Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

12. Методи допитів братчиків

Михайло Возняк

Арештувавши Костомарова, київська влада посадила його в бруднім арешті на Подолі разом із двома поліційними жовнірами. В неділю вранці зайшов до нього поліцмейстер Галяткін і, злобно затираючи руки, сказав: «Як вам тут, пане професор, не зовсім вигідно? Приємніше було б вдома з молодою жінкою?» Увечері повезено Костомарова в закритій повозці на його квартиру, щоб попрощався з матір’ю й нареченою. Була сцена, повна розпуки: за хвилину мав від’їхати в невідомім напрямі на невідому долю той, чиє весілля мало відбутися саме того самого дня.

Костомарова повезено в Петербург. На дорозі зустрівся він із Андрузьким. Коли останній запитав Костомарова, за що його арештували, він відповів: «Та Гулак у Петербурзі чорт знає що написав і на мене зіпхав, а сьогодні день мого весілля!» Опісля промовив Костомаров до Андрузького по французьки: «Скажіть Маркевичеві, щоб був обережний. І іншим». У дорозі прийшла Костомарову до голови думка заморити себе голодом. Він нічого не їв і не пив і постановив собі проїхати так п’ять днів. Через це ослаб так дуже, що без чужої помочі не міг ні вилізти з повозу, ні всісти до нього. Вже було близько до Петербурга й Костомаров побачив, що він не матиме можності вмерти до часу приїзду до столиці Росії. Запримітивши, що Костомаров нічого не їсть, його провідник відгадав, що він задумує, й радив йому занехати свій намір. «Ви не спричините собі смерті, – говорив він, – я успію довести вас, але ви пошкодите собі; зачнуть вас допитувати й ви наслідком ослаблення зачнете маячити й наговорите зайвого й на себе й на інших». Костомаров послухав ради провідника та в Гатчині поснідав перший раз по п’ятиденнім пості.

Дня 20 квітня привезено Костомарова до Петербурга – просто в Жандармський відділ царської канцелярії. Найперше роздягнули його донага, забрали його одіж, і дали йому білий застібаний пікетовий халат і лишили під замком, Горішня частина дверей була скляна й через неї бачив Костомаров жандармів із зброєю на чатах. Не минула й година, як вахмістр приніс йому його одіж і велів одягатися, бо його кликав до себе шеф жандармів граф Олексій Орлов. Від нього саме почув згадані вище слова про «Книги битія українського народу». Коло Орлова стояв генерал-лейтенант Дубельт, що з першого погляду зробив на Костомарова неприємне враження. Костомарова відведено знову до його нумеру, потім принесено йому питання на письмі й від того дня розпочалися допити.

Раз попросив Костомаров Дубельта позволити йому чигати книжки й газети. «Не можна, мій добрий приятелю, – сказав Дубельт, – ви над міру багато читали, ну, а коли хто обіп’ється води, треба давати йому вже потрошки; ви, мій добрий приятелю, багато знаєте, більше, ніж треба, й хочете щораз більше знати». – «Адамів гріх» – відповів Костомаров, але ні книжок ні газет не дістав. Із Києва прислано в Третій відділ різні папери Костомарова, між іншим також його університетські виклади, головно місця, що на думку місцевої влади викликували сумніви щодо добромисності Костомарова. Одно з таких місць дуже не подобалося Дубельтові, що закликав Костомарова до канцелярії та, вказуючи на його виклади, сказав: «а ваші виклади, мій добрий приятелю, – які гарні?! – ач які химерні ідеї! Викладали б їм (студентам) граматику й арифметику, а то занесли їм які мудрощі!»

Зокрема дуже ворожо відносився Дубельт до Шевченка. Раз сказав він до Костомарова: «Та і гарне ж було б те товариство, до котрого належав би Шевченко». Іншим разом жандармський офіцер, що знав його особисто з часу давнього його життя в Петербурзі, сказав до Шевченка: «Ось, Тарасе Григорієвичу, коли Ви звідси вирветеся, то то заспіває Ваша муза», а на це відповів Шевченко “…не який чорт мене сюди заніс, коли не бісова муза». Коли розводили братчиків по нумерах, Тарас, прощаючися з Костомаровим, сказав: «Не журись, Миколо, ще колись будемо вкупі добре жити». Були це пророчі, слова, бо по повороті з заслання дійсно доля звела разом Шевченка й Костомарова.

