9
Тарас Шевченко
Була в нас у Прилуцькому повіті багата дідичка: тисяч із чотири кріпаків було в неї. Вдова-бабуся бездітна, добра така, побожна, та Бог зна, що їй прийшло: раз ото поїхала вона в Київ на прощу та й одружилася з молодим чоловіком, вродливим кленівським паном. Може, вона, горопашна, не благословенна на дітей, сподівалася на нащадок, – не скажу. Сказано: людина з глузду з’їхала; передала ввесь свій маєток, вкупі зі собою, до рук молодого вродливого чоловіка, а він собі, не в тім’я гвіздком битий, повернув усе по-свойому. І то правда: не з бабою ж він брався, а з її добром. Крім різних поліпшень у господарстві, з яких мужики аж крехтали, він завів у себе оркестр, попереду з наймитів, а потім із кріпаків, збудував розкішний театр, виписав артистів, завів театральну школу, вже ж пак із кріпаків. Банкетам не було кінця-краю. Попереду бабуся була рада-радесенька, що в неї такий молодий чоловік. Коли ж власні актриси попідростали й почали грати ролі коханок та одалісок [60], дак він, дивлячись на вік та на вроду, зробив із їх гарем собі на зразок турецького султана. Дивна річ, такий гарем не сховався в тайні, тільки чудно, що остання про його довідалася бабуся-жінка, і, довідавшись про все це, занедужала, бідна, з ревнощів і незабаром Богові душу віддала. На смертному ліжку вона простила свого зрадливого чоловіка і, плачучи, просила сповнити її останню волю, цебто, покласти до банку капітал і на проценти його виховувати трьох дівчат-сиріт у полтавському інституті. Він, певна річ, заприсягся сповнити її волю. І він її сповнив, та тільки по-свойому. По смерті дружини обрали його маршалком, як людину варту й добромисну. Він тут же, в себе в повіті, знайшов не трьох, а п’ятьох сиріток і завів у себе на селі благородний пансіон, найняв учителя, якогось одставного поручика, та гувернантку без засвідчень, а головний догляд за моральністю годованок поручив сестрі своїй, бридкій та червононосій бабі.
Коли сирітки стали підростати, так їх, окрім московської грамоти, почали вчити й красного мистецтва, себто, співів, музики (гри на гітарі), танців і сценічної гри. І всього оцього, певна річ, навчали свої кріпосні вчителі та вчительки.
До гурту оцих безталанних годованок попала й Тарасевичівна. Коли годованки вже доволі попідростали, то тих, що були більш вродливі, за порадою головної доглядачки, позабирано, як окрасу, до гарему, але ж не як рабинь, а як благородних жінок султана. Тарасевичівна, хоч була краща за всіх їх, і розумніша, і щиріша, та була тендітна, і через те не звернула на себе ласкавого ока султанського. Не заздрила вона своїм щасливим подругам, що вони й на балах бували, й танцювали, а в театрі являлись перед багатьма гістьми, певна річ, із кріпосними артистами, бо не виховувати ж справді для їх сиріток-хлопчиків панського кодла – візьме ото собі потихеньку який роман із бібліотеки, та й сховається де в саду, читає його та й плаче. Отак прочитала вона всі романи, які були в бібліотеці. І вийшло те, що вона не тямила, що й діяти з собою; ще гірше змарніла, так і думали всі, що вмре. Вже й на ліжко лягла, на ладан, як кажуть, дихала, вже й хрест намогильний зробили, вже й труну хотіли робити, та боялись, щоб не вийшла короткою, бо, кажуть, люди витягаються, як умруть; І дубового хреста зробили сажнів на два заввишки…. Викрасив його свій маляр зеленими фарбами, з одного боку намалював Розп’яття, а з