3. Шевченко – читач

Олександр Дорошкевич

Але кілька слів про деякі інтелектуальні запити Шевченка. Перш за все, Шевченко дуже багато читав, пильно стежачи за новою літературою. Запопадливо поповнює він прогалини своєї освіти. Досить уважно простежити його листування й «Журнал», щоб одразу переконатися в постійних, глибоких інтересах поета. Монументальні праці з історії мистецтва, з історії культури (як Мішо – «Історія хрестових походів»), з літератури в її класичних зразках (як Гете, Шіллер, Шекспір, Байрон) і сучасних течіях, з історії України, як козацькі літописи чи розвідки Бодянського, нарешті – сучасна журналістика російська, революційна публіцистика, – найрозмаїтіші питання цікавлять геніального поета [деякі фактичні дані дивись у статтях А. Ніковського. – «Бібліотека Т. Шевченка» («Книгарь», 1917, ч. 3) і 1. Айзенштока – «Замітки й матеріали про Шевченка». («Черв. шлях», 1923, № 8)].

Він почував себе цілком добре в товаристві з високоосвіченими людьми, всупереч з поверховими спостереженнями деяких «мемуаристів». Так, у щоденникові під 21. VI 1858 р. поет записує:

«Из театра зашел к Белозерскому и застал у него К. Д. Кавелина. С разговора о минувшей и будущей судьбе славян мы перешли к психологии и философии и просидели до трех часов утра. Школьничество… Но очаровательное школьничество…»

А в повісті «Прогулка с удовольствием»… автор пише про себе: «нужно вам сказать, что книги для меня, как хлеб насущний, необходимы…» Найвищою рисою людини поет уважає любов до читання («Журнал», 11. І. 1858). Листи його з заслання переповнені жахливою тугою за книгою, за друкованим словом. Отже, можна вважати за цілком доведене твердження, що Шевченко найпильнішим чином стежив за поточною літературою й раз-у-раз надолужував свої колишні огріхи. Це до заслання.

А під час заслання, під час тяжкої солдатчини й нидіння в царській касарні – що тут міг читати поет? Тут його власні свідчення розбігаються. То він пише, що «я в продолжении этих десяти лет, кроме «Русского инвалида, ничего не читал» (лист до гр. Толстой з 12. XI. 1857), то каже: «Мене, спасибі, люди добрі книгами не забувають. Нема-нема. та й пришле хто-небудь…» (лист до Кухаренка з 22. IV. 1857) і посилається на лікаря (на прізвище Нікольський), що «выписывает кой-что литературное», отже в його, лікаря, «когда выпросишь что-нибудь, так только и прочитаешь» (до Бодянського з 15. XI. 1852). Або такі суперечності. З одного боку, скарга на те (вже р. 1857), що «журнала уже десятий рік і в очі не бачив і не знаю, що там і діється, в тій новій, чи современній літературі» (до Кухаренка з 22. IV; про це раніше ще було сказано в листі до С. Артемовського з 1. VII. 1852: «О новостях литературы, музыки и театра я не имею совершенно никакого понятия»).

З другого – щось інше: «Я здесь, по милости N (лікаря Нікольського. О. Д.), читаю постоянно «Новины русской литературы…» (до Бр. Залеського з 9. X. 1852); або така порада тому ж Залеському: «если ты не читал, то прочитай прекрасную статью Хотинского и Писаревского о фотографии в Современнике за 1852 г., не помню какой №» (з 10. VI. 1856) [статтю «Светопись и её современное состояние» цих авторів надруковано у № 7. У тому ж річникові, між іншим, друкувалися російські повісті Куліша («История Ульяны Терентьевны», «Алексей Однорог»)]. Мені здається, що, беручи на увагу підцензурний текст Шевченкового листування, можна схилитися до другої його думки. Шевченко й там, в отій «незамкнутій тюрмі», знаходив шляхи для ознайомлення з поточною літературою, принаймні з деякими її явищами. Правда, підтвердження цієї думки ми не можемо зустріти в більшості тодішніх споминів про поета, але ж не можна забувати, що часто ці спомини давали особи, від яких найбільше мусів ховатися Шевченко (як капітан Косарьов, про якого з такою ненавистю говорить поет у «Журналі»). Іноді вони повиті таким димом легенди (як спомини Нат. Ускової, маленької дочки коменданта), що пізніші біографи старанно вишукують там зерно істини. Отже знов-таки доводиться нам базуватися на фактах і власних свідченнях Шевченка.

