Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

13. Братчики про Братство

Михайло Возняк

До допитів у Третім відділі царської канцелярії притягнено й Петрова. Тут зізнав він, що Гулак оповідав йому, що товариство слов’яністів задумувало установити в кожному окремому слов’янському племені народну управу, властиву духові народу, й щоб для ухвал, що відносилися б до всіх слов’ян взагалі, був спільний сейм із представників від кожного слов’янського племени. З’єдинити ж слов’ян сподівалися слов’яністи не інакше, як узброївши їх проти верховних властей. Такий самий план відбудови був і щодо України.

Гулак саме сказав Петрову, що товариство поступатиме миролюбно у відношенні до царської родини, а коли переворот відбудеться й цар не схоче зложити з себе верховної влади, тоді зайде неминуча потреба пожертвувати царською родиною.

Петров зізнавав, що слов’яністи задумували змалювати перед народом усі розпорядки уряду з найгіршого боку, викликати таким робом його ненависть і спонукати до перевороту. В усіх слов’янських племенах взагалі, а так само на Україні задумувано установити народний уряд. Це говорили Петрову Гулак і Навроцький. Щоб осягнути свою ціль, задумували слов’яністи поширити освіту й грамотність між селянами, подорожуючи по селах. Освоюючися таким робом із селянами та входячи в їх життя, вони бажали постепенно поширити ідею необхідності утворити народний уряд. Притім Гулак оповів Петрову, що багато осіб уже подорожує в тій цілі. Він же сказав Петрову, що для тривкішого поширення ідей волі між слов’янськими племенами треба конче завести школи для простого народу, а також писати й видавати твори, а саме говорив, що тільки таким шляхом можна ждати бажаного успіху, коли не зараз, то в будущині.

Всі відомі Петрову прихильники слов’янства: Костомаров, Гулак, Навроцький розвивали енергічну діяльність, щоб осягнути свою мету. Зокрема діяльним був Гулак. У нього завжди збиралося товариство, де все були Костомаров і Навроцький. Зібравшися, зараз починали розмову, як виповнити свій спільний намір. В розмовах роздивлювалися ті засади, по котрим треба б установити новий уряд, як треба поділити Росію на частини та яку завести б управу в кожній частині, кого можна вибрати на посади в новім уряді, яким робом надавати такі посади.

Особливо розмова Костомарова з Савичем займалася всіма згаданими справами. Костомаров старався також у своїх університетських викладах яскраво й різко змалювати ті місця з первісної історії Росії, в котрих висловлювалася сваволя й непослух народу волі великих князів; також дуже яскраво переповідав ті місця, де розлючений народ посягав на життя великих князів. Маркович старався дуже пильно перекладати різні предмети науки на українську мову, викладаючи це популярно. При останній зустрічі з Петровим говорив, що бажає незабаром написати географію по українськи. Також бачив Петров у нього переклад історії грецької республіки на українську мову.

Доповненням зізнань Петрова є допити Андрузького. Приобіцявши свому «доброму начальникові» Юзефовичеві сказати все, що знав, він заявив, що про існування таємного товариства, названого «Слов’янським товариством св. Кирила й Мефодія», йому не було нічого відомо, зате знав про існування просто слов’янського товариства ось що: а) окремої організації не мало, але зв’язувалося й трималося доброю волею кожного, а не якимись засадами й уставами; б) головною ціллю, що в’язала всіх, було з’єдинення слов’ян на зразок Злучених Держав або конституційної Франції; в) притім була окрема українська ціль: відбудувати Гетьманщину, як можна, окремо, як ні, в Слов’янщині; г) люба кожному полякові польська мета: відбудувати польське королівство по Дніпро й полудневу Двину.

Представником головної цілі був Костомаров, а за ним ішов Гулак. Представниками української мети був Шевченко й Куліш – у вищім ступні, поміркований – Посяда, що думав тільки про селян. Маркович, Навроцький і Білозерський трималися обох цілей і були більше учениками ніж учителями. До останніх зачислив Андрузький і Пильчикова.

Про існування товариства знав із розмов Костомарова, Марковича, Гулака й інших. Товариство простувало до злиття всіх станів в один. Для цієї цілі потрібна була освіта простого народу та примирення історично ворожих собі племен. Коло півтора місяця перед тим зродилася в Андрузького думка, щоб кожна волость виховувала на свій рахунок одного з своїх на народного вчителя, що по скінченні науки мав би до смерті вчити дітей своєї волості. Посяді належала думка про шляхту Київщини й інших українських земель. Тому, що на українських землях було тоді до півтора міліона шляхти польської віри, а української мови, задумувано навернути її на православіє при помочі уряду; в ній саме задумувано найперше установити народних учителів.

