4

Тарас Шевченко

Між Великим і Середнім проспектом, в сьомій лінії в домі Кастюріна товариство «Поощрения художников» [заохоти митців] наймало велику квартиру своїм п’ятьом пансіонерам. Опріч світлиць, що займали пансіонери, там було ще дві салі для вчення; зали були оздоблені античними статуями Венери Медічейської [72], Аполона, Германіка і групи гладіаторів. От до цього захистку, замість гіпсового класу під оком натурщика Тараса, я гадав повернути свого учня.

Там був іще людський кістяк, а спізнати кістяк йому неминуче треба було, тим паче, що він із пам’яті рисував анатомічну статую Фішера [73], а про кістяк нічого ще не тямив.

З такою думкою вдався я до секретаря товариства В. І. Григоровича [74], пішов до його на другий день після обіду в Венеціанова і прохав дозволити мойому учневі ходити вчитися в пансіонерських залах товариства. Григорович ласкаво, замість білета, дав мені цидулку до митця Головні, що жив укупі з пансіонерами наче б то старшина.

Не треба б мені зупинятися на такій мізерній людині, як отой Головня, але ж такі люди взагалі рідко трапляються, а поміж митцями й поготів, так я повідаю дещо про його.

Різко змальована фігура Плюшкіна [75] – бліда перед антимитцем Головнею! У Плюшкіна була, принаймні, молодість, значить, і радощі, хоч неповні, не ті радощі, що ликують, а все ж таки радощі, а от у цього бідолахи нічого й похожого не було на молодість та на радість.

Він був на пенсії в товариства «Поощрения художников». Коли на основі програми Академії він на конкурс на другу золоту медаль мусів малювати «Адама й Єву над трупом свого сина Авеля», йому треба було жіночу модель, а в Петербурзі розжитися на модель нелегко: головна річ – не дешево можна достати. Головня розкинув головою і вдався до щедрого мецената митців і тодішнього голови товариства, до Кікіна, просячи запомоги, цебто, грошей, щоб найняти натурщицю. Взявши від Кікіна сотню рублів, він зашив їх у матрац, а первостворену красуню змалював з тієї ляльки, що малярі-живописці уживають для драпіровки.

Хто знає, яку велику вагу для молодого артиста має золота медаль, той зрозуміє огидливу душу молодого скнарі. Перед ним Плюшкін – просто марнотратник.

До цього морального виродка і вдався я з запискою Григоровича і з моїм прекрасно-моральним знайденятком.

На перший раз я сам узяв із шафи кістяк, посадив його на стілець, надавши йому виду найголіннішого гуляки. Визначивши легенькими рисками загальне положення кістяка, я наказав свойому учневі намалювати подробиці.

Через два дні я з великою втіхою рівняв його рисунок до анатомічних літографованих рисунків Басіна і спостеріг, що подробиці в його вийшли виразніше й вірніше. Але тут, може бути, винно те скло, через яке я дивився на свого знайду: може, воно прибільшувало. Так уже як там воно було, а мені його рисунок сподобався.

Він рисував далі кістяк, надаючи йому різних становищ» і з ласки натурщика Тараса зрисував статую повішеного Аполоном Марсія.

Усе йшло гаразд, своєю чергою. Своєю чергою минала зима й наближалася весна. Учень мій очевидячки почав хиріти, зблід, став чогось журитися.

– Що оце з тобою? – питав я його: – чи ти дужий?

– Дужий, – одповідав він журливо.

– З якої ж речі ти плачеш?

– Я не плачу, я тільки так.

Так, а сльози річкою ллються в його з очей гарних, да виразних. Жадним чином – не можна було мені вгадати, що з ним; починав уже я думати, що, може, часом чи не Амурова стріла вразила його молоде серце непорочне. Аж ось, одного ранку, майже весняного, він розказав мені, що не можна вже йому щодня ходити до мене через те, що від понеділка розпочнуться роботи, і він повинен буде скрашувати паркани.

Я, як умів, підбадьорив його, але про заходи Карла Павловича – ні телень, більш через те, що й сам я не відав нічого такого, на що б можна покладати надію.

У неділю навідався до його хазяїна, гадаючи, чи не можна йому, замість мого учня, взяти простого маляра-лакерника.

– Чом не можна? Можна, – одповів хазяїн: – доки ще не розпочалися живописні роботи, а тоді вже годі… Вибачте: він у мене рисувальник, а самі здорові тямите, що значить рисувальник у нашій роботі… Але як вам здається, чи спроможеться ж він постачити, замість себе, робітника?

– Я постачу.

– Ви? – спитався хазяїн, дивуючись. – Да з якої ж речі? Яка вам користь, що ви заходитесь?

– Так собі! – одповів я: – просто знічев’я, собі на втіху.

