5

Тарас Шевченко

Тим часом Антін Карлович повернувся од своїх пацієнтів і, на» превелику радість, привіз зі собою любого мого віртуоза. Ми зустрілися з ним на вході в сад і приязно привіталися, наче найдавніші знайомі.

До нас вийшла Маріяна Якимівна й, нецеремонно взявши мене за руку, промовила:

– Ви мусите бути щира душа, коли полюбили нашого любого Тараса Федоровича. Від щирої душі вам дякую.

Я мовчки поцілував її в руку. Тим часом підійшов до нас Антін Карлович.

– Ось глянь, глянь, що наш гість виробляє! – промовила вона до чоловіка.

– Нічого, нічого, – говорив Антін Карлович, усміхаючись. – А чи не краще буде, коли ми підемо та побалакаємо з борщем. Як на вашу думку, Маріяно Якимівно?

– А й справді краще! Прошу покірно, панове! – промовила вона до нас, і ми пішли обідати.

А чи багато з вас є, панове, таких, щоб, маючи хоч одну кріпацьку душу, посадовили попліч себе кріпака, хоч би той кріпак був найбільший геній на світі? Певен я, що не знайдеться ні одного, окрім щиро-благородного Антона Карловича!

Тарас Федорович сидів між пустотливими Лізою й Наталею, і вони не давали йому, бідному, спокою за ввесь час обіду. Чудова, благородна рівність!. От би як треба людям жити поміж собою! Та що маєш діяти? Не можна! Між іншим почув я декілька французьких виразів, що висловили їх Тарас Федорович та гувернантка. Оцим до останку заполонив мене мій любий віртуоз.

По обіді ми, цебто чоловіки, рушили до Антона Карловича в хату покурити.

А що я не курив, і віртуоз мій теж ні, дак ми й пішли собі гуляти по саду, аж покіль не вийшли на невеличку прогалину, де стояв добрий стіжок свіжого сіна. Не встояв я проти такої могутньої спокуси. Скинувши краватку та сюртук, ліг я на пахуче сіно, а за мною, розуміється, й мій товариш теж. Щоб не подужала дрімота, повів я здалека розмову про двох дівчаток, що жили ніби за годованок у вельми поважаного Антона Карловича.

– Які любі, прехороші дітки! – промовив я.

– І, додайте, щасливі діти. Не тямлю я, що б із їх і було, коли б біля нашого розкішного села не було оцього хутора й цих добрих людей!

– А розкажіть мені, справді, що то воно за оригінальна мати, що виховує своїх дітей таким робом? Мені здається, що для дітей такого віку ніхто не спроможеться заступити матір.

– Отже Маріяна Якимівна спромоглася. Ось що. Софія Самійлівна, мати їхня по назвищу, великосвітова панія, а головна річ – красуня…. Красуня соромиться, коди її запитає хто про здоров’я її дітей. Це їй однаково, що сказати: «Як ви змарніли, Софіє Самійлівно!» А до того, як світова панія, вона після кожного бала (а їх у нас на рік буває три, переступного – й чотири) мусить віддавати візити своїм гостям. А гостей, ви самі бачили, скілько понаїздило. А от сімнадцятого вересня двічі стільки наїде, без огляду ні на яку догоду, через те, що тоді саме вона іменинниця. Поки повіддає візити, зирк – другий бал готується, далі третій… Отак рік і минає. А далі, коли вибереться час, треба й до Петербурга поїхати: «А то», каже, «між цими хахлами зовсім зачерствієш!» Самі міркуйте, чи до дітей їй при такому житті? І, на мою думку, вона нічого кращого й видумати б не змогла, як оддати їх до рук Маріяні Якимівні?

– Я з вами згоден, що вони зробили розумно, але чи гарно, це інша річ.

– Певне, тут серце матері заховалося під себелюбством світової красуні. Проте ж оце якось нещодавно я чув, згадувала вона про їх. Років через два хоче вона вирядити їх до Смольного інституту [47]. «В полтавському», каже, «поробляться вони ,хахлачками’».

