2. Петрашевці серед знайомих Шевченка

Олександр Дорошкевич

Насамперед з’ясую відносини між Шевченком і окремими петрашевцями, не повторюючи того, що констатував у попередній статті.

Перше слово про самого Михайла Буташевича-Петрашевського. Ми не маємо поки що підстав до того твердження, що Петрашевський особисто знав Шевченка (поет виїхав зовсім з Петербургу, як гадають, 23-24 березня 1845). Але що він пильно стежив за Шевченковою діяльністю, зокрема за Кирило-Методіївським процесом, у цьому сумнівів бути не може (до речі, батько Петрашевського родом з Полтавщини – чи не тим він сам аж надто Україною цікавиться?). Певна річ, тут позначався політичний діяч і організатор, що мусить же зважувати всі корисні для себе події.

Я дозволю собі навести цитати з справжнього слідства над петрашевцями в кол. «III отделении» (тепер зберігається в Центроарху РСФРР). Це слідство скупчено в трьох великих томах, з них перший за таким заголовком: «Наблюдение за злонамеренными действиями тит. сов. Буташевича-Петрашевского и открытие общества злоумышленников».

Таємний агент Антонеллі детально переказує урядовцеві мін. внутр. справ Ліпранді свої розмови з Петрашевським. І от одна з таких розмов про Шевченка, ніде ще, здається, повно не цитована (с. 52 зв. – 53, донесение № 5) [є згадки про це в праці В. Семевського – М. В. Буташевич-Петрашевский. «Голос минувшего», 1913, № 6, с. 51]:

В рассказе о происшествиях в Киевском университете, в котором был замешан Шевченко, Петрашевский сказал: что «заговор этот был открыт студентом Петровым, принятым ныне на службу в 3-е отделение, и что это случилось таким образом: некоторые из студентов, замешанные в это дело, однажды проговорились при Петрове так ясно, что невинно (? О. Д.) поставлены были в положение совершенно открывшись ему принять его в свое общество или уничтожить его.

Они по непростительной неосмотрительности решились на первое и тем предали самих себя [скрізь підкреслено в оригіналі; пунктуація без змін, правопис сучасний], но со всем тем, когда их замыслы были открыты, они и тогда бы вышли из воды сухи, если бы помянутый Петров не выпросил у одного из них, под своё сохранение, бумаги, принадлежащие обществу. Эти-то бумаги и список всех участвовавших лиц, находившиеся между ними, и погубил их.

Неуспеху (sic! О. Д.) этого предприятия было то, что некто Яшвиль, участвовавший также в нем, женился на девушке из очень хорошей и богатой фамилии, а в посаженные отцы выбрал Шевченко (простого мещанина) и тем вооружили против себя и против своих многочисленную родню своей жены».

Петрашевский присовокупил к сему, что «несмотря на неудачу помянутого предприятия, оно все-таки пустило корни в Малороссии, ему много способствовали сочинения Шевченки, которые разошлись в том краю во множестве и были причиною сильного волнения умов, вследствие которого и теперь Малороссия находится в брожении». Про участь Шевченки (53 зв.) Петрашевский говорил, что он был сослан на Аландские острова на каторгу и там был убит ударом в голову прикладом ружья, который нанесен ему одним солдатом вероятно по приказанию высшего начальства».

Можемо не надавати значення тому, що агент так безсовісно переплутав дієвих осіб (Петров і Юзефович, Яшвіль і Куліш) і навіть дати: уже цією послідовністю помилок він доводить, що дійсно щось подібне чув від самого Петрашевського, хоч на допиті Петрашевський це й заперечував.

Між іншим, надії Петрашевського на Україну не раз фігурують у цих агентурних звітах (див., напр.. стор. 54 зв. ). Агент 1 березня 1819 р. («донесение» № 7) переконується, що

«связи Петрашевского огромны и не ограничиваются одним только Санкт-Петербургом, а напротив, находятся во всех концах России. Доказательством того служат: знание им всех подробностей происшествий в Киевском университете; уверенность. с которой он говорит, что вся Малороссия находится в брожении; собственное его признание, что он принадлежит к Харьковскому обществу, которое по его словам существует и до сих пор»…

Що це за «Харьковское общество», що існувало поруч з Київським братством? Важко поки що дати на це питання певну відповідь, якщо, звичайно, сам Антонеллі тут чого-небудь не перекрутив. Можна тільки висловити здогад, що Петрашевський покладає якусь надію на Харків через людей типу М. Головка. Аджеж ми знаємо, що саме Головко, прихований однодумець Петрашевського, закінчив Харківський університет р. 1845, під час найбільшого розквіту там українського романтичного руху. Та поруч з авреолею організатора українського романтичного руху (через такі видання, як «Украинский альманах», «Утренняя звезда», «Сніп», «Молодик», «Запорожская старина», «Южный русский сборник») тодішній Харків був обізнаний і з утопійним соціалізмом. Харківський університет здавна мав славу ліберального, а постійні його зв’язки з Західною Європою дозволяли нотувати всі останні новини соціально-політичної думки, що їх висунула буржуазія під час свого економічного й політичного зросту.

