10
Тарас Шевченко
Швидко після того надіслав нам управитель маєтка паспорти, і ми зосталися ще на рік у Петербурзі. І знаєте, що ми зробили? Прикинулись Німцями та й ходили по вулицях, потішаючи добрих людей своєю музикою. І, знаєте, добре було, – що-дня майже по карбованцю приносили додому.
Коли не брати харчів та квартирі, я щонеділі мав карбованця й був що-тижня двічі або тричі в театрі (певна річ, на галереї). Я відкладав що-тижня про всяке коповика [65], себто, для Серве, щоб придбати кілька його етюдів, послухати його самого. По часописях уже давно пишуть, що він напевно буде на великий піст у Петербурзі. Дай Боже! Мені якось страшно стає, як подумаю, що я слухатиму Серве. Невже слава така могутня?…
Наближається зима, й нашим вуличним концертам доведеться сказати «годі». Що нам діяти? Товариство моє хоче залишити мистецтво та йти в лакеї. А мені б хотілось одхилити їх від цієї спокуси, та як одхилити?
З цією доброю думкою пішов я якось на Крестовский острів до німецького ресторану, побалакав із господарем, що так і так… є, мовляв, у мене квартет богемців [66], чи не можна їм часом прийти в неділю попробувати щастя в вас? Згода! І ми першої ж неділі потішали шановну публіку, як чисті чехи, і потішали не без користі. За один день добули ми собі грошей на цілий тиждень. Товариство моє підбадьорилось. На другу неділю заробили ми ще більше, а на ту неділю заробіток наш став іще кращий, бо вже почалася справжня зима.
Тут же в ресторані почали нас запрошувати через господаря на вечорниці, весілля та інше. Товариство обрало мене за , впорядчика та скарбника, і ми прожили зиму, як у Бога за дверима.
З Пісок переїхали ми до Морського Миколи. Квартирою була нам уже не маленька світлиця, а дві великі з передпокоєм. За зиму, вільним часом, простудіював я цілого Ромберга [67] та Серве, що можна було добути.
До Великого театру навідувався я двічі або тричі на тиждень, і хоч уряди-годи, а бачив і чув усе, що було найкращого тієї зими у столиці.
Минули, нарешті, й несамовиті масниці, минув і перший тиждень великого посту…
О, незабутня афіша!…
Треба вам сказати, що я просто робив круг, аби пройти повз який театр, а властиво на те, щоб прочитати афіші.
У неділю був я на соборній анафемі в Казанському соборі. Вийшов із церкви, проходжу Невський проспект і здалеку бачу, ніби щось біліє за дротяною граткою біля під’їзду Енгельгардтового будинку… Я надав ходи. Доходжу до під’їзду, чи, краще, до дротяної скриньки, і мені здалось, що я бачу самого Серве, Вьєтана [68]. А то були тільки літери. Довго читав я ці таємні літери, поки дібрався до справдішнього їх змісту. А зміст був такий, що от Серве дає сьогодні ж концерт. Початок у 7 годині ввечері. Я зараз же купив білет. І цілісінький день ходив я по Невському проспекту, заходячи іноді до Александринського та Михайлівського театру прочитати афішу.
В шостій годині вечора я вже був у залі. Зал вже була напів освічена, і я ввійшов першим. Придверник, впускаючи мене до залу, попереду пильно оглянув мене від голови до п’ят, мабуть, тим, що я зовсім не був похожий на людину, якій п’ять карбованців нічого не значить. Ну, та Бог із ним: хай собі думає, що хоче!
Публіка почала вже збиратись і в половині сьомої зал був вже повний. Мене аж дрижаки напали. А як хтось біля мене промовив: «уже сьома година», я затремтів, а серце так і охололо: наче в один мент не стало в йому теплої крові, а, замість крові, потекла холодна вода.
Увертюра, якої я не слухав, скінчилася. Орхестр відпочив, наладнався – і через кілька хвилин з’явився Серве, а за ним Вьєтан.
Боже-світе! Я не чув, та й не почую ніколи нічого кращого!
Ліст перед Серве – фанфарон, простий механік, ремісник перед артистом, та й більш нічого! Я ледве пам’ятаю, як вийшов я з залу й як прийшов додому.
Пам’ятаю тільки, що товариші одняли в мене віолончель і сховали.
