7
Тарас Шевченко
«От уже більш місяця, як ми зі Штернбергом укупі живемо, і живемо, щоб дай Боже рідним братам так жилося! І не сказати, яка він добра та рахманна людина: сущий артист! До нього все усміхається, і він усміхається до всього! Щаслива в його вдача! Карло Павлович його дуже любить. Да хіба ж, знаючи його, можна його не любити?
Ось як ми перебуваємо дні й ночі: вранці в годині дев’ятій йду я до класу (я вже малюю олійними красками, і при останньому ж іспиті одержав третій номер). Штернберг сидить дома та з ескізів своїх робить малюнки – або аквареллю, або олійними красками. В одинадцятій годині йду або до Брюлова, або до господи, та чим Бог пошле снідаємо з Штернбергом. Потім знов я до класу йду й сиджу там до третьої години, а тоді йдемо обідати до мадам Юргенс, інколи то й Карло Павлович із нами. Я його трохи що не що-дня об цій порі застаю у Штернберга. Часто він розкішний аристократичний обід міняє на вбогу демократичну юшку. Істинно – людина незвичайна! По обіді – я знов до класу. В сьомій годині заходить до мене Штернберг, ми йдемо до театру, або, погулявши трошки по набережній, вертаємось до господи. Я що-небудь у голос читаю, а він малює, або я малюю, а він читає. Нещодавно перечитали ми «Вудстока» Вальтер-Скота. Сцена, коли Карло II Стюарт, ховаючись під чужим найменням у замку старого барона Лі, признається його доні Юлії, що він король Англії й завзиває її до свого двору полюбовницею, оця сцена незвичайно мене заінтересувала. Оце вже суща королівська подяка за гостинність! Я начеркав ескіз і показав його Брюлову: він похвалив і зміст і роботу і наказав учитися в Павла деля Роша [95].
Нещодавно Штернберг познайомив мене з родиною Шмідта. Це якийсь його далекий родич, людина прегарна, а його сім’я просто благодать божа. Вечорами ми часто навідуємося в них, а в неділю й обідаємо там. Завжди виходжу я від них» ніби ставши чистішим і добрішим. За оцю знайомість я не тямлю, як вже й дякувати Штернбергові.
Ще познайомив він мене з сім’єю того українського аристократа, в якого ви з ним торішнім літом стрівалися на Україні. Я рідко коли до його навідуюся й то ради Штернберга тільки – не подобається він мені: багацько там панського тону й паскудної влесливості простацьких гостей його, що їдять у його розкішні обіди та п’ють українську слив’янку. Довго я не розумів, як оце Штернберг таке переносить, а, нарешті, воно само з себе виявилося. Раз якось від Тарновських вернувся він просто несамовитий, такий сердитий; довго він мовчки ходив по світлиці, потім ліг на ліжко, знов устав, знов ліг; да отак аж тричі, доки втихомирився й заснув. Чую, аж він зо сну називав одну небогу Тарновського. Тоді почав я вгадувати, в чому тут діло. Другого дня він знов пішов до Тарновського й вернувся пізно вночі зарюмсаний. Я прикинувся, буцім нічого не помічаю. Він упав на канапку, затулив лице руками й ридає, наче дитина. Отак минуло, принаймні, з годину. Потім підійшов до мене, обняв мене, поцілував і гірко усміхнувся. Тоді сів біля мене й розповів мені про своє кохання. Звичайна історія. Він закохався в старішу небогу Тарновського. Та хоч теж його кохала, але щодо того, щоб побратися, дак дала перевагу якомусь лисому лікареві Бурцеву. Висповідавшись, він трохи заспокоївся, а я поклав його спати.
Потім другого і третього дня я майже не бачив його: піде зранку, вернеться вночі, і Бог його відає, де він пропадає вдень. Спробував був я побалакати з ним, але він ледве слово промовить і мовчить. Кликав до Шмідтів, – він тільки головою покивав, не пішов. В неділю вранці кажу до його: «Поїдьмо в оранжерею ботанічного саду». Він хоч і неохоче, але згодився.
Тут він повеселішав, почав марити про подорож до тих чарівних країв, де оці дивні ростини ростуть, наче в нас чортополох.