Дуже давня була думка про журнал. Задумувано видавати журнал на всіх слов’янських мовах, опісля в московській і українській мові, нарешті хоч альманах і тільки з появою Шевченка знов ожила думка, та показалося, що ні нема грошей на видавання, ні нема що друкувати. Останню перешкоду задумувано усунути тим робом, що постановлено запросити до участі також московських письменників, родом українців. Щоб роздобути гроші, ухвалено вкладку. Опісля показалося, що з огляду на бідність творів із красної літератури не може існувати український журнал. Тому й ухвалено повидавати новими виданнями давніх авторів, видати нових, а крім того перекладені на українську мову підручники й господарські книжки для простого народу.

Щоб примирити історично ворожі собі племена, служив до того дослід актів і допущення можливих виправдань злочинів одної нації против іншої чи то часом, чи обставинами, чи особливістю даних осіб, що й робив Костомаров, виправдуючи поляків у гнеті українців.

При доповняючім поясненні заявив Андрузький, що знав тільки, що 1) Костомаров написав «Слов’янську міфологію» та приготовляв свої університетські виклади до друку, 2) Посяда збирав народні колядки, веснянки й інше та писав письмо до царя й міністра, 3) Куліш посвячувався українській історії, а 4) розмови Гулака з Костомаровим мали теми з давньої історії. Решта все його власні комбінації й заключения. В цім напрямі поробив спростування своїх зізнань і в покаяннім листі з 21 червня 1847 р. до куратора Траскіна. Тут писав про Шевченка: «Не знаючи ходу думок Шевченка, я зробив його трохи не першим лиходієм у цілім світі виключно з тої причини, що він написав вільні вірші, які й сам хотів опісля знищити».

З осіб, що на них покликався Андрузький, Посяда ще перед Юзефовичем зізнав, що попереднього року по Великодні був він у Костомарова, котрий, прочитавши кілька пісень московських, українських і на подібні мотиви з чеського або сербського, говорив, що не зле було б утворити яке небудь товариство в слов’янськім дусі. Притім читав Посяді кілька пунктів в роді проекту. Хтось надійшов і перебив розмову на цю тему. Кілька днів після того застав у Костомарова Гулака й Навроцького. Вони закінчували розмову на тему заснування якогось товариства. По вакаціях зайшов до Костомарова, де застав Гулака. Тоді то один із них сказав, що й Посяду зробили або зроблять членом задуманого товариства. Це прийняв Посяда за жарт. Пізніше запалення очей віддалило його від київського гуртка молодих товаришів.

У додатковім признанні перед висилкою до Петербурга заявив, що в Києві задумували видавати журнал, друкуючи в нім статті на різних слов’янських мовах. Здається, Костомаров робив у цій справі заходи в куратора й шукав співробітників.

При допитах у Петербурзі зізнав Посяда, що не брав участи в задумах «Слов’янського товариства» й серйозно ніколи не думав про самостійність України. Не знав певно, чи існує товариство, чи ні, хоча часто чув. що Костомаров марив про нього. Ніколи не думав про положення слов’ян, не випитував і не читав ніде про них.

«А коли я й говорив що про Україну, це зовсім не відносилося до її самостійності, швидче від інших міг я чути про це ніж від мене інші, бо я знаю Україну так, що про її самостійність і думати не був у силі»

– говорив «хитрий малорос» Посяда. Заперечив, що думав про навернення шляхи латинської віри на православіє, але признав, що, бачучи гніт селян, не міг як християнин не вболівати над їх долею. Тут знову показався хитруном, бо виводив, що «той, хто є релігійною людиною в душі (а не по формі), ніколи не подумає про інший уряд, як тільки монархічний, бо ідея єдинства, а не множества покладена в основу не тільки людської природи, але й всього всесвіту».

На згадку про виступ із зброєю в руці запевнив Посяда, що доки «українці будуть християне, себто доки не забудуть Бога, доти вони не в силі й подумати про таке варварство». Після того зажадано від нього пояснення в справі його питання Андрузького, чи той пішов би на москалів. Коли ж Андрузький відповів, що в її землях не пішов би на них, але в батьківщині не ручить за себе, тоді Посяда всміхнувся й заговорив про Хмельницького. На це сказав Посяда, що про його спосіб думання вказує вже зведення розмови на Хмельницького котрий «своїм з’єдиненням зберіг, а не погубив український народ».