Костомаров у своїй Автобіографії свідчить це про другу половину [18]30-х рр.:

«1835 рік знаменитий був в історії Харківського університету: у йому почувалося якесь оновлення. Свіжі, молоді сили, нові люди, що повернулися з-за кордону, куди їх надіслав міністр для закінчення освіти, посіли різні катедри».

А дослідник революційного руху на Україні М. Яворський, переказує з архівних документів про цікавий факт: р. 1836 жандармський трус виявив у професора політичної економії Т. Ф. Степанова і студента С. Пеша «книгу, содержащую весьма вредное учение Сен-Симона» [Нариси з історії революційної боротьби на Україні, вип. І (1927) с. 148. Ці традиції тяглись і в [18]50-х рр. Пор. статтю Вас. Краснова «Пасквільний комітет». «Черв. шл.», 1924]. Отже цілком можливо, що саме ці традиції харківського утопійного соціалізму через українців типу Головка (про долю його я кажу в статті «Петербурзьке оточення молодого Шевченка») і мав на увазі Петрашевський у розмові з Антонеллі. В усякому разі знаменне єсть те, що р. 1849 Петрашевський не забув поіменувати двох найвидатніших центрів української політичної конспірації.

Цікаво, що знайшовся серед петрашевців і справжній наш земляк (крім Момбеллі), з усіма «об’єктивними» ознаками українського походження: 16 квітня 1849 р. агент бачив у Петрашевського «одного малороссиянина, которого агент часто встречал в Hôtel du Nord и всегда пьющим водку» (с. 159). Ці обвинувачення Петрашевського в «шевченкофільстві», як відомо, своє враження справили, і Ліпранді в офіційній записці до Комісії згадує за «Малороссию», «где умы предполагались находящимися уже в брожении от семян, брошенных сочинениями Шевченки и т. д.».

Ми далі розглядатимемо окремі ідеї петербурзьких фур’єристів, що були рідні й Шевченкові, становлячи певний паралелізм у його творчості. Тепер тільки ще раз підкреслимо оцей безсумнівний, пильний інтерес російського фур’єриста до українського поета, і то не тільки до його політичного процесу, але й до його політичних творів («сочинения Шевченка»).

Цілком можливо, що одним з інформаторів тут був поручник Московського полка Микола Момбеллі, безперечно добре знайомий з Шевченком. Момбеллі, чернігівський дворянин, був родом з України: народився 1823 р. в м. Новозибкові, а батько доживав віку в м. Козельці. Момбеллі за офіційними відомостями ввійшов до гуртка Петрашевського восени 1848 р. [В. Лейкина. – Петрашевцы. М., 1924, с. 121. Коротеньку біографію його див. у кн. П. Щоголева – Петрашевцы, т. III (1928), с. 352], але революційну роботу провадив і значно раніше: про це говорить його щоденник 1847 р., а також спроби організації знайомих йому офіцерів 1846 р.

Момбеллі дав нам про себе найцінніші відомості в своєму щоденникові (з травня 1847 року), який зберігся тільки в тих уривках, що їх подав В. І. Семевський у своїй статті «Кирилло-Мефодиевское общество». Оригінал цього щоденника, очевидно, був у Семевського, але його тепер немає в офіційних справах про петрашевців в архіві кол. «III отделения»; можливо, що він пізніше десь знайдеться [повний текст: «Голос минувшего», 1918, Ч. 10-12. Мої спроби знайти оригінал його по ленінградських і московських рукописних сховищах, а також через проф. М. Цявловського в архіві «Голоса минувшего» поки що не дали наслідків: ніхто не може вказати його сліду]. От у цьому щоденникові є надзвичайно цікаві абзаци про Шевченка, які свідчать, що Момбеллі був добре знайомий з нашим поетом.

