4. Вплив ідей петрашевців на Шевченка
Олександр Дорошкевич
Найцікавіше й найпевніше, звичайно, було б установити певний паралелізм між ідеологією петрашевців і Шевченковою. Повторюю, для мене важливо сконстатувати лише певний консонанс, зовсім не гарантуючи, що тут є виразне «запозичення»: аджеж і свої ідеї петрашевці не творили самостійно, а великою мірою брали з творів французьких утопістів, даючи окремі ремінісценції не тільки з Фур’є, але й з Сен-Сімона, П. Леру та інш.
Ясніше стає тепер роль Шевченкова в Кирило-Методіївському братстві. Ніхто ж не заперечує того факту, що Шевченко прибув до Києва вже свідомим революціонером (Андрузький на допиті навіть так заявив: «Свои: Кавказ, Сон, Послание к землякам, он привез из Петербурга»), і навіть Драгоманов свого часу визнавав, що Шевченко йшов попереду своїх учених товаришів у братстві. Відомі свідчення на допиті того ж Андрузького щодо Шевченка («Шевченко был неумеренным представителем малороссийской партии»), на мою думку, досить реальні, цілком погоджені і з його поетичною діяльністю, і цю свою «неумеренность» Шевченко, безперечно, придбав у петербурзьких гуртках радикально-соціалістичних різночинців.
Звертаючися до ідейної аналізи, я хотів би ще нагадати один невеличкий епізод. Відомо, що Момбеллі хотів заснувати серед лівої групи петрашевців «Братство взаимной помощи», яке організаційною своєю структурою може нагадати Кирило-Методіївське братство. Спешньов розумів це братство, як революційний центральний комітет для організації загального повстання; Спешньов навіть подав проект підписки, яку мусив би давати кожний член братства щодо участі в ньому [Семевський, – назв. твори, с. 210]. Сам Петрашевський, як відомо, був проти повстання.
Ми не будемо тут викладати системи петрашевців у різних її варіантах [Див. брошуру Г. Беткіна – «Идеи Фурье у Петрашевского и петрашевцев». ГИЗ, 1923 і книгу Л. Райського (1927)], – вона надто відома. Ми спробуємо лише вказати деякі паралельні мотиви в Шевченковій творчості, попереджаючи, що ми на них дивимося лише, як на «причинки», співзвучні нотки, не більше: джерела Шевченкової творчості не раз конкретніше вказували попередні дослідники.
1. «Сон» (1844). Знаменита алегорія царської влади («цар підходить до найстаршого, та в пику його як затопить…») деяку подібність має в такій цитаті з «Словника» на слово «Деспотизм»:
«Правление, в коем безмерная власть государя переходит вся к тем, кого он ею облекает, а эти правители, не имея никаких правил, действуют согласно собственным прихотям, содержат народ в постоянном страхе перед казнями. В этом правлений нет суда и расправы. Повелителю вздумалось, повеление дано, – и дело кончено».
Республіканці-петрашевці вишукували гострі вирази для царату і сподівалися на його збройне (революційне) повалення.
2. «Кавказ» (1845): боротьба проти імперіалізму й співчуття черкесам. 27 січня 1849 р. Антонеллі подав записку, що виправив і проредагував Петрашевський, де, між іншим, написано:
«В ней замечательно окончание, собственно относящееся до черкесов, где после того, что излагается о образе конфедеративного управления по племенам, с заманчивым внушением зловредного учення, говорится: «вообще черкесам должна быть внушаема мысль, что чрез подчинение себя русскому правительству они теряют свою самостоятельность, что страна их, не делаясь источником богатств, которые могли би там существовать через торговлю с азиатскими и другими народами, делается только путем, через который все богатства будут проходить в другие страны, и что, наконец, война России с Кавказом не есть желание народа, а только политика правительства, и что, следовательно, с переменою правительства в России должны перемениться и их отношения к ней.
Переворот на Кавказе полезен как в общем человеческом смысле, так и в ближайшем для нас. С усилением сопротивления на Кавказе потребуется усиление войска и, наконец, других тягостей, которые, естественно, всегда более рождают недовольных, и, следовательно, скорее в массах возрождается идея об улучшении правительства, и из этого ближе приводится к цели общечеловеческая идея о народном представительном правлении» [«Наблюдение за злонамеренными действиями т. с. Буташевича-Петрашевского..», т. І, стр. 37. Наведено у Семевського, – назв, твори, «Голос минувшего>, 6, с. 43].
