичні статейки для «Журнала Министерства народного просвещения». Як свідчить петербурзький поліцмейстер,
«он был очень хорошо образован, знал многие европейские языки, любил науку, обладал даром слова и умел возбуждать расположение к себе всех его знакомых как любезностию, так и интересом разговоров о каких бы то ни было предметах».
Головко цікавився тодішньою Францією, стежив за популярною тоді філософською літературою (свідчення Гр. Данилевського), «позволял себе часто относиться невыгодно о высших правительственных лицах вообще» (С. Левицький) і «опровергал святость мощей и доказывал, что в Киеве такой грунт земли, в котором тела остаются нетленными» (Ан. Левицька). Головко студіював твори Пьєра Леру, а серед його паперів знайшовся рукопис про релігію, що належав петрашевцеві Н. Момбеллі, і лист від якогось «Николая Сбитнева» (чи не Спешньова часом, також «Николая»? О. Д.). Характерно, що Головко, як свідчить Гр. Данилевський, улаштовував літературні вечірки – типову для російських фур’єристів форму громадського єднання.
Отже перед нами типовий портрет радикального різночинця, захопленого соціалістичними утопіями, одного з багатьох невикритих прихильників Петрашевського. Навіть несподівану смерть Головкову можна зв’язувати з трагічною помстою над петрашевцями: обурлива розправа Миколи І над невинними, власне, людьми (22.XII. 1849) примусила запального й нервового Головка вкоротити собі віку.
Цікаво, що Головко мав виразні українські симпатії. «О Малороссии он говорил иногда, но эти разговоры выражали только любовь к этому краю, как к родине, где он вырос и воспитывался», – переказує Сергій Левицький у своїх офіційних, з кончої потреби стриманих зізнаннях. Той факт, що Головко перебуває в товаристві Михайла Остроградського, приятеля Шевченкового й учасника українських гуртів у Петербурзі, так само стверджує цю думку.
На цьому тлі в іншому світлі виступає і Сергій Левицький. Він був не тільки «исполнительным чиновником», але, мабуть, прихильником кирило-методіївських братчиків. Левицький закінчив юридичний факультет Київського университету р. 1845 разом із Вас. Білозерським, Дм. Пильчиковим і Петром Чуйкевичем [див. Академические списки имп. университета св. Владимира, К., 1884, с. 90]; отже важко припустити, щоб автор українського листа до засланого поета стояв осторонь від гуртка української молоді, своїх же власних товаришів, які саме тоді усвідомлювали собі свою громадську ідеологію. Багато шансів за те, що Левицький становив прихильний резерв невиявлених братчиків, як і багато шансів за те, що Левицький познайомився з Шевченком ще в Києві, чи хоч принаймні був добре обізнаний з його поезією.
В усякому разі офіційна версія цього знайомства аніяк нас не може задовольнити: «с рядовым Шевченком, – дурив Левицький «третье-отделенських» жандармів, – я познакомился в Оренбурге, куда он был сослан, за какое преступление – мне неизвестно». Аджеж Левицький не міг не знати, обертаючись у товаристві Ф. Лазаревського, Герна й самого Шевченка, за що саме заслано українського поета. А коли так, то й усе це свідчення не викликає жодного довір’я. Безперечно, Левицький і з самим Головком познайомився не випадково десь у Пасажі: спільність революційного світогляду й національно-культурних симпатій звела їх докупи. Разом із Момбеллі їх можна було б уважати за своєрідну «українсько-земляцьку» групу, якось зачеплену фур’єризмом.
Коли так, то доводиться зовсім по-іншому тлумачити наведений угорі абзац з листа Левицького до Шевченка. Не «з легковажності» написав його Левицький. Він у своїх свідченнях обережно навіть не з’ясовує отієї сакраментальної звістки про «1000 человек» Шевченкових прихильників. А тим часом аналіза цього абзацу досить цікава.