Являвся Костомаров також до очних ставок із Петровим, Андрузьким і Гулаком. Дуже замітна остання очна ставка. Й Костомаров і Гулак подали нарешті себе за авторів уставу та «Книг». Хоч Гулак не був автором ні одного, ні другого, при очній ставці вперто стояв при своїм зізнанні. Тоді то граф Орлов розлютився та сказав до нього: «так, це корінь лиха!» За впертість посаджено Гулака в Олексіївський равелин, але й це не помогло нічого. На всі настоювання й погрози він відповідав одно: я зложив присягу й не нарушу її, що ні було б зо мною.

Знаючи про його релігійність, начальник Третього відділу Скобелев вислав до нього протопопа Малова, що став агентом царської жандармерії у відношенні до Гулака. Малов почав намовляти його, щоб виявив урядові повну й чисту правду про все те, про що питали його, а він відповідав тихо: «ні, мій отче, цього не можу я зробити!» Тоді Малов запитав про причину цієї неможливості й одержав відповідь: «на збереження цієї таємниці я зложив присягу, якої ніколи й ні за що не нарушу». Тоді почав Малов доказувати, що така присяга це сильний гріх і нарушения важнішої присяги – вірнопідданчої, а Гулак заплакав гірко й відповів Малову: «все це правда, але я не можу!» Коли ж протопоп запитав узника, що це за таємниця та в якій справі хоче уряд довідатися від нього правди, Гулак відповів: «уряд уже знав те; зрештою це деякі мрії, які не можуть здійснитися, а якими деколи захоплюється молодість, ці мрії самі від себе розлетілися б, але правдоподібно хтось нас підслухав і справа вийшла на яву». Почувши слово «нас», Малов запитав за інших учасників і дістав відповідь: «були, але наслідком нашої взаїмної присяги я не назву їх ніколи. Знаю, що я сильно ображаю Господа Бога, тяжко зажурюю моїх батьків, але моє слово честі я збережу. Яка б ні постигла мене доля, я зовсім здаюся на Боже Провидіння». Увесь час намови Малова плакав Гулак, нарешті просив його запричастити себе, але цього відмовив йому царський агент доти, доки не занехає свого упору Гулак. При цих словах заридав він іще більше та прохав бодай відвідувати його з християнського милосердя.

Мовчанка Гулака була так дуже незрозуміла для катів братчиків: Орлова й Дубельта, що їм видавалося, що в своїй душі він носить найстрашніші задуми. З причини своєї мовчанки заслужив Гулак – на думку автора пропозиції покарання братчиків, уложеної для царя, – на строгішу кару ніж інші братчики. Орлов запропонував замкнути Гулака, як головного провідника «Україно-слов’янського товариства», що зразу довго не хотів признаватися до своїх злочинних задумів, а ще більше як людину, здатну на всяке шкідливе для уряду підприємство, в Шлісельбурзьку кріпость на три роки й опісля вислати його в далеку губернію під найстрогіший нагляд. Царь погодився з тим і дописав олівцем умову: «коли поправиться в способі думання».

В «Історичнім оповіданні» Куліша маємо вістки про поступування царських жандармів із Кулішем. Коли в Третім відділі царської канцелярії заявив Куліш, що перший раз бачить статут таємного товариства, Дубельт і Орлов аж ногами затупотіли з досади й гукнули на нього: «Що, ви нас уважаете за дітей?»