Таке плів Посяда, що ще недавно приготовляв просьбу, яку хотів вислати на руки котрогось із міністрів, а в тій просьбі писав, що на Україні «скрізь плач, зітхання». А далі стояло в бруліоні ось що: «Плач, Україно, плач, твої сльози хай будуть твоєю потіхою. Але хто скаже, що не було б і тих, котрі все готові помогти тобі? Є й такі, що готові положити за тебе саме життя своє». Очевидно цього не міг Посяда пояснити царським жандармам, бо колись воно глибоко крилося в його серці та прийшло неначе з іншого світу. Він викручувався тим, що такі слова написав у бруліоні, а при переписуванні на чисто міг їх, мовляв, змінити.

Неясна справа уривку Посяди про той час, коли в літописах говориться про з’єдинення Литви й України з Польщею. Перед київським губернатором і куратором пояснював його Посяда тим робом, що він «задумував написати про той нещасливий час маленьку повість або оповідання». В уривку сказано, що треба подумати, чи не пристати б до Польщі, а далі стояло: за Україну проллємо нашу кров. Це пояснив Посяда в Третім відділі як «продовження написаної на своїй мові повісти про український народ, починаючи від князівств до самої злуки України з Великоруссю». Після того, як ішла дума про з’єднання з Польщею, описується в записці з’єднання з Росією: «Ненько наша, ненько, що буде, то буде, а вже пристанемо до тітки, будем її поважати і за неї і за тебе козацьку кров проливати».

Ствердив або видумав тільки Посяда зміну в своїм листі до вчителя полтавської гімназії Боровиковського. В бруліоні писав Посяда про якесь товариство, про видавання книжок і збирання грошей на цю мету, а при допиті пояснив Третьому відділові, що це була справа зорганізованого збирання місцевих висловів для петербурзької Академії наук.

Хитро вияснював і слова листу до Гулака. Тут говорив про якусь думку Гулака, подібну до тої, яка була в Навроцького, та згадуючи про невдоволення проти Тулуба, писав далі:

«Щоб оминути подібні сцени, я усуваюся на якийсь час від вашого зовсім християнського товариства, але мій дух не віддалиться ніколи від нього; бо в самій глибині моєї душі покладена думка, нікому ще невідома. Ось чому перед тим, заки я побачив Костомарова, моя душа належала вже до товариства, якого ніхто з вас не знає».

Посяда пояснив, що тоді саме говорили про якесь слов’янське товариство й він зо страху, щоб і його тут не зачислили, говорив їм, що він уже перед тим належав до товариства, якого вони не припускали, а саме до «товариства, де два або три в ім’я Христа», бо все мав схильність до самоти. Зрештою він «не в силі відповісти за кожне слово, бо часто вирветься таке, що коли з нього робити висновок, то він протирічитиме загальній думці».

А що дійсно забагато дечого понавиривалося Посяді, він подав доповняюче вияснення, де заявив, що все, що сказав про Гулака й Навроцького, це вислід уяви хорої людини. Ні один ні другий не говорили йому нічого про якесь товариство. Зрештою сфера його до тогочасного життя зосереджувалася на горю й болю в середині – в душі й на хоробі – в тілі, хоробі, що давно вже копає йому могилу.

Навроцький чув, що правда, про слов’янство від багатьох осіб, але ці розмови були чисто наукові. Гулак листувався з Ганкою, що прислав йому власний правничий твір. Не брав участі в жодних злочинних розмовах із своїми товаришами в Гулака. Не чув, щоб Гулак читав при нім «Закон Божий», і не жалувався на якусь недостачу матеріальних засобів. Не читав Шевченкового «Сну» й нічого не говорив про видання рукопису про «Гайдамаків», яких давав Петрову. «Тільки говорячи з ним про українську поезію, сказав, що цей твір щодо мови й гомеричних описів може стати нарівні з шостою піснею Гомерової Іліади».

Після того пояснював Навроцький такі слова свого листу до Білозерського:

«Ви питаєте, про які особи я писав, між котрими можна посіяти любов до батьківщини. В мене не було на думці вказати вам ту або іншу особу. Пошукайте, найдете багато. Деколи в бідній хатині сидить із таким гарячим серцем, що може спалити цілий світ, коли туди кинути хоч маленьку іскру. Ви говорите, що ті, котрі живуть на Україні, придивилися до неї. Придивилися: бо нічого не бачили, а покажіть їм, – усе піде в лад».

Ці слова пояснив Навроцький так, що в Полтавщині міг Білозерський найти багато гідних людей, в яких побачив би багато гарних прикмет. Поза тим натякнув на те, що там нічого не знають про українську поезію й треба тільки розкрити її, щоб усі звернули увагу на неї. Ні Посяда, ні Навроцький не говорили правди в поясненні, але яка ж велика різниця в їх поясненнях; тільки переляком треба пояснити, що Посяда плямив те, що ще так недавно було святим для нього й повинно було таким самим лишитися.