– Гарна втіха: безбач розкидати гроші. Мабуть, у вас їх і кури не дзьобають, – мовив він і, усміхнувшись, самовдоволений спитав у мене:

– От, наприклад, за портрети що ви берете?

– Всяково, як до портрета, – одповів я, вгадуючи, до чого він річ веде: – от як би з вас, так більш сотні не візьму.

– Е, ні, батечку; по сотні карбованців беріть із кого іншого, а з мене, коли б узяли десяток, то б це – сюди й туди.

– Краще ми зробимо ось як: – мовив я, простягаючи до його руку: – одпустіть до мене місяців на два вашого рисувальника, от вам і портрет буде.

– На два! – промовив він, міркуючи: – на два багацько буде, не можна, а от на місяць – нехай.

– Нехай і на місяць, – одповів я, і ми, буцім ті баришники, перебили руки.

– Коли ж почнемо? – спитався він у мене.

– Про мене, хоч і завтра, – одповів я, надягаючи капелюх.

– Куди ж це ви? Без могоричу не можна.

– Дякую вам! Нехай уже, як скінчу, тоді й могорич. Прощавайте!

– До побачення!

Один місяць на волі, між довгими роками неволі – хіба це багацько значить? Те саме, що в мірці маку – одно зернятко! Увесь отой щасливий місяць приятель мій радував мене. Його молоде да виразне лице сяяло такими ясними радощами, таким повним щастям, що я, нехай уже Бог простить, завидував йому. Убога, але чепурна одежа його здавалася мені модною; навіть фризова його шинель здавалася мені баєвою, найкращою баєвою. У m-me Юргенс за обідом ніхто не позирав косо ні то на його, ні то на мене. Значить, не сам я бачив таку переміну. Раз якось у отакий щасливий день і шли ми до m-me Юргенс і на Великому Проспекті зустріли Карла Павловича.

– Куди це Бог несе? – спитав він у нас.

– До мадам Юргенс, – одповів я.

– То й я з вами. Мені щось оце нараз їсти захотілося, – мовив він і взяв із нами у третю лінію.

Карло Великий любив у-ряди-годи навідатися до m-me Юргенс: йому подобалася не сама привітна Юргенс, не служниця її Олімпіада, що була в небіжчика Петровського [76] за модель на Агар, йому – як сущому митцеві, подобалося наше різноманітне товариство. Тут можна було побачити і вбогого працівника, урядовця з сенату в одним одному, не дуже то елегантному віцмундирі, і студента з університету, худорлявого і блідого, що ласував обідом за гроші, на які розжився в заможного бурша-гуляки за переписування лекцій Фішера. Чимало й чимало можна було тут побачити такого, чого не побачиш ні в Дюма, ні в Сан-Жоржа [77].

M-me Юргенс одводила йому стіл ув окремій світлиці й давала яку-небудь особливу страву, зготовлену на-швидку, але він, як сущий соціаліст, завжди цього цурався. Одначе тепер звелів влаштувати стіл ув окремій світлиці на трьох чоловіка й післав Олімпіаду до Фокса принести пляшку Джаксона [78].

Юргенс землі під собою не чула, так бігала, так метушилася, що трохи була не здерла з голови новий парик укупі з чепчиком, коли нагадала собі, що ради такого дорогого гостя треба надягти кращого чепчика.

Брюлов для неї справді дорогим гостем був. Від того самого дня, як він зайшов до неї вперше, столовників почало більшати в неї щодня, да все не-аби-які: не голота яка, як ото артисти, студенти та 20-копійкові сенатські урядовці, а такі люди, що їм треба і пляшку Медоку й якогось незвичайного біфштексу. Натуральна річ: коли платять четвертака [79] за те, щоб подивитися на даму з Амстердаму, так чом же не заплатити 30 копійок за те, щоб подивитися на Брюлова? Мадам Юргенс це розуміла, й як мога користувалася з того.

Учень мій мовчки сидів за столом блідий. Мовчки випив він чарку Джаксона, мовчки стис руку Карла Великого, мовчки прийшов і до господи і, не роздягаючись, упав на долівку і проплакав увесь останок днини й цілу ніч.

Ще цілий тиждень був перед нами, доки мала була скінчитися його воля; але другого дня після отого обіду він згорнув свої рисунки і, не промовивши до мене ні- слова, – вийшов за двері. Я думав, що він пішов, як звичайно, в сьому лінію, і не спитав його, куди» він іде. Прийшов обід, а його нема; і ніч прийшла, а його нема. Я злякався й не тямив, що й гадати. Вернувся він уже на третій день увечері незвичайно блідий і збентежений.

– Де це ти був? Що з тобою? Чи дужий? Чи, мабуть, нездужаєш? – питаю в його.

