Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Т. Г. Шевченко як кирило-мефодіївець: історіографічний образ

Луняк Євген

Питання про належність чи неналежність Т. Г.Шевченка до Кирило-Мефодіївського товариства виникло під час процесу над кирило-мефодіївцями у 1847 р. Тоді головні слідчі О.Ф.Орлов та Л.В.Дубельт дійшли висновку, що Шевченко до “Украйно-Слов’янського товариства” не належав, але був винний за свої окремі злочини – антиурядові вірші. До такого висновку жандармів привели як свідчення самого Шевченка, так і інших кирило-мефодіївців [1].

Намагання заперечити свою участь й участь інших у товаристві є цілком зрозумілим. Практично кожен з учасників товариства намагався показати, що нічого про нього не знає, а зустрічі між кирило-мефодіївцями були звичайними періодичними зборами друзів і знайомих, серед яких не всі знали один одного.

Проблема ускладнюється ще й тим, що сам Т. Г.Шевченко не залишив певних свідчень, які б підтверджували його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві або, навпаки, заперечували її. У своїх листах він інколи торкався подій 1847 р., але з них неможливо виявити: чи вважав себе Шевченко приналежним до гуртка кирило-мефодіївців, чи ні. Так, у листі до М.М.Лазаревського 20 грудня 1847 р. з Орської фортеці поет писав: “…Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що” [2]. [Хоча, згадаймо, що приблизно в цей же час у своїх захалявних книжках Великий Кобзар занотовував: “Караюсь, мучуся… але не каюсь!”]

У листі до О.М.Бодянського 3 січня 1850 р. з Оренбурга Шевченко пише: “…Мене з Києва загнали аж сюди, і за що? За вірші!” [3]. Про покарання за ліберальні вірші йдеться й у листі Т. Г.Шевченка до Ф.П.Толстого від 12 квітня 1855 р. з Новопетровського укріплення [4]. Відповідаючи на лист С. С. Гулака-Артемовського, 15 червня 1853 р. Шевченко писав з Новопетровського укріплення: “…Ти пишешь, что не знаешь дела, по которому меня постригли в солдаты! Знай же, что дело не подлое…” [5].

Однак, відсутність певних свідчень щодо участі у кирило-мефодіївському гуртку могла бути обумовленою обережністю, бажанням не погіршити становище своє і своїх товаришів. У багатьох поезіях Т. Г.Шевченка можна знайти вказівки на близькість до своїх “братів”: М.І.Костомарова та П.О.Куліша [6]. Ці натяки свідчать про певне самоототожнення поета з покараними товаришами. Зв’язку свого арешту з арештом Костомарова й Куліша Шевченко ніколи не приховував і часто підкреслював, що був з ними заарештований за однією справою [7].

М.І.Костомаров та П.О.Куліш також залишили свої спогади про справу, за яку були покарані, щоправда, дещо розбіжні. М.І.Костомаров, який в історіографії визнається одним з засновників і керівників Кирило-Мефодіївського товариства, взагалі заперечував сам факт існування організованого товариства, визнаючи лише нечіткі бажання його заснувати та збори друзів для обговорення українських і загальнослов’янських проблем. Самі ці збори не були таємними, адже їх учасники не намагалися приховувати своє знайомство і зустрічі. Неодноразово заперечуючи існування товариства як певної організації, він наголошував, що і Шевченко, і Куліш були безпосередніми учасниками кола київських українофілів [8].

Ці твердження Костомарова майже повністю збігаються з його свідченнями під час допитів у III відділенні, де він заперечував існування товариства і навіть забороняв друзям називати їхнє коло “товариством” [9]. П.О.Куліш, який більшу частину часу існування Кирило-Мефодіївського товариства перебував у Петербурзі і не був безпосереднім учасником зборів, хоча й підтримував постійний листовний зв’язок з кирило-мефодіївцями, визнавав існування невеличкого українського патріотичного гуртка, для означення якого він вперше у літературі використав поняття “Кирило-Мефодіївське братство” (1868) та “Кирило-Мефодіївське товариство” (“общество”) (1876), а також запровадив в науковий обіг термін “братчики” для означення кирило-мефодіївців. Однак, до цього нечисленного гуртка українських патріотів Куліш не відносив ні себе, ні Т. Г.Шевченка, зазначаючи, що його “і Шевченка держали оддалік щодо братства”, щоб зберегти від можливих переслідувань [10]. Хоча стосовно себе його відмежування від товариства не було послідовним, і інколи сам Куліш зараховував себе до кирило-мефодіївців [11].

