8
Тарас Шевченко
Чи траплялось вам читати листа, що одержали ви років через п’ятнацять після того, як його написав ваш друзяка щирий? Хто не читав такого листа, тому шкода й розказувати й описувати враження, яке зробив на мене лист мого найдостойнішого друга Тараса Федоровича, – враження невимовне, враження, яке може зрозуміти тільки той, кому траплялося читати такого листа.
Головний ефект такого листа той, що ви наче оце тільки-що попрощались, і ось читаєте рядки, вчора тільки написані,» а п’ятнацять років здадуться вам якимось сном недовгим.
От що писав до мене мій неоцінений друг:
«Я трохи не вмер, чи, краще мовити, не збожеволів був, коли ми приїхали до Петербурга, й я довідався, що Михайло Іванович уже другий рік за границею. От через що мій лист, що Ви йому надіслали, лишивсь без наслідків. О, як гірко, як невимовно гірко, коли наші прекрасні надії блискучі розбиває молот невблаганної долі!
Я обіцявся написати до Вас зараз, як тільки довідаюсь про який-небудь результат із мого листу до Михайла Івановича, і от уже третій рік минає, коли я зібрався з духом написати про свої надії, знівечені без жалю!
Після того бала, або, краще мовити, після того концерту, де Ви мене так щиро-сердечно оплескували, концерту, через який я полюбив Вас, наче рідного брата мого, так ото після того бала, тижнів через два в нашої Софії Самійлівни прикинувся на лівій щоці прищик; вона його й дряпнула; з того прищика зробився чиряк, а з чиряка під серпень зробилась така рана, що вона ледве її рукою затулювала. От ви подумайте, яково то їй: красуня, а не минуло й місяця, як на неї не можна було й дивитися! Красуня, уважайте, така, що знехтувала обов’язок матері, аби зберегти свою вроду.. Здається, отой великий музика Бетховен не так мордувався, як оглух, або великий Ваш Буонаротті [57], як осліп, – як вона, горопашна, мордувалася.
Умовилися в половині серпня їхати, в Петербург. До квартету й мене призначили. Радість мою тільки Вам можна зрозуміти. Я думав: ось коли прийшов край мого лиха! А лихо тільки-що починалося… Поїхали ми. На дорозі й сам він занедужав та, не доїздячи до Великих Лук, на станції Сирути вмер. Я певен, що це вона збавила йому віку своїми витребеньками. Сказати по правді: нічого нема жахливішого на світі, як знагла знівечена красуня. Гієна, просто гієна – одна!
Вже ж пак, що, після приїзду до Петербурга, не до гостей було й не до квартетів, а мій лакейський обов’язок невеликий був: приберу вранці світлиці та й геть собі на цілий день, куди очі.
Ой, краще б мені було ніколи не бачити світа божого, ніж бачити його, почувати й не насмілюватись ані почувати, ані дивитись на його!
Від того дня, коли довідався я, що Михайло Іванович за границею, я занедужав спершу на пропасницю, а потім через місяць бачу, що я в Петрівському шпиталі, на «Пітерській» стороні.
Що середи й суботи стали мене одвідувати товариші мої лакеї-віртуози, і «во єдину от субот» переказали мені, що наша Софія Самійлівна під ножем якогось славетного хірурга Богу душу віддала… От таке то. Осиротіли.
Помалу я видужував, так помалу, що навіть було сам головний доктор Кох, проходячи повз моє ліжко, не зупинявся.
На весні, одначе, мені можна було вже гуляти по довгому та широкому коридорі, а у травні, опівдні, мене вже і в сад пускали годин на дві.
Треба Вам сказати, що в Петрівському шпиталі є й жіночий шпиталь на третій посаді [58], і жіноцтво, що видужує, теж випускають опівдні погуляти в саду.
Одного разу сиджу я на лавці, коли це надходить до мене недужа в тиковому халаті, в білому очіпку, чи «ковпаку», який був і на мені. Ми мовчки просиділи, аж доки слуга не загнав нас до палат [59]. Другого дня була добра година: нас знов опівдні послали гуляти. Попоходивши трохи, сів я на ослін. Учорашня дама знов приходить і сідає біля мене. Якось невмисне глянув я на її обличчя й побачив, що вона красуня, та тільки така змарніла, така смутна, що в мене аж серце заболіло, дивлячись на неї. Я не витерпів і спитав у неї:
«Чого ви так сумуєте?»
«Того, мабуть, чого й ви: через здоров’я.»
Відповідь її не задовольнила мене. Трохи помовчавши, я знов до неї:
«Здоров’я ваше оновиться, та про здоров’я так і не сумують, як ви сумуєте.»
«Та це правда,» відповіла вона й затулила очі рукою. Слуга знов загнав нас до палат.
Кілька день під ряд ішов дощ, і я сумував, не бачучи моєї знайомої-незнайомої. Нарешті, дощик перестав, нас знову випустили в сад. Я просто пішов до лавки, й, на вдивовижу, на лавці вже сиділа моя знайома; смутна вона була. Я вклонився їй, вона мені теж із ледве примітною, та такою смутною усмішкою, що я трохи не заплакав.
«Ви, мабуть, дуже нещасливі», промовив я до неї, сідаючи на лавці.
«А ви щасливі?» спитала вона, поглянувши на мене так пильно, що я аж затремтів і, опам’ятавшись, глянув на неї, а вона все ще дивилась на мене тим пильним-поглядом:
«Придивіться до мене,» мовила вона.
Я силкувався дивитись на неї; та не можна було витримати погляду її глибоко-запалих великих очей чорних, що були устромлені в мене.
«Невже ви не пізнаєте мене?» спитала вона дуже тихим голосом.
«Не пізнаю,» відповів я. «Мабуть, я так дуже перемінилась?» І, трохи згодом, мовила: «Так згадайте ж Кленівку й 23 квітня року 18… А що? Згадали?»
«Боже-світе! Не вже це ви, m-lle Тарасевичівна?»
«Я,» ледве вимовила вона й залилась гіркими слізьми.
Другого дня знову зустрілися ми з нею біля тієї самої лавки. Вона розповіла мені свою сумну історію. Не майстер я» описувати, чи висловлювати свої думки на папері, а вже як би почав збочувати та заходити в філософію, так би мойому листові й краю не було! Одначе чудна історія, яку розповіла мені про себе бідолашна Тарасевичівна, повинна примусити й німого говорити і глухого слухати. Як би вмів я писати, я б написав величезну книгу про ті гидоти, які діються у Кленівці.
Не пам’ятаю, в якій властиво книзі вичитав я таку думку: що коли ми бачимо падлюку й не вказуємо на його пучками, так ми майже однакові з ним падлюки. Чи правда це? Мені здається, що правда.
Через те я й оповідаю вам історію Тарасевичівни та кленівського пана, а ви з нею, що хочете, те й робіть, а як надрукуєте, так це буде найкраще тільки перепишіть її по свойому, бо в мене нема ні складу, ні ладу.
Примітки
57. Мікель Анджело Буонаротті (1475 – -1564) славний італійський маляр, різьбар і архітект; він збудував церкву св. Петра в Римі. Із його статуй – найважніший Мойсей, із малюнків – Страшний Суд.
58. Посада – відділ, місце.
59. палата – кімната хворих у шпиталі.