11

Тарас Шевченко

Одержавши цього листа, я одписав до свого приятеля, що не на виставу, а, може, ще на Великдень приїду до його в гості й заїду просто до його так, як Штернберг приїхав був. Це на те я написав, щоб запомогти йому спекатися отого мічмана влізливого. Правду мовити, я таки побоювався за його характер, що ще не склався. Чого доброго, може якраз зробитися двійником отого мічмана голінного. Тоді все прощай: і геній, і мистецтво, і слава, і все чарівне в життю! Все те уляжеться, немов у могилі,. на дні всепожирливої чарки. Прикладів на те, найпаче в Росії, на превеликий жаль – сила. І де тому причина? Чи вже ж таки сама тільки п’яна громада може знівечити в молодої людини зав’язь доброго? Чи, може, тут є щось для нас незрозуміле? Вже ж не дурно народна приказка каже: «Скажи мені, хто твої знайомі, а я скажу, хто ти».

Та ж у Гоголя була якась основа сказати, що «русский чоловік», коли майстер добрий, так і п’яниця здоровенний. Що воно за знак? Гадаю собі, що ніщо більш, як недостача загальної цивілізації. От, наприклад, сільський або інший який писар: між простими, чесними, але темними селянами він просто Сократ у Афінах. Отже пригляньмось, яка він животина неморальна, за те ж він і майстер свого, діла! Між сотнями темних мужиків він один-єдиний письменний; із мужиків він і живе, і п’є, і розпустує, а вони тільки дивуються з його розуму, й ніяк собі не зрозуміють: з якої речі отака людина розумна, й отакий із неї п’яниця? І, простенькі, того не розберуть, що поміж ними він єдиний майстер свого письменного, чи якого діла, що йому немає рівного, що люди все до нього звертатимуться, бо немає до кого другого звернутися – нема, через те діло своє він аби-як справляє, а заробітки пропиває.

Оце, на мою думку, єдина причина тому, що в нас, коли добрий майстер, так і п’яниця здоровенний. Та й поміж цивілізованими помічено, що ті люди з великою кебетою, що виходять із гурту людей звичайних, скрізь і всюди більш, чи менш бувають поклонниками веселого бога Вакха. Мабуть, це вже неодмінна вдача в людей незвичайних.

От у мене був знайомий наш математик геніальний – а математики взагалі помірковані люди [136]. Траплялося мені кілька разів із ним обідати. Він за обідом, опріч води, нічого не пив. Раз якось я й питаю в його:

– Хіба ви ніколи вина не п’єте?

– Колись у Харкові я випивав два погребки [137], та й зарікся, – відповів він добродушно.

Не всі ж кінчають двома «погребками»: інші беруться й за третій, а то й за четвертий. Та й на цьому фатальному четвертому й кінчають свою сумну кар’єру, а інколи й життя своє..

А мій мистець належав до категорії людей загарливих, що пориваються, що мають уяву палку: оце то й найлютіший ворог життя самостійного, статечного. Я собі геть не з поклонників монотонної тверезої ретельності і щоденної одноманітної волової діяльності, але не скажу, щоб я ворогував проти статечної ретельності. Взагалі середній шлях у життю – найкращий шлях. Але ж у науці, в мистецтві, і взагалі в духовій діяльності середній шлях ні до чого не приводить, опріч до передчасної могили.

Я бажав би, щоб мій мистець був і великим незвичайним артистом, але і звичайною людиною в життю домашньому. Але оці дві великі вдачі рідко коли живуть під одним дахом. Щиро хотів би я заздалегідь добачити й одвернути все те, що шкідливо може впливати на мого коханця, але як його це вчинити – не тямлю. Мічмана того я жахаюся; та й од сусідки не можна сподіватися чого доброго: це ясно, як божий день. Тепер усе те можна б іще скінчити на розлуці та на сльозах, на чому звичайно кінчиться перше кохання. Але ж ота дядина: вона йому від першого, разу сподобалася, а вона то й може довести до Гіменеєвої [138] свічки. Дай Боже, щоб я помилився, – а то може дійти й до злиднів, до розпусти!