Від того вечора я вже не беру віолончелі в руки і згуків її чути не можу:, це для мене однаково, що ножем по серцю.
Впродовж посту я читав афіші й раз був у Великому театрі, як давали ораторію Гайдна [69] «Створення світу». Це справді створіння всесвіта. Тільки для Великого театру надто голосне: трудно слухати. Тут потрібний, принаймні, Михайлівський маніж.
Ще давали концерт у Патріотичному інституті, де брав участь, між іншими, і граф Вієльгорський [70].
Чого б я не оддав, аби його послухати! Та ба! Світ цей не про всіх однаковий.
Саме в Велику суботу покликано нас усіх чотирьох у поліцію і сказано, що пан каже нам вернутись на село, та щоб ми наладнались на ту середу йти в похід з севастопольською партією. До середи ми зовсім приготувалися. Рано-вранці в середу вийшли за юрбою колодників із брами Литовського замку (тюрми) з інструментами за плечима, і сумно, мовчки потяглись до Московської рогатки [71].
Не описуватиму Вам нашої подорожі, бо вона нестерпуче одноманітна й огидлива.
На третій місяць нашої подорожі з юрбою злочинців добились ми, нарешті, до Прилуки. Чудне і страшне почуття обхопило мене, як глянув я на рідні місця!
Довго я вагався, чи посилати з тюрми до нашого доброго Йвана Максимовича. Нарешті, через велику силу поборов напевний сором та острах і послав за ним тюремника. Через півгодини прийшов Іван Максимович і взяв мене на поруки.
Цілу ніч ми не заплющували очей, оповідаючи один одному все про себе, наче рідні брати після довгої розлуки. Між іншими новинами, розповів він мені, що небіжчик Г., наш пан, сплюндрував і проциндрив свій маєток, і що купив його на виплат п. Кленівський; він хотів був забрати до себе на виховання Лізу та й Наталю, але ж Антін Карлович віддав тільки Лізу, а Наталю лишив у себе дома; m-lle Адольфіна теж покинула їх укупі з Лізою.
Другого дня я покинув Прилуку й ночував на хуторі. На хуторі все, як було й раніше, тільки Лізи та m-lle Адольфіни не було, а господарі, здається, ще помолодшали й погладшали.
Сонце було вже на вечірньому прузі, як я підходив до хутора. Селяни, що стрічались мені біля села, вітаючи мене добривечером, позирали на мене й, поскидавши шапки, хрестилися. Мене це чимало дивувало. «Що воно значить, що вони хрестяться?» – питав я сам себе. Як я входив у село, діти, побачивши мене, геть залишали свої іграшки і, ставши біля хати, мовчки поглядали на мене, а котрі були старіші, ті хрестилися. Я хотів був підійти до них, щоб довідатись про причину поваги до моєї особи, та діти розбіглися.
Я пішов далі, і вже на греблі зустрілася мені бабуся; перехрестившись, зупинила і спитала в мене:
«Куди це ви домовинку несете? У Д… пан-отець помер, поховати нікому буде, бо нового ще не прислано.»
Тут тільки догадався я, що вони приймали мою скриньку на скрипку за дитячу труну.
Підійшовши до самої брами саду, я зупинився, вагаючись, чи заходити мені до їх, чи прийти поуз, і тільки наважився був учинити останнє, як почувся дитячий голос у саду. То був голос Наталі. Я відчинив браму, але ввійти в сад усе ще боявся. Тільки Наталя, побачивши мене, гукнула:
«Мамо! Мамо! Старець прийшов!» (Маріяну Якимівну вона звала мамою.)
«Де ти бачиш старця?» спитала Маріяна Якимівна, виходячи з-за дерева.
«Он де, за брамою!»
І вони підійшли до мене на кілька ступнів. Наталя кинулась до мене, гукаючи:
«Мамо! Мамо! Це не старець: це наш Тарас Федорович!»
Мене й справді нетрудно було прийняти за старця: обшарпаний, увесь у куряві, з ціпком у руці й зі скринькою за плечима. Маріяна Якимівна підійшла до мене, подивилась на мене, взяла мене за руку, промовивши: «ввіходьте» – й заплакала. У мене ноги затрусилися, і я впав на землю й заридав, наче мала дитина. Наталя побігла по Антона Карловича, і через кілька хвилин ми вже всі троє йшли до будинку, і всі троє плакали. Наталя теж плакала, певна річ, несвідомо. Проте їй уже дванадцятий рік.