До цього треба додати, що взагалі петрашевці стояли за федеративний устрій, далеко покинувши централістичні позиції декабристів (Пестель). В офіційних документах наводять таку думку Петрашевського:
«Целость России, по его словам, поддерживается только военною силою, и когда эта сила уничтожится или по крайней мере ослабнет, то все народы, составляющие Россию, разделятся на отдельные племена, и тогда Россия будет собою представлять нынешние Соединенные Штаты Сев. Америки» [там же, с. 27 зв. Між іншим, цю ж думку висловлював Петрашевський ще в 1840 році. Див. «Мои афоризмы или обрывочные понятия мои обо всем, мною самим порожденные». «Гол. мин.», 1, с. 33].
3. «Кавказ», «Єретик» (1845); відгуки навіть у «Неофітах» (1857): погляд на християнство, як на першу теорію соціального зрівнення, згодом покалічену багатими.
У другому випускові «Словаря», під словом «Оратория», читаємо (с. 307):
«Было время, когда человечество пробудила божественная мысль, когда в Римской провинции, в угнетенной Иудее, раздалось слово любви и свободы, и быстро разлилось по земле, и потрясло престолы кесаря и наместника, и смутило все отжилые верования, сняло с человечества томительное ожидание искупления, возвестив, что оно настало и осуществилось, и человек того времени прозрел нравственно, парализованная до того преданием, суеверием и деспотизмом толкователей Моисея его мысль вновь обрела подвижность и силу, обуревавшие его страсти улеглись и приняли правильное течение, будучи примирены словами: «возлюби ближнего, признай в ближнем своего брата…»; ужас смерти затих при мысли о бесконечности любви и о несправедливости суда человеческого, как зла преходящего; он отказался от стяжания, от мысли о «моем» и «твоем», когда простая притча показала ему нераздельность благ природы и равенство прав каждого живущего существа на все ее сокровища» [підкреслено скрізь в оригіналі].
Під словом «Нивеллеры» автор так пояснює цю теорію:
«Так как учение Христа есть учение равенства, то рабство должно быть уничтожено в христианском мире. Все помещики или землевладельцы должны предоставить принадлежащие им воды и леса в общественное пользование. Все ж земли, не принадлежащие кому-либо в особенную, исключительную собственность…, должны поступить в общее владение».
4. «До мертвих і живих і ненароджених земляків моїх…» (1845): «обніміте, брати мої, найменшого брата», що в свій час уїдливо критикував Драгоманов. Певний паралелізм до нього можна побачити в наведеній вище цитаті з «Ораторії», а також у багатьох висловлюваннях інших утопістів.
5. «До мертвих…»: протиставлення розкішного існування багатих і нужденного поневіряння бідних. В одній записці, що її знайшли під час арешту у Шевченкового знайомого, петрашевця Момбеллі, читаємо:
«В России десятки миллионов страдают, тяготятся жизнью, лишены прав человеческих или ради плебейского происхождения своего, или ради ничтожности общественного положення, или по недостатку средств существования; зато в то же время небольшая часть привилегированных счастливцев, нахально смеясь над бедствиями ближних, истощается в изобретении роскошных проявлений мелочного тщеславия и низкого разврата, прикрытого утонченною роскошью» [В. Семевский. – Из истории общественных идей в России в конце 1840-х годов, Петроград, 1917, с. 49. Подібні ж думки трапляються і в першому випускові «Словаря»: «Двести тысяч богатых, управляющих 33-мя миллионами бедных и нищих – то же самое, что каста афинских или римских граждан, которые утопали в неге и роскоши, попирая личность миллионов людей, официально называвшихся вещами» («Конституция»), Цікаво, що ці слова одверто натякають на Росію («33 миллиона») і стилістично наближаються до записки Момбеллі].
[Нині пишуть так: «До 1830 года количество избирателей составляло порядка 100 тысяч человек, в то время как население Франции равнялось примерно 30–35 миллионам» (Таньшина Н. ). О. Дорошкевич не подумав про те, що можуть існувати інші країни, окрім Росії. – М. Ж., 6.04.2024 р.]
6. «До мертвих…»: німцефобія в окремих уступах. Про це чимало матеріалу зібрав П. Филипович у своїй статті «До студіювання Шевченка та його доби» [«Шевченко та його доба», 1925 р., с. 22 – 34]; ми можемо додати лише один уривок з твору Григор’єва «Солдатская беседа» з промови старого солдата:
«Нет, братцы, знать царь-то наш не больно православних русских любит, что все немцев берет; куда не оглянешься – ан все немцы: и бригадные немцы, да и полковые командиры – немцы, да и полковники-то все немцы, а уж если и выберется из них русский, так уж и знай, что с немцами все якшался, оттого и попал в знать, что грабить нашего брата больно наловчился…» [«Былое». 1906 р., кн. 5, с. 193].