Він просто мені не признається, що закохався по вуха у свою ученицю. Звісно, ні один молодий парубок не зрадить вам святої цієї тайни так зразу! Перш, ніж висловити своє кохання, він по першому слові своєї богині кинеться в вогонь і в воду. Такі юнаки, що кохають щиро. А хіба є такі юнаки, що інакше кохають?

Я навмисне про сусідок ніже єдиним словом не нагадую йому, щоб хоч трохи одвести його від них. Я радив йому яко мога частіш навідуватися до Шмідтів, до Фіцтума, до Йоахіма – вони йому потрібні для його духової освіти; радив провідувати старенького Кольмана – йому неминуче потрібні поради Кольмана в пейзажній живописі; радив я йому щодня, наче до храму штуки, ходити в майстерню Карла Павловича, та зробити там для мене акварельну копію з «Бахчисарайського Фонтана». На сам кінець написав до його про велику вагу програми, що жде його; на неї повинен би він присвятити всі свої дні й ночі аж до самого іспиту, себто, аж до жовтня. Такого часу й такої роботи здавалося мені досить, щоб хоч трохи охолодити перше кохання. Я писав до його, що коли мені на ціле літо в столиці зостатись не можна буде, так у осені я неодмінно приїду знов, властиво, вже для його програми.

Лист мій, як я сподівався, зробив добрий уплив, та тільки на половину: програма йому пощастила, а сусідка – овва! Але на що заздалегідь здіймати завісу таємничої далини. Прочитаймо ще одного листа його, останнього вже.

«Не скажу, чи по волі, чи по неволі, а знаю тільки, що Ви, мій добродію незабутній, жорстоко мене одурили! Вас, як найдорожчого мойому серцеві гостя, я сподівався довго, а Ви… Бог вам суддя! На що було обіцяти? А скілько в мене було клопоту з моїми квартирантами! Ледве спекався їх. Правда, Михайлов таки зараз згодився, а осоружний мічман до самісінької весни тяг, себто, до Вербної Неділі, а на розставанню трохи було з ним не посварилися. Він неодмінно хотів зостатися ще на великодній тиждень, але я притьмом стояв, що дожидаю Вас.

– Ба, яка там важна така особа ваш родич! Нехай у готелі заквартирує! – мовив мічман, крутячи свої дурні вуса.

Це мене страх як розлютило; коли б не Михайлов, спасибі йому, так не тямлю, що б я був заподіяв. Не відаю, що йому так дуже подобалося в нашій квартирі: хіба тільки те, що не платив за неї. Зимою бувало Михайлов дак кілька ночей дома не ночує, а вдень ряди-в-годи зазирне, та зараз же і знов піде, а мічман вийде пообідати та п’яним напитися, та й знов лежить на канапі: коли не спить, так люльку палить. Останніми часами він і пак свій із біллям був привіз сюди. Коли я вже зовсім одмовив йому квартиру, дак і тоді ще він приходив ночувати: Просто сорому немає в людини! Ще одна чудасія: до самого виїзду його в Миколаїв (його переведено до Чорноморського флоту) я щодня, вертаючись увечері з лекцій, зустрічав його або біля брами, або на сходах, або в коридорі. Не відаю, кого він увечері провідував. Та Господь із ним! Хвала-Богові, що я його спекався.

І не сказати, якого великого успіху на зиму моя учениця досягла. Ну що, коли б її почали були вчити у свій час, з неї була б просто вчена людина. А яка вона стала сумирна – просто розкіш. Дитячої простосердечності та жартівливості і сліду нема!

Правду мовити, якщо тільки письменність знівечила в неї оту любу жартівливість дитячу, дак мені шкода! Я радію, що хоч тінь милої простосердечності зосталася в мене на картині. Картина вийшла дуже гарненька; правда, освітлення світлом удалося не без труду, але вдалося. Прево дає мені за картину сотню карбованців сріблом. Я охоче згоджуюся, аби тільки після вистави вже. Я притьмом бажаю ученицю мою любу показати на суд публіки. Я був би зовсім щасливий, коли б Ви; і другим разом не одурили мене, та приїхали на виставу: вона буде особливо інтересна: чимало артистів, і наших і чужоземних, обіцяли поприсилати свої твори: обіцялися барон Берне, Годен, Штейбен [139]. Приїздіть ради самого Аполона й дев’яти сестер [140] його прекрасних!