Спробуємо ще перевірити ці факти. Так, в Орській фортеці Шевченко не мав «никакого понятия о нашей бедной новой литературе» (лист до В. Репніної з 24. X. 1847), хоч і тут коло поета були люди, які безперечно підтримували його духовні запити (Александрійський, Ф. М. Лазаревський та інші його оренбурзькі приятелі). Уже плавання Аральським морем з 11 травня 1848 р. до 1 листопада 1849 р., не зважаючи на його виключно тяжкі життєві умови, мусило б дати поетові багато нових вражень і зв’язати його з культурним світом. Цей зв’язок ішов через начальника експедиції Бутакова, людини безперечно освіченої й гуманної; теплі відгуки про нього в Шевченковому листуванні («друг, товарищ и командир», «доброе братское обращение» – лист до В. Репніної з 14. XI. 1849; поет бажає йому «всех благ» і дякує «за память обо мне» – до Бр. Залеського з поч. 1854) це стверджують [про Ол. Ів. Бутакова поет згадує і в щоденникові від 10.03.1858, але вже трохи офіційно].

Разом із тим велику вагу тут мав Олексій Макшеєв, офіцер генерального штабу і учасник описної експедиції (про його далі). Хоч він у своїх споминах і свідчить, що «единственная книга, которую Тарас Григорьевич имел с собою, была славянская библия» [«Путешествия по киргизским степям и Туркестанскому краю», 1896, с. 31], проте на поетові не міг не позначитись безпосередній вплив освіченої і культурної людини: Макшеєв, недавній петербуржець, добре був обізнаний з Шевченковим петербурзьким оточенням і літературними новинами.

Нарешті, поет з подякою згадує офіцера Поспелова (в тому ж листі до Бр. Залеського), якогось архітекта, «цю єдину людину на всю безлюдну пустиню» оренбурзьку [У пов. «Близнецы». Про Поспелова див. Шевченкове листування. 1929, с. 505], і невідомого ротного командира, «балакучого та освіченого земляка» [там же]. Неопубліковані ще листи Бутакова до Макшеєва, з Кос-Аралу р. 1849 писані, наочно ілюструють той культурний побут, в якому годі перебував Шевченко. Безперечно, це оточення багато дало поетові, і це позначилося на поетичній продукції, дуже багатій за рр. 1848 і 1849.

Нема чого говорити про Оренбург, в якому жив поет з 1 лист. 1849 до 27-го квітня 1850. Тут не тільки щирі поетові земляки й друзі, як Лазаревський і С. Левицький, або прихильники, як К. Герн і Поспелов, але й численні польські посланці [!? засланці? М. Ж.] безперечно знайомили поета з сучасною поезією, з сучасними ідеологічними шуканнями та революційною думкою (Брон. Залеський або З. Сераковський, що потім брав видатну участь у польському повстанні 1863 р.) [мабуть, під впливом цієї думки Зинаїда Тулуб написана цілий розділ «» у своєму романі «В степу безкраїм за Уралом». Але фактів немає жодних, тільки переконання авторів татті й роману, що так було. М. Ж., 30.03.2024 р.]. Правда, це оточення не позбавило поета знов-таки від почуття самотності й туги за Україною, що так виразно бринить в його листуванні й поезії цієї доби, але ж страву для геніального інтелекту дало.

Нібито повною безнадійністю віє від Шевченкового перебування в Новопетровському, проте й тут є певна доля гіперболізму, потрібного в цілях конспірації, або й чимало легендарності. Що це так, доводять суперечності в його листуванні цього часу (про це ми згадували вище), або й такі, напр., заяви в листі до Кухаренка з 22 квітня 1857: десятий рік «сам не написав нічого (бо мені було заказано писать)», хоч це очевидно суперечить дійсності. Можна здогадуватися, навіть бути певним, що й у Новопетровському форті поет щось писав, хоч офіційно й досі роки 1851 – 1856 нібито мертві в творчості Шевченковій (у виданні М. Новицького і С. Єфремова позначено тільки одну поезію на ці роки – с. 419).