З оранжереї я його повіз на Крестовський острів пообідати в німецькому ресторані. По обіді ми послухали тирольських співаків, подивилися, як спускаються зі снігових гір, і пішли до Шмідтів. Шмідти того дня обідали в Фіцтума, університетського інспектора, да там і лишилися й на вечір. Ми й собі туди. Нас зустріли питанням, – де ми пропадаємо? У Фіцтума наслухалися Моцартової сонати й Бетховенового квінтету, та в годині першій уночі й вернулися до господи! Сердешний Віля знов засумував. Я його не розважав, бо й чим його можна розважити!
На другий день Брюлов послав мене до книгарні Смірдіна: між іншими я взяв дві книжки «Библиотеки для чтения», де надруковано Дікенсів роман «Ніклас Нікльбі». Мені прийшло на думку спорудити у Шмідтів літературні вечорі. Я закликав до цього і Штернберга. Задумано, зроблено. Того ж таки дня, взявши книжки під пахву, рушили ввечорі до Шмідтів. Думку мою повітали, і після чаю почалося читання. Першого вечора читав я, другого Штернберг, далі знов я; отак і чергувалися, доки не прочитали романа до краю. Це зробило дуже добрий уплив на Штернберга. Ми таким же чином прочитали потім «Замок Кінельворт», «Пертську красуню» і кілька інших романів Вальтер-Скота. Часто читали ми за північ і не помітили, як прийшли Різдвяні свята.
Штернберг заспокоївся, принаймні, працює і менш нудиться. Дасть Бог і це минеться. Прощавайте, батьку мій рідний! Не обіцяюся писати до Вас незабаром, бо приходять свята, а я, з ласки Штернберга, опріч Шмідта поробив іще деякі знайомства, й то такі, що їх годиться піддержувати. На свята справив собі нову одежу й пальто з англійської баї; таке достеменнісінько, як у Штернберга, щоб не дурно Шмідти Кастором [96] та Поллуксом нас називали. На весну гадаємо справити собі шинелі з камлоту [97]. Гроші тепер у мене є! Я почав аквареллю портрети малювати; спершу приятелям дурно, а далі й за гроші. Але ж Брюлову ще не показую, боюся. Я більш Соколова [98] тримаюся. Гав [99] мені не подобається. Солодкавий він якийсь.
Гадаю ще взятися до французької мови. Це неминуче потрібно. Одна підстаркувата вдова бралася вчити мене, а я за те, щоб сина її малювати вчив. Услуга обопільна, та мені це не подобається: раз тому, що далеко ходити, аж у Ертелів провулок, – а дві години возитися з жированим хлопцем – не аби-яка річ! Краще оті дві годині я на акварельний портрет споживу, а вчителеві гроші заплачу. Гадаю, що й ви такої думки. У Брюлова є Гіббон» [100] французькою мовою, і мені просто не можна байдуже дивитися на його. Не знаю: чи Ви бачили його ескіз, краще мовити, невеличку картину: «Завітання Гензеріха [101] до Риму». Тепер вона в його в майстерні. На прочуд – як і все, що виходить з-під його пензля. Коли Ви не бачили, дак я зроблю вам невеличку копію; «Бахчисарайський фонтан» теж пришлю; здається, його розпочато ще при Вас.
О, мені лихо, трохи не забув; лаштується велика подія: Карло Павлович заходжується женитися. По святах і весілля. Молода його – доня Тіма, поважного громадянина з Риги. Я її не бачив, а чув, що на предиво красуня. Брата її інколи у класі стрівав, він учень Зауервейда; парубок незвичайно гарний. Коли це вчиниться, дак я напишу до Вас усі подробиці, а доки що – прощавайте ще раз, мій Добродію Незабутній.»
«От уже два місяці минуло, як я до Вас не писав. Такої мовчанки простити не можна. Але я немов навмисне ждав, аж покінчиться цікавий епізод із життя Карла Павловича. В останньому листі я писав до Вас, що він заходжується братися. Тепер напишу про те, як усе це зробилося і як розбилося.
В день шлюбу Брюлов одягся, як звичайно, взяв капелюха, та, йдучи через майстерню, зупинився біля копії Домінікіно, вже скінченої; довго стояв мовчки, потім сів на крісло (крім його й мене, нікого не було в майстерні), помовчав іще хвилинку й, нарешті, сказав до мене:
– Цампієрі немов каже до мене: «Не женися, пропадеш!»
Я не тямив, що відповісти, а він надяг капелюха й пішов до молодої. Цілий той день він не вертався до господи. На весілля нічого не готували, навіть Лукіян у той день ростбіфу не робив.