Не скажу, як воно буде надалі, а досі програма моя чапіє. Карло Павлович із композиції задоволений; більш нічого про неї й говорити. На тому тижні приймуся тільки, а досі якось я неначе втікаю від неї. Не тямлю, і що воно за причина. Навіть учениця моя, і та починає мене підганяти.

Ох, коли б я міг розповісти Вам, як мені подобається оця проста та добра родина. У них я наче рідний! Про дядину “й говорити нічого: звичайно, вона добра й весела. А мовчазний і суворий дядько, і той іноді покине свої бумаги та й присяде до нас біля шипучого самовару, нищечком пожартує, звичайно, дуже невибагливо.

Я інколи дозволяю собі розкошувати, звісно, коли в кишені копійчина зайва заведеться: візьму в третьому поверсі ложу в Александринському театрі й веду їх. Тоді загальна втіха в нас без краю; найпаче, коли на спектаклі йдуть водевілі. Після такого спектакля моя учениця кілька днів водевільні куплети співає, здається, і в сні. Я люблю, певніш мовити, обожаю все прекрасне, як у людях, почавши від зверхнього виду, і так само, коли чи не більш високі й артистичні твори рук і людського розуму. Мене захват бере, коли бачу по-світовому виховану жінку, чи чоловіка: в них усе, і рухи, і слова в такій гармонії рівній, стрійній! Наче в усіх у них і живчик однаково б’ється. Дурень і розумний, флегматик і сангвінік – між ними дуже рідкі, та навряд чи є взагалі; оце мені подобається без краю, та одначе не на довго.

Мабуть, через те, що я народився і зріс не поміж ними; а своїм дешевим вихованням тим паче не можна мені до них рівнятися. Тим то, не вважаючи на всю чарівну привабливість життя їх, мені більше подобається родинне життя людей простих, отаких, наприклад, як мої сусіди. Між ними я зовсім спокійний, а там усе буцім чогось побоюєшся. Останніми часами й у Шмідтів почуваю себе якось ніяково, і не тямлю, з якої воно речі? Буваю я в них щонеділі, але не на довго, не так, як колись було. Може, це тому, що між нами нема любого, незабутнього Штернберга.

До речі, про Штернберга. Нещодавно одержав я від його з Риму листа. Та й чудний же він чоловік! Замість того, щоб переказати враження, які зробив на його вічний город, рекомендує мені, знаєте кого? – Дюпаті й Піранезі [141]. От чудний! Пише, що в Лепрі він бачив великі збори артистів, поміж ними й Іванова [142], автора майбутньої картини «Іван Предтеча проповідує в пустині». Наші мисці покепковують собі з його нишком, кажучи, що він зовсім загруз у Понтійських [143] болотах і все-таки такого мальовничого пня, сухого, з корінням поверх землі, якого йому треба для третього плану картини, він не знайшов собі. А німців дак захват бере з Іванова. В «грецькій кав’ярні» зустрів Штернберг Гоголя, непомірно причепуреного. Гоголь за обідом розповідав вульгарні українські анекдоти.

