2

Тарас Шевченко

Не тут та й не до речі б було розмовляти тут широко про оцього чоловіколюбця-митця. Нехай це зробить хто з сили-силенної його учнів, хто краще од мене знає сі його великодушні діла на ниві мистецтва.

Я розказав Венеціанову все, що сам знав про мою знахідку, і прохав поради, що мені чинити далі, щоб довести свої заходи до бажаного кінця. Він – у таких справах людина практична – не обіцяв мені й не порадив нічого певного; тільки порадив запізнатися з хазяїном мого знайди і, наскільки буде спроможно, впливати на поліпшення його жорстокого побуту.

Я так і зробив. Не дожидаючись неділі, а другого дня, ще до схід сонця пішов я в Літній Сад. Овва, не було там мого приятеля; на другий день – – те ж само, на третій знов нема! Тоді я став на тому, щоб ждати, що скаже неділя.

В неділю вранці він прийшов. Питаю: чому його не було в Літньому саду? Одповів, що в їх розпочалася робота в Великому Театрі (тоді саме Кавос [42]) перероблював цей театр усередині), дак от із цієї причини й не можна йому більш навідуватися до Літнього саду.

І цю неділю провели ми вкупі з ним. Увечері, прощаючись, я спитався: як звати і прозивати його хазяїна, коли він буває дома, коли на роботі?

На другий день я зайшов до Великого театру й познайомився з хазяїном. Без міри вихваляв його трафарети й рисунки власного його компонування по стелях. Оцим то я й поклав міцні підвалини нашій знайомості.

Хазяїном мого приятеля був цеховий майстер живописного й малярського цеху: завжди було в його трійко, а інколи й більше замазурів – у демикотонових халатах; це його учні, а коли була потреба, він наймав поденно, а то й помісячно – одного або й десять костромських мужиків-малярів і склярів. Значить, у свойому цеху він не останній майстер, і по вмілості, і по грошві. Я помітив у його на стінах кілька гравюр Одрана й Вольпато, а на комоді кілька книжок, і поміж ними «Подорож Анахарсіса Молодшого» [43]. Це мене підбадьорило. Але ж, ледве я здалека натякнув йому про поліпшення побуту його демикотонових учнів, його здивувала така моя «дика» думка, і він почав мені доводити, що поліпшення ні до чого б більш не довело, хіба до власної погибелі їх.

На перший раз я не змагався, та й марно б було суперечити йому: люди матеріалістичні й нерозвинені, проживши свою вбогу молодість у бруді та в недолі, вилізши потім сяк-так на світ божий, не ймуть віри жодній теорії; до добробуту нема в них інших стежок, опріч тих, якими вони самі йшли; часто до таких грубіянських міркувань примішується ще більш грубіянське почуття: «коли мене не гладили по головці, так за що ж я гладитиму?»

Здається мені, що майстер живописного цеху не цурався отакого нелюдського почуття. Одначе перегодом мені поталанило вмовити його, щоб він не забороняв мойому, protege навідуватися до мене по святах і в будень, коли нема роботи, от, наприклад, зимою. Він хоч і згодився, але вважав це за потурання, що ні до чого доброго не доведе, хіба до погибелі. Трохи-трохи він не вгадав.

Минуло літо й осінь; прийшла зима. Робота в Великому театрі була закінчена. Театр одчинено, і чарівниця Тальоні почала свої чарівні штуки. Молодь аж із сили вибивалася, а дідки дак просто казилися. Самі лишень матрони, суворі та голінні львиці, вперто закопилювали губи й під годину найзавзятіших оплесків зневажно промовляли: mauvais genre. А непідступні пуританки в один голос гукали: «Розпуста, розпуста, прилюдна розпуста!» А про те всі оці побожниці й лицемірки не проминали ні одної з вистав Тальоні. Коли ж якась знаменита артистка взялася бути Princesse Trabukon, так вони перші оплакували велику страту й ганьбили жінку за те, чого самі не спроможні були зробити, вживаючи всіх косметичних додатків.