«Года два тому назад, – записує він, – я встречал Шевченку у Гребенки. Шевченко всегда высказывал сильную привязанность к своей родине Малороссии и нерасположение к России. Все малороссийское его веселило и приводило в восторг. Мотив или песня малороссийская вызывали слезу из глаз патриота. Он среднего роста, широкоплеч и вообще крепкого, сильного сложения, в талии широк по особому сложению костей, но отнюдь не толст; лицо круглое, борода и усы всегда выбриты, бакенбарды же (? О. Д.) кругом окаймляющие все лицо: волосы выстрижены по-казацки, но зачесаны назад; он не брюнет и не блондин, но ближе к брюнету, не только по волосам, но и по цвету красноватой кожи; черти лица обыкновенные; приемы и общее выражение физиономии выказывали отвагу; небольшие глаза блистали энергией» [Згадана стаття, с. 112, примітка].

Я навмисне навів цю важливу цитату без змін, щоб зробити з неї важливі для моєї теми висновки. Перше: «Года два тому назад», тобто на початку 1845 року зустрічався Момбеллі з Шевченком, або ще інакше – в час між весною 1844 р. (час повернення Шевченка до Петербургу) і до 24 березня 1845 (вірогідна дата виїзду на Україну). Друге: Момбеллі часто зустрічався з Шевченком, принаймні, не раз і не два, бо за раптовим враженням ніяк не можна так детально описати зовнішності людини, помітивши навіть, чи вона «всегда» поголена. Нарешті третє: Момбеллі шукав Шевченка у Гребінки, де був один із центрів української колонії в Петербурзі.

Трохи дивує таке знайомство петрашевця Момбеллі з Гребінкою, але ж ми зовсім не знаємо мети та умов цього відвідування; тут, мабуть, в основі лежала національна близькість на чужині, оті от «земляцькі інтереси», що ми їх констатували для Гребінчиного гуртка. На одній із наступних вечірок і міг зустрітися З Шевченком Момбеллі (регулярніші сходини в Гребінки, як ми вже зазначали в другій статті, припинились у рік Гребінчиного одруження – 1844, але, як свідчить П. Плетньов, спорадично збиралася літературна братія в його й пізніше, правда – іншого складу).

Ми не знаємо про зв’язки Момбеллі з гуртком Петрашевського саме в часи побачення його з Шевченком (1844 – 1845), але a priori, разом з усіма іншими даними, можемо передбачати, поки що гіпотетично, цей зв’язок. Серед інших цікавих фактів звертають на себе увагу два. Перший: Момбеллі старанно стежить у своєму щоденникові, як і Петрашевський, за процесом братчиків 1847 р. Я дозволю собі тут виписати всі абзаци, що їх подає В. Семевський [«Голос минувшего», 1918 р., с. 148 – 149]:

«В настоящее время в Петербурге все шепчутся и говорят по секрету, с видом таинственности, об открытом и схваченном правительством обществе будто бы славянофилов. Говорят чрезвычайно различно. Невозможно отгадать, чей рассказ справедливее. Все рассказы согласны только в одном: несколько человек умных, истинно благородных, образованных и ученых привезено в Петербург и брошено в тайные темницы, ни для кого недоступные. Все повторяют согласно, что Шевченко, Кулиш и Костомаров находятся в числе несчастных».

Упомянув о том, что Шевченко, окончивший курс в Академии Художеств, хотя и «не первоклассный артист, но в его рисунках и картинах, по большей части небрежно набросанных, проблескивает талант», что он издавал в Петербурге живописный журнал, называвшийся «Живописною Украйною», и что «на поприще художеств он не пользовался известностью», Момбелли продолжает:

«Он гораздо счастливее относительно литературы. Малороссия считала его в числе своих любимых поэтов, которых так немного… Почти все его произведения писаны на чистом малороссийском языке… Малороссияне говорят, что Шевченко – истинный поэт, поэт с чувством, поэт с воодушевлением».

Сообщив о прежних встречах своих с Шевченком у писателя Гребенки и описав наружность поета, Момбелли сообщает слухи о причинах ареста Шевченка и его товарищей:

«Никто не знает плана малороссийских патриотов. какую они имели цель; но говорят об этом различно. Одни говорят, будто бы они хотели возбудить Малороссию к восстанию, провозглашению гетманщины и к совершенному отделению от России.

Другие говорят, будто бы они, хотя и составили проект о восстановлении гетманщины, но привести свой план» (в исполнение) «хотели не иначе как с разрешения императора, и ему-то на рассмотрение предполагали представить свой проект управления Малороссии».

Третьи говорят, что ни замыслов. ни заговора решительно никаких не было, и что вся эта история не больше, как сочинение киевского генерал-губернатора Бибикова, который за своє сочинение надеялся получить какую-нибудь награду и, вероятно, получил».

Момбелли сообщает, что о самом открытии «заговора» рассказывают различно. Так, говорят, что Шевченко «написал на малороссийском языке в стихах воззвание к малороссиянам».