Розбіжності у свідченнях між Кулішем і Костомаровим обумовлюються різним сприйняттям подій 1845-1847 рр. у середовищі київської українофільської інтелігенції, хоча кожен з них мав на увазі довести свою невинність і несправедливість покарання. Головним джерелом свідчень про Кирило-Мефодіївське товариство для Куліша був його близький друг і родич В.М.Білозерський, котрий першим на слідстві визнав факт існування “Украйно-Слов’янського товариства”. Але участь Шевченка і Куліша у товаристві Білозерський категорично заперечував [12]. Не мали підстав визнати членом товариства Шевченка і жандарми. Звідси, ймовірніше за все, теза Куліша про нечисленне українофільське братство, до якого ні він сам, ні Шевченко не належав.

М.І.Костомаров, мабуть, краще за будь-кого знав перебіг подій 1845-1847 рр. у Києві і персонажів цієї історії. Тому, твердження Костомарова про неіснування організованого товариства і участь Шевченка та Куліша у неформальних зборах гуртківців слід визнати більш вірогідним.

Розбіжності і протиріччя у свідченнях Костомарова і Куліша стали передумовою для виникнення розходжень у тлумаченні сутності товариства в історіографії.

У перших історичних нарисах, де зачіпалася історія Кирило-Мефодіївського товариства, як правило, лише коротко переказувався фактичний бік справи. Здебільшого, не відносячи Т. Г.Шевченка безпосередньо до членів гурту кирило-мефодіївців, автори все ж таки згадували його фактичні зустрічі з ними. Це давало підстави якоюсь мірою зараховувати Шевченка до умовної сукупності осіб, за якої в літературі закріпилася назва “Кирило-Мефодіївське товариство (братство)” [13].

На початку XX ст. образ кирило-мефодіївців і Шевченка почав використовуватись для певних пропагандистських цілей. Як правило, Шевченко зараховувався до кирило-мефодіївців, котрі в залежності від політичної орієнтації авторів набували рис першої організації українських сепаратистів [14], революційного осередку [15] чи українського національно-патріотичного гуртка [16].

Завдяки грунтовним дослідженням Кирило-Мефодіївського товариства О.Я.Кониського, М.І.Стороженка, М.В.Семевського та ін., які створили загальну картину бачення товариства, що була прийнята в подальшій історіографії, визначено кількісний і персональний склад (11-12 чоловік), досліджено діяльність, наведені програмні положення [17]. До кирило-мефодіївців був зарахований і Т. Г. Шевченко.

Радянська історіографія сприйняла в цілому образ Кирило-Мефодіївського товариства, як прогресивної антимонархічної організації. Правда, тут виникла проблема як поєднати палкого українофіла Куліша, нерішучого ліберала Костомарова і революціонера Шевченка в єдиній організації, вихід був знайдений у штучному розподілі кирило-мефодіївців на два крила: ліберально-буржуазне (Костомаров, Куліш, Білозерський) і революційно-демократичне (Шевченко, Гулак). Саме такий образ Кирило – Мефодіївського товариства був офіційно прийнятий в радянській історіографії, починаючи з 1930-х рр. [18]. Хоча інколи Кобзар протиставлявся загалом усьому ліберально-буржуазному товариству [19].

Образ революціонера-Шевченка на чолі революційно-демократичного крила у Кирило-Мефодіївському товаристві був фактично догматизований радянською історіографією і протримався до кінця 1980-х рр. [20]. Окремі спроби порушити такий стандарт містяться в грунтовних працях П.А.Зайончковського, Л.Ф.Хінкулова, які, відносячи Кобзаря до гуртка кирило-мефодіївців, не вбачали у товаристві ознак сформованої організації [21].