– І то правда. Як же вона не побоялася віддати їх Маріяні Якимівні? Чи їй здавалося, що можна лиху запобігти, коли будуть із ними француженка-гувернантка та слуга-німкеня.

– Де там! Німкеня сама незабаром зробиться «хахлачкою», а про гувернантку нема чого й казати. Ось слухайте, що я вам скажу. Адольфіна Францівна забажала вчитися московської мови. От Маріяна Якимівна її й учить; але ж, замість московської мови, вивчила її по-українському. Софія Самійлівна трохи не посварилася через оце з Маріяною Якимівною. І знаєте, що ще: вона чудово співає деякі наші пісні. Проситимем її, хай заспіває нам хоч однієї.

– Неодмінно!

– Ось вони, ось вони! – почули ми недалечко дитячі голоси, і ледве встигли ми одягти сюртуки, як підбігли до нас Ліза й Наталя, та, вхопившися за поли сюртука Тараса Федоровича, потягли його в сад, промовляючи:

– Ходімо, ходімо! Неня просить вас грати.

Пройшовши кілька ступнів за артистом, побачив я Адольфіну Францівну, що прихилилася до дерева, і, підійшовши до неї, промовив якийсь комплімент по-вкраїнському; вона, трохи усміхаючись, зовсім несоромливо одповіла мені: «Спасибі!» Ми пішли слідком за дітьми, розмовляючи, наче близькі знайомі. Між іншим, як доказ свого знання української мови, гувернантка прочитала [48] мені два рядки:

Катерино, серце моє,

Лишенько з тобою…

І так любо, так виразно прочитала вона ці вірші, що, коли б я був не знав, що вона француженка, дак, не вагаючись, мав би її за мою щиру землячку.

Упадаючи біля m-lle Адольфіни по-«хахлацьки» на французький лад, ми трохи відстали від дітей та заарештованого артиста, а коли надійшли до будинку, наш артист на ганку грав уже українську пісню до танців, а Ліза та Наталя, перед ганком із попідійманими рученятами, наче плещучи, танцювали, промовляючи:

«Гоп-чук гречаники,

Гоп-чук печенії»…

Антін Карлович, сидячи на ганку, сердечно усміхався, а Маріяна Якимівна брала раз-по-раз дітей на руки й цілувала з найщирішою ніжністю матері. Віддалеки стояла німкеня-прислужниця й, розворушена жвавим мотивом пісні, ляскала пучками в такт.

Тільки простодушні щасливці можуть виявляти зі себе таку картину!

В саду, окрім хати Антона Карловича, була ще невеличка хатка з піддашшям, і, замість призьби, стояли навкруги гратчасті дерев’яні ослони, а перед хаткою стара липа; округ неї теж був ослін, тільки не дерев’яний, а дерновий. Хатка ця була майстерня, чи робітня Маріяни Якимівни. Тут сушила вона садовину, варила варення й готувала різні настійки та чудові наливки. А під липою відпочивала Маріяна Якимівна.

В оцю хатку на ціле літо виносили фортеп’ян, бо Маріяна Якимівна, дарма, що була вже у прозаїчному віку й піклувалась про наїдки та напитки, в душі була артистка й любила на дозвіллі забувати своє прозаїчне існування насущне й носитися у згуках, у небесних краях божественної фантазії.

Часто й довго, сидячи під липою, добрий Антін Карлович слухав холодні поетові думи практичні, курячи свою цигарку. Ніби сніг після проміння весняного сонця, німецька фантазія оживала, тухла в роті сигара, і старий молодів.

В оцю таємну хатку просила Маріяна Якимівна своїх гостей чаю пити.

Після чаю засвітили в хатці свічки. M-me Адольфіна, не відмагаючись, як те звичайно бува з гарними паннами, сіла за фортеп’ян, Тарас Федорович узявся за віолончель, й після кількох акордів, тихо, гарно, наче з неба, розтяглася одна з божественних сонат божественного Бетховена [49].