другого – скорботну Божу Матір; знизу прибив залізну табличку й написав: «Здесь покоится раба Божия Мария Тарасевич, воспитанница Г. Кленовского, скончавшаяся года 18… мес… числа». Тільки трапилось так, що вона видужала, а вмерла кохана покоївка сестри Кленівського, і вмерла, – кажуть, не своєю смертю. Вранці вона гладила праскою [61] сукню своїй пані на неділю та трохи запізнилась: вже в усі дзвони продзвонили, а вона ще не виготовила сукні; от пані розсердилась, вихопила в неї з рук праску, та й трісь її невмисне по голові так, що та бідна тут і ноги простягла. Чи правда, чи ні, напевне не скажу, а хреста своїми власними очима бачив і напис читав. І знаєте, такий хрест, а, так сказати, картина, особливо на вбогому сільському кладовищі, де все, Бог зна, які хрестики: ті похилились, ті зовсім упали, а на деяких могилах і зовсім нема хрестів. А тут ось така фігура, та ще яка фігура! Я певен, що кленівський пан сам сподівався цього ефекту; дивіться лишень, як ото ми ховаєм наших годованок! А вийшло, що поховали не годованку, а покоївку. Ну, та це однаковісінько, аби хрест дурно не пропав…
«Світлиця, де вчилися музики, була в одному крилі з нашим пансіоном», – оповідала недужа далі; – «коли я стала видужувати й тямити, то мені надзвичайно було до вподоби слухати, як вони грають; моїй недужій фантазії здавався якийсь незвичайно чудовий світ, особливо, коли цілий орхестр, наче гай або море, гуде віддалеки, і з цього неясного гамору відрізняється який один інструмент – скрипка або флейта, тоді я почувала себе найщасливішою! Згуки ці здавалися мені що-найчистішою, радісною молитвою, що виходила з глибини скорботної душі. О, на віщо я видужала, чом на віки не лишилася в тому недужому, але блаженному становищі!
«В господі був прегарний фортеп’ян, і коли мені вже можна було виходити, то я пішла просто до нашого капельмейстера; і просила, щоб він навчив мене читати ноти й показував початок фортепіанної гри. Він… О, я давно прокляла його за його науку! На що відкрив він мені тайну єднання згуків, на що відкрив він мені ту божественну гармонію, що згубила мене…
«Я швидко вчила свої перші лекції, бо не встигло ще в мене на вершок [62] одрости волосся (я нездужала на тиф), а я вже швидче, ніж він, читала ноти й виробляла, свої пучки на сухих етюдах Ліста [63].
Але ж не самі згуки годували моє серце недуже… Мені подобалася сцена. Я прочитала все, що було в нашій бібліотеці драматичного (репертуар нашого домашнього театру мені не подобався), починаючи від Синеуса й Трувора Сумарокова [64] аж до Гамлета Вісковатова. Я вдень, уночі, марила про Офелію, а нічого не вдієш: на цей перший дебют мусила я вчити роль доньки Льва Гурьїча Сінічкіна. Успіх був повний, і я пропала на віки!
Тоді, як ви бачили мене в Кленівці, я вже марила про петербурзьку сцену: домашня була для мене надто тісна. На безталання мені, того ж літа заїхав до нас Михайло Іванович Глінка; він збирав тоді по Вкраїні співаків до придворної капелі.
Побачивши мене на сцені та почувши мій голос та гру на фортеп’яні, він завважив, що я велика акторка. А я… о, горе моє, горе!… Я щиро, сердешна, йому пойняла віру. Та й хто б не пойняв віри на мойому місці?
Чи не примітили ви тоді в нас молодого, дуже скромного чоловіка з великими баньковатими очима, з трохи кирпатим носом, та великим ротом? То був мистець Штернберг. Він тоді пробув у нас ціле літо.
Тиха та щира людина!
