Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

9

Тарас Шевченко

«От і масниці, і великий піст, нарешті й Великодні свята минули, а я до Вас ніже єдиного слова не написав. Не гадайте, мій добродію незабутній, що я забув про Вас! Боже храни мене від такого гріха! В кожній думці моїй, у кожному вчинку мойому Ви завжди притомні в душі моїй, як творіння ясне й відрадне.

Не писав я через те, що ні про що було писати. Одноманітність. Не можна сказати, щоб одноманітність оця була нудна; навпаки! Дні, тижні, місяці пролітають – так, що й не зчуєшся! О, яке добродійне діло – праця! Найпаче, коли її похваляють. А я у хвалі не знаю потреби: як усе, так і на іспитах я нижче третього не йду. Карло Павлович раз-у-раз задоволений мною. А яка же хвала може бути про митця краща? Я щасливий без краю! Ескіза мого на конкурсі прийняли без найменшої зміни; я вже за програму взявся.

Сюжет я полюбив; він мені до душі, й я цілком йому віддався; це сцена з Іліади: «Андромаха біля тіла Патрокла» [115]. Тільки тепер оце зрозумів я, як то неминуче потрібно добре знати життя й мистецтво давніх Греків. Дуже в цьому разі прислужилася мені французька мова. Я вже й не тямлю, як за цю услугу дякувати мені Демському.

Ми з Карлом Павловичем дуже оригінально зустріли Великдень. Ще вдень казав мені він, що має на думці на утреню піти в Казанський Собор, щоб там побачити хресний хід довкола церкви і свою картину при світлі. Ввечері в десятій годині сіли пити чай. Щоб час проходив нам незамітніше, я налив йому й собі. Він запалив цигару, ліг на отоманці й почав голосно читати «Пертську красуню», а я ходив по світлиці. Тільки й пам’ятаю.

Потім чую невиразно – ніби грім. Розплющив очі – у світлиці ясно, лампа на столі горить, Карло Павлович спить, книжка на підлозі лежить, а я сиджу на кріслі та слухаю, як із гармат палять. Я погасив світло; потихесеньку вийшов зі світлиці й пішов до господи. Штернберг іще спав. Я вмився, прибрався й пішов на вулицю. З Андріївської церкви люди виходили вже зі свяченим. Ранок був дійсно святковий.

А чи знаєте, що в той час найбільш займало мене? Сором казати, та сказати треба, бо гріх був би затаювати перед Вами чи думку яку, чи почування. Я був у той час суща дитина: мене найбільш займав мій непромокальний плащ. Чи не чудно, що я радію з такої святкової обнови? Ні, як добре подумати, то не чудно. Дивлячись на поли свойого лискучого плаща, я думав: чи давно то я в замазаному халаті не одважувався про отаке убрання й гадати, а тепер! Сотню карбованців викидаю на отакий плащ! Просто Овідієві метаморфози! [116] А то бувало розживешся як-небудь на коповика [117] й несеш його в райок, не розбираючи, який там спектакль: за коповика було до смаку нарегочуся й гірко наплачуся, да так, що іншому й за цілий вік його не доведеться так плакати й так реготати. Чи давно це було? Не далі як учора – і така переміна! Тепер уже я не інак іду в театр, як на крісла, і рідко коли беру місце за кріслами. А дивитися йду не так, на що трапиться, а йду або на премьєру, або як її удруге грають, а зі старих усе вибираю спектакль добрий. Але ж правда й те, що тепер нема вже в мене того щирого сміху й тих сердешних сліз. Та мені їх не жаль.

Згадуючи це все, я й Вас згадую, мій Добродію Незабутній; згадую й той святий ранок, коли Господь навів Вас до мене в Літньому саду, щоб витягти мене з болота і з нікчемності.

Свято зустрів я в родині Уварових, тільки не графів, крий Боже:, ми. ще так високо не літаємо. Це проста родина, та така ж то добра, що дай Боже, щоб усі на світі родини були такі. Мене вони вітають наче свого найближчого родича. Карло Павлович теж часто навідується до їх.

Свято провели ми весело. За цілий тиждень ні разу у m-me Юргенс не обідали, а все по гостях; або в Йоахіма, або у Шмідтів, або в Фіцтума. Увечері, коли не в театрі, дак у Шмідтів. Сусідка наша провідує нас, і все така ж пустотлива, як і перш була. Шкода, що не можна мені взяти її за модель на Андромаху, дуже вона молода. Дивуюся, що оце за молодиця така її тітка. Здається, про свою небогу в неї й думки нема: інколи вона годин зо дві в нас пустує, а дядині про те й гадки нема. Чудно!