(Один экземпляр этого воззвания, за своєю подписью, он будто бы отдал какому-то французу Лесажу «с тем чтобы тот напечатал его в большом количестве экземпляров в Лейпциге, для раздачи народу». На границе воззвание было будто бы найдено в вещах Лесажа, и велено было арестовать Шевченка, но, предупрежденный Лесажем, он скрылся и бежал в Галицию, где был уже схвачен при помощи австрийской полиции и привезен в Петербург в крепость).

«Некоторые говорят, – продолжает Момбелли, – что, посредством тайной полиции, правительство и прежде знало о существовании заговора… Еще говорят. будто бы австрийское правительство прислало бумагу к русскому, в котором сообщает, что чиновник русский, с видом от правительства, разъезжает по австрийским землям и распространяет между австрийскими славянами мысли, неприязненные правительству».

«Приверженцы деспотизма, т. е. настоящего порядка в России, – продолжает Момбелли, – и все проникнутые страхом, так называемые осторожные или иначе, благоразумные, величают замысел этот глупым безрассудством»…

Момбелли замечает но этому поводу, что у нас осуждают тех, «которые надеются на переворот в России, на лучший порядок вещей… которые имеют дерзость отступать от глупых приличий света, не вполне подчиняться силе, – вообще всех тех, которые имеют несчастье выходить из общего уровня в чем-либо, исключая рабской преданности и усердия к престолу.

Некоторые называют поступки Шевченко безрассудством, признаком помешательства, потому собственно, что план его находят несбыточным, просто нелепым. Малороссияне же, более знакомые с условиями местности, – продолжает Момбелли, – даже сильно не одобряющие поступка Шевченки уже потому, что он не удался, признают его план совсем не так нелепым, как может казаться с первого взгляда». Они говорят, что «стоит только расшевелить» их земляков, «так уж трудно будет успокоить их, пока не доберутся до своего, не исполнят, что затеяли».

[Майже цими ж словами цю думку Момбеллі формулюють «Еженедельные записки по делам секр. следственной комиссии для государя наследника цесаревича» (Центро-арх. у Москві): «Основываясь на этих соображениях, сыны Малороссии говорят, что стоит только расшевелить лентяев, так уже трудно будет успокоит их, пока не доберутся до своего и исполнят, что затеяли..»]

Варто проаналізувати цю цитату уважніше. Перше, що ми тут бачимо: Момбеллі виразно стоїть на революційній позиції всупереч поміркованому Петрашевському. Він твердо орієнтується на повстання революційної України під проводом різночинської інтелігенції, законспірованої в товариства, проти царської Росії, при чому він з симпатією згадує проект «совершенного отделения от России».

Друге: з усієї групи братчиків (а він згадує Куліша і Костомарова) Момбеллі вирізняє лише Шевченка, як єдино можливого проводиря й організатора повстання на Україні. Момбеллі цілком вірно характеризує Шевченкову поезію і переказує найважливіші факти з його життя: в устах радикального різночинця це є безсумнівні докази, що саме Шевченко зі своєю революційною поезією («воззвание к малороссиянам») і особистим героїзмом зміг би стати на чолі повстання.

Нарешті третє: Момбеллі ясно тлумачить братчиків, як своїх спільників, і всуває район їхньої революційної діяльності в загальний план лівих петрашевців:

«С восстанием же Малороссии зашевелился бы и Дон, давно уже недовольный мерами правительства. Поляки тоже воспользовались бы случаем. Следовательно, весь юг и запад России взялись бы за оружие».

Коли ми згадаємо, що серед петрашевців якраз були «представники» «окраїн» – Естонії (Тимковський), Сибіру (Чорносвітов), Польщі (Ястрембський) і нарешті України (Момбеллі), то погодимось із цією моєю думкою, як і з тим, що Момбеллі значно раніше осені 1848 р. вступив у коло впливів Петрашевського. Погодимось, що тут міг бути не лише випадковий паралелізм у революційній роботі Момбеллі і Шевченка, але й якийсь ближчий зв’язок.

Другий факт, на який ми хотіли звернути увагу, – це спільність деяких думок нашого земляка Момбеллі і Шевченкового тодішнього світогляду. Знов таки: певної мови про впливи тут бути не може, а я хочу довести лише ідеологічний консонанс поета з думками видатного петрашевця.

Отже дві думки: 1) рішучий протест Момбеллі проти військової служби і проти деспотизму [Уривки з щоденника, що наведено в тексті офіційного слідства: «Общество пропаганды в 1849 г.». Издание Э. Л. Каспровича, 1875, с. 65 – 66]; 2) проти соціального неравенства – панування багатих і поневірення бідних, проти кріпацтва [Там же, с. 67. А також «донесение агента» в згаданій офіційній справі. Синтетичне зведення всіх відомостів у доповіді генерал-авдоріяту див. у Щоголева, III, с. 72 – 88].