Головна ж річ, що зустрів він, в’їздячи в вічний город, крім бані св. Петра й безсмертного велетня Колізея [144] – дак це качуча: граціозна, загарлива така, якою вона живе в народі, а не така чепуриста та підмальована, якою ми її на сцені бачимо. «Уяви собі», пише він, «що знаменита Тальоні – це тільки копія з копії того оригіналу, який я на вулиці в Римі без грошей бачив». Не робитиму виписок, а перешлю до Вас лист його цілком. Там Ви і про себе дещо цікавого прочитаєте. Горопашний Віля все ще про Тарновських згадує. Ви її часто бачите, скажіть, чи вона за своїм Ескулапом [145] щаслива? Коли щаслива, дак – про друзяку нашого нічого не кажіть їй, не тривожте даремними споминками її родинного спокою; коли ж ні, дак скажіть, що наш приятель Штернберг – людина найблагородніша у світі – і досі так само; як і колись, щиро й ніжно її кохає. Це може розважить їй тугу сердешну. Хоч би як чоловік не страждав, хоч би якої він не терпів муки, а як почує хоч єдине слово привітне, сердешне, хоч далекого, але незрадливого друга, то хоч на хвилину своє горе забуде й буде зовсім щасливий; а кажуть, що одна хвилина повного щастя краще, ніж роки без краю тяжких мук.

Усміхнетеся Ви, мій дорогий друже, прочитавши оці слова мої. Подумаєте, чи не терплю часом і я якого лиха, що так красно про його балакаю. Ні, далебі, ніякого лиха в мене нема, а так щось без причини по серцю журба пробігла. Я зовсім щасливий. Та хіба інакше й може бути, коли маєш таких приятелів, як Ви та любий Біля незабутній? Не багацько на світі людей, що зазнали такої солодкої долі, яка мені випала! Коли б не Ви, то сліпа богиня [146] пролетіла б повз мене; ви її зупинили біля вбогого обірванця. Боже мій, Боже мій! Я такий щасливий, такий без краю щасливий, що, здається, задушуся з повноти цього щастя й помру! Мені неодмінно треба якого-небудь горя, хоч би й нікчемного, а то, поміркуйте собі: про що б я не погадав, чого б я не побажав, скрізь мені таланить. Усі до мене ласкаві, усі мене люблять, починаючи від великого нашого маестра. А його любові, здається, досить на повне щастя!

Він до мене часто заходить, інколи й обідає в мене. Скажіть, чи можна було мені про таке щастя гадати тоді, як я вперше його побачив у Вас, в оцій самій квартирі? Багацько, дуже багацько вельможних царедворців не зазнають такого щастя, з якого користуюся я, злидар невідомий! Чи є на світі людина, що тепер не заздріла б мені?

На тому тижні він заходив у клас до мене, подивився на мій етюд, нашвидку деякі уваги зробив і викликав мене в коридор на двоє слів. Я гадав, що в його яка тайна е, а він просто кличе мене з ним їхати на хутір до Уварових обідати. Я не хотів кидати лекцій і почав відмовлятися, а він каже, що мої доводи – просто школярство, і що не бути який там раз у класі – невелика річ.

«А я вам по дорозі», – каже він, – «виголошу такий виклад, якого ви від професора естетики ніколи не почуєте.»

Що йому було на те казати? Прибрав палітру, пензлі, переодягся й поїхав. Але по дорозі про естетику і спомину не було. За обідом була звичайна весела розмова, а по обіді вже почав він виклад.

От, як це було.

У вітальні, коли пили чорну каву, дак старий Уваров зняв бесіду, що час дуже швидко летить, «і що оцим дорогим часом ми не дорожимо, найпаче молодь», – додав старий, дивлячись на синів.

«Та ось вам живий приклад,» – мовив. Карло Павлович, показуючи на мене: – «він сьогодні покинув лекцію на те, щоб зі мною на хуторі побайдикувати».

Мене наче хто варом облив; а він того й не помітив і виголосив про всепоглинаючий, бистролетний час такий виклад, що я тепер тільки зрозумів символічне значення статуй. Сатурна, котрий власних дітей глитає. Увесь той відчит він висловив із таким замилуванням, із таким батьківським замилуванням, що я при всіх гостях заплакав, наче дитина та, злапана на пустоті.

От тепер Ви і скажіть, чого мені ще бракує? Тільки Вас і бракує мені! Чи, діждуся я тієї великої радісної хвилини, коли обійму Вас – мого рідного, мого друзяку щирого? А чи знаєте, що? Коли б Ви були не написали до мене, що приїдете на Великдень, я був би неодмінно приїхав до Вас торішньої зими; та, мабуть, святі на небі заздріли мойому щастю на землі тай перешкодили моїм радощам побачитися з Вами.

