1

Тарас Шевченко

Свою блискучу артистичну кар’єру великий Торвальдсен [2] почав від того, що вирізував задля тупоносих копенгагенських кораблів орнаменти да тритони з риб’ячими хвостами [3]. Отак і мій герой свою хоч і не так блискучу, та вже не менше артистичну кар’єру почав від того, що молов у жорнах охру да мумію, [4] і скрашував підлоги, дахи да паркани. Безрадісний початок, безнадійний! Та чи багацько ж на світі вас, щасливих геніїв-митців, що не так починали? Дуже, дуже обмаль. От, наприклад, хоч би в Голандії: за час найблискучішої, золотої її доби – Остаде, Берггем, Тенієр: і ціла низка знаменитих митців, опріч Рубенса й Ван-Дейка [5], свої великі кар’єри починали й кінчали голодранцями. Та не по правді б було вказувати на саму тільки меркантильну [6] Голандію.

Розгорніть Базарі [7] і там побачите таке самісіньке, коли ще не гірше. Кажу «гірше», бо тоді навіть політика намісників св. Петра вимагала прегарної декорації, щоб засліпити натовп і затемнити єретицьку науку Вікліфа й Гуса [8], що починали вже виховувати Лютера, того завзятущого домініканця [9]. І тоді, кажу я, коли Юлій II і Лев X [10] схаменулися й сипали золото кожному стрічному малярові й каменяреві, і тоді, за того золотого часу, пухли з голоду великі мисці, як от, наприклад, Корреджіо й Цампієрі [11]. Таке траплялося, на лихо, завжди, скрізь і доволі, часто там, куди тільки пробивалося божественне, животворне мистецтво.

Трапляється таке саме і в наш освічений XIX. вік, хоч він і вік чоловіколюбства і всього, що йде на користь людям, і хоч він має спроможність одвести й захистити жертви «карающей богине обреченные» [12].

За що ж, питаю я, оцим янголам втіленим, оцим репрезентантам живої чесноти на землі випадає така журлива, така гірка доля? Мабуть, за те, що вони янголи «во плоті».

Але ж таке міркування веде тільки до того, що оддаляє од читальника ту річ, яку я бажаю показати йому, наче на долоні.

Літні ночі в Петербурзі, трохи що не завжди, перебував я на вулиці, або де-небудь по островах, а частіш за все на Академічній набережній. Це місце найбільш подобалося мені під ту годину, коли Нева [13] спокійна і, немов те величезне дзеркало, одбиває на собі величавий портик Рум’янцівського Музею [14] з усіма подробицями, ріг сенатської будівлі й червоні занавіски в домі графині Лаваль. Зимою довгими ночами оцей дім освічувався всередині, і червоні занавіски, наче вогонь, горіли на темному полі; мені раз-у-раз прикро було, що Нева закута кригою, вкрита снігом, а через те й декорація страчує свій сущий ефект.

Любив я ще влітку зустрічати схід сонця на Троїцькому мосту [15]. Чудова, величава картина!

У творі дійсно мистецькому є щось привабливо-чарівне, куди краще, ніж сама природа – це ніщо більш, як підійнята душа митця, божественна творчість. За те трапляються і в природі такі чудові яви, що перед ними поет-мистець паде ниць да тільки дякує Творцеві за солодкі хвилини, що причаровують душу.

Я часто любувався пейзажами Щедріна [16]; найпаче, причаровував мене невеличкий малюнок «Портічі перед заходом сонця». Чарівний твір! Але ніколи він мене не причаровував так, як краєвид із Троїцького Мосту, дивлячись на Виборзьку сторону [17] перед сходом сонця.

Раз якось, пораювавши з оцього нерукотворного малюнка, пішов я спочити в «Літній Сад». Завжди, коли мені доводилося бувати в «Літньому Саду», я ніколи не зупинявся в жодній з тих алей, що оздоблені мармуровими статуями: вони робили на мене дуже недобре враження, найпаче чудернацький отой Сатурн [18], що жере таку ж, як і сам, чудернацьку, власну дитину. Я завжди минав собі отих глевтякуватих [19] богів та богинь і сідав спочити на березі озерця, та звідтіль і любувався прегарною гранітовою вазою й величавого штибу [20] Михайлівським замком.