Особливо цікаво зазначити, що Момбеллі мав різкі антидинастичні погляди, як і Шевченко в тих роках. На допиті він ствердив, що називав царя «богдиханом», а слідча комісія (III, с. 415) так його атестує:

«Момбелли, по собственному его выражению, был одним из самых гнусных либералов, и такое вредное направление его ума доказывается, кроме описанного преступного его замысла, найденными у него разными рукописными сочинениями, в которых изложены демагогические мысли в отношении России и в высшей степени дерзкие отзывы о священной особе вашего импер. величества».

Серед паперів Момбеллі, крім його щоденника і окремих нотаток, ще знайшли відомі вірші Міцкевича – «Do przyjaciól moskali», з перекладом їх.

[Ось оригінал і переклад однієї строфи]:

Gdzieś wy teraz? Szlachetna szyja Rylejewa,

Którąm, jak brantią, ściskał, carskiemu wyroki

Wici, do hańbiącego przywiązana drzewa…

Klątwa ludom, co swoje mordują proroki!

Где вы теперь? И ты благородный Рылеев,

Которого я братски обнимал, – висишь.

Царским указом привязанный к позорному столбу;

Проклятие терзающим своих святых пророков.

Знаючи, яке значення для політичного виховання Шевченка мали Міцкевичеві твори, ми не можемо обминути і цієї спільної риси між нашим поетом і Момбеллі [Див. Колесса. – Шевченко і Міцкевич (ЗНТШ, т. III, с. 108 – 109)].

Таким чином мотиви національні й соціальні могли сприяти ближчому знайомству видатного петрашевця з славним українським поетом.

До кола російських фур’єристів треба зарахувати ще й маловідому постать Романа Штрандмана. Серед поетових паперів, що забрано було під час трусу, знайшовся й лист якогось Штрандмана з 14 грудня (1845 р.), в Яготині писаний. Цього листа вперше було надруковано 1925 р. в «Україні». Тут читаємо:

«Необыкновенные вещи, просто чудеса на свете делаются. Вообрази, Тарас Григорьевич, носятся слухи, что я еду в Петербург, а сам я о том сведущ столько, как и вы, бачуть даже, что еду не далее, как в субботу… Впрочем, вероятно, в Ковалевке будут говорить о том обстоятельнее и внятнее. Приезжай, бога ради, в Яго- тин хоть на денек, как-то больно расстаться не простясь, при том кто знает, когда свидимся?

Хотелось бы много побеседовать с вами – удалый поэт, добрый дружище, остатний из козаков».

З цього листа можна зробити такі висновки: 1) Штрандман сильно приятелював з Шевченком; 2) Штрандман з України їде до Петербургу, і можна думати, що він туди повертається ніби до домівки, бо зовсім не мотивує в листі цього свого наміру; 3) Штрандман гаразд української мови не знає: слово бачуть, підкреслене в оригіналі, зовсім стоїть не до речі .

На запит у «III отделении» 21 квітня Шевченко відповів:

С Штрандманом я познакомился в Яготине у князя Репнина; он был там домашним учителем, а теперь не знаю, где он. Почему он называет меня «остатним из козаков», не знаю [Збірник пам’яті Тараса Шевченка. К., 1915, с. 167].

З приводу цієї Шевченкової відповіді Мих. Новицький каже, що вона подає неправдиві факти: «такого учителя в Яготині не було» [Див. його рецензію на Щуратову розвідку: ЗІФВ, кн. II – III, с. 229]. Проте, якийсь Штрандман у Яготині жив при кінці 1845 р., очевидно – лише гість, а не постійний мешканець, і це зовсім не суперечить твердженням тодішніх мемуаристів (Селецький). 1 очевидно, з якихось серйозних мотивів Шевченко не хотів давати детальних за нього інформацій. Правда, можна думати, що мотиви тут загально-етичні: поет боявся втягти в справу ще одну людину. Але ж це міркування не зашкодило йому виявити псевдонім Афанасьєва і точно вказати Забілину адресу (Черниговской губернии Борзенского уезда»). Між становищем Штрандмана і становищем поміщика Забіли полягала, очевидно, якась одмітна, істотна різниця (соціальна верства, рівень політичної скомпрометованості, особисте ставлення Шевченкове тощо), і ця різниця примусила поета бути надто стриманим і обережним на інформації.

