Кирило-Мефодіївське товариство
Павло Зайцев
Півтора місяця пролежав Шевченко і, видужавши, мусів розпочати свою перервану довгою хворобою працю співробітника Археографічної Комісії. Ще 15 листопада [1845] був офіційно затверджений на цьому становищі… Полтавщину фактично вже мало не всю об’їхав і тепер постановив їхати на Чернігівщину. Мав уже й невеличку платню – 150 карбованців на рік. Перебуваючи в маєтках, міг заробляти час від часу малюванням портретів.
Хотів мати товариша в подорожі й вибір свій спинив на О. Афанасьєві-Чужбинському, що любив подорожувати й був непоганим описувачем. До Чужбинського Шевченко з’явився в середині лютого, перед масницею. Носив чорну оксамитну шапочку, бо під час хвороби йому зголили волосся. З Ісковець поїхали обидва до Лубен на ярмарок, а звідти, через Прилуки й Ніжин, до Чернігова. У Лубнах був великий з’їзд поміщиків, і «запрошенням не було кінця». Проте мандрівники-краєзнавці там не затримались, а спинилися на кілька днів аж у Ніжині. Ніжин, місце шкільної науки Гоголя, був культурним містом. Шевченка відвідували тут студенти місцевого ліцею, і він познайомився з майбутнім перекладачем своїх поезій на російську мову Миколою Гербелем. Бачився він і з давнім товаришем і другом Ів. Сошенком, що тоді учителював у Ніжині. Побувавши на балі в клубі, в суботу 23 лютого, в останній день масниці, виїхали з Чужбинським до Чернігова. Були там у неділю на вечірці теж у місцевому клубі, звідки Шевченка забрала з собою ціла група «почитателів» його таланту, і він у їх товаристві закінчив проводи масниці.
Наступив піст, і Шевченко почав свою роботу, зрисовуючи предмети старовини, яких у Чернігові було дуже багато, а серед них – чимало пам’яток по Мазепі. Прийшли замовлення й на портрети. Чернігівське товариство дуже мило прийняло поета, і він почав бувати в багатьох панських домах. Особливою увагою оточували його в домі губернатора й губерніального маршалка.
Давно вже княжна Варвара намовляла Шевченка познайомитися і зблизитися з Андрієм Лизогубом, власником Седнева, стародавнього сотенного містечка, мальовничо положеного на правому березі річки Снові. З Чернігова до Седнева було яких 25 верст, і Шевченко поїхав до Лизогубів. Андрій Лизогуб був щирим почитателем Шевченкової музи. Жив він у Седневі разом із своїм старшим братом Іллею, емеритованим полковником російської армії, обдарованим музикою і взагалі людиною дуже цікавою. Сам Андрій Лизогуб був добрий піаніст і талановитий аматор-маляр. Він мав навіть спеціальну малярську майстерню. Обидва брати були люди незвичайно гуманні, кріпакам їхнім жилося винятково добре. Пан Андрій пильно стежив за українським літературним відродженням, був знавцем української пісні, із своїми сусідами листувався по-українському.
Лизогуби полюбили Шевченка «як людину, як патріота і поета, і високо цінили співання ним народніх пісень», а Шевченко був геніальним співцем-інтерпретатором. Зв’язаний із господарями спільними мистецькими зацікавленнями, він міг себе тут добре почувати. Після пережитого в кінці минулого року морального й психічного напруження, що знайшло собі вислів у поезіях, написаних у Марийському, Переяславі і В’юнищах, по перенесеній тяжкій фізичній хворобі, він потребував глибокого відпочинку, а найліпшою його умовою була здорова моральна атмосфера, що панувала в седнівському домі.