Отже, хоч повне щастя моє, інколи мені буває невимовно сумно, і куди мені подітися від того при душного суму – я не тямлю. Під оті страшенно довгі хвилини тільки єдина моя чарівна учениця має на мене добротворний вплив. О, як би я тоді бажав показати їй мою душу скорботну, розлитися слізьми, розтаяти перед нею. Але ж це зневажило б її скромність дівочу, а я швидче голову свою об мур розіб’ю, ніж дозволю собі образити яку б то не було жінку, тим паче її – отроковицю прекрасну, непорочну.

Здається, минулої осені я писав до Вас, що гадаю змалювати з неї весталку, як pendant [147] пильної учениці. Але ж зимою трудно було розжитися на лілію, або на білу троянду, а головна річ – перешкоджав мені осоружний мічман. Тепер тих перешкод нема, і я гадаю виконати свою думку між ділом, цебто, між програмою. А програма моя невелика, всього три постаті: Йосип своїм соузникам – виночерпієві і хлібодареві – відгадує сни. Сюжет, бачте, старий, стоптаний; тим то й треба добре-його обробити, себто, скомпонувати. Механічної роботи тут не багацько, а часу ще три місяці. Пишете Ви до мене про вагу моєї, може, вже останньої програми й радите яко мога найпильніше зглибити її, перейнятися нею, як кажете. Добре, я й сам такої думки, що це неминуче. Але, друже мій єдиний, боюся вимовити: весталка завжди й більш мене інтересує. Програма ця на другому плані весталки, і, хоч як я силкуюся завести її на перший план, – нічого не вдію. Не тямлю, що воно за знак такий.

Думаю спершу скінчити весталку, – я її давно вже почав. Скінчу, тоді вільніш буде забратися й до програми.

Програма! Щось недобре віщує серце з цією програмою. І звідкіль береться оце зловіще прочування? Чи не відцуратися мені від неї до того року? Але ж рік пропаде, його не вернеш: чим же його нагородити? Успіхом певним? Ба, а хто ж забезпечить мене, що буде успіх певний? Чи не правда, що я хворий? Дійсне, я трошки не при собі і скидаюся на Хемніцерового «Метафізика» [148]. Ради Бога приїздіть да підведіть мою душу підупаду.

Одначе, який же з мене несовісний самолюб! З якої речі я вимагаю Вашого приїзду! Ради якої розумної ідеї кидати Вам свою роботу й рушати за тисячу верстов на те лишень, щоб побачити якогось пів-ідіота?

Геть нікчемна полохливість! Дитинство, більш нічого, а тим часом мене, хвала Богові, вже допущено до конкурсу на першу золоту медаль! Я ось-ось уже кінчу! Ні, ні, я артист, що тільки починає свою, хто зна, може, дуже славну кар’єру. Мені й перед Вами й перед собою соромно. Коли тільки в Вас нема конечної потреби, дак, ради Бога, не приїздіть до столиці; не приїздіть хоч доти, доки я не скінчу свою програму і свою весталку сердешну. А тоді приїдете на виставу. Ба, тоді моїй радості, мойому щастю не буде краю. Ще одно, хоч і чудне, та постійне бажання: страх як хочу я, щоб Ви кинули оком на модель моєї весталки, цебто, на мою ученицю. Правда, що бажання чудне, смішне? Я бажаю показати Вам її як найліпший, найкращий твір божественної природи. І ніби то й я допоміг моральній оздобі цього творіння чудового! Який із мене самолюб! А що я зробив? Що навчив її читати? Правда, письменність надала їй, справді, якоїсь окремішньої привабливості.