У класі я довідався, що він вінчатиметься в восьмій годині вечора в лютеранській церкві св. Ганни, в Кирочній. Після лекцій ми зі Штернбергом взяли фаетон і поїхали. В церкві вже позасвічували свічки. Брюлов із Зауервейдом і з братом молодої були вже в церкві. Побачивши нас, він підійшов, подав нам руку і промовив: «Женюсь!»
Тоді саме в церкву ввійшла молода, і він пішов стрічати її. Зроду-віку я не бачив, та й не побачу такої красуні. На вінчанню Брюлов стояв глибоко задуманий і ні разу не подивився на свою прекрасну молоду. Вінчання скінчилося, ми привітали щасливих молодих, провели їх до карети, а потім пішли до Клея вечеряти, та за здоров’я молодих випили пляшку Кліко. Це все було 8 січня 1839 р. У Брюлова весілля теж покінчилося на пляшці Кліко. Жадного святкування не було.
Через тиждень після цього я зустрівся з ним у коридорі, саме проти квартири графа Толстого [102]. Він мене покликав до себе обідати. Доки подали обід, він казав мені читати Квентіна Дорварда [103], а сам щось у альбомі черкав. Ледве почав я читати, він спинив мене й голосно гукнув: «Емілія».
Через хвилину прийшла його жінка-красуня. Він мовив:
– Еміліє, а на чому ми зупинилися? Та ні, краще сідай, да сама читай. А, ви послухайте, як вона гарно по-московському читає.
Вона спершу не хотіла читати, потім розгорнула книжку, прочитала кілька речень із гострою німецькою вимовою, зареготала, покинула книжку і втекла. Він знов її покликав; ніжно прохав її сісти до рояля й заспівати каватіну [104] з «Норми». Вона, не церегелячись, сіла й, після кількох прелюдій, заспівала. Голос у неї не великий, не ефектний, але ж такий чарівний, солодкий, що я, слухаючи, не йняв собі віри, що чую звичайну людину смертну, а не фею. Чи це магічний вплив її вроди, чи справді вона так чарівливо співала – не скажу. Тільки й тепер ще ніби я чую той голос чарівний. Карло Павлович теж був зачарований її голосом, бо сидів над альбомом, згорнувши руки, і не чув, як увійшов Лукіян і двічі промовив:
– Обідати подав.
По обіді Лукіян подав садовину і пляшку лакріма-хрісті. Продзвонило п’ять годин; я лишив їх за столом і пішов до класу. Прощаючись, Брюлов подав мені руку і прохав приходити щодня на обід. Я дуже був урадуваний таким запрошенням.
Після лекцій я зустрівся на набережній й пішов із ними. Вертаючись до господи, вони й мене покликали до себе. За чаєм Карло Павлович прочитав Пушкінового «Анжела» й розповів, як небіжчик Пушкін прохав його намалювати з його жінки портрета, й як він одмовив йому, бо жінка його зизоока. Він хотів списати портрета з Пушкіна, але Пушкін не згодився. Незабаром після того Пушкін помер, і ми лишилися без портрета його.
Кіпренський [105] намалював Пушкіна якимсь денді, а не поетом.
Після чаю молода чарівна хазяйка навчила нас у «гальбер-цвельф» і програла мені 20 копійок, а чоловікові свому каватіну з «Норми» й зараз же сіла до фортеп’яна й поквитувалась. Після такого чарівного фіналу я подякував. чарівній хазяйці й хазяїнові й пішов до господи. Вже північ минула. Штернберг іще не спав і ждав мене. Я розповів йому, не здіймаючи капелюха, свої переживання, він назвав мене щасливим.
– А от ви мені позавидуйте, – мовив він: – мене кличе до Оренбурга генерал-губернатор на ціле літо. Сьогодні я був у Володимира Івановича Даля [106], і ми вже вмовилися про подорож. На тому тижні – бувай здоров!
Оця звістка мене приголомшила: довго я не спроможен був говорити. Прийшовши до пам’яті, я спитав:
– Коли ж це ти так прудко встиг усе оте вчинити?
– Та, бач, сьогодні в десятій годині кличе мене Григорович. Прийшов я. Він каже мені про ту подорож; я згодився, пішов до Даля, й кінець.
– Що ж я без тебе робитиму? Як же я без тебе житиму? – питався я скрізь сльози.
– Отак, як і я без тебе. Будемо вчитися, працюватимемо, то й не помітимо самотності. Завтра ми обідаємо в Йоахіма. Він тебе знає і прохав привезти тебе. Добре?
– Добре, – одповів я, і ми лягли спати.