Підходячи до того місця, де велику алею перерізує поперечна, і де, оточений богами й богинями, Сатурн жере власну дитину, я трохи-трохи не спіткнувся на живу людину в брудному демикотоновому [21] халаті: вона сиділа на відрі, саме проти Сатурна.

Я зупинився. То був хлопець чотирнадцяти, чи п’ятнадцяти літ [22]; він озирнувся й почав щось ховати за пазуху. Я підійшов ближче до його і спитав, що він тут поробляє.

– Нічого я не роблю, – одповів він, засоромившись, – на роботу йду, та по дорозі зайшов оце в сад. – Трошки помовчавши, він додав: – Я рисував.

– А ке сюди, – кажу до його: – що там ти рисував?

Він досяг з-за пазухи чвертку сірого паперу й полохливо подав мені. На папері був доволі гарно наведений нарис Сатурна.

Довго тримав я в руках рисунок той і любувався замурзаною тварою автора. В незграбному та худорлявому лиці його було щось вабливе, найпаче в очах його, розумних і тихих, буцім би в дівчинки.

– Чи ти часто ходиш сюди рисувати? – спитав я в його.

– Щонеділі, – одповів він, – а коли робимо де тутечки поблизу, то і в будень заходжу.

– Ти учишся малярства?

– Й живописі, – додав він.

– А в кого ж ти в науці?

– В живописця в покоєвого, в Ширяєва.

Я бажав розпитати в його ще деякі подробиці, але він узяв відро з жовтою краскою в одну руку, а в другу жовту ж таки витерту здорову щітку, і хотів іти.

– Куди ти хапаєшся?

– На роботу, а то я й так уже спізнився; прийде хазяїн, так перепаде мені.

– Зайди до мене в неділю вранці, та коли є в тебе ще які рисунки своєї роботи, так принеси мені їх показати.

– Добре, прийду; та де ж ви живете?

Я написав йому на його рисунку мою адресу, й ми розійшлися. У неділю вранці я рано вернувся зі своєї цілонічної прогулянки і в коридорі перед дверми своєї світлички зустрів мого нового знайомого. Він був уже не у брудному демикотоновому халаті; на йому було щось таке, що скидалося на сюртук коричневого [23] кольору, в руках у хлопця був здоровий згорток паперу. Я привітався до його і простяг до його руку. Він кинувся до руки, хотів поцілувати її. Я одвів руку. Мені соромно стало з його невольницької приниженості. Я мовчки ввійшов у світличку, а він зостався в коридорі. Я скинув сюртук, надяг блузу, запалив цигарку, а його все ще нема. Я вийшов у коридор, дивлюся – мого приятеля наче й не було. Я спустився вниз, питаюся у сторожа, чи не бачив хлопця? «Бачив», каже, «зі згортком у руці вибіг на вулицю». Я туди: і сліду нема. Мене взяла журба: наче чогось дорогого мені не стало в мене.

Нудився я до самої неділі й ніяк не спромігся вгадати, з якої речі так нагло втік мій приятель. Прийшла неділя, в другій годині ночі пішов я на Троїцький Міст, налюбувався зі сходу сонця й рушив у «Літній Сад». Обходив усі доріжки, – нема мого приятеля. Хотів уже йти до господи, та згадав про Аполона Бельведерського, чи швидче пародію на Бельведерського бога [24]. Статуя його стоїть самітня біля самої Мойки [25]. Я туди: приятель мій тут саме.

Побачивши мене, він покинув рисувати й почервонів по самі вуха, наче дитина та, злапана за крадіжкою лагомини [26]. Я взяв його за руку, рука його тремтіла. Наче злочинця того повів я його і, привівши в павільйон, загадав заспаному слузі подати нам чаю.