«Солдатскую беседу» призначено було до масової пропаганди революційних ідей в народі, і з цього погляду Шевченків твір так само міг мати на увазі ту ж мету. Втім, німцефобія, як це довів П. Филипович, далеко виходить за межі будь-якого революційного гуртка: вона властива багатьом громадським течіям тієї доби. Проте не треба з ока спускати, що трудящих німців Шевченко, під Штернберговим впливом, велико шанував:
«Вы замечаете, что все мой знакомые – немцы, но какие прекрасные немцы! Я просто влюблен в этих немцев» –
нотує він у повісті «Художник».
7. «Не спалося, – а ніч як море…» (1847): солдат розповідає про панське знущання над селянською дівчиною (подібний сюжет у поемі «Слепая»). «Солдатская беседа» Григор’єва має такий епізод, що про нього розповідає старий солдат:
«Я сдаточный из крепостных… Обеднели мы, разорились в конец, а то прежде, нешто, про себя жили, да и на беду я попал в солдаты. Вот как это было.
Барин наш был нехрист и с нами не церемонился. Бывало, приедут к нему гости кутить, пошлет на деревню, и ведут ему штук пять ц…к, даже малолетних, – такой окаянный… Была у меня сестричка, красавица-девка, сам я ее вынянчил и любил больно. Выросла она да и приглянись нашему-то барину-антихристу.
Вот был я раз в ближнем селе на базаре. Приехал домой, шасть в избу. Смотрю, что за диво? Отец – как шальной, мать – воет. Что, мол, такое? а где Машутка? Смотрю, а она, моя голубочка, прильнула ничком в уголок да так и заливается… Я к матери; мать-то и говорит мне: не побили, говорит, а по приказу… дворовые к барину, говорит, водили. Меня так и ошелохнуло. Как я выплелся из избы, как был в кабаке, как потом до полусмерти (побил?) окаянного немца – не помню. Очнулся я уже в кандалах. Меня сдали в рекруты» [«Былое», 1906, V, с. 192].
Це стилізоване під народну говірку оповідання цікаве переважно з того боку, що ілюструє ще раз популярність у революційному оточенні Шевченкових сюжетів «покинутої, зневаженої дівчини». Усвідомлення цього факту допоможе нам зрозуміти, чому Шевченко, свідомий і переконаний революціонер, уперто знов і знов повертається до цих сюжетів; було б надто наївно думати, що ці сюжети появилися внаслідок трагічної історії з «кучерявою Оксаною», – не можна не погодитися тут із думкою Щуратовою [Основи Шевченкових зв’язків з поляками…, с. 312], що для Шевченка, як і для багатьох інших революціонерів того часу, цей сюжет правив лише за яскраву ілюстрацію ганебного кріпацького ладу.
«Холодний Яр» (1845):
По якому правдивому
Святому закону
І землею, всім даною,
І сердешним людом
Торгуєте?..
Колись Драгоманов заявляв, що подібні погляди в Шевченка явилися «більш самі по собі, без покажчиків»: для Драгоманова це було логічно, бо він, як відомо, рішуче заперечував систематичність Шевченкового світогляду. Звичайно, можна не погоджуватися з Ф. Сірком (Вовком), що це вже ніби артикул певної політичної програми («Т. Шевченко і його думки про громадське життя», 81), але ж найкраще це тлумачити, як поетичний, ідеологічно-виразний відгук на певні політичні постулати. І ці постулати були близькі петрашевцям.
Так, напр., передає агент думку Петрашевського:
«Освобождение крестьян с землею, которая обрабатывалась ими (для себя), без всякого вознаграждения за нее помещикам – вот, по мнению Петрашевського, самое простое и справедливое решение…» («Голос минувшего», 1913, 8, 67).
Вище ми цитували статтю «Нивеллеры» з Словаря, де так само піднесено питання, що «земли… должны поступить в общее владение». У всіх петрашевців ми бачимо рішучий протест проти кріпацтва, і всі вони мріяли про ті часи, коли
«не будет больше рабов, порою потрясающих самое твердое иго, не будет более нищих в вечной борьбе с обществом, отказывающим им в насущном хлебе, не будет пролетариев, не будет отверженцев».
Я міг би навести значно більше цих паралелів до Шевченкових поезій 1843 – 1847 рр. (і пізніших часів). Але це, власне, не входить у моє завдання: я хотів прояснити лише основні, центральні лінії у Шевченковому світогляді на тлі революційних настроїв російської різночинської інтелігенції в [18]40-х роках, згрупованої в гуртках Петрашевського, і констатувати їх певний ідейний паралелізм, певну спорідненість. Шевченко був на рівні цих настроїв, лише інколи повторюючи націоналістичні ремінісценції.
Примітки
Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 119 – 124.