14
Тарас Шевченко
Після довгих розмов та гадок, на що, та по що, можна мовити, крадькома поїхав Антін Карлович у Полтаву, я наважився зараз же поїхати у Кленівку, щоб довідатись добре про все на місці. А щоб їм не було страшно без чоловіка, я сходив до млина й попросив старого мірошника на хутір як сторожа та оповідача. (Наталя дуже любила слухати його старі казки та приказки.)
До досвіта вернувся я на хутір з Кленівки, ні про що не довідавшись. Конторські писарі, користуючися з відсутності управителя, понапивались горілки, й на моє питання відповідали: «Виїхали в Полтаву!» та й більш нічого.
Наталя заснула, а Маріяна Якимівна ждала мого повороту біля садових воріт і, заздрівши мене, підбігла до. мене з питанням: «Що?» Я, хоч і гірко мені було, відповів їй, що у Кленівці ніхто нічого не відає.
«Ходіть же в його хату та відпочиньте з дороги», – мовила вона до мене й, затуливши руками своє обличчя, так пішла до будинку.
«Бідолашна молодице!» подумав я, дивлячись їй у слід. «Невже так міцно здружилася ти з ним, що не можна тобі й одного дня прожити без його? Щаслива, завидна твоя доля, і багато-багато жінок мають право завидувати тобі.. А тобі ще більше, щасливий діду, мусять завидувати чоловіки-бідолахи!»
Минув день, другий, нарешті, і третій, а про Антона Карловича ані слуху, ні духу. На хуторі все так затихло й занудилось, що я боявся й подумати про музику.
Маріяна Якимівна всі дні ходила взад та вперед однією доріжкою й тільки мовчки зітхала, а за нею й Наталя…
Здавалось, що ми вже на віки попрощалися з нашим Антоном Карловичем. Удень Маріяна Якимівна часто заходила в його хатку, чого раніш ніколи не було, змітала хусткою порох із електричної машини та інших речей, сідала на кушетку і плакала, одне слово, вона скидалася на найніжнішу коханку.
За ті дні я тільки й чув від неї, та й то вона говорила, наче сама до себе:
«Ну, чи чувано ж у світі таке лихо? Поїхати так далеко й не промовити до жінки ані слова? Ой, я безталанна!»
Нешвидко минали дні, а вечорі тяглися аж надто, і 26 серпня швидко наближався. Попереду я думав про сюрпризи для Наталі, та після цього випадку я так збентежився, що зовсім про все забув.
Ще раз їздив я у Кленівку і хотів був поїхати аж у Прилуку до повіреного Лисавети Федорівни, та мені сказали у Кленівці, що й він поїхав укупі з ними.
От уже й 25 серпня, а на хуторі наче нічого й не бувало: аніякого руху; про завтрішнє свято нема і згадки.
Я згадав про місячну троянду в Д. в оранжереї, яку я вже давно випросив у садівника на день Наталиного янгола, і, ні до кого не промовивши слова, пішки почимчикував я в Д. Вертався я з квіткою на хутір уже ввечері. І уявіть собі мої радощі: Антін Карлович сидів за столом поміж Маріяною Якимівною та Наталею і, своїм звичаєм, усміхався, п’ючи чай.
«А, й ви прийшли!» – мовив він, побачивши мене. – «Сідайте лишень, я вам розповім, що бачив я в Полтаві.»
Я сів – і кілька хвилин тяглось мовчання.
«Ну, кажи, ледащо,» – промовила Маріяна Якимівна, – «що ти бачив у своїй нудній Полтаві.»
«А що я там бачив? Грязюка та й більш нічого!»
«А що ж ти там мав робити стілько часу?»
«Теж нічого!»
«На віщо ж ти їздив туди, вітрогоне ти старий?»
«Так, прогулятися!»
«Так, прогулятися? Чи чуєте, люди добрі: так, прогулятися! Ах, ти сива, стара голово! І це тобі не сором так мордувати мене на старість?»
І Маріяна Якимівна поцілувала його так ніжно, так просто, сердечно, як цілує найніжніша мати свою любу дитину.
Вечір минув тихо та весело.
Другого дня всі прокинулися рано, а Антін Карлович раніш за всіх. Розбудивши мене, він мовив:
«А що, чи приготували ви що для іменниці?»
«Приготував,» – відповів я.