Карло Великий (так звав небіжчик Василь Андрієвич Жуковський [44] теж уже небіжчика Карла Павловича Брюлова) безмежно любив усе красне мистецтво, яким би чином воно не виявлялося. Отже до сучасного балета він був майже байдужий; а коли й балакав про його, то так, немов про ту іграшку цукрову. Щоб довершити свого тріумфу, Тальоні протанцювала качучу в балеті «Хітана». Того ж самого вечора розлетілася качуча по всій нашій Пальмірі [45], а другого дня вона вже панувала і в палацах аристократії й по небагатих кутках коломенських чиновників. Скрізь качуча: і дома, і на вулиці, і в ресторані, і біля робітницького стола, і в обід, і за вечерею, – одно слово, всюди і скрізь качуча. А про вечорниці вже й казати нічого: там качуча стала неминучою потребою. Та це все байдуже: красі й молодості воно до лиця, в, то й пристаркуваті матері й батьки родин і ті туди ж! Це просто була недуга св. Віта [46] під видом качучі. Батьки й матері швидко схаменулися й повбирали в «Хітан» свою дітвору, що ледве починала дибати. Бідна дітвора! Скілько то ти сліз вилила через оту кляту качучу! Зате ефект був до верху, – ефект, що дійшов до спекуляції. На приклад: нема в амфітріона свого карапуза [47] – так щоб оздобити вечорниці, брали карапуза Хітана де-небудь у позику…

Свіжий переказ – а трудно йняти йому віри.

В самий розпал качучеманії одвідав мене Карло Великий (він любив провідувати своїх учнів). Сівши на кушетці, він задрімав, а я мовчки любувався його розумною кучерявою головою. За хвилину він швидко підвів очі, засміявся і спитав мене:

– Знаєте що?

– Ні, не знаю, – одповів я.

– Сьогодні Губер (перекладчик Фавста) обіцявся достати мені білет на «Хітану»… Ходімте!

– Коли так, кажіть нашому Лукіянові [48] піти до Губера сказати, щоб дістав два білети.

– А чи не збігав би оцей хлопець? – промовив він, вказуючи на мого protege.

– Ще й як збігає! Пишіть цидулку.

На шматочку сірого паперу італійським олівцем Брюлов написав: «Дістань два білети. К. Брюлов.» Я до цього лаконічного посланія додав свою адресу, і Меркурій [49] мій метнувся.

– Він у вас за модель, чи за слугу? – спитався Брюлов, вказуючи на двері, куди вийшов мій protege.

– Ні те, ні друге, – одповів я.

– Обличчя його мені подобається: не кріпацьке.

– І геть таки не кріпацьке, а тим часом… я не договорив і зупинився.

– А тимчасом він кріпак? – договорив Брюлов.

– На лихо вгадали – кріпак.

– Варварство, – промовив тихо Брюлов і загадався; помовчавши трошки, він кинув на долівку цигару, взяв капелюх і пішов, але зараз же вернувся і промовив:

– Я підожду його; хочу ще раз подивитися на його лице. – Запаливши цигару, він мовив: – А покажіть мені його роботу.

– Хто вам сказав, що я маю його роботу?

– Повинні мати, – сказав він рішуче.

Я показав йому маску Лаокоонову [50], малюнок викінчений, і зліпок Мікель-Анджело [51], тільки ще визначений. Він довго дивився на все те, властиво, тримав у руках, а не дивився. Святий його знає, на що він тоді дивився.

– А хто в його паном? – спитався він, підвівши голову.

Я сказав.

– Про вашого учня треба добре поміркувати. Лукіян обіцявся нагодувати мене ростбіфом. Ось приходьте на обід.

Промовивши це, він дійшов до дверей і знов зупинився.

– Приведіть його коли-небудь до мене… Прощавайте!

Він пішов.

Через четвертину години вернувся мій Меркурій і сказав, що «вони», цебто, Губер, хотіли самі зайти до Карла Павловича.

– А чи знаєш ти, хто це такий Карло Павлович? – спитав я.

– Знаю, – відповів він, – та тільки я його ніколи в вічі не бачив.

– А оце зараз?

– Хіба то він був?

– А вже ж він.

– Чом же ви мені не сказали, хоч би я був подивився на його, а то гадав собі, що це так собі, якийсь простий панок. Чи не зайде він іще коли до вас? – спитався він, трохи помовчавши.