Велику роль в оживленні духовних Шевченкових інтересів відігравало те, що його відвідували в Новопетровській «тюрмі» деякі висококультурні люди того часу. Зупинімось на двох – на Головачові і Данилевському. Аполон Пилипович Головачов, «ученик и почитатель» Бодянського, брав жваву участь у тодішній журналістиці радикального напрямку (як «Современник» [18]60-х рр.), будучи мабуть чи не позитивістом у своїй філософській концепції (переклав твір Мілія – «Утилитарианизм и свобода»). Товариш відомого дослідника східної фавни Кареліна, Головачов восени 1852 р. приїхав до Новопетровського й тут бачився з поетом. Шевченко так про це переказує в листі до Бодянського з 15-го листопада 1852:

«Я с ним провел один вечер, т. е. несколько часов, самых прекрасных часов, каких я уже давно не знаю. Мы с ним говорили, говорили и, боже мой, о чем мы с ним не переговорили. Он сообщил мне, что есть нового и хорошего в литературе, на сцене и вообще в искусстве…» (підкреслення моє).

Про це побачення, дійсно, поет довго пам’ятав, і пишучи тому ж Бодянському 1 травня 1854, не забуває додати:

«Чи не побачишся коли-небудь з Головачовим? Поцілуй його за мене і скажи йому, що я і досі жду Щербину. Бо бачиш: як ми з ним бачилися позаторік у тім поганім укрепленії, то він читав мені деякі вірші Щербини і обіцявся вислать із Москви один екземпляр, та й досі нема».

Збірник поезій Щербиніних (1850), безперечно, можна вважати за літературну новину, отже можна цілком пристати на формулу нового дослідника нього епізоду:

«Од Головачова дізнавсь тоді Шевченко про всі новини в письменстві і мистецтві, а також і про декого з близьких людей, як, напр., про самого Бодянського» [Листування, III (1929), с. 566 – 567].

Микола Яков. Данилевський надзвичайно багато радісного й корисного дав нашому засланцеві. Пізніше відомий реакційний публіцист, автор книги «Россия и Европа» та ідеолог великодержавної могутності капіталістичної Росії, Данилевський на початку [18]50-х років безперечно був ще захоплений соціалістичними теоріями Заходу й був серед радикальної опозиції. Зацікавившися природними й господарчими проблемами, Данилевський брав участь в експедиції академіка Карла Бера 1853 р., що мала своїм завданням дослідити можливості рибальства в Каспійському морі. Для того експедиція Бера двічі відвідала Новопетровське, як це можна вияснити з Шевченкових листів: восени 1853 р. і приблизно в вересні 1854 р. З цією експедицією двічі був і Данилевський. Данилевський – – це ціла подія в одноманітному Шевченковому житті, і поет не раз цього торкається. Так, у листі до Бр. Залеського з 9 жовтня року 1854:

«…такое явление, как Д[анилевский], в нашей пустыне может вскружить и не мою голову. Он своим присутствием оживил во мне одиноком давно прожитые прекрасные дни (підкреслення моє – О. Д.)… Д. уехал теперь на короткое время в устье Эмбы, и я, пользуясь его отсутствием, пишу панегирик прекрасному уму и сердцу Н. Д., а впрочем все, что мне бы хотелось написать тебе о нем, то это не уместилось би и на двух листах бумаги, а не то что на одном листе, а потому и ограничусь, сказав тебе, что он во всех отношениях прекрасный человек, жаль только, что он ученый, а то бы был настоящий поэт».