Є в неї одна невеличка вада, котру я нещодавно спостеріг: мені здається, що вона неохоче читає. А дядина її давно вже перестала радіти зі своєї письменної Паші. По святах дав я їй прочитати Робінзона Крузо. Що ж би Ви думали? Вона за цілий місяць ледве-ледве половину його прочитала! Гірка була мені отака її байдужість, дуже гірка. Я почав каятися, що навчив її читати. Вже ж пак я цього їй не сказав, тільки подумав, а вона – ніби думку мою підслухала: другого дня дочитала книжку, та за чаєм увечері з таким щирим пориванням і з усіма подробицями розповіла своїй байдужій дядині безсмертний твір Дефо, що я готов був розцілувати її.

В цьому разі я бачу чимало спільного в неї і в мене. Інколи на мене нападає така деревляна байдужість, що я становлюся непридатним ні до чого. Та, хвала Богові, в мене такі випадки не довго стоять. А вона від того часу, як я спекався мічмана отого осоружного, зробилася якоюсь незвичайно: тихою, задуманою й байдужою до книжки. Через що так?… Не тямлю! Невже вона?… Але де таки: мічман людина жорстока, антипатична й ледве чи може він заінтересувати жінку хоч аби-яку. Ні, ця думка – нісенітниця! Вона замислюється, й байдужість на неї нападає. через те, що її такий вік, як це запевняють нас у тому психологи.

Надокучив я Вам своєю моделлю-ученицею. Ви ще подумаєте, що я закохався в неї. Да воно й, справді, трохи чи не те. Вона мені дуже подобається, наче хтось рідний подобається, наче сестра рідна, ніжна.

Та годі про неї. Так же, опріч неї, в мене й нічого більш нема, про що б писати до Вас. Про програму тепер нічого ще писати: вона ледве підмальована. Тай, скінчивши її, я до Вас не писатиму. Я хочу, щоб Ви про неї в газетах прочитали, а ще більш, – щоб. Ви її побачили. Я оце кажу з таким запевненням, неначе вже все скінчене, і зосталося тільки медаль з рук президента взяти да туша на сурмах прослухати.

Приїздіть, мій друже незабутній, сердешний. Без Вас мій тріумф не буде повний, через те, що Ви один-єдиний спричинилися мойому щастю й сучасному і прийдешньому.

Прощавайте, мій добродію незабутній! Не обіцяюся швидко до Вас писати. Прощавайте!

Р. S. Бідолашний Демський не діждався і, доки крига на Неві рушила, помер; – помер – як сущий праведник, тихо, спокійно, наче заснув. У шпиталі Марії Магдалини мені часто доводилося спостерігати останні хвилини людського життя; але я не бачив, щоб хто так байдуже, так спокійно покидав життя. За кілька годин до смерті його я сидів біля його й читав йому вголос якусь брошуру легенького змісту. Він слухав, заплющивши очі; інколи ледве помітно ворушилися в його куточки рота, – це було щось, ніби усмішка. Читав я недовго: він розплющив очі, блимнув ними на мене й ледве чутно промовив:

«І охота вам на таку дурницю марнувати дорогий час?»

А потім, перевівши дух, додав:

«Краще що-небудь малювали б, от хоч би з мене.»

Своїм звичаєм, я мав при собі альбом і олівець. Я почав малювати його профіль сухий, різкий. Він знов глянув на мене, скорботно усміхнувся й мовив:

«А що? Модель, правда, спокійний?»

Я малював. Аж ось одчинилися двері, і показалася брудна тварь хазяйки тієї квартирі. Побачивши мене, вона сховалася і знов причинила двері. Демський, не розплющуючи очей, усміхнувся й дав знати, щоб я до його нахилився. Я нахилився. Він довго мовчав, потім, здригаючи, ледве чутно промовив:

«Заплатіть їй, ради Бога, за квартиру. Дасть Бог, сквитуємося».

При мені не було грошей. Я зараз пішов до господи. Дома щось мене задляло: чи дядинина кава, чи що – не згадаю вже. До Демського вернувся я – вже сонце заходило. Світличку його освічувало жовто-гаряче світло заходового сонця, да таке ярке, що я мусів на часиночку очі заплющити, а коли розплющив і підійшов до ліжка, дак під ковдрою був уже тільки труп Демського. Лежав він так само, як я лишив його живим: усмішка й на половину лінії не перемінилася, очі заплющені, як у сонного.