Сучасна українська історіографія відмовилася від розподілу Кирило-Мефодіївського товариства на протилежні крила, але погляд на нього як на певну організацію залишається пануючим, змінився лише акценТ. Товариство постає у багатьох нарисах історії України, як українська національно-визвольна організація [22].

Слід зазначити, що останнім часом в деяких роботах спостерігається відхід від усталеного погляду на Кирило-Мефодіївське товариство як організацію й проводиться думка, що гурток кирило-мефодіївців був невпорядкованим і мав ознаки дитячого наслідування існувавших в ті часи таємних організацій: масонських лож та революційних осередків, хоча й відбивав нові тенденції в українському суспільстві – зародження національної української свідомості та ідеї державності [23].

Уявлення про Кирило-Мефодіївське товариство як про організацію з’явилося на початку XX ст. і було обумовлене використанням образу Шевченка та кирило-мефодіївців для політичної пропаганди. Ймовірніше за все, назва “організації” з Кирило-Мефодіївським товариством пов’язується в силу традиції. Але традицією був і розподіл кирило – мефодіївців на два крила, і від нього відійшли. У всякому разі необхідний перегляд застарілих підходів і положень на основі джерельної бази.

Т. Г.Шевченко безперечно був учасником зібрань кирило-мефодіївців, які дуже поважали й цінили його, вбачали у ньому духовного лідера, і тому є всі підстави вважати його одним з них. Однак, як і більшість кирило-мефодіївців, він не був зв’язаний присягою чи якимись формальними обов’язками. Тому, він майже не кривив душею, кажучи жандармам, що ні до якого товариства він не належить, бо, користуючись висловом М.І.Костомарова: “…таємного товариства з усіма потрібними атрибутами: виборами, головами, секретарями, зборами, членськими внесками, звітами, у нас організовано не було…” [24].

Образ Т. Г.Шевченка як кирило-мефодіївця великою мірою пов’язаний з образом самого Кирило-Мефодіївського товариства, який має бути переглянутий на підставі об’єктивного аналізу історичних джерел.

Історія Кирило-Мефодіївського товариства містить ще багато спірних питань, що чекають на свою розробку. До того ж сучасна історична наука, звільнена від застарілих підходів і жорсткої заідеологізованості радянських часів, вимагає нових поглядів і об’єктивної оцінки стосовно історії товариства. При цьому, звичайно, треба намагатися уникнути суб’єктивних суджень і недоведених положень. Історичні дослідження ніколи не повинні залежати від політичної кон’юнктури. Відомо багато прикладів, коли історія “переписувалася” в угоду певним політичним силам, створюючи історичні міфи, які надовго вкорінялися в людській свідомості і дуже важко було їх зруйнувати. Щоб уникнути міфологізації історії, потрібен всебічний аналіз усіх наявних джерел та літератури, а також обгрунтований і зважений підхід до проблеми.

Примітки

1. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – К., 1990. – С. 68.

2. Шевченко Тарас. Твори в 5 т. Т. 5. Автобіографія. Щоденник. Вибрані листи. – К., 1985. – С. 234.

3. Там само. – С. 249.

4. Там само. – С. 294-295.

5. Там само. – С. 267.

6. Шевченко Тарас. Кобзар. – К., 1986. – С. 302-303; 308-309; 312.

7. Шевченко Тарас. Твори в 5 т. Т. 5. Автобіографія. Щоденник. Вибрані листи. – К., 1985. – С. 8, 232.

8. Костомаров М.І. Лист до видавця-редактора “Русской старины” М.І.Семевського (1879) // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 139-140; Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 475, 480; Костомаров Н.И. П.А.Кулиш и его последняя литературная деятельность // Киевская старина. Т. 5. – февраль 1883. – С. 221-234.

9. Костомаров Н.И. Исторические произведения. Автобиография. – К., 1989. – С. 473-489; Костомаров Н.И. П.А.Кулиш и его последняя литературная деятельность // Киевская старина. – Т. 5. – 1885. – февраль. – С. 221-234; Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – К., 1990. – С. 283, 292.