– Не скажу, – одповів я й почав одягатися.

– Боже мій, Боже мій! Коли б мені на його хоч здалека подивитися! Чи знаєте що? Коли я йду вулицею, все про його думаю, да, придивляючись до людей, шукаю очима, чи нема його між ними. Портрет його, кажуть, дуже похожий, отой, що в «Останньому дні Помпеї».

– Похожий, а ти й не пізнав його, коли він був тут. Та не сумуй! Коли до неділі він не зайде до мене, так у неділю ми підемо до його; а доки що – ось на тобі білет до m-me Юргенс, бо я сьогодні дома обідатиму.

З цим словом я вийшов.

В майстерні Брюлова я застав В. А. Жуковського і М. Ю. графа Вієльгорського [52]: вони любувалися невикінченим іще малюнком «Розп’яття Христа». Образ цей малював Брюлов для лютеранської церкви Петра й Павла. Голова заплаканої Марії Магдалини була вже викінчена, і Жуковський, дивлячись на цю чудову красу, що плаче, сам заплакав, обняв Карла Великого й цілував його, немов би змальовану ним красуню.

Часто траплялося мені бувати в Ермітажі [53] з Брюловим. То було на блискучих лекціях теорії живописі, і кожен раз лекція кінчалася Тенієром, найпаче його «Казармою». Перед цим малюнком Брюлов довго простоював і, промовивши гарячий панегірик знаменитому фламандцеві, каже було: «Можна приїхати з Америки єдине на те тільки, щоб побачити один лишень оцей малюнок». Те саме можна тепер сказати про його «Розп’яття», а про голову Марії Магдалини й поготів.

Після обіймання та поцілунків Жуковський пішов до другої світлиці. Брюлов, побачивши мене, усміхнувся й пішов за Жуковським. Через пів години вони вернулися до майстерні. Брюлов підійшов до мене, усміхнувся й каже: «Підвалини є». Тоді саме відчинилися двері і ввійшов Губер, одягнений уже не в інженерний мундир, а в чорний модний фрак. Ледве встиг він поклонитися, як до його підійшов Жуковський, по-приятельськи стис йому руку і прохав прочитати останню сцену з «Фавста». Губер прочитав. Враження було повне. Поет нагородив поета поцілунком. Незабаром Жуковський і Вієльгорський вийшли, а Губер на просторі прочитав нам новонароджену «Терпсіхору» [54]. Брюлов потім мовив:

– Я ні за що не піду дивитися на «Хітану».

– Чому? – спитав Губер.

– Тому, щоб зберегти віру у твою «Терпсіхору».

– Цебто, як?

– Краще вірувати у прекрасну вигадку, ніж…

– Да ти хочеш сказати, – перебив його поет, – що мої вірші кращі від божественної Тальоні? Не то що мізинця, а навіть нігтя з її мізинця вони не варті… Присягаюся Богом! Еге! Трохи-трохи не забув: нині ми в Александра їмо макарони да стофато з лакріма хрісті [55]. Там будуть Нестор, Миша, і т.п., а вкінці і П’яненко. їдемо?

Брюлов узяв капелюха.

– Ох, мені лихо… Ледве-ледве не забув! – мовив Губер, виймаючи з кишені білети: – ось тобі два білети! А з театру до Нестора на біржу. (Так жартком прозвали літературні вечері в Кукольника.)

– Не забув! – одповів Брюлов і, надягаючи капелюх, дав мені білет.

– І ви з нами? – спитався в мене Губер.

– І я з вами, – відповів я.

– Поїдьмо, – мовив Губер, і ми вийшли, а Лукіян, зачиняючи двері, пробубонів:

– От тобі й ростбіф!