Ми зосталися під липою й, за ввесь час сонати, сиділи, притаївши духа; навіть жваві діти – й ті пригорнулись до Маріян Якимівни, затихли й, тільки усміхаючись, позирали одне на одного. Після сонати Бетховена програли з однаковим хистом іще дві сонаті Моцартові [50], потім деякі місця зі славутного «Реквієма» й, нарешті, зовсім несподівано:

«Ходить гарбуз по городу…. »

Діти біля Маріяни Якимівни закричали, а Антін Карлович пішов у хатку запалити цигарку. Тарас Федорович виробляв такі варіації на цей поспів на-пів веселий, напів сумний, що діти знов притулилися мовчки до колін Маріяни Якимівни, а в Антона Карловича знов погасла сигара.

Чи багато людей, що мають долю блискучу й розкішну, проводять свої довгі вечорі так нецеремонно, просто й разом так прекрасно, як ми, люди прості, сливе бідні, провели цей вечір незабутній? Певен я, що небагато. А виходить, що справді прекрасне й величчя духове не вимагає ніяких прикрас позлотистих або й золотих.

Скінчивши варіації, артисти наші повиходили з хатки до Маріяни Якимівни, щоб вона заграла їм що. Вона одмагалася. Ми й собі пристали до їх, але ж ніщо не помагало.

– Нехай – каже, – я вам завтра заграю, а то сьогодні це значитиме: після меду та – хрін. Ходімо краще гуляти. Он гляньте, вже й місяченько з-за дерев визирає. І з цими словами вона ввійшла в хатку, погасила свічки, причинила й замкнула двері, і всі ми, весело балакаючи, пішли любуватись, як визирає повний місяць з-за млинів та старої верби й вилискується в темній воді прозорій.

Я зовсім був зачарований і декораціями й цими простими, добрими людьми.

Довго ще гуляли ми по саду удвох із Тарасом Федоровичем, що прямо причарував мене до себе.

Він, як це звичайно було з довірливими людьми, розповів мені історію свого сумного дитячого віку, без ніякого з мого боку домагання, як це теж звичайно бува з письменною братією. Він через те розповів мені, що я з увагою, або краще мовити, з почуттям його слухав.

– Батька, – казав він, – я не пам’ятаю, й моя мати ніколи мені нічого про його не говорила. Хати в нас теж своєї не було, й ми, як у нас кажуть, жили в сусідах, цебто, переходили від одного чоловіка та до другого, аж поки я не почав ходити. Тоді вона, бо стала вже вільніша, хотіла була найнятися до кого на рік, але ж ніхто не хотів наймати її, не знаю через що: може, через мене, або що вона була така худа, та бліда..! Дак от, обійшовши марно всі села, найнялася вона, нарешті, до жида-шинкаря. Не можу вам сказати, скілько саме років служила вона в жида, знаю тільки, що я був чималий хлопець, як вона вмерла. А вмерла ж вона, скілько я згадаю, на сухоти. І, як тепер пам’ятаю, за кілька день до смерті прийшла вона до своєї хижки, або, краще мовити, стайні з худобою, лягла, та вже більш відтіля й не виходила. За кілька хвилин до смерті приніс я їй води в питуні [51]. Та вона не мала вже сили пити й балакати теж… Вона тільки поманила до себе рукою й, коли я нахилився до неї, ледве-ледве доторкнулася рукою до моєї голови, поцілувала мене, й дві сльози викотилися з її очей померклих. Потім вона тихо зітхнула й умерла.

Соцький поховав її за того карбованця, – що жид не додав їй за роботу. А я швендяв по селу, аж поки не пристав до валки старців. Між старцями був сліпий козак, чи бандурист, йому мене й нараяли, як скромного хлопця. От він і взяв мене, замість попереднього свого поводатаря.