– Нездужаю, – ледве примовив він.

Я послав сторожа за лікарем Жадовцевом, а сам узявся роздягати його та класти на постіль. Він, наче та дитинка тиха, слухався. Жадовцев помацав живчика й порадив мені вирядити недужого до шпиталю, бо, каже, гоїти гарячку дома з нашими обставинами – небезпечно.

Я послухався, й того ж таки вечора одвіз свого бідолашного учня до шпиталю св. Марії Магдалини. Дякуючи лікареві Жадовцеву, недужого взяли до шпиталю, не вимагаючи приписаних формальних заходів. На другий день я дав звістку хазяїнові про оцю пригоду, і він уже справив усі приписані формальності.

Я провідував його щодня по кілька разів. Кожного разу, коли я виходив зі шпиталю, туга брала мене все більш та більш. Я так звик до нього, так із ним сприятелився, що без нього не тямив, де й подітися. Піду оце було на Петербурзьку сторону, заверну в Петровський парк, вийду до дач Соболевського, та й знов назад до шпиталю… А він усе ще горить, наче в вогні. Питаю в доглядачки: чи не приходив до себе? «Ні!» Заговорюється? «Все одно: червоний та червоний». А більш нічого? «Нічого». Я знов на вулицю. Переходжу через Тучків міст, виходжу на дачі Соболевського і знов до шпиталю.

Отак минуло вісім день. Дев’ятого дня він прийшов до пам’яті. Коли я підійшов до його, він подивився на мене так пильно, виразно, сердечно, що я й до віку не забуду того погляду! Хотів він щось промовити, та й не спромігся; хотів простягти до мене руку, та тільки заплакав. Я пішов собі.

У коридорі зустрів я чергового лікаря; він повідав мені, що небезпека минула, молода сила взяла гору.

Заспокоєний добрим лікарем, я вернувся до господи. Запалив цигару, вона щось погано куриться, я кинув її й пішов на бульвар. Усе щось не по мені, все мені чогось бракує. Я пішов у Академію; зайшов до Карла Павловича – його нема в господі. Виходжу на побережжя, аж він стоїть собі біля величезного сфінкса й дивиться, як по Неві, що вже визволилася з-під криги, пливе човник із веселим товариством, а за ним простягається тонесенька срібна доріжка.

– Ви були в майстерні в мене? – спитався він, привітавшись.

– Ні, не був.

– Так ходім.

Ми пішли мовчки. В майстерні сидів Ліпін. Принісши палітру зі свіжими красками, він сидів на вигідному фотелі й любувався портретом В. А. Жуковського, на котрому ще не позасихало підмальовування. Коли ми ввійшли, Ліпін зіскочив, засоромився, наче школяр той, що його саме зловлено на гарячому вчинку.

– Сховайте палітру, я сьогодні не малюватиму, – мовив Брюлов до Ліпіна, сівши на той самий фотель; принаймні, з пів години мовчки дивився він на свою роботу, а потім каже до мене:

– Треба, щоб погляд був м’якший; його вірші такі м’які, солодкі… Чи правда?

І, не діждавшись моєї відповіди, мовив:

– А чи знаєте ви, на що піде оцей портрет?

– Не знаю, – відповів я.

Ще минуло мовчки хвилин десять, потім він узяв капелюха і промовив:

– Ходім на вулицю, я розкажу, на що я малюю цей портрет.

Вийшовши, він каже:

– Ні, я передумав, про такі речі до свого часу не розповідають; – і жартівливо додав: – та я певен, що ви не цікаві.

– Коли ви того бажаєте, – відповів я, – так нехай воно лишиться загадкою для мене.

– Але тільки до другого сеансу [80]. А що, як ваш protege? Краще йому?

– Почав приходити до пам’яті.

– Значить, небезпека минула?

– Принаймні, так лікар каже.

– Ну, до побачення! – мовив він, подаючи мені руку. – Зайду до Гільберга… Навряд він, горопаха, одужає, – додав Брюлов журливо, і ми розійшлися.

Примітки

72. Давіцетті – мав склад творів мистецтва й торгував ними.

73. Фішер – відомий природознавець-анатом (1817 до 1886).

74. Василь Ів. Григорович – з роду українець, секретар Академії мистецтв, теж дуже щиро займався долею Шевченка. Йому, як відомо, Шевченко присвятив «Гайдамаки».

75. Один із героїв безсмертних Гоголевих «Мертвих душ», скупар.

76. Петровський – учень Брюлова, приятель Шевченка.

77. Дюма і Сан-Жорж – французькі повістярі. Сан-Жорж – Жорж Санд, письменниця.

78. Джаксон і Медок – вина.

79. 20 копійок

80. Сеанс (франц.) – сидження, сходини.