Як зумів, приголубив я свого приятеля і, коли він заспокоївся, я спитав його, з якої причини він утік із коридору.

– Ви на мене розгнівалися, а я злякався, – од повів він.

– Не було в мене й на думці гніватися, а мені прикро стало з твоєї приниженості!. Тільки пси лижуть руки, а люди не повинні цього робити.

Таке міцне слово так уплинуло на мого приятеля, що він знову вхопив був мою руку. Я зареготав, а він спік рака і стояв мовчки, понуро.

Напившись чаю, ми розійшлися. На прощанні я сказав, щоб він неодмінно прийшов до мене хоч сьогодні, або хоч у ту неділю.

Нема в мене щасливої вдачі зразу вгадати чоловіка: за те маю нещасливу кебету швидко сприятелитися з чоловіком. Кажу: нещасливу, бо рідко коли таке швидке приятельство дурно минало мені, найпаче з одноокими та з зизоокими. Оці одноокі та зизоокі дали мені себе тямити! Скілько не траплялося мені з ними сходитися, хоч би тобі одна між ними путяща людина: всі чисто – сама погань! А, може, це вже такий мій талан!…

Тричі тільки ще бачив я мого нового знайомого, а вже здружився з ним, вже й прилип до його, полюбив його. Справді таки в тварі його було щось таке, чого не можна не полюбити. Тварь його, спершу негарна, що-години ставала для мене привабнішою. Аж є на світі отакі обличчя щасливі!

Я пішов просто до господи, боячись, щоб приятель мій не дожидався мене в коридорі. Що ж! Входжу на сходи, а він уже тут, на йому те саме коричневе сертученя. Сам він умився, причесався, усміхається.

– Та з тебе – мовив я, – добрий скороход: та ж ти заходив іще до себе на квартиру; як це ти так швидко встиг?

– Я хапався, – одповів він, – щоб бути дома, доки хазяїн вернеться з церкви.

– А хіба хазяїн у тебе сердитий? Сердитий, і який…

– Злющий, хочеш сказати?

– Ні, не те що злющий, а скупий.. Він виб’є мене, а сам радітиме, що я спізнився на обід.

Ми ввійшли у світлицю. На мольберті [27] в мене стояла копія зі «Старика» Веласкеса [28], що в галереї Строганова [29]. Гість мій прилип очима до малюнка. Я взяв у його з рук згорток, розгорнув його й почав роздивлятися. Тут було все, що опоганює «Літній сад», починаючи від вертких богинь, що солодко усміхаються, і кінчаючи виродливими Гераклітом і Праклітом [30]; на сам кінець декілька рисунків із горорізьби, що оздоблює деякі будинки: була тут і горорізьба з тих купідонів, що оздоблюють будинок архітектора Монферана на вуглі Фонарного провулка й набережної Мойки.

Одно, що мене вразило в отих гірш ніж слабеньких нарисах, так це незвичайна похожість їх до оригіналів, найпаче нариси Геракліта і Пракліта; вони були виразніші за свої оригінали; правда, що виродливіші за їх. Але ж усе-таки на малюнки ті не можна було дивитись байдуже.

Я душею радів своїй знахідці. Мені тоді й на думку не прийшло спитати самого себе: що я, при моїх злиденних достатках, робитиму з оцим діамантом у кожусі? Правда, в мене й тоді мигнула була думка, але зараз же й потонула в приказці: «Бог не без милості, козак не без долі».

– Чому оце в тебе нема ні одного рисунка одтушованого? – спитав я, вертаючи йому рисунки.

– Все оце я рисував уранці, до схід сонця.

– Значить, не бачив, як вони освічуються?

– Я ходив удень дивитися на них, тільки тоді не можна було рисувати, люди ходили.

– Ну, яка ж у тебе тепер думка: зостанешся в мене пообідати, чи йтимеш додому?

Він зо хвилину помовчав і, не підводячи очей, ледве чутно промовив:

– Я зостався б у вас, коли ласка ваша.

– А як же ти потім? Із хазяїном як справишся?