А, знаєте, мені до вподоби було моє нове становище через те, що я мав хоч деякий, а все ж таки притулок. А ще більш до вподоби був мені сліпець, що я водив. Це був іще молодий чоловік і, пам’ятаю, сухорлявий, та з довгими пальцями. Особливо ж мені подобалось, коли він сам собі, перебираючи повагом на бандурі струни, тихенько співав:

«На морі синьому, на камені білому

Ясний сокіл квилить-проквиляє…»

Щось надзвичайне з’являлось моїй дитячій уяві у згуках та словах цієї сумовитої пісні.

От такий самий, як тепер, був у Д. бал, з тією тільки різницею, що тоді й старцям готували страву, а тепер уже не готують. От і ми з валками старців прийшли на обід. Сидимо ми ото собі під деревом, і, ждучи обіду, наладнав кобзу й заграв мій кобзарь. Народ так і оточив нас навкруги. От він виграває, а я дивлюсь набік, та й бачу: до нас пани з паннами. Народ, звісно, зараз розступився перед панами, і сама Софія Самійлівна підійшла до мене. Вона похльоскала мене по щоці й промовила: «Який гарненький!» І, обернувшись до панів, проказала: «Я неодмінно візьму його за пажа до себе!»

Так і сталося! Другого дня я був уже між челяддю. Та коли ж виявилося, не знаю через що, що я невдатний на пажа, дак мене почали вчити співати; я мав успіх. А потім стали вчити і грати, попереду на скрипці, а потім на віолончелі. От вам моя проста історія, – додав він та й замовк.

– Сумна, по правді кажучи, історія.

– Що ж діяти? Минуле моє справді сумне, але теперішнє таке безнадійне, таке безрадісне, що коли б не ці щирі люди, то я б не знав, що зі собою й робити.

– Не зневіряйтесь, мій друже, кохайтесь у свойому прекрасному мистецтві, і Господь заспокоїть вашу страждущу душу й пошле вашому терпінню щасливий кінець.

– Не знаю, чи знайде мій лист Михайла Івановича в Петербурзі?

– О, певне! Він нікуди не поїхав: це було б відомо..

– Та чи й можна ж сподіватись, що лист мій що-небудь удіє?

– Запевне. Я дуже добре знайомий із Михайлом Івановичем. Це предобра, що-найщиріша людина! Одно слово, це артист із дуже м’яким серцем! Ще ось що. Завтра я розлучуся з вами надовго а, може, й на завжди; але ви, й оці люди добрі, й оці години, що провів я вкупі з вами, такі дорогі мойому серцю, що для мене були б найкращим дарунком од вас хоч і коротесенькі листи. Прошу вас, пишіть до мене хоч деколи. А про наслідки вашого листу до Михайла Івановича неодмінно сповістіть мене. Завтра я дам вам свою адресу.

І він обіцяв мені вести свої записки й засилати їх що-місяця до мене, замість листів.

– Мені так приємно, – відповів він, – викладати вам свою душу, і ви з такою увагою слухаєте мене, що я й тоді в’являтиму собі, наче оповідаю вам особисто про мої враження.

В хаті Антона Карловича горіло ще світло, коли ми підійшли до неї, але руху вже не було ніякого. Вергілій мій так пильно хропів, що було чути аж за хатою. Незабаром і ми почали йому підтакувати.

Примітки

47. Смольний Інститут – виховний заклад для дівчат із привілейованих класів (доньок генералів, дворян, старших офіцерів) у Петербурзі.

48. себто, виголосила

49. Людвіг Бетховен – найбільший композитор XIX в. (1770 – 1827). Німець, автор славних сонат, урочистої служби (missa solemnis), опери «Фіделіо», музики до творів Шіллера, Гете й т. д.

50. Й. X. Моцарт (1756 – 1791) – славний німецький композитор, автор багатьох опер (першу написав, маючи 12 років), сонат (45), симфоній (49), духовних, творів (служб, ораторій – усіх 68) і т. д. Всіх творів Моцарта нараховують 625.

51. Питун – глиняна посудина до пиття води.