Штернберг її історію доказав мені до краю. Матері вона не пам’ятає, а батько був якийсь убогий урядовець і, здається, п’яниця; бо тоді, коли вони в Коломні [118] жили, дак він зі служби приходив червоний, як вона сама висловилася, і сердитий. Якщо траплялися в його гроші, – він її в шинок по горілку посилав, а не було грошей, посилав її на вулицю милостині прохати, а в щоденному мундирі завжди на ліктях були діри. Дядина її – оця теперішня добродійка її – це його рідна сестра, прийде було та просить, щоб він оддав їй виховувати Пашу; так де! – і слухати не хоче! Чи довго вони жили в Коломні тій – вона не пам’ятав. Раз якось зимою він зі служби до господи на ніч не прийшов; вона сама ночувала й нічого не боялася. На другу ніч – теж; а на третій день із Обуховського шпиталю прийшов по неї від батька слуга. Вона пішла. Йдучи, слуга той розповів їй, що тата її взяла на вулиці вночі поліція, та вранці недужого його на гарячку вирядила до шпиталю. Минулої ночі він трошки опам’ятувався, повідав своє наймення, свою квартиру і прохав покликати її до його. Недужий батько не пізнав її і прогнав від себе. Тоді вона пішла до дядини та в неї й зосталася. От і вся її скорботна історія.

Оце Штернберг подарував їй «Векфільдського панотця». Вона вхопила книжку, немов дитина гарненьку іграшку; наче дитина та, побавилася нею, подивилася на малюнки й кинула на стіл. Йдучи до господи, про книжку й не згадала. Штернберг гадає, що вона не вміє читати; міркуючи по сумному її віку дитячому, й я тієї гадки. Є в мене думка: коли це так, дак навчити її читати. Штернбергові вона подобалась, і він не від того, щоб мені помагати. Він того ж дня пішов і купив букваря з малюнками. Але думка наша так і лишилася думкою, й ось через що.

Другого дня приїхав із Криму Айвазовський [119] і закватирував у нас. Штернберг радо зустрів свого товариша; а мені – сам не тямлю через що – Айвазовський із першого разу не сподобався. Є в його щось несимпатичне, хоч елегантні манери в нього, неартистичне, а щось ввічливо-холодне, одштовхливе. Портфеля свого нам він не показує: каже, що зоставив його в матері в Феодосії, а в дорозі, каже, нічого не малював, бо поспішався, щоб ще застати перший заграничний пароплав. А проте він із нами, не відаю з якої причини, цілий місяць. От за цей час ні разу до нас сусідка наша не навідувалася: вона боїться Айвазовського; а я його за це щодня радий був би провести за границю. Але ж от мені лихо: з ним поїде й мій Штернберг дорогий!

Минуло ще кілька день. Ми провели Штернберга до Кронштадту. Біля його зібралося нас чоловіка з десять, а біля Айвазовського ні одного. Чудне діло між митцями! Був із нами й Михайлов, що проводив Штернберга, і гарно нам прислужився! Пообідавши весело в Стеварта, він здорово заснув. Ми хотіли розбудити його, та не спромоглися. Тоді взяли ми з Штернбергом дві пляшки Кліко й пішли на пароплав. На палубі «Геркулеса» випили вино, доручили свого приятеля начальникові пароплава Тиринову, попрощалися та вже ввечорі вернулися до ресторану. А Михайлов уже очі протирає. Ми йому розповідаємо, як ми Штернберга проводили, а він мовчить; кажемо про те, як випили Кліко, – він мовчить, а нарешті озвався й каже:

– Ледащо ви, – свого товариша проводити не розбудили.

Нудно мені без мойого Штернберга любого. Так нудно, що не то що, з квартири, де все мені про його нагадує, а навіть від моторної сусідки я ладен тікати. Більш до Вас цього разу нічого не пишу. Нудно, а я не хочу своїм посланієм нудним і на Вас нудьгу наганяти. Краще візьмуся до програми. Прощавайте.»

«Літо так швидко в мене проминуло, ще швидче, ніж одна хвилина в гулящого денді. Я вже після вистави тільки схаменувся й помітив, що літу – вже край. А тим часом ми з Йоахімом улітку провідували на Крестовському Острові старенького Кольмана; під його доглядом я зробив три етюди: дві ялини й одну березу.

