Кирило-Мефодіївське товариство
Кирило-Мефодіївське товариство (братство) – прийнята в історіографії назва групи прогресивної української інтелігенції, яка утворилась в Києві в кінці 1845 чи на початку 1846 року. До складу групи входили чільні представники української творчої молоді того часу: Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко та інші, менш відомі діячі.
Група ставила перед собою завдання – ширити освіту серед українського народу шляхом закладання шкіл, видавання науково-популярних та літературних книг, журналів, а також провадження наукових дослідження на полі української історії, мови, етнографії та фольклору. Діяльність групи зводилась до товариських зустрічей у вузькому колі довірених осіб, на яких обговорювались написані учасниками статті, провадились розмови про Україну та слов’янство, відбувався обмін рукописами. Спроби видавничої та освітньої діяльності закінчились на проектах і розмовах.
Ніяких організаційних форм група не набула. Було складено проект статуту, але його не було запроваджено (зокрема, і через те, що товариства такого роду були заборонені законами Російської імперії).
Ідеї групи були туманними і суперечливими. Основна суперечність розділяла ідею України (яка в майбутньому показала свою конструктивність і прогресивність) та ідею всеслов’янської федерації. Слов’янофільство в наступні 30 років повністю проявило свою деструктивність та реакційність, ставши ідеологічним «обґрунтуванням» загарбницьких війн Російської імперії. (Зауважимо в дужках, що жоден слов’янофіл не зміг пояснити, яким чином розширення імперії приведе до виникнення федерації; не змогли цього зробити і кирило-мефодіївці).
Діяльність групи зводилась до спільних чаювань, однак коли донос студента О.Петрова дійшов до начальства, жандарми розпочали масштабне розслідування. Всі члени групи були заарештовані, привезені до Петербурга і названі учасниками «Україно-слов’янського товариства». Оце «Товариство» виникло на папері слідчих 3-го відділу. Слідчі, маючи досвід боротьби з польським повстанським рухом, найбільше цікавились – чи не збирались братчики підняти збройне повстання. На відповіді, що братчики збирались займатись тільки освітою, слідчі відповідали: «Е, ви нам очі не замилюйте! Ми добре знаємо, що ширенням освіти ви готували відділення України від Російської імперії у самостійну державу!»
За 2.5 місяці (середина березня – кінець травня 1847 р.) жандарми повністю з’ясували, що всі «провини» братчиків полягали у розмовах та написанні деяких статей («рукописів найзлочиннішого змісту», як називали їх слідчі). Судив братчиків на підставі висновків 3-го відділу особисто імператор Микола 1-й. Замість очікуваної подяки (за пропозицію приєднати всіх слов’ян до Російської імперії) на голови братчиків обрушились важкі кари: Шевченка було віддано у солдати (на загальних підставах, тобто на 25 років), причому цар особисто заборонив йому писати і малювати (в проекті вироку цього не було!). Гулака засуджено до трьох років в’язниці, Костомарова – до одного року (слід знати, що час попереднього ув’язнення тоді не враховувався). Вісім братчиків (Гулак, Костомаров, Білозерський, Куліш, Навроцький, Андрузький, Посяда, Маркович) були засуджені на заслання із спеціальною забороною повертатись в Україну. Термін заслання не був визначений – «аж до часу, коли жандарми переконаються у нешкідливості» засланого.
На особистому покаранні братчиків діло не стало. Були заборонені й вилучені з продажу всі окремі видання творів Шевченка, Костомарова та Куліша (попри те, що ці твори у свій час пройшли прискіпливу цензуру!). Було підсилено поліційний нагляд за студентством в Україні, і навіть чисто наукові студії слов’янства визнавались небажаними.
Весь цей потік репресій яскраво показує, що таке царське свавілля. Під час слідства жодного разу не згадувались «закони», не фігурують вони у звинувачувальних висновках, не спираються на них присуджені кари. Адміністративний апарат імперії прекрасно обходився без будь-яких «законів».
Визнавши групу знайомих за «товариство», розмови – за політичний злочин, жорстоко покаравши учасників, царський уряд сам власними руками створив собі «українську проблему» і перетворив братчиків на апостолів нової України. Адже заборона явища є одночасно визнанням самого факту існування явища, навіть більше – його важливості й небезпечності.
П.Куліш та О.Навроцький були амністовані в 1850 р. з нагоди 25-ліття воцаріння Миколи 1-го. Дещо раніше в тому ж 1850 р. звільнено з-під нагляду О.Марковича. І.Посяду було звільнено із заслання в 1852 році. Доля чільних братчиків почала пом’якшуватись тільки після смерті Миколи 1-го, коли новий імператор Олександр 2-й був змушений до ліберальних заходів. М.Гулака та М.Костомарова було звільнено із заслання в 1855 році; В.Білозерського – в 1856 р. Г.Андрузькому в 1857 р. дозволено служити в Полтаві, але звільнено від поліційного нагляду тільки в 1864 р.
Тараса Шевченка було звільнено із солдатів у липні 1857 р., але із забороною жити в Москві та Петербурзі. Тільки в березні 1858 р. ці обмеження були скасовані і Шевченко зміг повернутись до Петербурга, але жандарми і надалі пильнували його – останній документ у його слідчу справу підшито майже через рік після його смерті.
Слідча справа «Україно-слов’янського товариства», яка нині є основою наших суджень, довгий час залишалась неприступною для дослідників. Тому думки авторів 2 пол. 19 – поч. 20 ст. про товариство спирались на сам факт урядових репресій, автобіографію М.Костомарова (опубліковану в різних варіантах в 1885 і 1890 рр.) та на політичні поезії Т.Шевченка.
Хоча окремі копії документів почали друкуватись з 1889 р., ця справа була розсекречена тільки в 1906 р. (внаслідок революції 1905 р.), а повністю обмеження були зняті тільки після революції 1917 р. Основний програмний документ – «Книга буття українського народу» – був надрукований П.Зайцевим тільки в 1918 р. в київському часописі «Наше минуле» і передрукований у Львові М.Возняком в 1921 р. Обидві публікації в СРСР були заборонені, і перша «повністю легальна» публікація цього твору була здійснена тільки П.Зайончковським у 1959 р. В 1960-х роках київські археографи підготували корпусне видання слідчої справи, але політична погода невдовзі змінилась, і праця не була опублікована. До її публікації дійшло тільки через 30 років (в 1990 р.), під час чергової політичної революції, яка покінчила з Радянським Союзом.
Таким чином, етапи ширшого і ґрунтовнішого ознайомлення науковців та громадськості з Кирило-Мефодіївським товариством співпадають з етапами революційної боротьби українського народу проти Російської імперії – СРСР.
Значення справи Кирило-Мефодіївського товариства для Росії полягає в тому, що російський уряд знайшов універсальний ключ для вирішення будь-яких аспектів українського питання: все нові й нові репресії. Від цього способу дії російський уряд не може відійти і сьогодні (наприклад, закриття української бібліотеки в Москві в 2010 р.)
Для України Кирило-Мефодіївське товариство було першим епізодом боротьби за державну незалежність (ця мета слабо усвідомлювалась самим братчиками, але добре сформульована жандармами). Попри всі відзначені вище недоліки кирило-мефодіївство на довгий час – аж до рубежу 19 – 20 ст. – стало прапором українських змагань.
М. Ж., 24 жовтня 2012 р.
Література
Возняк М. С. . – Львів: 1921 р. – 240 с.
Зайончковский П. А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846 – 1847). – М.: 1959.
Сергієнко Г. Я. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: 1983.
Салтовський О. Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку XX сторіччя). – К.: 2002 р. – розділ «»