Прийшла весна. Снов широко розлила свої тихі води, і поетові по малярській праці, натішивши очі гарними краєвидами, мило було співати рідних пісень під майстерний акомпанемент пана Андрія або слухати чудової гри на віолончелі й оповідань Іллі Івановича, старенького ідеаліста-масона, що брав участь у всіх війнах з Наполеоном, прожив потім літ із двадцять у Європі й вернувся до рідного Седнева, з «незачерствілим», як сказав би Шевченко, серцем. Молодший од нього на двадцять літ Андрій був втіленням справжньої людської добрості, а його мила гостинна дружина й діти, що їх поет щиро любив, вносили в атмосферу ще більше тепла й робили її ще затишнішою. Під час великого посту Шевченко виїздив із Седнева на тиждень до Чужбинського, що захворів у Чернігові, а потім провів у Седневі Великодні Свята, перший день яких припав у тому році на 7 квітня, і вже десь по Проводах, у середині квітня, попростував до Києва, де, за виробленим планом, мав розпочати зрисовування тамошньої старовини.
У Києві оселився спочатку в якомусь заїзді на Хрещатику проти Бесарабки і незабаром по приїзді з’явився з візитою до молодого українського історика, поета й прихильного критика своїх творів Миколи Костомарова. Було це або в самому кінці квітня, або на початку травня.
Від першого разу Шевченко справив на Костомарова дуже приємне враження: «Досить було з годину порозмовляти з цією людиною, – оповідав Костомаров, – щоб уповні зійтися з ним і почути до нього сердечне прив’язання». Друга їх зустріч відбулася в садочку, що був при домі Сухоставського на розі Хрещатика й Бесарабки, де мешкав Костомаров. Цвіли вишні й сливи, починав цвісти бузок, співали пташки. У цій романтичній обстанові, атмосфері переможного тріумфу красуні-весни, серед укритих пахучим квіттям дерев – Шевченко чарівливо мелодійним голосом читав Костомарову свої недруковані твори з альбому «Три літа» й викликав у Костомарові повне захоплення. Зшиток із поезіями Шевченко залишив у нового приятеля і від того часу протягом цілого травня часто відвідував ученого сусіду.
Нові твори Шевченкової музи полонили Костомарова. Нешлюбний син кріпачки й убитого власними кріпаками тирана-поміщика, молодий історик визначався надзвичайною вразливістю. Вихований на романтичній філософії й романтичній поезії, глибоко, до містицизму релігійний, з твердими моральними засадами, був він щирий і палкий народолюбець, а джерелом того народолюбства була для нього передусім українська народна поезія, яку він із захопленням почав вивчати, ще бувши студентом. В українському літературному русі він узяв живу участь, виступаючи як поет і як критик. Шевченкового «Кобзаря» й «Гайдамаків» він високо оцінював саме як творчий прояв народного українського духу. Тепер геніальний носій цього духу, плоть від плоті свого народу, як якийсь ангел-вісник, з’явився перед ним і своїми вогненними словами потряс і збентежив душу. І на схилі літ враження, що їх тоді зазнав Костомаров, слухаючи, а потім перечитуючи Шевченкові поезії циклу «Три літа», залишилися в нього непритьмарені. Він писав у своїх споминах:
«Тарас Григорович прочитав мені свої ненадруковані вірші. Страх огорнув мене… Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народного життя. І страшно, й солодко, й боляче, й привабливо було туди заглянути!!! Поезія завжди йде попереду, завжди відважується на сміливе діло; її слідами йдуть історія, наука та практична праця… Тарасова муза прорвала якусь підземну гать, уже кілька віків замкнену багатьма замками, припечатану багатьма печатями, засипану землею, навмисне заораною й засіяною, щоб сховати для потомства навіть пам’ять про місце, де є підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в цю порожнечу із своїм невгасним світильником і відкрила за собою дорогу і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості. Легко було входити в це підземелля, коли повітря туди дістанеться; але яка людська сила може встояти проти вікових випарів, що вбивають в одну мить усі сили життя, що гасять усякий земний вогонь!… Однак поезія не злякається ніякого згубного випару, якщо вона – справжня поезія; і не погасить її світильника ніяка історична або моральна вуглекислота; цей бо світильник горить нетлінним вогнем – вогнем Прометея…»
Цей «вогонь Прометея» приніс тоді натхненний поет не одному Костомарову: від Костомарова довідався він про існування в Києві таємного українського братства – «Товариства св. Кирила й Мефодія».