Хто ж був цей Штрандман? Він не фігурує в жодних Шевченкових і до нього писаних листах, раніше відомих і недавно опублікованих. З нього можна гадати, що він становив якесь окреме поетове оточення. Тим часом з відомих нам документів ми знаємо лише одного Штрандмана – члена ранніх збірок у Петрашевського, співробітника його видань і журналу «Отечественные записки». Дослідники, що переказали нам це ім’я з архівних джерел, тепер ще не цілком опублікованих, дають такі неясні його ініціали: Ром. Ром., або й просто Р. Р. Я можу тепер подати точніші відомості про Штрандмана на підставі ч. III «Дела» про Петрашевського в кол. арх. «3-го отделения». Компонуючи «список лиц, заключенных в С.-Петербургскую крепость», урядовці на с. 102 зв. зазначають:

15. Штрандман Роман Романович, секретарь Вольного экономического общества. Жительство имеет на Вас. острове, в 14 линии, в своем доме.

Резолюция: «Арестован 3-го августа по распоряжению секретной следственной комиссии. 11 того-же числа освобожден из-под ареста» [У виданні Щоголева, т. III, с. 361, у розділі «Список лиц, привлекавшихся к допросу следственной комиссией, но не подвергшихся взысканиям» читаємо: «49. Штрандман, Роман Романов., 26 л., не окон. курса уч. прав. и унив., литератор, секретарь Вольно-Экон. О-ва»].

Отже Штрандман – Роман Романович. Його допитували (з інших джерел – 4-го серпня) і зараз же випустили, хоч дехто з арештованих виразні зізнання давав проти Штрандмана: Штрандман 1838 р. вступив до Петербурзького університету, але через хворобу і родинні обставини його не скінчив [В офіційному виданні «Имп. С.-Петербургский уннверситет в течение первых пятидесяти лет существования» (Спб., 1870) ми серед тих, що скінчили університет, Романа Штрандмана не зустріли. Є Штрандман Володимир (закінчив 1845 р.). Валеріан Майков закінчив університет 1842 р., отже рр. 1838 – 1842 і були тими роками, коли Штрандман почав приятелювання з Майковим].

Ще в університеті він приятелював з талановитим критиком Валеріаном Майковим, який рано помер (1847), а через нього – і з усією родиною Майкових. Відомо, що в сезоні 1845-46 рр. він одвідував Петрашевського, де його бачив відомий сатирик Салтиков. Це ж саме свідчив на допиті й арештований Барановський:

«… Весною 1846 г. быв приглашен Петрашевским к Штрандману, он, Барановский, видел там Кайданова, Есакова. Плещеева, Салтыкова и Вал. Майкова…» (з «Дела» про петрашевців).

Є звістка, що вже 1846 р. Штрандман, як і В. Майков. припинив одвідування Петрашевського через «різкість думок його». Згодом, крім служби в «Вольном экономическом обществе», Штрандман брав участь у журналі «Отечественные записки», куди його, мабуть, зарекомендував В. Майков [про Штрандмана, як співробітника «Современника», згадує В. Белінський 22 Квітня 1847 р. у листі до Боткіна: «Белинский. Письма». Редакция Е. Ляцкого, III, 204, а також А. Никитенко в своїх «Записках и дневнике». 1, 368 – 369 (31.01.1847)]. Реабілітований підчас процесу петрашевців, Штрандман якось губиться і нагадує про себе лише в [18]60-х роках: в Пушкінському домі союзн. Академії наук збереглися його листи до Аполона га Леонида Майкових, звідки видно, що йому довелося багато лиха зазнати в житті.

[Ось лист його до Ап. Майкова з 11-го лютого 1868: «Позволь принести тебе изъявление глубокой благодарности за твое гостеприимство. Помимо материального довольства, оно исцелило меня нравственно, вызвало к новой жизни. После страшной жизни «в углах» увидеть строй и спокойствие семейства – много значит для человека, который еще сохранил воспоминания светлого прошедшего. После постоянных корчей, судорог, угара и полузамерзания, прожить неделю в нормальной температуре – достаточно было, чтобы отошли мой застуженные суставы, но вместе с тем оттаяло замороженное всякими невзгодами сердце, проснулся притупевший ум. Не брось же на распутьи человека, которого вся жизнь принадлежит тебе и детям твоим. Пристрой меня, горемыку, куда бы то ни было, писцом, сторожем, чем угодно, только не хожатаем по канату; рекомендации твоей не уроню».]

