7

Тарас Шевченко

Розлучаючись із моїм провідником, я й не гадав тоді, що ми на довго-предовго розлучаємось; я гадав тоді, що та ж київська Археографічна Комісія й на той рік поручить мені поїхати по Вкраїні, – я буду в Чернигові, а звідтіль поїду через Ніжин на Прилуку й по дорозі гляну на хвалений той «храм», споруджений коштом дідички N., а в Прилуці погостюю в мого Вергілія день-два, та, коли буде можна, навідаємось до Антона Карловича та до Маріяни Якимівни й налюбуємося з їх прегарного хутора. Так гадав я тоді, та… не так склалося, як ждалося. Вийшло те, що я цілих двадцять років (після мого виїзду з Прилуки) Києва, Чернігова, Ніжина, Прилуки й мого Автомедона [54], хутора й усього, що бачив я там прекрасного, не тільки не бачив, але навіть цілих двадцять літ не бачив моєї любої України і згука рідного не чув.

От що доля іноді з нами діє! Після двадцятилітньої мандрівки по чужині повернув я на Вкраїну. Переїздячи через смиренне місто Прилуку, згадав я сіренький будинок на розі двох брудних вулиць і сказав фурманові зупинитись біля того мізерного будиночка. Зліз я з воза, ввіходжу у двір, мене зустрічають два хлопчики; я питаю, чи тут живе Іван Максимович С.

– Тут! – відповідають разом обидва хлопці.

– Чи він у господі?

– Нема! Вони у школі.

– А чи нема в вас дома кого старшого од вас?

– Є мати дома, та тільки вже відпочивають; ось ми її розбудимо.

– Не треба, не будіть. Я потім зайду.

І поїхав на поштову станцію.

День був прехороший. Вже вечоріло. Поскладавши свої пакунки та торбинку на ганку станційного будинку й віддаючи подорожню доглядачеві, прохав я його не запрягати коней.

А далі сів на своїй мізерії, на пакунку б то, й почав малювати муровану церкву, прехороше освічену вечірнім сонцем. Церква та якась незграбна, але досить оригінальна своїм штибом. Збудовано її коштом прилуцького полковника Гната Г. Це той самий Г. [55], що перший покинув Мазепу і пристав до царя Петра; за це після смерті полковника Носа дано йому прилуцьке полковництво й обдаровано великими маєтностями в тому ж таки полку.

Поки змалював я цей пам’ятник славетного полковника, сонце стояло вже на вечірньому прузі, і юрба школярів показалася на вулиці, а трохи згодом рушила по вулиці сухорлява, зігнута постать, із парасолем, замість ціпка, в руці. Це був мій Вергілій, і я трохи чи не тюпки побіг до нього назустріч.

Довго стояли ми серед вулиці один проти одного й, нарешті, після довгих згадок, він простяг до мене руку і промовив:

– Антикварій! Антикварій! Дак. оце ви?… А я вже зовсім був поховав вас!… Та як же ви перемінились! Зовсім було не пізнав вас…

– Спасибі ще, що хоч згадали.

– Та я вас завжди згадував, тільки з обличчя не пізнав. Прошу ж вас, будьте ласкаві одвідати мене в моїй келії убогій.

І, розмовляючи, підійшли ми повагом до -брами сіренького, давно мені знайомого будинку.

Біля брами, як це звичайно буває по маленьких містах, стояла лавка, що вже вросла в землю. Ми мовчки глянули на неї й сіли. ,

– Еге, дак от ви й помандрували, – сумно промовив Іван Максимович. – І світа божого побачили, певне, й за границею нераз побували… А я, як заліз у цей темний куток, дак і на світ божий не показуюсь: сиджу собі, можна сказати, без жадного руху.

І довго ми балакали, згадуючи своє минуле. Між іншим, він розповів мені, що незабаром після нашої розлуки він одружився з благородною й гарно вихованою, хоч і вбогою, дівчиною.

– Думав, – каже, – я з нею свій вік звікувати у щастю та в любові, але Бог судив мені коротати свій вік самотою!…

І старий заплакав.

– Братику! – обізвався жіночий голос з-за брами, – ходіть лишень до хати, час вечеряти, діти хочуть спати.

– Нагодуйте їх, сестричко, та й покладіть, а ми ще трошки посидимо отут. Сестро! З нами сьогодні гість вечерятиме, дак ви б там чого-небудь додали, хоч карасики засмажили, чи то послали Веклу, знаєте, за тим…

– Добре, братику, пошлю.

– Еге… Дак от на третьому році нашого раювання, – казав він повагом далі, – вона й покинула мене на віки. Правда, ще не зовсім я сиротина: вона лишила мені свою малу дитину; для неї, можна сказати, я й живу. Того ж таки року в сестри нагло вмер чоловік і покинув її теж із малою сиріткою. От ми й зійшлися до одного кутка, та й ділимо своє горе, як нам Бог допомагав. Оце, думаю, коли Бог дасть, дітей до гімназії… а тоді…

– Братику, – знов обізвався з-за брами жіночий голос, – ходіть бо у світлицю. Надворі роса й холодно, а на вас тільки фрак.

– Зараз, зараз, сестрице! Ходімо до нашої хати, а то й, справді, коли б нам не застудитися. Бо нам із вами не можна хвалитися молодістю, що цвіте здоров’ям. Ходімо!

Ми повставали з лавки й мовчки ввійшли в хату.

