Тріумфальний прийом

Павло Зайцев

27 березня [1858 р.] у восьмій годині вечора Шевченко прибув до Петербургу й за годину був уже в обіймах свого друга-опікуна Михайла Лазаревського в його квартирі на Великій Морській вулиці.

На другий день «пішки оббігав майже без потреби пів міста», хоча падав сніг і була сльота. Таке зрозуміле було це бажання його оглянути місто, де кожна вулиця, кожний куток нагадували йому студентські літа, колишні молоді пригоди – «і молодеє теє лихо, і молодий той грішний рай!» О третій годині вернувся додому й радісно обіймав Семена Гулака-Артемовського, що вже його дожидав, а за півгодини був уже в хаті приятеля. Години радісних побачень із старими друзями минали швидше, ніж хвилини. Увечорі поспішив укупі з Лазаревським до Толстих: до кого ж, як не до них, мав поквапитися з першою візитою?

Дочка Толстих Катерина, тоді ще підліток, добре запам’ятала цю радісну подію:

«Чийсь виклик: «Приїхали» захопив зненацька нас, – згадувала вона пізніше у своїх споминах; – не встигли ми вибігти назустріч, – Тарас Григорович уже ввійшов до залі. Середній на зріст, скорше огрядний, ніж худий, з опасистою бородою, з добрими, повними сліз очима, він простягнув нам руки до обіймів. Усі ми були під впливом такої повної, такої світлої, такої зворушливої радости! Всі обіймалися, плакали, сміялися, а він тільки й міг повторювати: «Серденька мої! друзі мої!» і міцно притискав нас до свого серця».

Глибоке й щире було його велике зворушення. Ці дивні, зовсім чужі йому, люди, що його навіть особисто не знали, два роки невтомно, не зневіряючись по тяжких невдачах, робили все, щоб зламати упертість неприхильного поетові молодого царя, й добилися таки свого. Тут у домі старенького вольтеріанца-митця, що все життя лишався вірним вільнолюбним ідеям XVIII віку, в якому народився й виховався, був «головний штаб» заходів до визволення з неволі українського поета, що тепер, щасливий і вдячний, міг цілувати руки своєї справді «святої» заступниці – графині Настасії. Вернувшись додому, записав у щоденнику: «Більш сердечно й радісно не зустрічав мене ніхто, і я – нікого так, як зустрілись ми з моєю святою заступницею і з графом Федором Петровичем. Ця зустріч була сердечніша за всяку родинну зустріч». Зворушений не міг нічого про себе розповідати. Шампаном запили всі «це святе, радісне побачення».

Ні Костомарова, ні Куліша не було в Петербурзі, і Шевченко на другий день поспішив до Білозерського, що вже одружився й дістав дозвіл тут жити. Радість цієї зустрічі з «соузником і сусідом в казематі 1847 року» несподівано подвоїлася: зустрів там своїх співвигнанців Сераковського, Станевича й дорогого його серцю поета Сову-Желіґовського. «Радісна, весела зустріч!» – нотував у щоденнику. Співали українських пісень – «милих, рідних».

Широко відкрив Петербурґ поетові свої обійми. Якась несамовита людська повінь розлилася навколо нього й готова була його поглинути. Старі й нові друзі, земляки й чужинці – вся петербурзька еліта: найславетніші вчені, письменники й політичні діячі, митці – скульптори, гравери й малярі, найвидатніші артистки й артисти сцени й композитори, колишні політичні вигнанці і в’язні, модні красуні, прикраса петербурзьких салонів, титуловані й нетитуловані аристократи і убогі урядовці й студенти – все це сорокатим і галасливим натовпом оточило його, не даючи йому ні відпочити, ні зайнятися своїми справами. Коли товариства одних він бажав і шукав, інші самі накидалися йому й обертали його життя в якийсь безконечний ланцюг розваг і урочистих прийнять, де річкою лилося вино, лунала музика і співи, а всміхнені обличчя з усіх боків присувалися до нього з чарками й келихами.

Після одного вечора у Толстих, де було багато гостей, що вітали його, «як давно очікуваного й дорогого гостя», сказав собі: «Боюсь, щоб не став я модною фігурою в Петербурзі», і таки став! Його «мало не на руках носили», як писав у споминах Макшеєв, як стверджував це й сам поет у листі до Ускова. Особливо земляки, серед яких були й дуже заможні люди, виявляли якусь просто несамовиту енергію, то запрошуючи Шевченка до себе, то частуючи обідами в найкращих ресторанах, або веселими забавами в шантанах-кабаретах, ніби хотіли надолужити страчене, – те, що не відзивалися до нього, коли самотній, покинутий, чекав від них «хоч слова теплого». Усі ці Дзюбини, Сошальські, Тупиці, Троцини й інші, що їх не перелічиш, що колись із ним «братались-сестрились», а потім були його зовсім забули, тепер оточували його своєю іноді вже просто докучливою увагою.

Безмежно добрий і податливий на ласкаве слово і прояви симпатії, не міг, не був у силах їм відмовляти, але все це починало вже його обтяжувати. Почував, що вже «треба десь заховатися», й починав уже відмовлятися хворобою від «лукуллівських обідів». Але часто й сам шукав товариства, радів зустрічам з давніми приятелями, розшукував їх, або вони його, і життя знов оберталося у свято, якому не передбачалося кінця. Пристрасний аматор театру й музики, поспішав тепер надолужити втрачене під час довгого, аж десятилітнього посту. Ходив до опери, де захоплювався чудовими голосами й грою найліпших співаків того часу – земляків Гулака-Артемовського й Петрова.

Приятелі, знаючи його любов до музики, частували його нею й у себе. То графіня Настасія запрошувала його послухати гри на фортепіані композитора й віртуоза А. Контського, то пані Олександра Гулакова тішила своєю мистецькою грою на арфі, то мініатюрна власниця феноменального голосу панна Ґрінберґ захоплювала його своїм співом. Спраглий мистецьких вражень, за якими так довго тужив у неволі, мав їх тепер досхочу щодня. Сьогодні слухав чудової декламації Щепкина, що приїздив до Петербургу весною того року, завтра спішив до драматичного театру, щоб з досвідом старого театрала оцінити мистецьку гру талановитого Прова Садовського.

То був присутній на нараді про виставу нової опери Вільбоа, то слухав читання нової драми Желіґовського, то оглядав величезні мистецькі збірки Ермітажу – сьогодні скульптури, завтра колекції античної старовини й багаті галереї західноєвропейського мистецтва, щоб потім, переситившись огляданням творів великих майстрів, зробити «чарівний перехід» до вистави квітів, де його, як казав, «оновлювала» «свіжа краса природи» – «різноманітна зелень, маси свіжих розкішних квітів, музика, і на довершення чару – юрба прекрасних, молодих і свіжих, як квіти, жінок».

Цей надмір естетичних вражень його не перевтомлював, хоч, очевидно, поглинав масу нервової енергії, і нерви його ввесь час були в стані найбільшого напруження. Був знову з людьми, серед яких були десятки глибоких естетів, що з ними міг ділитися досхочу своїми мистецькими враженнями, і вже не міг тепер, як колись на вигнанні, нарікати на «естетичну самотність». Задовольняючи свій мистецький голод, не забував і чисто інтелектуальних зацікавлень: то ходив на публічні лекції, то вів довгі жваві розмови з найосвіченішими людьми того часу і, очевидно, був і для них цікавим співрозмовником, коли вчений такого масштабу, як Кавелін, міг із ним засиджуватися до третьої години ночі, ведучи розмови то про «минулу й майбутню долю слов’ян», то на теми психології та філософії.