На другий день ми обідали в Йоахіма: це син відомого каретника, Німець, веселий, добрий і освічений чоловік. По обіді він показав нам колекцію естампів і кілька зшитків найпрегарніших літографій із Дрезденської галереї. Це було в суботу; ми просиділи в його цілий вечір. За чаєм розмовляли про кохання да про закоханих. Сердешний Штернберг сидів немов на голках. Я старався перемінити розмову, але ж Йоахім наче навмисне розводив її й, нарешті, розповів нам про себе самого ось яку анекдоту:
– Як закохався я, – каже він – в мою Аделаїду, а вона в мене – ні, дак я став на тому, щоб накласти на себе руки. Я вибрав смерть од чаду. Виготовив усе, що треба: написав листи до приятелів і до неї (він указав на жінку), взяв пляшку рому й наказав принести жарівницю, вугілля, скіпочок і свічку. Коли все було принесене, я замкнув двері й випив склянку рому. Мені почав увижатися Мартенсів «Бенкет Валтазара». Я випив удруге. Тоді вже нічого мені не ввижалося. Приятелі мої, одержавши мої листи, поприбігали до мене, виламали двері і знайшли мене п’яним, як ніч. Бачте, вся річ у тому, що я забувся підпалити вугілля, – а то неминуче б був помер. От після цього » вчинку й вона подобрішала й, нарешті, згодилася побратися.
Після цього оповідання він випив добру склянку пуншу.
Йоахім дуже мені сподобався, й я ходитиму до його як мога частіше.
В неділю ми були у Шмідта; але об одинацятій годині були вже в господі й почали були роздягатися на ніч, як ось Штернбергові треба стало хустки до носа; він руку до кишені, та й витяг, замість хустки, афішку. Тоді й каже, розгортаючи її:
– Еге, я й забувся: сьогодні в театрі маскарад.. Поїдьмо.
– Добре, – кажу я, – спати ще рано, поїдьмо.
Зал в театрі аж сяяв, і незабаром було повно публіки. Музики гриміли. Згодом стало душно; маска мені остогидла, я її скинув. Штернберг зробив те ж. Може, декому здалося це чудним, але нам про те байдуже.
Ми рушили в бокові салі, щоб там спекатися тісноти й від духоти спочити. Жадна маска, наче на глум, не пішла за нами. На сходах стрівається нам Елькан, той самий пан ув окулярах, що зустрівся вранці зі мною й Михайловим; він пізнав і мене, і Штернберга і, регочучи, почав обіймати нас. Тоді саме надійшов до нас молодий мічман [107]. Елькан познайомив нас, сказавши, що то друзяка його щирий, Саша Оболенський. Була вже третя година. В одній салі дехто вечеряв. Мені теж заманулося попоїсти. Я сказав про це Штернбергові, і він згодився. Але Елькан і Оболенський змагалися, радячи їхати вечеряти до Клея.
– А то тут, – додав Елькан, – і не нагодують, і вдесятеро заплатиш.
Ми згодилися й рушили до Клея. Молодого мічмана я сподобав за його сміливу поведенцію. Досі я перебував у товаристві людей рахманних, а отакого парубка «з великого світа» бачив ізблизька вперше. Каламбурами [108] наче з торби сипле він; водевільних куплетів у його без краю. Прегарний парубок!
До самого світу просиділи ми у Клея. Бравий мічман був уже на підпитку, через те ми й забрали його до себе на квартиру, а з Ельканом попрощалися в ресторані.
Бачте, як я тепер живу: по маскарадах буваю, по ресторанах вечеряю, безбач розкидаю гроші! А чи давно ж то, чи давно сяяв над Невою той ранок, коли Ви знайшли мене в «Літньому саду» перед статуєю Сатурна? Незабутній ранок, мій добродію незабутній! Чим і коли я Вам оддячу? Опріч сердешної сльози молитви, я нічого не маю.
В дев’ятій годині я, своїм звичаєм, пішов до класу, а Штернберг іще в господі зостався з гостем. Гість іще спав. В одинацятій годині зайшов я до Карла Павловича й почув любу догану від любої Емілії Карлівни. До другої години грали ми в «гальбер-цвельф»; вона хотіла, щоб я вже до обіду перебув у них; я був не проти, та Брюлов мовив, що не годиться пропускати лекцій, і я, засоромлений по самі вуха, дійшов до класу. В третій годині я знов вернувся до них, пообідав, і знов до класу.