– Скажу йому, що спав на горищі.

– Ходімо ж обідати.

У мадам Юргенс [31] ще не було нікого з одвідачів тоді, як ми прийшли. Я був радий тому: мені б було прикро зустріти яке-небудь прилизане обличчя чиновницьке, що без глузду усміхалось би, дивлячись на мого приятеля, – зовсім не галанця [32].

По обіді була думка піти з ним до Академії та показати йому «Останній день Помпеї» [33], але не все за раз. Замість того, порадив йому йти гуляти на бульвар, або читати книжку. Він пристав до останнього, а я, щоб зробити йому іспит, наказав читати голосно. З першої сторони знаменитого романа Діккенса «Ніклас Нікльбі» [34] я заснув, але ні автор, ні читальник не винні тому: я хотів спати через те, що вночі не спав.

Коли ж я прокинувся й вийшов до другої кімнати, в вічі мені приємно кинулася моя розгардіяшна робітня: ніде не видно було ні недокурків із цигар, ні попелу з тютюну; скрізь усе було поприбиране й виметене, навіть палітра [35] зі засохлими красками, що висіла на гвіздку – і вона була вичищена і блищала, як скло. Спорудник цієї гармонії сидів біля вікна й рисував маску знаменитої натурщиці Торвальдсена, Фортунати.

Все оце було мені дуже приємно: услуги оці промовляли на користь його. Одначе, сам не тямлю, чому я не показав йому, що мені те подобається. Я поправив йому нарис, провів тіні, й ми пішли до «Капернаума» чай пити. «Капернаум» – це просто ресторан «Берлін», на вуглу шостої «лінії» [36] й Академічного провулка; Капернаумом охрестив його, здається, Піменов [37] підчас свого голінного студентства.

За чаєм приятель мій розповів мені про своє життя. Сумне, журливе оповідання! Він розповів його так просто, ніже єдиної риски докору й нарікання! Доки не чув я його сповіді, я міркував: яким би робом поліпшити його виховання, а по сповіді – годі було й думати: він був кріпак!

Мене так приголомшила оця сумна новина, що в мене зовсім зникла надія на що краще. Принаймні, з півгодини ми сиділи мовчки. Нарешті, він розбудив мене з мого оголомшення плачем. Я глянув на його і спитався, чого він плаче?

– Вам прикро, що я…

Він не договорив і залився слізьми.

Як спромігся, запевнив я його, що – ні, і ми вернулися до мене в господу. По дорозі зустріли ми старого Венеціанова [38]. Привітавшись, він пильно подивився на мого товариша і, добряче усміхаючись, спитався:

– Чи не буде і з цього художника?

Я одповів: і так, і не так. Він спитався про причину. Я нишком розказав йому. Старий задумався, міцно стиснув мою руку, і ми розійшлися.

Венеціанов своїм поглядом і стиском руки моєї буцім докоряв мене за безнадійність. Я підбадьорився і згадав декого з митців, учнів і годованців Венеціанова. І мені, правда, невиразно мигнуло щось, ніби надія та на обрію.

Увечері, прощаючись зо мною, мій protege попрохав у мене якого-будь естампика [39], щоб зрисувати. У мене трапився один примірник, тоді тільки-що надрукований, Геркулес Фарнезький [40], що вигравірував Служинський із малюнка Зав’ялова, та ще Аполіно – Лосенка [41]. Я загорнув оригінали в петергофський папір, додав італійських олівців, напутив, як оберігати їх, щоб не були тверді, і ми вийшли на вулицю: він пішов додому, а я до старенького Венеціанова.

Примітки

2. Бертель Торвальдсен – визначний данський різьбяр (1770 – 1844), кохався у грецькому мистецтві.

3. Тритони – грецькі божки з риб’ячими хвостами; орнамент – прикраса

4. охра – жовта фарба, мумія – червона

5. Остаде (1610 – 1685), Берггем (1620 – 1683), Тенієр (1582 – 1648), і далі Рубенс (1577 – 1640) і Ван-Дейк – усе це малярі голандці. З них найбільший Рубенс і його учень Ван-Дейк.