10. Кулиш П. Воспоминания о Н.И.Костомарове // Новь. – 1885. – Т. 4. – № 13. – С. 61-75; Куліш П.О. Жизнь Куліша // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982 – С. 120-121; Куліш П.О. Історичне оповідання // Спогади про Тараса Шевченка. – К., 1982. – С. 122-130.

11. Додаток до Ч.14. “Правди” ответ “Бояну” Стебельскому на “Письмо до Кулиша” // Література та культура Полісся. Вип.15. Спадщина П.Куліша в сучасних дослідженнях. – Ніжин, 2001. – С. 24.

12. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. – С. 295-301.

13. Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли й соціалізм / Драгоманов М.П. Літературно-публіцистичні праці: У двох томах. Т. 2. – К., 1969. – С. 7-133; Пыпин А.Н. Панславизм в прошлом и настоящем (1878). – СПб., 1913. – С. 94.

14. Волконский А.М. Историческая правда и украинофильская пропаганда // Украинский сепаратизм в России. – М., 1998. – С. 97, 101, 120; Стороженко А.В. Происхождение и сущность украинофильства. – К., 1912. – С. 26-30; Флоринский Т. Д. Славянофильство Т. Г.Шевченка // Eranos. Сборник статей по литературе и истории. – К., 1906. – С. 348-361; Царинный А. Украинское движение // Украинский сепаратизм в России. – М., 1998. – С. 150-151; Щеголев С. Н. Украинское движение, как современный этап южнорусского сепаратизма. – К., 1912. – С. 33-48.

15. Выдрин Р.И. Национальный вопрос в русском общественном движении // Голос минувшего. – 1915. – № 1. – январь. – С. 116-119; Грабовський П.А. Пам’яті Т. Г.Шевченка // Т. Г.Шевченко в критиці. – К., 1953. – С. 98; Левинский В. Царская Россия и украинский вопрос. – Женева, 1917. – С. 65; Сватиков С. Г. Общественное движение в России. – Ростов-на-Дону, 1905. – С. 200-202.

16. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С. 375-377; Грушевський М.С. Історія України. – К., 1993. – С. 222-223, 226; Грушевський М.С. Матеріали до історії Кирило-Методіївського брацтва. – К., 1915. – С. 5; Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. – К., 1991. – С. 317; Грушевський О. З настроїв та думок Кирило-Мефодіївського братства. // Україна. – 1914. – Кн.1. – С. 71-72; Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990. – С. 388-389; Зайцев П. “Книги битія”, як документ і твір // Наше минуле. – 1918. – № 1. – С. 22-34; Коваленко Г.А. Українська історія. Оповідання з історії України. – К., 1993. – С. 160.

17. Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. – К., 1991. – С. 196-203; Стороженко Н.И. Памяти Николая Ивановича Гулака // Киевская старина. – 1900. – Т. 68. – февраль. – С. 261-272; Стороженко Н.И. Кирилло-Мефодиевские заговорщики. Николай Иванович Гулак // Киевская старина. – 1906. – Т. 92. – февраль. – С. 135-152; Семевский В.И. Кирилло-Мефодиевское общество // Голос минувшего. – 1918. – № 10-12. – октябрь-декабрь. – С. 101-158; Семевский В.И. Николай Иванович Гулак // Галлерея Шлиссельбургских узников. Ч.1. – С-Пб., 1907. – С. 37-55; Семевский В.И. Николай Иванович Костомаров. 1817-1885 // Русская старина. – 1886. – № 1. – С. 188-191, 195.