Раз якось я співала при гостях арію з нескінченої ще тоді Глінчиної опери: Руслан і Людмила, – пам’ятаєте, в палатах Чорномора співає Людмила. Супроводив мені сам Михайло Іванович. Скоро скінчила я співати, зараз посипались оплески, певна річ, не мені, а авторові. І, коли все замовкло, підходить до мене Штернберг, сльози в його на очах, і мовчки цілує мої руки. Я теж заплакала й вийшла зі салі. Від того часу стали ми з ним друзями. Я смерком часто співала йому арію з «Преціози», і він, слухаючи мене, що-разу плакав.
«Через два роки після моїх успіхів у Кленівці, кленівський пан зі своєю сестрицею почали збіратися до Петербурга на зиму. Я, певна річ, почала проситися з ними. Вони довго не згоджувались. Та, нарешті, згодилися з умовою, але з якою умовою! Ви розумієте мене? Еге, тямите?!… І знаєте, що? Я згодилась!… Нехай буду я проклята, проклята, проклята! Я все забула задля мистецтва та столиці, все, все жертвувала! От добутки моєї великої жертви: злидарка, у шпиталі, й до того під назвищем його кріпачки!»
Вона не спроможна була говорити за слізьми!
Другого дня почув я від неї такі подробиці… ех, такі вони огидливі, що гидко про їх говорити.
Розкажу вам коротенько кінець її скорботної історії. Приїхала вона до Петербурга вже вагітна й через кілька місяців, не виходячи з господи, привела на світ мертву дитину, опісля ж занедужала на тиф. А кленівському панові треба було їхати назад у свою Кленівку, то він її віддав до Петрівського шпиталю, як свою кріпачку.
От вам і вся річ.
Ще два тижні перебув я у шпиталі і що-дня звичайної доби виходив у сад, сідав на традиційний ослін і дожидав нещасну недужу.
Який же, справді, гидкий егоїст людина взагалі, а я особливо! Мені полегшало на душі. Я видимо став видужувати після її сповіді… Це, значить, я був задовольнений, що є нещасніші за мене.
Що-дня питав я знайомого слугу з жіночого шпиталю: «А що? Як ся має отака-то?», і він зовсім байдужо відмовляв мені: «Лежить!» За день до моєї виписки зі шпиталю спитав я у слуги: «А що така-то?» – «У трупарні!» – відповів він мені, та й пішов за своїм ділом, може, за довгим кошем, на взірець труни, щоб винести ще й другого до трупарні.
Другого дня, виписавшися зі шпиталю, просив я дозволу поховати небіжку, назвавши її так; і так. І мені не заборонено.
Я запросив своїх товаришів. Ви пам’ятаєте, що нас четверо приїхало в Петербург (себто, квартет), і ми винесли її на Смоленське Кладовище, а після панахиди проспівали: «Со святими упокой», кинули по жмені землі на її вічну оселю – та й більш нічого!
Примітки
60. Одаліска – рабиня-красуня (тур.), любовниця в турецькому гаремі.
61. у Галичині кажуть: залізком прасувала, у Наддніпрянщині часто: «утюжила» (утюг – праска)
62. вершок – 16-а частина російського аршина (ліктя).
63. Ф. Ліст (1811 – 1886) – славний піаніст-віртуоз, капельмайстер, композитор і музичний письменник. Писав симфонії, рапсодії, ораторії, славні й відомі його етюди; він об’їхав цілу Європу зі своїми концертами, не минаючи й Росії (він загалом любив московських композиторів); для нас цікавий тим, що написав на основі поеми Вольтера фантазію «Мазепа».
64. А. П. Сумароков (1718 – 1777) – московський поет і драматург, основник московського театру в Петербурзі – одна з його драм, це: «Синеус і Трувор», про князів, що нібито мали дати державну організацію давній Русі. С. І. Вісковатов (1786 – 1831) – теж московський драматург, писав і вірші; одна з його драм – це Гамлет (Сумароков теж написав «Гамлета») – переробка Шекспіра. Обидва вони наслідували французьких псевдокласичних письменників, і на свій час мали в Росії велике значення.