І в листі до того ж Залеського з 8 листопада Шевченко знов говорить про Данилевського:

«Писал тебе о Данилевском, что он прогостил у нас около двух месяцев; в продолжение этого времени я с ним сблизился до самой искренней дружбы. Он недавно уехал в Астрахань, и я, проводивши его, чуть не одурел…»

У «Журналі» під 26 червня 1857 Шевченко трохи відсуває завісу над тим, про що вони говорили з Данилевським протягом двох місяців:

«Мне здесь года два назад (власне – три роки. О. Д.) говорил Н. Данилевский, человек стоющий веры, что будто би комедия Островского «Свои люди – сочтемся» запрещена на сцене по просьбе московского купечества…» [ще згадка про Данилевського з 18 липня 1857]

Отже цілком ясно, що Данилевський переказував спраглому поетові всі тодішні новини, літературні й суспільні.

Ми тільки деякі факти вказали, що повинні, на нашу думку, обмежити твердження про цілковиту загибель цих десяти років для інтелектуального розвитку Шевченка. Геніальний розум поета і тут умів знаходити для себе страву. Цим тільки й можна пояснити, чому наш поет так швидко орієнтувався в сучасній йому поезії й журналістиці в часи після заслання, уже на волі. Ви стежите за Шевченковим журналом, за його листуванням, повістями і дивуєтесь, з якою безпосередністю й глибиною він говорить про видатні явища письменства й суспільного життя. Тільки сівши на пароплав з Астрахані, він уже згадує не тільки про напівлегальні поезії Бенедиктова, Барб’є, Беранже, але й про забороненого Герцена (2 вересня 1857). Уже 16 жовтня 1857 р. він згадує в «Журналі» Герценів лист до царя Олександра II, написаний 10 березня 1855 р. і вміщений у № 1 «Полярной звезды» на 1855 рік.

Взагалі Шевченко постійно стежить за закордонними виданнями (як Герценова «Полярная звезда», «Колокол»). А місцеву пресу він швидко перебіг, сидячи півроку в Нижньому Новгороді: «Читать у мене тепер, слава богу, є що, поздоров боже добрих людей»; а 12 листопада Ускову: «…а книгами и журналами, по милости моих новых друзей. вся комната завалена. Просто купаюся в чтении». Або Н. Толстой (12 листопада 1857, звідти ж):

«Теперь же я, благодаря моих здешних друзей, завален книгами и запоем читаю, или, правильнее, отчитываюсь, а осенняя грязь мне удивительно как много помогла в этом сладком деле. Я прочитал уже все, что появилось замечательного в нашей литературе в продолжение этого времени (підкреслення моє. О. Д). Теперь остались мне одни журналы за нынешний год, и я наслаждаюсь ими, как самым утонченным лакомством…»

Навряд чи можна за такий короткий час (з 20-го вересня до 12 лис.) ознайомитися з тим, що «появилось замечательного в нашей литературе». Цілком очевидно, що Шевченко тут зовсім не був повним неуком, використовуючи всі можливості ще на засланні. В усякому разі, вимушене перебування в Нижньому Новгороді величезну користь принесло нашому поетові: він повернувся до Петербургу цілком сучасною людиною [цікаво, що мемуаристи не помічали цієї риси в Шевченкові. Так, Тургенев у своїх споминах («Празький кобзарь» 1876 р., с. VI) пише: «Читал Шевченко, я полагаю, очень мало (даже Гоголь был ему лишь поверхностно известен), а знал ещё меньше того…» Це ще раз підкреслює, оскільки тодішню панське оточення не могло зрозуміти геніального бунтаря].

Я думаю, що ми цим можемо припинити дальші цитати. Духовний образ Шевченка повстав перед нами в іншому освітленні. Шевченко – упертий і пильний читач, постійний дослідник, що раз-у-раз хоче зрозуміти проблеми буття. Цілком ясно, що саме таким був він і в молодих своїх роках, коли складався його світогляд: 1837 – 1845. Та про ці свої риси спостережливого учня він і сам говорить у своїй на диво щирій повісті «Художник». А коли так, то ми не мусимо дивуватись, що неосвічений кріпак протягом кількох років наздогнав освітою своїх щасливих товаришів: з безідейної декласованої богеми він незабаром вирвався на шлях революційної концепції.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 57 – 62.