Ця аналіза доводить: 1) що в тодішньому Петербурзі є багато радикально настроєної української молоді; 2) що ця молодь «згадує про засланого поета» і цілком поєднує свою політичну лінію з політичною лінією поета, вважаючи його за свого ватажка; 3) що ця молодь не боїться політичних репресій Миколи І («Карл Іванович» – поширений «псевдонім» Миколи І, як це довів Мих. Новицький у примітках до Шевченкових листів). Цікава ця згадка про «велику істину», що її не побоялися б проказати і в присутності самого Миколи І: аджеж з історії політичних рухів (особливо декабристів) ми знаємо, що Микола любив сам допитувати заарештованих, морально й фізично їх катуючи.
Згадка про це дає не тільки голу інформацію, хай і значно перебільшену (такі перебільшені інформації якраз характерні для всієї документації справи Петрашевського). але й відбиває непримиренний антидержавний настрій засланого Шевченка. Отже тут справа в тому, що наш поет наприкінці свого петербурзького життя (до 24.03.1845) безперечно перебував в оточенні радикально-соціалістичної молоді, переважно з групи петербурзьких фур’єристів [отже виходить, я частково приєднуюся до думки В. Семевського з приводу цієї події: «… Можна прийти до висновку, що Шевченко до від’їзду на Україну виголошував в українському петербурзькому гурткові палкі промови в радикальному дусі на націоналістичній основі і залишив після себе гарячих прихильників і прибічників його ідей» (Кирилло-Мефодиевское общество. – Голос минувшего, 1918 г., № 10-12, с. 113].
Епізод з Головком і Сергієм Левицьким – то далекий відгомін цих тісних зв’язків і певна ознака того, якою глибокою пошаною користувався Шевченко серед російських фур’єристів. Згадка про українського поета навіть р. 1850 викликала великий ентузіазм і волю до акції серед «невиявлених», «прихованих» петрашевців.
Такі найголовніші організаційні та ідейні етапи, що їх перейшов молодий Шевченко до свого заслання. Кожний з цих етапів вимагає ще глибших, і, може, фактичніших дослідів, але основна лінія розвитку, мені здається, залишиться без змін. Оточення, в якому обертався Шевченко на Україні, і нові ідейні впливи, що він їх на собі зазнав у рр. 1845 – 1847, зрештою тільки варіюють і застосовують до місцевих українських умов петербурзьку ідейну «зарядку» (і вплив польської революційної журналістики, розуміється). Це блискучо довела поетична діяльність Шевченкова цих років: аджеж у революційних його поемах ми легко відчуємо далекі й близькі відгомони різних петербурзьких впливів попередньої доби. У цьому вага цієї доби.
Інколи ми спостерігаємо тенденцію збільшити роль богемності й романтичного мистецтва в формуванні Шевченкового світогляду. Своїми попередніми сторінками ми намагалися обмежити цю думку, локалізувавши її тільки ранніми, найменш критичними роками Шевченкового поетичного розвитку. Тепер здається, навіть в оцінці Шевченка-маляра перемагає той варіант, що вбачає у Шевченковій діяльності під брюлловським письмом (яке становить своєрідну амальгаму з романтичного й класичного стилів) упертий рух у бік реальної тематики й реалістичного стилю.
Те ж самісіньке легко побачити і в Шевченковій поезії, але з тією величезною відміною, що реалістичність теми в Шевченка-поета 1843-47 рр. поєднується з революційністю її трактування. І темою і трактуванням Шевченко рішуче відходить від безоглядної романтики свого «Кобзаря» 1840 р., цим самим даючи цікавий варіант нового «натурального стилю» в поезії, що запанував був в російській різночинській літературі. Гребінчина безідейність, Кукольникова богемність і Брюллова естетизм залишилися тільки в далеких спогадах, а натомість виступив виразний світогляд радикального різночинця й революційного кріпака. Політичні конспірації петербурзьких гуртків і підпільна лектура довершили справу, що базу для неї склало класове чуття кріпака: формувався революційний поет, якому порівняння ми не знайдемо в світовій літературі XIX століття.
Примітки
Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 87 – 100.