Отак, опріч суботи та неділі, я що-дня в них. У суботу до Йоахіма, а в неділю до Шмідта та до Фіцтума. Ви бачите, що всі мої-знайомі – Німці, але які гарні німці! Я просто закоханий в оцих німців. Штернберг увесь тиждень клопотався про свою подорож і, певне, чогось да забувся. Це вже його вдача така. В суботу ми пішли до Йоахіма, там зустрілися з Кольманом [109], відомим акварелістом і вчителем Йоахіма. Він по обіді сказав свойому учневі, щоб той показав нам свої етюди з дерева. Хоч неохоче, він згодився.
Етюди на сірому папері, зроблені білим і чорним олівцем, зроблені так прехорошо, що я любував і не налюбував із них. За одного з них йому срібну медаль дали. Кольман дуже хвалив той малюнок і присягався, що він такого не втне. Штернбергові зосталося тільки два дні бути з нами, через що Йоахім і спитав його, – як він гадає провести ті дні? Штернберг, здається, про це й не гадав. Йоахім подав думку, щоб завтра, цебто, в неділю, подивитися на галереї Строганова й Юсупова, а в понеділок – на Ермітаж. Згодилися. Другого дня ми заїхали по Йоахіма й рушили в галерею Юсупова. Сказали князеві Юсупову, що такі й такі артисти прохають у його дозволу подивитися на галерею. Ввічливий князь велів відповісти нам, що сьогодні неділя, година надворі дуже гарна, так він через те й радить нам покористуватися краще погодою, ніж малярською галереєю.
Ми подякували за раду, та, щоб не почути такої ж ради від Строганова, рушили в Ермітаж. і три годині раювали там, любуючися зразками прекрасного мистецтва. Пообідали в Йоахіма, а ввечері були в театрі.
Вранці в понеділок прийшла до Штернберга від Даля записка, щоб він у третій годині був ладен виїхати. Штернберг поїхав попрощатися з приятелями, а я заходився пакувати його речі. В третій годині ми були вже в Даля, а в четвертій я поцілувався з Штернбергом коло середущої царини й вернувся до господи, сам мало не в сльозах. Була думка заїхати до Йоахіма, та мені хотілося лишитися самотою, хоч укупі з тим не хотілося й додому їхати: я боявся пустки, що мене зустріне дома. Я відправив візника й рушив пішки, і хоч дорога була довга, я не втомився, і довго ходив по набережній проти Академії. У квартирі Брюлова було світло, але зараз воно погасло, і через хвилину він із жінкою вийшов на набережну. Я, щоб не стріватися з ними, пішов до себе на квартиру, не світив світла, роздягся й ліг.
Тепер я майже не буваю в господі: без Штернберга й сумно й нудно мені. Михайлов знову перебрався до мене, але не сидить дома. Він десь, мабуть, чи не в Елькана познайомився з мічманом Оболенським. Оболенський часто приходить уночі, і коли Михайлова нема в господі, лягає спати на його ліжко. Він починає подобатися мені менш, ніж перше. Чи він справді одноманітний, чи таким мені здається тому, що я й сам не скидаюся на себе. На лекції ходжу я ретельно, але працюю так мляво, що й Брюлов це завважив. Прикро мені це, та я не тямлю, як його й полагодити.
Емілія Карлівна, як і перш, приязна до мене і грає зо мною в «гальбер-цвельф».
Незабаром по від’їзді Штернберга Карло Павлович загадав мені виготовити олівці й папір. Він хоче змалювати зі своєї жінки дванадцять голівок; це на ілюстрації до балади Жуковського «Двенадцать спящих дев». Одначе й олівці й папір лежать собі без ужитку.
Оце було під кінець лютого. Обідав я в них. Того пам’ятного дня жінка Брюлова показалася мені незвичайно чарівною: за обідом мене вином частувала й була така привітна до мене, що я готов був забути й про лекції, одначе, коли продзвонило п’ять годин, дак вона сама мені нагадала, що час до класу. Я пішов, не прощаючись, обіцявся зайти після лекцій і обіграти її в «гальбер-цвельф».
Проходжу після лекцій. У дверях стріває мене Лукіян і каже, що Брюлов звелів нікого не приймати. Я дуже здивувався тій переміні й пішов до господи. На перекір звичаєві – Михайлов був дома, і з ним сидів бравий мічман. Вечір минув у нас у веселій балачці. У дванадцятій годині вони пішли вечеряти, а я ліг спати.