Ще на початку січня 1846 року заснували це товариство – сам Костомаров, молодий учений Микола Гулак, що займався історією слов’янського права, та вже знайомий Шевченкові студент Василь Білозерський. Гулак і Білозерський встигли вже притягти до нього кількох членів, переважно з числа студентів: Оп. Марковича, Ол. Навроцького, Ю. Андрузького, Ів. Посяду, Дм. Пильчикова (що незабаром по тому поїхав учителювати в Полтаві) й інших. Сам Костомаров спочатку мріяв про організацію чисто наукового легального слов’янського товариства, але згодом, під впливом товаришів, зробився навіть автором найважливіших ідеологічних документів Братства – його «Статуту», «Правил», прокламацій та агітаційного твору п. н. «Книги битія українського народу». Не можна твердити, що всі ці твори існували вже тоді, коли Шевченко пізнав Костомарова. Можна навіть з певністю сказати, що більша частина «Книг битія» (її друга, українська, половина) повстала вже по знайомстві Костомарова з Шевченком, настільки в ній позначився вплив прометейської Шевченкової музи.
Як широко познайомив Костомаров свого нового приятеля-поета з ідеями й цілями Братства, невідомо, а тому доводиться навести тут найважливіші документальні дані, що характеризують ідеологію Братства.
Статут Братства обіймав шість таких точок:
1. Духове й політичне з’єднання слов’ян – це справжнє їх призначення, до якого вони повинні простувати.
2. При з’єднанні кожне слов’янське плем’я повинне мати свою самостійність.
3. Кожне плем’я повинне мати народній уряд і зберігати повну рівність громадян щодо їх походження, християнських віроісповідань і становища.
4. Уряд, законодавство, право власності й освіта в усіх слов’ян повинні основуватися на християнській релігії.
5. При такій рівності освіта й чиста моральність повинні служити умовою участи в уряді.
6. Повинен існувати спільний слов’янський конґрес із представників усіх племен [Серед перелічених слідом за цією тезою державних слов’янських народів були й українці].
У «Головних Правилах» Братства, крім чисто організаційних пунктів, були й такі, що розвивали його ідеологію або вказували йому ближчі цілі. У точці першій було зазначено, що свої ідеї Братство має ширити шляхом виховання молоді, розповсюджуванням відповідної літератури та побільшенням числа членів. Точка сьома підкреслювала засаду повної релігійної терпимости, а восьма стверджувала, що однією з головних і безпосередніх цілей Братства є викорінення невільництва та всякого пониження нижчих клас. Згідно з точкою дев’ятою «Правил», члени Братства повинні були погоджувати свою діяльність із євангельськими правилами любові, лагідності й терпіння, а засаду «ціль освячує засоби» вважали вони за безбожну.
У прокламації «До братів українців» Костомаров писав, що в новій Слов’янщині має бути «один сейм або рада слов’янська», у якій сходитимуться вибрані депутати для вирішення федеральних справ, але кожний народ матиме «свою річ посполиту» і управлятиметься «незмісимо з другим так, щоб кожен народ мав свій язик, свою літературу і свою справу общественну». На чолі кожної республіки мав стояти окремий «вибраний на года президент («начальник”)», а над усім союзом – федеральний президент. Депутатів і урядовців мали вибирати «не по роду, не по достатку, а по розуму і просвіщенності». Св. віра Христова мала бути «основою закону» й громадсько-політичного ладу, опертого на засадах «посполитої рівності і свободи». Стани мали бути скасовані.