А що то за дитина, коли б ви подивились! Це така врода, така дитяча краса, не доводилося навіть на картинах бачити!
Підходячи до будинку, Антін Карлович майже вирвав мене з рук Маріяни Якимівни й повів до своєї хати.
«Почекайте мене тут», мовив він мені, садовлячи мене на дзиглику у своїй хаті. «Я зараз же», додав він уже за дверима.
В хаті було все, як і попереду, навіть повітря було таке ж, і мені здавалось, ніби я вчора тільки вийшов із цієї світлиці.
Через хвилину ввійшов хлопець із умивальником та рушником, а за ним і сам Антін Карлович, несучи в руках своє сіреньке пальто, та інші належності до туалету.
«А чоботи знайдете в отій світлиці,» мовив він, показуючи на двері збоку. –«А як скінчите, приходьте чай пити. Ми вас ждемо!» – додав він, виходячи з хати.
Перебравшись, я пішов до господи. На ганку зостріла мене Наталя й, ухопивши за руку, закричала:
«Мамо! Мамо! Подивіться, я його й не пізнала!»
І з сими словами ввела мене в хату й, саджаючи мене на дзиглик біля столу, додала:
«Сідайте отут, саме проти мами і проти мене. Ми на вас дивитимемось: бо ми вас давно не бачили!»
Я озирнувся навкруги й сів. З хвилину сиділи мовчки. Маріяна Якимівна, мовчки дивлячись на мене, заплакала і промовила:
«Тепер нас тільки троє, а пам’ятаєте – було п’ятеро!»
І, наливаючи чай, розповіла відому вже мені історію з додатками, що m-lle Адольфіні дуже не хотілося розлучатися з ними, і що вони насилу вмовили її перейти до п. Кленівського, що вона там буде потрібна Лізі, бо Ліза така жвава!…
«Але що Наталя проти Лізи? Це просто янгол у мене не дитина» – додала вона, цілуючи Наталю.
Маріяна Якимівна почала була розпитувати мене про свої мандрівки, та Антін Карлович перебив їй, кажучи, що на те буде завтрішній день, а що сьогодні треба спитати в гостя, чи не хоче він їсти і спати.
Після вечері пішов я в хату, де вже була послана мені постеля.
«Боже-світе!» – подумав я. – «За що ці люди добрі так полюбили жене? Чи зустрічали батько та мати свого сина після довгої розлуки з такою любов’ю, як вони мене зустріли? Добрі, щирі люди!
Другого дня вранці Антін Карлович поїхав у Д… і випросив мені в управителя дозвіл зупинитись на хуторі через хворобу.
Цілий серпень прожив я в оцих добрих людей зовсім, як син у батька та неньки, і зовсім забув про мій сумний побут у Петербурзі і про мою подорож гірку, дарма що я щодня розказував про те. Ледве чи раюють так праведники в раю, як я тепер раюю.
Наталя від мене прямо не відходить, просить мене, щоб я вчив її на фортеп’яні, хоч вона сама незгірше грає. Просить мене вчити її по-французькому балакати, а сама мене поправляє. А коли ввечері оповідаю про свої пригоди по етапах, вона плаче гірше від самої Якимівни.
Примітки
65. Коповик – 50 копійок.
66. тут під богемцями треба розуміти чехів, бо ж їх тоді багато мандрувало по світі, заробляючи собі гранням на життя.
67. Бернгард Ромберг (1770 – 1841) – визначний віолончеліст, уважається основником школи віолончелістів у Німеччині – був професором паризької консерваторії, довгий час був у Росії; важні його концерти на віолончель.
68. Анрі Вьєтан (1820 – 1881) – славний бельгійський скрипаль (як мав 8 років, давав уже концерти), об’їхав майже цілу Європу з концертами (в Росії був двічі), написав багацько творів на скрипку.
69. Й. Гайдн – славний композитор (1732 – 1809), писав симфонії, ораторії, сонати, опери – всіх творі к до 800.
70. Граф Вієльгорський – царський камергер; про нього згадує Шевченко в «Артисті»
71. За панщини кріпаків усе відсилали з арештантами (колодниками); вони й сиділи доти в тюрмі, доки пан було за ними не пошле кого, або не згадає. Рогатка – застава (царина) в дорозі.