Щодо участі Штрандманової в гуртку Петрашевського, то хоч слідча комісія цього й не довела, проте ми можемо вважати її за безсумнівну для ранньої, початкової доби в історії фур’єристської пропаганди. Тут можна спинити увагу на двох фактах: 1) участь його у виданні «Словаря» і 2) участь у соціалістичній бібліотеці. Як відомо, «Карманный словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка» – це є приховане агітаційне видання петрашевців. Детально ми його розглядатимемо згодом, а тепер поки що скажемо, що Штрандман брав участь у цьому виданні.

Треба сказати, що «Словаря» вийшло два випуски: перший (стор. 1 – 176) – 5 квітня 1845 р. і другий (стор. 177 – 324 + XVII) – у квітні 1846 р. Формально за його видавця вважався капітан Н. С. Кириллов, але фактично справу переводив Петрашевський з двома найближчими співробітниками Вал. Майковим і Ром. Штрандманом. Семевський, автор фундаментального досліду про петрашевців, вагаються щодо редакції першого випуска «Словаря», схиляючись більше до першенства Вал. Майкова. Але щодо Штрандмана, то Семевський просто називає його «другим сотрудником», і про це сам Штрандман заявив слідчій комісії, відповідаючи на запитання, чому він одвідував Петрашевського: «Петрашевскнй принимал деятельное участие в издании капитана Кириллова «Словарь иностранных слов…», в составлении которого и я участвовал» [В. Семевский, М. В. – Буташевич-Петрашевский и петрашевцы. Ч. 1 (1922), с. 64 – 65]. Цікаво, що сам Штрандман не зазначає випуску, в якому він співробітничав; отже можна думати, що ця його заява стосується до обох випусків; та й на початку 1846 р., коли друкувався словник, Штрандман ще відвідував Петрашевського (див. вище).

Нарешті, друга справа – то бібліотека. 1845 р. Петрашевський запропонував деяким своїм знайомим виписувати на спільні гроші чужоземні книги і таким чином скласти товариську бібліотеку. Обговорював цю справу й Штрандман; він на слідстві заявив, що весною 1846 р. у нього на квартирі відбулася спеціальна нарада. Збереглися списки деяких книжок із цієї бібліотеки – тут майже виключно твори Фур’є, Сен-Сімона, Консідерана, Прудона та інших соціалістів тієї доби. Штрандман, виходить, пильно стежив за розвитком соціалістичної думки на Заході.

І от повстає надзвичайно важливе для нас питання: в яких відносинах був Роман Романович Штрандман, ранній петрашевець, пильний читач соціалістичної літератури і співробітник соціалістичного «Словаря», з Тарасом Шевченком? Вище ми навели відповідні документи, які можуть кинути світло на це питання. Певна річ, не можна вірити Шевченкові, який перед жандармським трибуналом заявляє: «с Штрандманом я познакомился в Яготине». Але що він добре був знайомий з Штрандманом, про це говорить тон листа Штрандманового до Шевченка, отже можна передбачати й ближчий між ними зв’язок.

Штрандман, як ми вже підкреслили, був у приятельських стосунках з досить радикальною родиною Майкових. Ця родина, безперечно, була зачеплена пропагандою фур’єристів: аджеж Валеріян Майков писав статті для І випуску «Карманного словаря иностранных слов» (у цих статтях, як і в усій критичній діяльності В. Майкова, немає виразного співчуття ідеям утопійного соціалізму, але є прекрасне з ними обізнання) [Новий перегляд цього питання див. у книзі С. Щукіна. – В. Г. Белинский и социализм. М., 1929]. Аполон Майков відвідував збори Петрашевського р. 1847 і був на допиті, досить докладно про те переказуючи в своєму відомому листі до Вісковатова [П. Щеголев. – Петрашевцы. Т. І, с. 20 – 26]. Ми не знаємо точно, чи був Шевченко знайомий з родиною Майнових у [18]40-х рр., але багато шансів за те: і Штрандманова приязнь, і прихильні відзиви В. Майкова про українську літературу, і написаний р. 1860 вірш А. Майкова про Шевченка [пор. нотатку П. Филиповича в ЗІФВ, т. 2-3, с. 196 – 198]. Коли б це можна було довести, то в руках дослідника була б ще одна певна ілюстрація до теми про петербурзьке оточення Т. Шевченка.

Далеко певніші відомості про Ол. Плещеєва, відомого поета й участника фур’єристських сходин, приятеля згаданого А. Майкова. Плещеєв бував на п’ятницях Петрашевського, у С. Ф. Дурова і відомий особливо тим, що перший привіз з Москви копію знаменитого листа Белінського до Гоголя. Як згадує П. Семенов-Тяньшанський,

«кружок даже наших близких знакомых был во время посещения нами университета не исключительно студенческий, а состоял из молодой, уже закончившей высшее образование интеллигенции того времени.