«Варшавський братчик мій (Білозерський), котрого вхоплено і привезено слідом за мною, – оповідає Куліш, – вислебізував їм усе, як од мене таїлись і про що таїлись навіть із самою назвою общества. Шкода! Десять раз приводили нас під солдатськими штиками перед пилатовський трибунал; десять раз перепитували, гадали, міркували. Бідний хлопець, бачивши, що заподіяв мені й Шевченкові таке лихо, котрого не бажав би й ворогові, упав навколішки перед сими праведними чи премудрими правителями імперії і, плачучи, благав, щоб не карали нас за чужу провину. «Який хитрун, говорила, споглянувши на мене, сивоуса дітвора: «чужими руками жар загортає!» – «Молодий чоловіче!» промовив з імператорською повагою Орлов до плачущого бідолахи, справді ще дуже молодого хлопця: «це робить вам честь, що ви так великодушно виправдуєте приятеля». А потім каже до Дубельта: «Згідно з моїм рефератом його великість зволив увільнити благородного юнака від замкнення в кріпость. Відішліть його до Петрозаводська; рекомендуйте губернаторові як знамениту молоду людину й щоб дав їй гарне місце».

Раз подано Кулішеві виписку з його листів, щоб пояснив її. Прочитавши її, сказав Куліш: «От по сі мої слова, а дальш написано чиюсь видумку».

«І як справді в автографі моїм не знайшлось фальшованої приписки, – оповідає Куліш, – я з великої досади забув, що сиджу в левовій пельці, і почав здорово лаяти своїх суддів:

«Хіба ж причинен цар у тому, що ви коїте?» гукав я на ввесь розбишацький вертеп. «Та ж не йому, а вам із сього користь, щоб ми були винуваті. Як ваше лукаве серце поверне справою, так він бідаха і задекретує. На вас і на ваших дітях лежатиме пролита по його декрету кров неповинна і, коли не ви, то ваше кодло за неї покутуватиме». Полякались, далебі, що так, ниці герої сліпого деспотства, почувши слово правди-матері, і мов шкільна пустота почали передо мною оправдуватись – чим би ви думали? – помилкою!»

Хоч і Дубельт і Орлов не знайшли ніякого сліду приналежності Куліша до Братства, називали його головою й «аж скреготали зубами з жалю», буцімто він «усіх водив за ніс і лишився чистий». Дубельт усе торочив Кулішеві про якусь, «казнь» і протиставив їй царське помилування в тім разі, якби він признався. Скільки не впевняв його Куліш, що не має до чого признаватися, Дубельт позирав на нього скрива та, всміхаючися, питав: «Ну, за кого дійсно ви нас маєте?»

Замість відповіді говорив Куліш, що Третій відділ уважає його за якогось гетьмана, хоч таких великих річей не можна чинити такому вбогому, незначному й ніде не знаному чоловікові, яким є Куліш, що своє життя просидів у чотирьох стінах, над книжками, мов той чернець у манастирі. На це відказував Дубельт, що можна сидіти в чотирьох стінах і розхвилювати всю державу.

«Ми бачимо ясно, – говорив він, – до чого ви змагали: перевернути все догори дном, знищити існуючий лад речей. І для кого ж? для хлопів! Це у вас люди? Подивіться на того ліхтарника (тут показав у вікно). На думаєте, це людина? Це звір, що вміє тільки їсти, спати, а далі сказав іще такі глаголи, котрих не напечатала б і казенна друкарня».

Ще іншу знайшли зачіпку. На однім рукописі з козацького побуту нарисував Куліш олівцем стяту козацьку чубату голову; під нею турецька шаблюка; на ній степовий орел видовбує очі; на небосклоні степова могила; з-за могили серпом підбився місяць. Була це картина козацької боротьби з ворогом християнства. Кулішеві судді зробили з цього картину Росії, що видовбує очі Україні.

«Так то на злодію шапка горить! – замітив з цього приводу Куліш. Коли б уже мені заманулось такої емблеми, то змалював би я собі двоглавого або хоть укоронованого орла. А коли емблемувати Росію без корони, таку Росію, яку собою ізображають Орлови та Дубельти, то замість орла треба малювати сову полуношницю, що сліпує в день і пасеться в ночі».