6. меркантильний – торговельний

7. Базарі (1511 – 1574) – італійський мистець і письменник.

8. Вікліф (1330 – 1384) і Гус (1369 – 1415), відомі церковні реформатори, перший у Англії, другий (за приводом Вікліфа) – у Чехії.

9. Лютер (1483 – 1546) – великий німецький реформатор церкви, та тільки він був августинський чернець, не домініканець.

10. Юлій II і Лев X – римські папи з початків XVI ст., великі прихильники мистецтва, піклувалися малярами та різьбярами.

11. Корреджіо (1494 – 1534) й Цампієрі (1581 – 1641) – великі італійські малярі.

12. тих що посвячені (призначені) богині, яка карає

13. Нева – річка в Петербурзі.

14. Рум’янцівський Музей склався з наукових зборів московського канцлера Миколи П. Румянцева (1754 – 1826); відкрито Музей в 1831. р. в Петербурзі, та в 1861. р. його перенесено до Москви.

15. Троїцький Міст – сполучає Набережну вулицю з Кріпосним Островом.

16. С. Щедрін (1791 – 1830) – московський маляр краєвидів (пейзажист).

17. Виборг – місто в Фінляндії, на північ од Петербурга.

18. Сатурн – римський бог часу, відповідав грецькому Кроносові; про нього розповідали, що він ненажерливий (як час, що все з собою забирає), що власних дітей поїв.

19. глевтякуватий – неповоротливий, дебелий

20. штиб – стиль, будівництво

21. з бавовни (в Галичині кажуть: цайговому)

22. Цей хлопець – то Шевченко; та йому було тоді років двадцять. Той, що оповідає цілу подію – то Іван Сошенко (1807 – 1876), родом із Богуслава, сам маляр; через нього Шевченко зазнайомився і з Гребінкою і з іншими славними людьми, які занялися його долею.

23. колір кори, брунатний

24. Аполон Бельведерський – славна статуя грецького бога Аполона, що зберігається у тій частині папської палати (Ватикан) у Римі, що зветься «Бельведер»; від того й назва: бельведерський.

Пародія – насміх.

25. Мойка – річка в Петербурзі, доплив Неви, відділяється від другої річки, Фонтанки, і вливається в Велику Неву (біг її – 4 версти).

26. ласощі

27. мольберт – дошка до малювання (нім. Malbrett)

28. Веласкес – іспанський маляр (1599 – 1660).

29. Строганова галерея – основана бароном Сергієм Т. Строгановим (1707 – 1756), у власнім домі, збудованім славним архітектором (з роду італієць) гр. Варфоломієм Растреллі (1706 – 1771), що побудував багато гарних будинків у Петербурзі.

30. Геракліт – один із найславніших грецьких філософів із VI в. до н. е.; Пракліт – може, це Демокріт, грецький філософ (Шевченко, може, сплутав, бо писав повість далеко від культурного осередка, в пустині, сказати б, і міг уже забути, як і що).

31. Мадам Юргенс – власниця готелю в Петербурзі.

32. галанець – елегантний

33. Останній день Помпеї – найкращий малюнок Брюлова, за який його критика зрівнювала з великими італійськими митцями.

34. Чарльз Діккенс – визначний англійський письменник (1812 – 1870); твір, про який тут згадується, займається критикою виховання та навчання.

35. палітра – дощечка, на якій маляр розробляє фарби.

36. Лінії – прості, як лінія, петербурзькі вулиці, позначені за числами.

37. Піменов (1812 – 1864) – професор різьби в Академії Мистецтв у Петербурзі.

38. Олексій Венеціанов (1779 – 1845) – московський маляр із часів Миколи І; в житті Шевченка він теж відіграв визначну роль.

39. образка

40. Геркулес Фарнезький – старогрецька статуя славного силача Геркулеса.

41. Лосенко – московський маляр, малював портрети; його прадіди були Українці.