11

Тарас Шевченко

Четвертий раз беруся за оцей лист, та не знаю, чи доведеться хоч тепер скінчити. Попросту не маю вільної хвилини. Уявіть собі, що ми іноді сидимо цілісінькі ночі в захисній хатці Маріяни Якимівни: вона за фортеп’яном, а я зі скрипкою.

Віолончель я думаю зовсім покинути, бо й, справді, чи стане духу грати на ній, почувши Серве!?

Моє раювання наближається до краю; на цьому тижні я покину хутір і явлюсь до нового мого власника. На далі не почуваю для себе нічого доброго, а про те – все в руках божих.

Листа цього я так довго писав, що, нарешті, звик до його, і мені стало сумно, коли я його скінчив. Думкою я ніколи не розлучався з Вами, а цими часами я з Вами просто жив і розповідав Вам усі свої думки й почування. Тепер, як подумаю про своє прийдешнє життя, а в йому я вбачаю наперед багато для себе сумного, і сумне те нікому буде переказувати, так мені вже тепер тяжко.

Напишіть до мене хоч троє слів, напишіть тільки, що Ви одержали мого листа, й я буду щасливий.

Прощайте, Друже мій Незабутній, не забувайте щирого до Вас та безталанного Музики Н.

Хутір…

Року Божого… серпня… дня.»

Прочитавши цього листа, я думав був трохи заснути після дороги, та ба! Переді мною стояв, наче живий, музика мій горопашний, дивлячись на мене, скорботно усміхався, і так, що я хотів був засвітити світло і знов прочитати його гірке «посланіє», коли дивлюсь – у вікнах уже білів. Я накинув на себе плащ і вийшов на рундучок. Не минуло і хвилини, коли підходить до мене Іван Максимович і, після обопільних вітань, нарікає, що йому теж цілу ніч не спалося, і що він давно вже ходить, виглядаючи, чи не вийду я.

– Не скажу, чому мені здавалось, сказав він, – що й вам теж не спиться. Я хоч не читав листа Тараса Федоровича, та знав, що воно невеселе. Не так?

– Так, – відповів я, – навіть дуже невеселе!

– І воно, певне, не дало вам заснути?

– Справді так.

– Я так і думав. Але ж це все нічого, а ось ви послухайте, що з ним було потім!… Краще я вам прочитаю ввечері. Я, знаєте, на старість теж пустився на літературу. А що, думаю – не святі ж горшки ліплять. Річ же вельми цікава, і коли обробити, дак це вийде просто роман. От я й узявся… А сестриця, я певен, давно вже дожидає нас зі самоваром. їй, бідолашній, теж чогось не спалося цю ніч. Проте це з нею часто буває. Ходімо лишень, це буде краще, ніж література.

І справді, старенька дожидала нас із чаєм, та тільки не в хаті, а в садку, де був літній кабінет братика. В садку було декілька миршавих дерев, тут же стояла хижа з дощок, приткнута до сусідського паркану. Оце й був літній кабінет Івана Максимовича.

Про те ж, хоч який бідний був цей садок, було в йому так любо та спокійно, що я мимохіть позавидував бідному Іванові Максимовичові.

Напившись чаю під кущем бузини, що саме цвіла, Іван Максимович повів мене до свого кабінету, посадив на голій канапі з дощок і, виймаючи зі шухляди папери, промовив:

– Тепер на самоті ми візьмемось за літературу. От оці папери, – мовив він, відкладаючи набік кілька дрібно писаних аркушів, – це ваші папери. Пам’ятаєте, ви просили мене колись збирати задля вас усе, що доторкається історії, філософії та поезії нашого народу. От тут є потрохи всього. Історичні звістки, що доторкаються властиво міста Прилуки, розповів мені небіжчик пан-отець Ілля Бодянський, а інші я записував, де трапилось. А оце вже чиста література, – казав він, розбираючи другі папери.

– Я описую все, що скоїлося з нашим горопашним музикою від того дня, як він виїхав до Петербурга, з його власних слів: іноді тільки прикрашую складню на зразок Марлінського. Божественний письменник! Навіть і назвище даю на зразок незабутнього Марлінського, себто: «Музика, або дві сирітки». Пам’ятаєте Лізу та Наталю? Вони теж грають чималу роль. – Дак з чого ж нам почати? Мабуть, він вам у свойому листі описав усе, хоч коротенько, аж до дня свого прибуття до рідного села?

– Справді все, окрім своєї подорожі назад із столиці.