Не вдіявши нічого з гетьманством, причепився Третій відділ до Кулішевої «Повісті про український народ». «Премудрий ареопаг зробив з неї прокламацію», хоч сама російська цензура дозволила друкувати цю книжечку.

Коли побачив Дубельт, що й Куліш умів лаятися, почав розмовляти з ним про всячину, як батько з сином, і тоді вже приносив адресовані до Куліша листи від родини нерозпечатані. До того сидячи довго з Кулішем по ночах, сам на сам, у своїм інквізиторськім кабінеті за столом, давав Кулішеві читати листи своєї жінки, розмовляв із ним як добрий сім’янин і лестив його серце найкращими речами. Й опісля писав до Куліша «в заточення стрічок по десять своєю безсмертною в історії російської слави рукою».

При допитах поставлено Кулішеві низку питань у справі його листування з Гулаком, а кілька десятків питань у справі листування з Костомаровим. Тут пояснив, що Мойсеєм української поезії назвав Богдана Хмельницького, а губителем, мучителем і фараоном українського народу Польщу. Хоч деколи думав, що в українськім народі знову повториться щось в роді гайдамаччини, одначе під трубами України розумів її літературу, яка доведе поміщиків до того, що вони добровільно дадуть свободу селянам. Стінами й твердинею назвав він у переноснім значенні права, на підставі яких селяне належали до поміщиків.

На питання, які гарячі почування українських діячів зосереджуються на народі, відповів Куліш, що це гарячі почування любові до людства заставляють українських письменників звернути увагу публіки на поправу життя простолюддя. Що торкається рідної мови й поезії, то з самого простолюддя вийдуть літературні діячі, котрим сама природа подиктує любов до рідної мови й поезії. Літературна праця зв’язана з великими жертвами в часі, здоровлі та грошах. Література має засоби сильно вплинути на публику, а християнство не повинно охолоджувати нашого змагання до розвитку племінних основ, себто мови, звичаїв, обичаїв і взагалі всього того, що характеризує українців у порівнянні їх із іншими племенами. Ці племінні основи, неначе зерно, так глибоко зрослися з українцями, що, не зважаючи на їх близькі зносини з сусідніми народами, вони все лишаться з власними різницями. Найкращим шляхом для цього є заведення шкіл для простолюддя по всіх місцях і поширення загальної грамотності серед народу. При помочі поширення загальної грамотності могли б письменники найкраще подати народові в більшім або меншім ступні свою освіту. Історики Бантиш-Каменський і Маркевич, далі Квітка, Костомаров і він сам (Куліш) заставили подумати, як би врятувати те, що заховалося, себто історичні й інші пісні, народні повір’я й перекази, також одяги й обичаї.

Куліш і товариші задумували понаписувати по українськи короткі підручники біблійної та світської історії, географії, рахунковості й сільського господарства, а позаводити школи бодай в малім числі мали намовити поміщиків; провід над ними мали обняти священики. Тому, що для українських книжок було мало купців і видавець не міг деколи сподіватися навіть звороту своїх видатків, Костомаров, Гулак і Білозерський умовилися робити складку для видавання українських книжок. Кожний мав складати щомісячно, скільки міг, на руки Куліша.

Допитувалися Куліша також, чому підписався «рукою власною», як у давнім часі підписувалися українські гетьмани. Куліш пояснив, що так підписувалися не тільки гетьмани, але й усі грамотні люди в старовину для відрізнення від тих, котрі не вміли власноручно підписати свого імені. Далі пояснив Куліш листовну згадку про історичне безладдя українців, бо не вміли заодно стати, згадки про Куліша в листуванні Білозерського й Гулака, справу того, чи його рукою що писане з того, що братчики вручили Кулішеві на прощання при його виїзді за кордон, крім того дав іще кілька вияснень щодо інших справ, між іншим листу Максимовича, що назвав Шевченка й Костомарова дорогоцінними, й адреси Міцкевича в Парижі.