Другого дня ранком заходжу до Карла Павловича. Приходжу в майстерню, а він весело вітає мене, кажучи:
– Поздоровте мене: я нежонатий! Спершу я не зрозумів його. Він удруге те саме каже. Я не йняв віри. Нарешті він зовсім уже весело каже:
– Моя жінка вчора по обіді пішла до Зауервейдової й не верталася й досі.
Потім він звелів Лукіянові переказати Ліпінові, щоб той приніс йому палітру й пензлі.
За хвилину все було готове, і він сів за роботу. На станку стояв невикінчений портрет графа Мусін-Пушкіна. Брюлов узявся за його. Хоч як він силкувався бути байдужим, але ж робота його зраджувала. Нарешті він кинув палітру й пензлі і промовив ніби сам до себе: «Чи вже ж оце я такий збентежений?… Не можна робити.» І пішов до своїх покоїв.
В другій годині я пішов на лекції і все ще був непевен у тому, що сталося. Вийшовши в третій годині з класу, я не тямив, що діяти: чи йти мені до його, чи зоставити його самого? Аж ось Лукіян зустрів мене в коридорі й каже: «Пан просить до обіду». За обідом їв я сам, а Карло Павлович нічого і в рот не брав, навіть до столу не сів; усе ходив, курячи цигару, та казав, що голова в його болить.
Другого дня він занедужав, ліг і пролежав два тижні; увесь оцей час я від його не відходив. Часом він заговорювався, але ж ніже єдиним разом не вимовив він наймення своєї жінки. Нарешті, як почав видужувати, покликав свого брата Александра і прохав зарекомендувати йому адвоката, щоб виправив формальний розвід. Тепер він уже видужав і гадає розпочати малювати в Казанський Собор велику картину: «Успения матері божої» А поки виготують йому на цю картину полотно, й поки прийде літо, він малює портрети на цілу стать із князя Олександра Миколайовича Голіцина да з Федора Івановича Прянішнікова [110]. Голіцин буде намальований у сірому фраку сидьма і з Андріївською стрічкою.
Про гутірки, що про Карла Павловича ходять і по місту і по Академії, не пишу до Вас. Гутірки осоружні, нісенітниці, гріх і переказувати їх. В Академії в один голос кажуть, що ті гутірки пускає Зауервейд, і я не маю причини не йняти тому віри. Нехай усе оце трошки присохне, тоді я перекажу Вам оті причини, а тимчасом і матеріалу збереться і згуртується більш. Прощавайте, мій Добродію Незабутній.
Р. S. Від Штернберга одержав листа з Москви. Добрий Віля! Він і про Вас пам’ятає, кланяється Вам і просить, коли Вам трапиться зустріти на Україні небогу Тарновського, паню Бурцеву, дак перекажіть їй його глибоке поважання. Сердешний Віля, він усе ще про неї пам’ятав.»
Примітки
95. Павло деля-Рош (1797 – 1856) французький маляр, малював на історичні й релігійні теми.
96. Кастор і Поллукс – у грецькій міфології нерозривні брати-близнюки; тепер вони визначають символ приязні.
97. камлот – матерія з вовни ангорської кози
98. Соколов (1791 – 1847) – московський аквареліст, шурин Брюлова.
99. Гав (1796 – 1853) – німецький архітектор і археолог.
100. Гіббон (1737 – 1794) – славний англійський історик, його «Історія упадку римського цісарства» – твір дуже великої вартості.
101. Гензеріх – король Вандалів, зруйнував у 455 р. Рим.
102. Гр. Федір Толстой – тодішній віцепрезидент Академії Мистецтв, приятель і опікун Шевченка.
103. Квентін Дорвард – роман Вальтер Скотта.
104. каватіна (італ.) – сольна пісня з опери
105. А. С. Пушкін (1799 – 1837) – великий московський поет, яким захоплювався Шевченко; Орест Кіпренський (1783 – 1836) – московський маляр.
106. В. I. Даль (1802 – 1872) – автор словаря московської мови, московський філолог.
107. мічман – офіцер військово-морського флоту.
108. каламбур – французьке слово; як хто вживає висловів у подвійному значенні, що можна й так розуміти й сяк; звичайно це слова дотепні, жартівливі; куплет (франц.) – пісня, теж смішна, звичайно накінець деякі слова повторяються
109. К. Кольман (1788 – 1847) – відомий маляр-аквареліст.
110. А. Голіцин – московський державний діяч; Прянішніков – маляр.