2. Брак джерел
Олександр Дорошкевич
Але довести це, на мою думку, безсумнівне твердження не так легко. З цілком зрозумілих причин поет мусів критися з своїми знайомствами, з своїми інтересами не тільки перед шпигунами Миколи Романова, але й перед тодішнім суспільством, класово йому ворожим, ідеологічно йому чужим. Тільки в невеличких гуртках революційних завзятців виявлялася праця поетова, але на люди, в світи вона не виходила. Що це так, доводить історія з участю Шевченка в Кирило-Методіївському братстві. Не тільки такі «мемуаристи», як Куліш заперечували цю участь [в «Історичному оповіданні» – Твори П. Куліша, Льв., 1910, т. 6, с. 398], а навіть жандарм Дубельт з «3-го отделения» не міг цього довести: тим часом після листа до Костомарова з 1-го лютого 1847 р. з Борзни (що його опублікував ще М. Чалий у своїй книзі) навряд чи хто зважується тую участь одкидати.
Шевченкові не велося на мемуаристів: спомини про нього писали ті панки-українофіли, що були далекі від революційної позиції Шевченка, що не могли зрозуміти цієї позиції класово ворожої їм людини. Їм Шевченко не довіряв, од них він мусів критися, і мав повну рацію: ганебні зізнання «братчиків» на допиті в миколаївських жандармів (крім Гулака й самого Шевченка), майже повна ізольованість поета на засланні від переляканих українофілів, на що він з такою гіркою іронією скаржиться в своїй поезії й листуванні, – хіба цього не досить?
Невже той самий Афанасьєв-Чужбинський, що про нього з таким презирством говорить поет у щоденникові (2. VII. 1857), міг у своїх «Воспоминаниях» дати нам правдивий образ поета-революціонера? Чи Куліш, що так вжахнувся від Шевченкових «Неофітів» (лист до Шевченка з 20. І. 1857) і побоявся навіть одвідати поета в Нижньому Новгороді? Чи Костомаров часів своєї «Автобіографії»? Чи художник Мікешин? У цьому панському колі полягає глибока душевна трагедія нашого поета [Між іншим, цікаво, що в самого Шевченка безперечно було класове ставлення до цього оточення. Так, поет пише Ускову 12 листопада 1857 р.: «Нижегородская аристократия принимает меня радушно…» Про знаменитий будинок Галагана записує в щоденникові І. VI. 1858: «Барская, по хорошая и достойная подражания затея». Дуже гостро поставився Шевченко й до другого тодішнього відомого українофіла, Тарновського Григ. Степ., хоч і листувався з ним замолоду: «Киев. старина», 1887, II, с. 201. А про свого Кобзаря так висловлюються в листі до Варф. Шевченка: «пани дуже кривляться на сліпого старця» (18. II, 1859 р.)]. Очевидно, в невиявлених цілком натяках, в обережних згадках, у революційних знайомствах треба шукати дійсного Шевченка, не канонізованого українофільським світоглядом.
Крім того, Шевченко переживав кілька етапів у своєму петербурзькому житті 1837 – 1845; міняючи своє найближче оточення, він зазнав великої еволюції в своїй суспільній свідомості і – як знаємо – в своєму поетичному стилі. І часто люди, які знали один бік його психіки і один епізод з його побуту, синтезували це в цілу картину, робили помилку, яка в формальній логіці зветься неповною індукцією. Петербурзька різночинська богема, в якій частково перебував Шевченко в роках 1837 – 1841, дрібно-дворянська богема лівобережної України 1843 – 1847 рр. – всі ці дійсні факти донедавна ховали перед нами іншого Шевченка. Шевченка – революційного поета і свідомого проводиря селянства. Цілком ясно, що, крім тодішньої журналістики, були й інші канали революційно-класової свідомості поета; крім товариських бенкетів на мансардах Васильєвського острова і m-me Юргенс, було й інше оточення, від нас приховане, нам менше відоме, але для нас найважливіше. Мусимо ці підземні канали й це приховане оточення хоч трохи тут викрити.
Примітки
Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 55 – 57.