Коли Куліш пояснив справу свого знайомства з братчиками й низкою інших осіб, йому поставлено питання, чому в своїх творах «Україна» й «Повість про український народ» висловив ліберальні думки, очікування визволення козаків і такі подібні речі. На це відповів Куліш, що він може помилятися в своїх думках і фальшиво розуміти історичні події, зокрема під впливом пристрасної любові до своєї батьківщини України. Заклявшися, що не мав жадних злочинних намірів супроти російського уряду й що його любов до України не ослаблює зовсім його любові до Росії, Куліш покликався на те, що його писання перепустила цензура:

«При тім же, не довіряючи власній думці про вплив, який викличе на публику писання, автор покладається на досвід цензора й, коли цензор не боронить видавати книжку, автор друкує її з певністю, що не робить нічого злочинного».

Заперечивши всяку свою причетність до Братства, Куліш сказав таке на домагання Третього відділу пояснити щиро, що спонукало його до «злочинних задумів»:

«Щодо деяких висловів у моїх письмах, що показалися злочинними, я вияснив вище дійсний змисл цих висловів і доказав, що ніякого злочинного задуму й напряму я не маю. А що торкається паперів, найдених між моїми паперами, також вияснив я вище, що ні один із злочинних паперів не належить мені, а, судячи по почерку, правдоподібно належать вони Василеві Білозерському, на нещастя мому своякові по жінці, що жив в одній квартирі зо мною й папери його в часі моєї неприсутності забрані й перемішані разом із моїми паперами. Я ж запевняю вас усім для мене святим, що не мав і не маю жадних злочинних задумів і напряму, противних теперішньому способові державної управи».

Найкращі зізнання дали Шевченко й Гулак; останній заперечував усе й наслідком своєї здержливості не видав нікого. Дуже зручно відповідав і Шевченко на питання в справі своєї поетичної творчості. Писав вірші, бо вони подобалися українцям, писав і читав їх без усякої цілі, копіювати не давав, хиба що був необережний, що не ховав. Далі запитано Шевченка, чим він був доведений до такого шалу, що, забувши на особисту вдячність, писав зухвалі вірші проти царя. На це відповів Шевченко:

«Будучи ще в Петербурзі, я чув скрізь нечемності й догани на царя й уряд. Вернувшися на Україну, я почув іще більше й гірше між молодими Й між поважними людьми; я побачив злидні та страшний угніт селян із боку поміщиків, посесорів і економів-шляхтичів, і все те робилося й робиться в імені царя й уряду».

Після того пояснив, що його вірші ілюстрував граф Яков де Бальмен, убитий на Кавказі 1845 р., та якийсь Башилов, якого поет і не знав. Шевченкові вірші подобалися правдоподібно тому, що були написані по українськи.

«Коли стоїчні, благородно здержливі, немов зі сталі вирізані відповіли Шевченка й Гулака викликають в нас радість і подив, – серце стискається тяжко, читаючи заплутані випростування, котрі розводив Костомаров, цілком збентежений всіма бідами, які впали на нього, розбивши всі наукові і громадські плани і особисте його життя, до крайності рознервований поводженням своїх слідчих, збитий з пантелику, що хвилі заплутуючися в своїх поясненнях, – котрі потім відхорував певно тяжко всім своїм чутливим, тонким сумлінням, – або мудрування Андрузького, що плів, підохочений єзуїтськими порадами субінспектора Троцького, підхоплений ідеєю помогти правительству розплутати загадки, на котрі воно наткнулося – і пізніші старання взяти свої свідчення назад, спаралізувати їх шкідливі для приятелів наслідки»

– так схарактеризував зізнання братчиків проф. M. Грушевський, що заслужився їх виданням.