– Себто, простування по етапах. Я так і думав, бо й чимало таки доклав праці, доки випитав у його деякі подробиці цієї, можна мовити, мальовничої подорожі.

І Іван Максимович осміхнувся на своє гостре слово.

– Дак я почну вам саме від подорожі.

«Вже вечірній сонця промінь позолотив величне та широке ложе річки Луги (так почав читати Йван Максимович), і коли ми перейшли довгий, безкраїй і різними вавілонами на палях збудований міст через Лугу, що ледве визирала з очерету, то Феб світлодайний уже сховався за обрієм у обійми Фетиди [72]. А що в полярних країнах літні ночі бувають досить ясні, то ми ще завидна вступили в місто Лугу. Нас, звичайно, відвели в тюрягу…» – Але ж тут, знаєте, картина нецікава, – казав Іван Максимович, – через те я її не описую. На мою думку, белетристика не повинна торкатись до картин брудних, хоч це тепер, на превеликий жаль, річ звичайна. Але я все-таки тримаюся класичного стилю, та й де вже нам, старим, переробляти себе!…

– Дак от вони – я вам оповідатиму самі події, а щодо поезії, то вже прочитано –… дак от вони другого дня випросили в етапного командира дозвіл, бо в їх була «днівка» [73], а до того день святочний… випросили дозвіл (звичайно, давши йому частину заробітку) пройтися вулицями з інструментами й дати кілька концертів.

Вигадка їх – хоч місто Луга, можна мовити, «нарочито» невелике – досягла повного успіху, так що, не дивлячись на те, що вони виділили чималу частку командирові етапу, їм стало грошей до самого Порхова. Біля Порхова я описую (з його оповідання) довгу, тонку повищеність на подобу циклопічного валу, по якому тягнеться поштовий шлях майже до Порхова, потім самий Порхів та величну Шелонь: на її лівому березі стоять стародавні руїни замку.

На своє щастя, прийшли вони до Порхова саме на Зелені свята. Другого ж дня пішли по вулицях з музикою, і в Лузі це робили. Та Порхів – не Луга: тут їх закидали гривениками [74]. Один прикажчик фабрики мила якогось Жукова разом викинув три карбованці. їм так пощастило в Порхові, що вони вже наймали на кожному етапі конячку з возом для своїх інструментів аж до Великих Лук, а звідси в їх була вже і своя конячка, непоказна, правда, та все ж своя.

Вони наближались до країни, що раз-у-раз голодує, себто, до Білої Руси, через те, окрім інструментів, везли за ними й добрий запас печеного хліба.

Сумні картини доводилось йому бачити в цій убогій країні. Знаєте, голод, злидарство, розпуста і скорботні супутники її – все оце описую я в тоні навчання.

От, наприклад, коли вони проходили, здається, через Усвяти, дак, замість арештантам подати милостиню, натовп хлопців із товстими дрючками кинувсь на арештантів і почав просити хліба, а як побачили, що їм давали хліба, за хлопцями кинулись і дорослі, і старі. Голод не зна сорому.

Пройшовши країну горя та плачу, вони прийшли, нарешті, на нашу любу Вкраїну, а потім і в нашу скромну Прилуку. Ввечері вже пили ми чай з нашим любим музикою й по-приятельськи балакали в оцій самій альтанці. А тепер я вам ось що скажу. Вибачайте мені; я людина, знаєте, на службі…

– Будьте ласкаві, робіть, як вам краще! – відповів я.

– Я от що зроблю, – казав він. – Я піду не на довго до школи, а ви тимчасом читайте мій рукопис. Тут ви стрінете декілька оригінальних листів Тараса Федоровича, де він малює переважно становище своєї душі та інші домашні обставини. Та знаєте ще що. Я забіжу на станцію та скажу, щоб принесли сюди ваші пакунки, і ми з вами так і проночуємо до неділі, а в неділю вкупі на хутір. Bene? – додав він, стискаючи мою руку.

– Benissime, – відповів я, й ми розійшлись. Рукопис, по правді кажу, лякав мене, за те листи, що містилися в нім, надто мене цікавили, а через те я й узявся до нього. Листи повклеювано в рукопис, а через те мені не трудно було їх знайти. І перший лист був такого змісту:

Примітки

72. Фетида – у старовинних Греків морська німфа, мати Ахілла, троянського героя; це місце стілько значить, що сонце (світлодайний) ховалося в море й заходило.

73. Днівка – день для відпочинку.

74. Гривеник – 10 копійок.