Після макаронів, стофато та лакріма хрісті, товариство рушило «на біржу», а ми з Губером да з Карлом Великим пішли в театр. Ждучи увертюри, я любувався малюнками в театрі мого protege. На всі орнаменти й арабески, що оздоблюють плафон Великого театру, він зробив малюнки по указці будівничого Кавоса. Про це переказав мені не він і не хазяїн його, а машиніст Карташов, що перебував раз-у-раз при роботах і ранками частував мого protege чаєм. Я хотів був розказати Брюлову про це, але заграли увертюру, і всі, і вже ж і я, звернули очі на занавісу…. Увертюрі кінець. Занавіса затремтіла й підвелася: почався балет. До качучі все йшло гаразд: публіка поводилася, як і всяка добре вихована публіка. Скоро ж ударили кастаньєти, усі здригнули й затремтіли. Оплески, наче десь далеко грім, спершу тихо залунали по салі, а потім голосніше, та голосніше і коли скінчилася качуча, покотився грім оплесків. Добре вихована публіка, а поміж нею й я грішний, немов дурману наїлися: ревуть, хто що попав: хто «браво», хто «da capo», хто тільки стогне, да руками й ногами працює! Після першого припадку глянув я на Карла Великого, а в його горопахи піт річкою ллється, працює він руками й ногами та, що духу в, гукає: da capo! Губер і собі. Я трошки перевів духа, та й собі у слід за вчителем.

Трохи-по-троху буря почала затихати. Чарівниця, покликана вдесяте, пурхнула на сцену, кілька разів граціозно присіла і зникла. Тоді Брюлов устав, обтер піт на собі і промовив до Губера:

– Ходімо на сцену, познайом мене з нею.

– Ходімо! – відповів Губер, раюючи. Ми пішли за куліси. Там уже роївся цілий тиск поклонників; більша частина їх були лисини, окуляри та біноклі. Ми й собі примостилися до натовпу й не без труду пропхалися до центру цього тиску. Господи, що там діялося! Наша чарівниця, ота порхлива, легенька, наче зефір, лежала в вольтерівському фотелі, роззявивши рота: ніздрі роздулися, наче в арабської коняки, а по тварі в неї текли патьоки поту, змішаного з білилами й рум’янами – буцім на весні каламутні рівчаки.

– Гидко! – промовив Карло Великий і рушив назад, я за ним, а бідолаха Губер, справді бідолаха, тільки-що висловив свій комплімент і, промовивши наймення Брюлова, озирнувся назад, а Брюлов зник! Не скажу, яким чином він виплутався з біди.

Зоставалася ще одна дія балета, але ми покинули театр, щоб, як мовляв Брюлов, не псувати десерта капустою. Не відаю, чи після «Хітани» ходив він іще коли на балет, але знаю, що про балет він ніколи не розмовляв.

Примітки

42. Кавос – московський придворний архітектор; він поробив плани на царські театри.

43. Одран – французький штихар із XVII в., Вольпато – італійський (1738 – 1803); «Подорож Анахарсіса Молодшого» – твір французького вченого Бартелемі (1716 – 1795) з описом старовинної Греції.

44. Василь А. Жуковський (1783 – 1852) – найбільший до Пушкіна московський поет, уславився дуже гарними перекладами західно-європейських поетів на московську мову, стояв у близьких відносинах до царського двора, теж займався долею Шевченка (йому Шевченко присвятив «Катерину»). Не тільки він звав Брюлова (1799 – 1852) – Карлом Великим, а, загалом, усі сучасники, бо це, справді, був найвизначніший російський тогочасний маляр (історичні образи, портрети).

45. Пальміра – старовинне місто в Сирії, з нього лишилися тільки ще руїни; Пальмірою зве тут Шевченко Петербург.

46. недуга св. Віта-нервова хвороба, що проявляється всякими мимовільними рухами м’язів

47. карапуз – опецьок, пузо

48. Лукіян – слуга Брюлова.

49. Меркурій – у старовині посланець богів.

50. Лаокоон – відома статуя грецького жерця, що його з двома синами обвили своїми сплетами змії (з переказу про Троянську війну).

51. Мікель Анджело Буонаротті (1475 – 1564) – славний італійський маляр, різьбар і архітектор, що збудував церкву св. Петра в Римі; та ще відомі його: статуя Мойсея, малюнок «Страшний Суд». Сей артист дуже не любив жінок, про це Шевченко й каже.

52. граф Вієльгорський – царський камергер.

53. Ермітаж – царська палата в Петербурзі, в ній велика збірка творів мистецтва, передусім голандських митців.

54. Терпсіхора – у Греків Муза танців.