Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

6

Тарас Шевченко

Другого дня вранці я пішов був на хутір найняти коней із возом, щоб їхати з товаришем до Прилуки, коли це Антін Карлович доганяє мене вже на греблі й завертає додому, кажучи, що чемні люди так не роблять, а Маріяна Якимівна не хоче й слухати, щоб ви раніш, як днів через три, покинули нашу оселю. Діти – й ті навіть заплакали, почувши про такий ваш неделікатний учинок.

Від Маріяни Якимівни вислухав я ще докладнішу рацію:

– І не думайте, й не гадайте, – казала вона. – Як на світі живу, то ще не бачила, щоб звичайні люди другого ж дня з гостей їхали, навіть і на мужицьких конях! Цього не тільки в нас, а, мабуть, і в німців не водиться. Чи так, Антоне Карловичу, ти ж німець? Га?

– Такий я німець, як ти німкеня, – промовив Антін Карлович та й засміявся.

– Ось і Тарас Федорович останеться в нас, – додала Маріяна Якимівна. – Тепер йому після бала зовсім нема чого там робити. А Адольфіна обіцяє нам сьогодні співати українські пісні; діти ж обіцяють вам танцювати хоч цілісінький день «гречаники».

– І метелицю, матусю, – разом промовили обидві дівчинки..

Не було сили змагатися, й я згодився. Вергілій мій забалакав був про службу, про обов’язки та про шкільного куратора.

– Вже хоч би ви мовчали! Носиться зі своїм куратором… їй-Богу, правда! А ще старий знайомий. Ходім лишень краще до моєї хати чай пити, а то з вами не збалакаєш.

Переглянулись ми з Вергілієм та й пішли мовчки за Маріяною Якимівною.

Ще два дні гостювали ми в цих людей щирих і за сей час намалював я олівцем декілька краєвидів щасливого хутора й тільки сливе рисами всю нашу компанію; на першому плані помістив я Наталю та Лізу, що танцюють «гречаники». Все оце ледве-ледве накидано. Та ось уже двадцятий рік минає [52], як любувався я цією живою картиною, а, дивлячись на цей ескіз, я ніби знов любуюся нею, і навіть чую скрипку та ляскання пучками Німкені-прислужниці.

Мені здається, ніякий геніальний опис особи та місцевості не може так оживити давно минулого, як декілька смуг, проведених удатно олівцем. Принаймні, це так упливає на мене.

Четвертого дня нашого перебування на благодатному хуторі, так у годині десятій ранку, проводили нас, наче найближчих друзів своїх, привітні та щасливі мешканці хутора цілою родиною. Навіть Наталю та Лізу взяли зі собою. І проводили нас не тільки через греблю, навіть через село, аж до самої клуні. Тут сіли ми на спокійну натичанку Антона Карловича, запряжену парою добрих коней, та й рушили.

Довго стояли друзі наші на одному місці й махали нам хустками. А одна дівчинка, щоб краще було видко її хустинку, скочила до Антона Карловича на плече, й пильно махала нам хустиною… Натичанка покотилася швидче й швидче, й купка друзів наших ледве була примітна на обрії. Ще чверть верстви, маленька долинка – й друзі наші зникли за круговидом. Ще раз зиркнув я назад, виїхавши на горб – овва! Окрім клуні та скирт, нічого не було навкруги видко.

Сумно стало мені, так сумно, наче я прощався зі своїми родичами на час довгий, необмежений. Воно так і сталося.

За ввесь час подорожі приятель мій мовчав; я був дуже радий цьому, бо не почував у собі хисту розмовляти про найзвичайніші речі. Небавом на обрії показалося наше місто Прилука, а трохи ближче з-за темного гаю визирали білим залізом укриті бані соборної церкви Густинського монастиря.

Коли проїздив я повз цей замок-монастир, що потроху оновлявся, дуже неприємно вразила мене нова башта на чотири вугли, ще не побілена, з плоскою покрівлею, наче каланча [53].

– Що воно за диво стирчить ото? – запитав я свого приятеля.

– Це дзвіниця оновленої домашньої настоятельської церкви, що над малою брамою.

– Певне, вже якийсь мастак – костромський мужичок спорудив таку будівлю!

– Ні, вибачайте, не мужичок, а справжній патентований майстер.

– Та й по-мистецьки ж підробив він візантійський стиль!

– Не глузуйте лишень, будьте ласкаві, з нашого майстра! Його ганять, і грошей не дають. А ось як поїдете з Прилуки до Ніжина, дак побачите в селі дідички N. справдішній «храм царя», цим таки майстром споруджений. Вже на що наш посвячений знавець та покровитель мистецтва, можна мовити, меценат нашого часу, N. N., а й той глянув, та тільки рота роззявив; про непросвіченого ж нема чого й казати.

– Честь та слава майстрові вашому!

Тим часом в’їхали ми в місто, а через годину я вже прощався з шановним педагогом, просячи його записувати на користь науки все, що доторкається археології і взагалі народного характеру, цебто, прислів’я, приказки, пісні, перекази й таке інше. А найпаче просив я його сповіщати мене іноді про наших добрих друзів на хуторі. Він обіцяв мені виконати все, коли стане сили;

І ми розлучилися, і розлучилися на довго.

Примітки

52. властиво всього 12, бо Шевченко був у тих околицях 1845 року.

53. Каланча (моск.) – башта, з якої стережуть.