Добра душа оцей Кольман! Шмідти вернулися вже до міста. Оце ж вони доріканням своїм і нагадали мені, що літо вже минуло. Я в їх ні разу не був: – далеко, а в мене і дні й ночі йшли на програму. За те – як щиро вони повітали мене з успіхом! Еге, добродію мій незабутній, – з успіхом! Яке велике діло для учня програма!

Це про його спробовий камінь. Та яке ж йому й щастя, коли він на камені цьому показав себе артистом сущим! Цього щастя я вповні зазнав. Неспроможен я висловити вам того почуття солодкого без краю: Це безугавна присутність всього святого, всього прекрасного у світі в одному чоловіці. За те які гіркі, які тяжкі дожидання переживаєш перед тим щастям! Хоча Карло Павлович запевнив мене в успіху,. – а про те я страшенно мордувався. Я так страждав, як страждає злочинець перед карою на горло. Та ні: я гірш страждав! Я не відав, чи я помру, чи буду жити, а це важче присуду ще не висловили. Ждучи цього присуду, ми з Михайловим пішли до Делі пограти на більярді. Та в мене так тремтіли руки, що не можна було мені вцілити ні одної кулі, а він байдуже: так і ріже! Отже й він був під судом, його програма стояла поруч із моєю. Мене отака байдужість. лютувала. Я покинув кия й пішов до господи. В коридорі зустріла мене сусідка, така щаслива, сміється:

– А що? – спитала вона.

– Нічого! – відповів я.

– Як то нічого? Я прибрала вашу світличку немов на Великдень, а ви йдете нудний отакий.

Вона хотіла зі себе вдати нудну, да не спромоглася. Я подякував за увагу й запросив до світлиці. Вона так простосердо, наче дитина, почала розважати мене, що я не втерпів і зареготав.

– Ще нічого невідомо, іспиту ще не скінчили, – мовив я.

– Так на що ж ви мені неправду сказали? От який несовісний. Коли б я була знала, то б не чепурила вашої світлиці.

Вона закопилила свої рожеві губенята, а п отім знов мовила:

– В Михайлова я не прибирала, нехай собі зі своїм мічманом валяються в барлозі, наче ведмеді; мені що до того?

Я подякував і спитав, чи вона рада буде, коли Михайлову дадуть медаль, а мені ні?

– Я йому руки поламаю, очі йому видеру, уб’ю його на смерть.

– А як мені дадуть?

– Тоді я сама з радощів помру.

– За що мені ви надаєте таку перевагу?

– За те… за те… за те, що ви обіцялися, що зимою вчитимете мене читати…

– І додержу своєї обіцянки, – мовив я.

– Йдіть же в Академію та довідайтесь, що там діється, а я ждатиму вас у коридорі.

– Чом же не тут?

– А як мічман прийде, що я тоді робитиму?

«Правда», подумав я й, не кажучи ні слова, пішов, а вона замкнула двері і ключа в кишеню сховала, кажучи:

– Я не хочу, щоб без вас вони ходили до вашої світлиці; ще попсують там що-небудь.

«З чого оце вона взяла», подумав я, «що вони що-небудь попсують без мене!» Просто вигадка дитяча!

– До побачення! – промовив я, йдучи на сходи. – Побажайте мені щастя.

– Від щирого серця, – відповіла вона радісно і зникла.

Я вийшов на вулицю. Я боявся ввійти в. Академію. Академічна брама здавалася мені роззявленою пащею в якогось страшного звірюки. Одначе ж, утомившись ходячи по вулиці, я перехрестився й перебіг через страшну ту браму. В коридорі другого поверху блукали мої нетерплячі товариші, наче тіні ті біля Харонового перевозу [120]; я, пристав до їх гурту. Професори були вже в конференційній салі. Жахлива хвилина наближалася; З круглої салі вийшов інспектор Андрій Іванович. Я першим зустрівся з ним. Проходячи повз мене, він шепнув мені: «поздоровляю». Ніколи на свойому віку я не чув, та й не почую такого слова солодкого, гармонійного! Я прожогом кинувся до господи і з захвату розцілував свою сусідку. Добре ще, що ніхто того де бачив. Хоча, на мою думку, нічого недоброго в тому й нема, а все-таки краще, що ніхто не бачив.