Лишаючи до двох найближчих розділів те з зізнань братчиків, що вони сказали про Братство як таке та про себе самих, відмічу тут інші справи допитів у дальших братчиків. Студента Тулуба допитували тільки в Києві, з ким, де й коли познайомився, в яких близьких відносинах стояв, у чиїх домах бував і кого там стрічав. Що торкається розмов, із Кулішем говорив найбільше про Україну, про східно-слов’янську народність і про слов’ян, потім про релігію, поезію, зокрема про Шекспіра, Пушкіна, Гоголя й деколи Шевченка, що його Куліш тоді не хвалив, і про російську історію. З Гулаком балакав зразу про право, Німеччину й Дорпатський університет, потім про селян, земельну власність і про все те, що відноситься до політичної економії, а в останнім часі багато говорили про релігію, філософію та взагалі про наукові предмети. З Навроцьким по найбільшій части говорили про поезію, російські журнали, «Кобзаря» і «Гайдамаків» Шевченка, коли обидва ці твори ще не були заборонені. Дух усіх розмов був християнський.

З історії України говорили передовсім про терпіння українського народу в польській неволі та про гніт селян з боку поміщиків. Про народність говорили в тім напрямі, що треба привернути українську мову, яку забули сливе всі дворяне, про окремі риси українського характеру, що роблять честь усякій людині, а саме про добродушність, щирість і любов до батьківщини. Тому поговорили про Шевченка, що висловив у «Кобзарі» й «Гайдамаках» згадані риси й відродив мову, яка забувається.

Говорили про характер німців, головно вчених, що далекі від практичного погляду на життя в своїй працьовитості. Щодо австрійців – братчиків займало особливо їх відношення до Галичини, причім обурювалися на варварську політику Метерніха. Про селян говорили, що коли не можна визволити їх відразу, треба бодай позволити їм побирати освіту й викуплюватися з підданства, далі про необхідність їх загальної освіти та про те, що в цій справі повинен кожний старатися помогти відповідно до своїх засобів. Про філософію висловлювалися надії на її успіхи в слов’ян і зокрема в східних слов’ян, котрі може помирять релігію з філософією. Нарешті була мова про неокатолицизм, про науку Штравса, що відкидав усі міфи в християнській релігії, та про сумніви Тулуба й товаришів у цій справі.

Посяда зізнав у Києві перед губернатором і куратором, що Гулак займався чеською або сербською мовою й докоряв йому, що не цікавиться слов’янськими мовами. Навроцький займався головно німецькою мовою та перекладав Гете; від Гете переходила розмова до Шіллера, а деколи до московських поетів Державіна й Пушкіна.

Між паперами Марковича найдено п’ять листів Куліша, де він писав, що «відбуваються сьогодні в тихості діла, багаті важними наслідками», що «його намір прийнявся та пустив коріння». Маркович пояснив, що під ділами розумів тільки літературні праці, які можуть приневолити письменників обробити матеріали давнього життя народу й історії, як це зробив Вальтер Скот. Під наміром Куліша розумів Маркович те, що він успів поширити залюбування до дослідів історичних матеріалів і обробки їх у романах.

Між паперами Марковича було також чотири листи Білозерського. В однім із них писав Білозерський, щоб «ті вечори були повні серйозної важності» й що він «нарисував собі план ділання, котрий пошириться сильно та принесе плоди». В другім листі писав він, що «мав багато дітей, котрі розуміють його, читає їм лекції, говорить їм як мужам, і слова його не падають надаремне: його тримається і Дмитро П(ильчиков). У третім листі стояло, що в Полтаві «багато найдеться таких, в котрих можна посіяти святу любов до батьківщини», й що він надіється «палко взятися за труди для любої України». Четвертий лист, як пояснив Маркович, говорив про родинні відносини, а в трьох інших про літературні вечори, про план поширення літературної діяльності, про виклад історії кадетам; а під працями для України розумів збирання історичних матеріалів для справлення історії України або мав на думці моральне зіпсуття серед народу й заходи дати йому освіту в християнськім дусі, завівши школу за дозволом уряду.

Між паперами Марковича найшовся і зшиток віршів Шевченка, отриманий від Навроцького: «їх мав я у себе з цікавості, такої звичайної в молодих людях, щодо чого й сердечно розкаююся й прошу великодушного вибачення» – писав із цього приводу Маркович.


Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 152 – 167.