К нему принадлежали не только некоторые молодые ученые, но и начинавшие литературную деятельность молодые литераторы, как например, лицейские товарищи Данилевского – Салтыков (Щедрин) и Мей, Ф. М. Достоевский, Дм. В. Григорович, Ал. Ник. Плещеев, Аполлон и Валериан Майковы и др. Посещали мы друг друга не особенно часто, но главным местом и временем нашего общения были определенные дни (пятницы), в которые мы собирались у одного из лицейских товарищей брата Данилевского – Михаила Васильевича Буташевича-Петрашевского.

Там мы и перезнакомились с кружком петербургской интеллигентной молодежи того времени, в среде которой я более других знал из пострадавших в истории Петрашевского – Спешнева, двух Дебу, Дурова, Пальма, Кашкина и избегших их участи – Д. В. Григоровича, А. М. Жемчужникова, двух Майковых, Е. И. Ламанского, Беклемишева, двух Мордвиновых, Владимира Милютина, Панаева и др.» [Мемуары П. П. Семенова-Тяньшанского – Т. І. «Детство и юность», Пг., 1917. Цитую за Щоголевим, op. cit., т. 1, с. 45. Цікаво, що р. 1854 Семенов, відвідавши Новопетровський форт, бачився й з Шевченко. Пор. Листування, с. 77 – 78 і 623 – 624].

Таким чином молодий Плещеєв, що почав друкуватися 1844 р., з одного боку обертався в літературних гуртках радикальної молоді, а з другого – відвідував збори Петрашевського. Точно невідомо, чи познайомився Шевченко з Плещеєвим саме тоді, в [18]40-х рр., але можна пристати на думку акад. С. Єфремова [Шевченко. Листування, с. XIX] і проф. П. Филиповича [«Життя й революція», 1929, кн. 3, с. 151 – 154; Листування, с. 619 – 620], які ладні розв’язати це питання позитивно.

Цей висновок логічно випливав би з аналізи того оточення, серед якого обертались Шевченко і Плещеєв у рр. 1843 – 1845. Може Плещеєв, коли ми визнаємо цю гіпотезу, і не стане за «посереднє кільце» між Шевченком і фур’єристами, висловлюючись терміном акад. С. Єфремова, проте цей факт ще раз ствердить нам уже констатоване джерело «соціалістичної науки» молодого Шевченка. Зустрічі Шевченка з Плещеєвнм на засланні й дружнє листування з ним (про це див. у згаданих статтях проф. П. Филиповича), переклади Плещеєва з Шевченка й близькі стосунки обох поетів у Петербурзі [між іншим, Шевченко познайомив Плещеєва з Марком Вовчком р. 1859, про що згодом згадує російський поет: «Когда-то я был вам представлен покойным Шевченкой по возвращении моем из Оренбургского края»… Твори Марка Вовчка, т. IV, с. 89 (1929)] – все це промовляє за глибшу ідейну їх спорідненість, не зважаючи на різну міру поетичного хисту.

Ми знаємо, що Плещеєв пильно беріг свої юнацькі традиції, і, наприклад, свій збірник 1858 р. присвятив «друзьям погибших юных лет». Отже цілком нормально було б припустити, що ці традиції «юных лет» Плещеєв переказував і Шевченкові під час дальших товариських зустрічей [Матеріали про Плещеєва зібрано в книзі В. Покровського, – Алексей Николаевич Плещеев. Его жизнь и сочинения. М., 1911]. «Надзвичайної ваги епізод обопільних зносин» цих поетів ще більше зміцнює попередню тезу про близькість Шевченка до радикально-соціалістичного крила російської різночинської молоді [18]40-х рр.

Ми не будемо тут повторювати наших міркувань про інші знайомства молодого Шевченка з окремими петрашевцями: і Данилевського, і Спешньова [Шевченко. Листування (1929), 338: запрошення Тургенева до Шевченка познайомитися з Спешньовим] Шевченко, очевидно, зустрів лише згодом, як і згодом почув він про трагічну смерть самовідданого, але незнайомого йому прихильника – Миколи Головка. Для нас досить усіх цих фактів. Найбільші скептики тепер визнають цей епізод незаперечної ваги: обізнання українського поета з найвидатнішою політичною конспірацією [18]40-х рр. – з гуртками петербурзьких фур’єристів. Звернімось тепер до питання, якими ж шляхами поширювався фур’єристський вплив на молодого поета.

Примітки

Подається за виданням: О. Дорошкевич . – Харків-Київ: Державне видавництво України, 1930 р., с. 102 – 115.