Отак, або майже що отак, відбувся отой іспит, що всю душу мою зворушив. Все оте, що я тепер написав до Вас, це тільки тьмяний силует із живої натури; тільки слаба тінь дійсної події; ні пером, ні пензлем, ні живим словом її висловити не можна.

Михайлову не поталанило. Крий Боже, коли б таке нещастя мені скоїлося. Я збожеволів би, а він – байдуже: прийшов до господи, надяг тепле пальто й подався в Кронштадт до свого мічмана. Не знаю, відкіля в його така прихильність до того мічмана; він від його без душі, а про мене, так нічого привабного в його нема. Правда, впервах він і мені був сподобавсь, та це не на довго. От мій сердешний учитель Демський, дак істинно людина симпатична. Він, горопашний, нездужає; без виходу нездужає: сухоти в останньому періоді. Ходить він іще, але ледве-ледве ходить. Якось оце зайшов поздоровити мене з медаллю, і ми цілий вечір солодко розмовляли, як приятелі. Він віщує мені будуче так натурально, живо й так певно, що я мимоволі йму йому віру. Бідолашний Демський: йому й на думку не впадає, яка тяжка в його недуга.

Так він рветься до свого будучого, наче парубча те, повне здоров’я. Щасливий, коли мрію можна назвати щастям! Він каже, що найголовніше й найтрудніше вже перейшло, себто, злидні, бо, каже він, йому вже не треба цілі ночі сидіти, переписуючи відчити за якого будь карбованця; він би то тепер вирвався з лабетів злиднів і може віддатися своїй улюбленій науці і що він, коли й не стане в рідній історії вище свого ідола Лелевеля [121], так, принаймні, стане врівень із ним» і що його сподівана дисертація дасть йому всі засоби, справдити свої надії лискучі. А тим часом він, горопаха, кашляє кров’ю й силкується оце від мене затаїти. Боже мій, чого б тільки я не дав, щоб справдилися його бажання палкі! Овва, жадної надії нема! Ледве чи доживе він, доки на Неві крига скресне.

Ото ж саме у хвилину сердечної розмови з Демським із галасом відчинилися двері і прийшов бравий мічман.

– А що, Мішка [122] в господі? – спитався він, не скидаючи шапки.

– Він учора до вас поїхав, – відповів я.

– Еге, дак це ми з ним розминулися. Ну, нехай же він прогуляється, а я в вас переночую.

Він увійшов у світлицю Михайлова,: я подав йому світла. Що мені було робити? Сподіваючись, що в нас ніхто не ночуватиме, я прохав Демського лягти на ліжку Михайлова. Демський помітив, що мені ніяково, взяв шапку й почав прощатись. Я мовчки й собі взяв шапку й, покинувши мічмана, пішов із Демським. Провівши Демського, до його господи, неохоче вернувся я додому, і що ж тут застав? Сусідка моя, не відаючи, що мене нема дома, зайшла до мене у світлицю, а бравий мічман, схопивши її, хотів уже двері на замок замикати, аж тут я саме на поріг. Сусідка вирвалась у його з рук, плюнула йому між очі і втекла.

– Суще живе срібло, – промовив він, утираючись.

Я не дав йому помітити, що його вчинок занадто мене ображає, лишив його, а що ще не було пізно, пішов собі кращого товариша шукати, щоб із ним провести осінній вечір.

Та не везло мені з провідинами, я кланявся тільки замкам дверей. До Шмідтів нерано вже було йти, Карла Павловича не було в господі. Що мені діяти, я не тямив.

Примітки

115. Андромаха – жінка троянського героя Гектора, який убив у бою Патрокла, приятеля Ахілла.

116. Овідій – відомий латинський поет. У довгій поемі «Метаморфози» співає він про переміни (метаморфоза – грецьке слово – переміна) людей то в дерева, то у зорі, все з грецької міфології. Перекладені «Метаморфози» й українською мовою (Ів. Стешенко).

117. Коповик – 50 копійок, полтинник; райок-галерея.

118. Коломна – повітове місто в московській губернії.

119. Ів. Айвазовський – московський маляр, із Феодосії в Криму, малював чудові морські краєвиди.

120. Старовинні Греки вірили, що після смерті тіні вмерлих відходили в підземелля, і через річки, що там були, перевозив їх у царство тіней перевізник Харон.

121. Й. Лелевель (1786 – 1861) – польський історик.

122. себто, Михайлов