Отак умирають тільки праведники, а Демський належав до праведників. Я склав йому на грудях руки його, що вже напів були охололи, поцілував його в холодне чоло, закрив його ковдрою. Потім заплатив хазяйці небіжчиків довг, прохав улаштувати похорони моїм коштом, а сам пішов по домовину. На третій день покликав я попа з костела св. Станіслава, взяв биндюги; зі сторожем винесли ми вбогу домовину й рушили з трупом Демського в далеку дорогу. За труною йшов патер Посяда, костельний, да я. Ні одна старчиха не пішла за труною, а по дорозі стрівали ми їх чимало. Але ж оці вбогі лінюхи, як і пси голодні, носом чують милостиню; від нас на неї вони не сподівалися,» й не помилилися. Я просто ненавиджу оцих осоружних промисловців, що спекулюють іменем Христа.

З кладовища я закликав попа на небіжчикову квартиру, не на те, щоб поминки справляти, а на те, щоб показати скромну бібліотеку Демського. Усієї її було томів зо 50; більша частина змісту історичного і правничого мовою грецькою, латинською, французькою й німецькою. Учений патер дуже вважно перегортав грецьких і римських класиків дешевого видання, а я відбирав тільки книжки французькі. Чудно: опріч невеличкого томика Міцкевича дешевенького познанського видання, та ще Лелевеля [149], нічого більш по-польськи не було. Чи вже ж таки він цурався рідного письменства? Ні, не може цього бути!. Розібравши бібліотеку, я собі взяв французькі книжки; останні, гадав я, забере патер. Але совісний піп не схотів придбати собі дурно такого скарбу і згодився на те, щоб за книжки його коштом справити на могилу Демського Гранітову плиту. Я взяв на себе половину коштів, ми зараз визначили розмір, вибрали форму плити й напис для неї скомпонували: «Leonard Demski, mort. anno 18…» Залагодивши це і взявши кожний свою частину спадщини, ми розійшлися, немов старі ті приятелі.

Чудно мені: невже таки Демський ні з ким, опріч мене, не сприятелився? На квартирі в його мені нікогісінько стрівати не доводилося; але коли ми з ним виходили на вулицю, дак часто стрівали його знайомі й вітали по-приятельськи; інші навіть руку йому стискали. Все то були люди статечні. А воно й те сказати: хіба чоловік статечний провідає злидаря-трудівника в його тьмяній халупчині? Сумно! Бідолахи оті люди статечні!

Ще раз прощавайте! Не забувайте мене, мій добродію незабутній.»

Примітки

136. Мабуть, чи не Остроградський. О. К.

137. «Погребок», чи «погреб» – властиво льох, пивниця, а тут воно значить крамничку, де продають вина. О. К.

138. Гіменей – бог подружжя у старовинних Греків.

139. Шарль Штейбен (1788 – 1856) – французький маляр, пробував довго в Росії; за великі заслуги на полі малярства король Людовік-Пилип зробив його (1831) бароном. Малював образи до Ісакіївського Собора.

140. Шевченко має на думці Музи – пор. початок «Царів»: Дев’ята сестро Аполлона і т. д.

141. Дюпаті – французький різьбяр (1721 – 1825).

142. Ол. Іванов (1805 – 1858) – московський маляр, який над образом: «Св. Іван у Пустині» працював цілих 25 років.

143. Понтійські Болота – на південь від Риму.

144. Колізей (Colosseum) – величезний цирк у Римі, у старовину, міг помістити 80000 глядачів; із нього лишилися тепер тільки частини, сам він у руїнах.

145. Чоловік панни Тарновської був лікарем, череп те й Ескулап (грецький бог лікування).

146. Сліпа богиня – доля, яка кому судилася; у старих греків уявляли собі таку богиню з зав’язаними очима.

147. pendant – щось, що відповідає другому, пара

148. Хемніцер – московський поет (1745 – 1784), писав байки, романи.

149. Міцкевич (1798 – 1855) – великий польський поет.