У прокламації до москалів і поляків говорилося:
«Браття великороси й поляки! Це говорить до вас Україна, вбога сестра ваша, яку ви розп’яли й розшарпали й яка не пам’ятає зла й жалкує разом із вами над вашою лихою годиною, і готова проливати кров дітей своїх за вашу свободу. Прочитайте це братське посланіє, обміркуйте важливу справу вашого спільного рятунку, повстаньте зо сну та дрімоти, знищіть у серцях ваших нерозумну ненависть одного до одного, розпалену царями й панами на спільну погибель нашої свободи, засоромтеся ярма, що тяжить над вашими плечима, засоромтеся свого власного зіпсуття, прокляніть святокрадські імена земного царя й земного пана, виженіть із ваших умів, дух невір’я, внесений німецькими й романськими племенами, й дух запеклості, вдмухнений татарами, перейміться властивою слов’янам любов’ю до людства, згадайте також про ваших братів, що мучаться і в шовкових ланцюгах німецьких, і в кігтях турецьких, і хай буде ціллю життя й діяльності кожного з вас: слов’янський союз, загальна рівність, братерство, мир і любов Господа нашого Ісуса Христа. Амінь».
У соціально-політичній частині «Книг битія українського народу», засадам царського «самодержавія, православія і народності» протиставлені були засади: 1) самодержавство Бога, як «єдиного царя і пана», 2) справжня євангельсько-християнська релігія та повна політична рівність і свобода. Феодально-поміщицьку монархію-деспотію мала заступити демократично-конституційна республіка, де законодавча влада належить «сонмищу» (тобто сеймові), де державна влада «не робить те, що здумається, а що постановлено», де «урядник і правитель повинні підлягати сонмищу», де скасовано всякі станові й соціальні різниці і зрівняно всі маєткові відносини, де нема ні «невольників», ні «багатих», ні «нищих» (зовсім убогих).
Костомаров оповідає, що коли познайомив Шевченка з ідеєю єднання слов’янських народів, то Шевченко прийняв її з великим захопленням. Але той же Костомаров в іншому місці каже, що Шевченко віднісся до деяких ідей Братства «з великою задирливістю і крайньою нетолерантністю», що було приводом до частих між ними суперечок.
Значна частина того, що Шевченко міг почути від Костомарова про ідеї й завдання Братства, безперечно відповідала й його переконанням. Досить прочитати Шевченків «Кавказ» і «Посланіє мертвим і живим», наскрізь пройняті, християнською етикою і на ній опертими ідеями національної й політичної свободи; досить пригадати його вболівання над розбратом слов’янських народів у «Никиті Гайдаї» й у «Гайдамаках» та в посланії до Шафарика, щоб ствердити, що його політичні, соціальні й етичні ідеали не розходилися з тим, про що йому оповідав або що йому прочитав із наведених вище документів Костомаров. Отже, коли з ним Шевченко сперечався, то, мабуть, тому, що в усіх цих планах надто мало виступало те, що було його «святая святих» – українська національна справа, а також тому, що засад «Любові, лагідності й терпіння», що їх підкреслювали братчики як основи їхньої праці, не міг погодити з своїм національно-громадським (не особистим) сумлінням. В ім’я визволення мільйонів поневолених, в ім’я створення «вольної нової» сім’ї-держави, справді християнської, він уважав за можливе взяти в руки меч проти тих, що теж мечем тримали в покорі мільйони в ім’я засад фактично антихристиянських і в ім’я їх поневолювали нові й нові народи. Сказав це виразно і в «Кавказі», і в «Заповіті». Це був голос із підземелля української національної душі – з «великого льоху», якого Москва «ще не дошукалась» і до якого він відкрив землякам стежку, що її вони забули.
Мабуть, іще тоді ж у травні Шевченко пізнав і Миколу Гулака, і Опанаса Марковича, а може й інших братчиків. Безперечно, зустрічався й з Білозерським. Невдовзі всі вони повиїздили з Києва. Дальші зустрічі й розмови треба було відкласти аж на осінь.