18. Бортніков А.І. Шевченко і організація Кирило-Мефодіївського товариства // Пам’яті Т. Г.Шевченка. Наукові записки Київського університету. Збірник філологічного факультету. № 1. – К., 1939. – С. 276-297; Дмитерко Я.Д. Общественно-политические и философские взгляды Т. Г.Шевченко. – М., 1951. – С. 37-38; Кирилюк Є.П., Шабліовський Є.С., Шубравський В.Є. Т. Г.Шевченко. Біографія. – К., 1964. – С. 196, 199; Ковмір Ю.О. Т. Г.Шевченко в Кирило-Мефодіївському товаристві // Наукові записки Житомирського державного пед. інституту. Т. 1.-1950. – С. 69-86; Кошовий І.Т. Т. Г.Шевченко в Києві. – К., 1941. – С. 40, 42; Кузьміна З.М. Шевченко і Андрузький // Збірник праць 5-ї наукової шевченківської конференції. – К., 1950. – С. 150; Методичні розробки з українознавства. Вип.4. Виникнення промислового капіталізму на Україні та громадські рухи в першій половині XIX сТ. – Х., 1930. – С. 15-16; Назаренко І.Д. Світогляд Т. Г.Шевченка. – К., 1957. – С. 103-112; Новиков М.И. Т. Г.Шевченко – великий украинский революционер-демократ // Украинские революционные демократы. – М., 1954. – С. 14-71; Прийма Ф.Я. Шевченко и русское освободительное движение 1840-1860-х годов // Тарас Шевченко. – М., 1962. – С. 165-167; Ястребов Ф.О. Україна в першій половині XIX сТ. // Нариси історії України. Вип.8. – К., 1939. – С. 172-173.

19. Оглоблин О.П. Шевченко і його епоха // Пам’яті Т. Г.Шевченка. Збірник статей до 125-ліття з дня народження. 1814-1939. – К., 1939. – С. 31-51; Стебун І.І. Тарас Шевченко. (Біографічний нарис.) // Пам’яті Т. Г.Шевченка. Збірник статей до 125-ліття з дня народження. 1814-1939. – К., 1939.– С. 7-30; Шагинян М. Собр.соч.: В 9-ти томах. Т. 7. – М., 1974. – С. 594, 596.

20. Сергієнко Г.Я. Т. Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1983; Сергієнко Г.Я. Шевченко і Київ. – К., 1987. – С. 92-95.

21. Зайончковський П.А. Кирилло-Мефодиевское общество (1846-1847). – М., 1959; Хінкулов Л.Ф. Тарас Шевченко і його сучасники. – К., 1962. – С. 162.

22. Верига Василь. Нариси з історії України (кінець 18 – початок 20 ст.). – Лв., 1996. – С. 120-124; Іванченко Раїса. Історія без міфів. – К., 1996. – С. 186-190; Кислий Ф.С. Т. Г.Шевченко і М.І.Костомаров у Кирило-Мефодіївському братстві // Рідна школа. – 1992. – № 7-8. – С. 87-91 та ін.

23. Грабович Григорій. До питання про критичне самоусвідомлення в українській думці XIX століття: Шевченко, Куліш, Драгоманов // Сучасність. – 1996. – № 12. – С. 94; Грицак Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної української нації 19 – 20 століття. – К., 1996. – С. 37-39; Овдієнко П.П., Страшко Є.М. Нариси історії України 19 – початку 20 ст. – Ніжин, 2001. – С. 109-110; Розумний Ярослав. “Чи ми ще зійдемося знову?” Кирило-Методіївське братство з перспективи 150 років // Сучасність. – 1998. – № 12. – С. 121-133; Рябчук Микола. Від Малоросії до України: парадокси запізнілого націєтворення. – К., 2000. – С. 77-90; Семененко В.І., Радченко Л.О. Історія України з прадавніх часів до сьогодення. – Х., 2000. – С. 242; Чернов Є.А. Кирило-Мефодіївське товариство // Пам’ятки суспільної думки України (18 перша половина 19 ст.). Хрестоматія./ Під ред. проф. А.Г.Болебруха. – Дніпропетровськ, 1995. – С. 467-468.

24. Костомаров Н.И. П.А.Кулиш и его последняя литературная деятельность // Киевская старина. Т. 5. – февраль 1883. – С. 227.

Опубліковано: «Тарас Шевченко і народна культура», Черкаси, 2004 р., т. 1, с. 176 – 181.