«Ну, дак уставайте лишень, убирайтеся, та підемо поздоровляти: вона вже бігає по саду.»
Я вимився на швидку руку, вбрався і, взявши свою троянду, пішов до будинку слідком за Антоном Карловичем. Наталя, побачивши нас, побігла до покоїв.
Ми ввійшли слідком за нею, а вона вже сиділа за чайним столом, наче нічого не відаючи, біля Маріяни Якимівни і просила сухаря до чаю.
Я поздоровив її й підніс свій скромний дарунок. Антін Карлович теж поздоровив і, витягши з бокової кишені начетверо зложений папір, подав його Наталі, промовивши:
«Оце тобі гостинець із Полтави!». Промовивши це, він, усміхаючись, сів біля неї.
Наталя довго мовчки читала той папір і, не дочитавши, упустила його з рук і кинулась, плачучи, обнімати та цілувати Антона Карловича, а ми з Маріяною Якимівною, дивуючись, поглядали одне на одного.
Нарешті, я підняв папір, подивився на його, – то була моя «отпускная» [81]…
Все, що казав би я Вам про свої почуття в цю величну хвилину, все б оце і трохи не було похоже на те, що я почував.
«Віолончель теж наша!» – мовив, усміхаючись, Антін Карлович.
Я впав перед ним навколішки й цілував його руки, обливаючися сльозами.
«Ну, Наталко, тепер твоя черга, кажи!» – мовив Антін Карлович, звертаючись до Наталі. – «Візьми оцей папір та віддай нашому другові і скажи: «Оце тобі моє придане». А ми з Маріяною Якимівною скажемо: «Боже вас благослови!»
Всі четверо кинулись ми одне до другого й облилися слізьми.
І от більше, тижня, як моє щастя не дав мені спати. І знаєте, хто все оце вчинив? Наталя моя люба, моя неоцінена Наталя! Вона зреклася знатних та багатих, а обрала мене, кріпака-музику… і, признавшись по правді своїм щирим добродіям, просила їх діяти з нею, що хочуть. А добрий, мовчазний Антін Карлович, недовго думаючи й не кажучи нікому ні слова, зробив по свойому за одним заходом: він заплатив за мою волю з віолончеллю 2500 карбованців. Якби Кленівський був моїм паном, цього б ніколи не сталося! Спасибі тобі, Лисавето Федорівно! Тобі й не сниться, що ти невинна причина мого теперішнього раювання…
Саме тепер Антін Карлович заходиться, аби віддати мене до канцелярії маршалка дворянства – це вже я й сам не знаю на що, – а коли це станеться, тоді ми з Вами бачитимемось, принаймні, тричі на тиждень. А поки що, приїздіть у неділю на хутір: і по-любуйте з людей, зовсім щасливих.
Прихильний до Вас Музика.»
Дочитавши цього листа, що написало його саме щастя, мене огорнула якась хоровита задума. Боже-світе! Невже то були заздрощі? Ні, я не завидував нікому у світі! То було гірке, невиразно гірке почуття самотності. Я трохи не заплакав із внутрішнього болю. Тим часом, коли я зібрався рюмсати, увійшов до мене Іван Максимович і спитав:
– А що, чи далеко вже прочитали моє немудре оповідання?
– Все прочитав, – відповів я.
– Й опис весілля?
– Ні, не читав.
– То прочитайте, конче прочитайте, бо я, можна мовити, найбільше сподіваюсь на ефект цього величного малюнку.
– А скажіть, Іване Максимовичу, а старі ще живі?
– Здоровісінькі, а про щастя нема чого й казати! А як би ви бачили, що то за внуку дав їм Бог! Сущий янгол божий!
– Я знов задумався.
– А знаєте лишень що, Іване Максимовичу? – спитав я його через хвилину.
– А що?
– Пустіть мене завтра самого на хутір, а ви в неділю приїздіть.
– Ні за що! А коли вже вам так захотілося, дак і я з вами завтра поїду. Та чого це вам так раптом?…
– Така вже в мене вдача: я дуже люблю дивитись на щасливих людей і, на мою думку, нема нічого кращого, любішого, як постать щасливої людини.
– Це суща правда.
Другого дня ми були на хуторі, і я бачив і був щасливий щастям цих простосердих, щирих людей. Бачив і свідчу правду цього небрехливого оповідання.
13 січня, року божого 1855.
Примітки
81. отпускная – грамота на звільнення з кріпацтва