Світличка, де назад тому років із двадцять провів я кілька день бурлацьким звичаєм, була та ж, та не та. Біднота та ж, та тільки біднота ця була вмита і пречепурена жіночою рукою.

На чистенькому помості чистенькі килимки, по вікнах білі занавіски, на вікнах бальзаминки та герані в горшках; стіл, дощана канапа, табуретки липові – ті ж, та якось інакше дивились. Що то значить жіноча рука в домашньому побуті чоловіка, навіть чепурного!

В побуті цивільних чоловіків це не так іще кидається в вічі, як у військових. Зайдіть, наприклад, до хати нежонатого офіцера: хата, як хата; та з неї люлькою та тютюном так і пре. А в жонатого офіцера теж хата, та в цій хаті скриня, – на ній у нежонатого спить слуга-солдат із собакою, – заслана килимком і заступає канапу. На дощаному столику, замість тютюнниці та протички до люльки, рябенька серветочка ярославська, дзеркальце, або яка жіноча робота. Одно слово, в родинному життю, навіть серед недостатків, якась свіжа матеріальна привабливість, а вже про моральну привабливість – я й не кажу!

Із другої світлички вийшла до нас бабуся в чорному шалі та в білому чепчику; така люба бабуся та чистенька, що рідко коли зустрічав я таких на свойому віку.

– Рекомендую вам: моя сестриця Марія Максимівна.

Я привітався.

– А це, сестрице, мій старий, добрий знайомий N. N.

Я привітався удруге, а вона промовила:

– Сідайте, будьте ласкаві!

– Я сів, а Іван Максимович зирнув у другу світлицю і, звертаючись до мене, промовив:

– Яка добра, розумна та догадлива в мене сестра! Знаєте, мені й не в тямки привітати вас із дороги чаєм, це ж бо так приємно! Я живу в неї, просто, як у Бога за дверима! Ну, почастуйте ж нас, моя кохана, моя неоцінна господине! А діти так лягли вже спати, сестрице?

– Вже лягли, братику, – відповіла бабуся, ставлячи на стіл склянки з чаєм.

– Ну, добре, я вам завтра їх покажу. А котрий уже рік пішов їм, сестрице? Вони в нас, знаєте, ровесники, – додав він, до. мене звертаючись.

– Та ось на Петра й Павла мине по дванадцять!

– Вже по дванадцять. Боже-світе! Як то швидко минають наші старі літа! – промовив він, неначе сам до себе.

– Дванадцять, дванадцять!… Еге!… – майже крикнув він, ударивши себе долонею по лобі: – трохи, трохи не забув! У мене є лист до вас; одержав я його ще до мого шлюбу. Та й лежить нерозпечатаний… І знаєте від кого?

– Ні, не знаю, – відповів я.

– Від нашого славного Тараса Федоровича, пам’ятаєте віолончеліста, що був у Антона Карловича на хуторі?

– Боже-світе, як не пам’ятати? Я тільки хотів був спитати вас про його.

– Все розкажу, дайте часу. Є багато жалісливого в життю цієї людини й такого навіть, що стає за науку. В мене навіть записані деякі пригоди з його життя; я й сам, знаєте, на старість хотів був узятись за літературу, та як прочитав Марлінського [56], так мені й руки поспускались. Який блискучий, який геніальний стиль!… Сестриченько, потурбуйтесь витягти з долішньої шухлядки пакунок паперу, що перев’язаний мотузочком. Бабуся незабаром принесла добрий оберемок паперів, мотузком перев’язаний, і, віддаючи їх братові, спитала:

– Чи оце вони, братику?

– Вони, вони, сестрице, спасибі вам! Ось, – мовив він, звертаючись до мене: – ось скілько попсовано паперу, а все оце література винна.

Розв’язавши папери, почав він їх перегортати та, зупинившись на шматку синього паперу, мовив:

– Чи пам’ятаєте, ви прохали мене тоді записувати все, що я почую, що доторкається поезії та філософії нашого простого народу, пам’ятаєте?

– Пам’ятаю, – кажу.

– От я так і зробив. Тут знайдете ви багато премудрості… Та де ж він, той лист? Чи не згубив я його часом? Ні, ні, ось він. Я засилав його аж у Київ на вашу адресу, та мені повернули його назад. Вас тоді вже не було в Києві.

Він подав мені чималий пакет, кажучи:

– Знаєте що? Сьогодні в нас середа… Погостюйте в нас до неділі, а в неділю рушимо з вами в подорож, пам’ятаєте, як колись; тільки не на бал, а просто на хутір. Там ви побачите особисто автора оцього листу. А до неділі я розберу оце шпаргалля й, може, дещо вам прочитаю.

Я згодився. Довго брат і сестриця прохали мене, щоб ночував у них, але я взяв листа й пішов на поштову станцію.

Примітки

54. Автомедон – у грецьких переказах про Троянську війну (Іліада) візник грецького героя Ахілла; тут – провідник.

55. Г. це – Галаган Гнат, що за зраду Мазепи дослужився дворянства (+1748); то він увів московське військо на Січ (1708 р.).

56. Марлінський – це псевдонім московського письменника А. А. Бестужева (1797 – 1837), відомого декабриста. Писав повісти і критичні замітки, славився свого часу «Пушкіном прози» хоч мова в нього була дуже вишукана, напушена, мала багацько риторичних прикрас, була повна всяких порівнянь і т. д. Як дивився на нього Шевченко – пізнати з повісті.