Згадку в листі про княжну Репніну, котра говорила про якесь товариство, пояснив Навроцький тим робом, що це була думка утворити з молодих людей товариство для зміцнення і поширення віри. Навроцький визначив згаданому товариству ціль усувати сумніви в релігійних справах у молодих людей.

При доповняючім допиті зізнав Навроцький у справі Братства таке. Насамперед заявив, що Гулак ніколи не говорив при нім про товариство, а так само Посяда й Маркович. Сам він ніколи в Костомарова не говорив із Гулаком про заснування товариства, не тримався ніякої партії й не належав до жадного товариства. Правда, в Гулака й Костомарова були розмови, але чисто наукові, за те не було розмов про заведення представницького уряду в слов’янських землях, про скинення верховної влади в Росії, про приготування народу при помочи освіти й видавання книжок. Гулак приготовлявся до магістерського іспиту, Костомаров не був у близьких зносинах із ним, Білозерський займався збиранням українських пісень, а Куліш українською літературою. Життя Шевченка йому мало відоме, а Марковича, Посяденка й Андрузького знав тільки як студентів.

Запереченню Навроцького, що він зовсім не знав Шевченкового «Сну», протиставила жандармерія вказівки, що Навроцький був одним із найгарячіших почитателів Шевченка, знав на память його вірші, що йому передавав Шевченко свої вірші для збереження. Про цю справу сказав Навроцький таке:

«Дійсно я знав деякі відривки з віршів Шевченка, але всі ті вірші були чисто літературного змісту й не містили в собі жадних протизаконних думок. Шевченко ж ніколи не поручав мені своїх творів для збереження й у мене зовсім не зберігалися твори Шевченка. Я ніяк не помагав поширенню творів Шевченка серед публіки. Чи задумували слов’яністи ділати зухвалими віршами Шевченка як для посіяння серед народу ненависті до царя й уряду, так і для викликання повстання серед народу, – такі зухвалі й нерозважні підприємства мені не відомі».

Опанаса Марковича допитувано в Києві про знайомості, зносини, зустрічі й розмови. Останні торкалися в першій мірі поезії, головно народної, рідко підіймалися до філософії й релігії, частіше оберталися до історії й ніколи не зачіпали політики, з виїмкою відношення селян до поміщиків, зразу в західній Європі, а далі в Росії й на Україні. Розмови не мали одного духа й напряму, а в’язала їх науковість. «Часто висловлявся дух любові до Росії, до її славного минулого, а також до поетичного життя України».

Розмови про відносини селян до поміщиків торкалися недостатності селянського життя, анекдотів про забавне або суворе обходження поміщиків із селянами, великої темноти селян і засобів до освіти того найчисленнішого класу в державі, видавання для народу читань і підручників, для чого приготовлялися твори й навіть зроблено невеличку грошову складку для видання чогось. Говорили також про необхідність визволення селян. Грошову складку запропонував Гулак або Посяда, коли на початку січня зайшов до нього й вони обидва пішли до Гулака; там говорили про видавання читань не тільки для простого народу, але й взагалі для публіки. А що ніхто з них не мав засобів друкувати на свій рахунок, постановили зібрати між собою невеличку грошову складку, заки уряд прийняв би це видання на себе, як це зробив із «Сельскими чтениями», які видає князь Одоєвський. Запропоновано збирати по десять рублів сріблом і таку суму зложив він на руки Костомарова в січні або лютім.

Про себе зізнав Маркович, що він, родившися на Україні й виховуючися зразу на селі, а потім буваючи часто на Україні у свояків, бував не раз свідком того зіпсуття й морального упадку простого народу, котре викликує у нього п’янство, якому товаришить найобридливіша гидота. Відповідаючи на питання, чому розправляв про освіту селян і для кого видалася вона йому потрібною, відповів Маркович:

«Мені як молодій людині видавалося страшним таке загальне зіпсуття в народі, бо не тільки заражені ним мужчини в зрілих літах, але дуже часто траплялося мені бачити п’яними до шалу жінок і дітей. Мому серцю, непризвичаєному до жадних подібних ганебних явищ, і душі, освіченій справжніми правилами православної віри, було невиносною річчю дивитися на це положення й винищування цілого населення. Поневолі по тих сумних, тяжких враженнях являлася в душі думка, як визволити б цей добрий народ від лихих наслідків, в які втручує їх надмірне вживання горілки, бо крім фізичного ослаблення та бридоти, що походять від цієї вади, нищилося серед народу всяке почування віри, обов’язку, сумління й нарешті – зовсім розстроювалося їх родинне життя, подружній зв’язок, союз споріднення: все заражалося цією ганебною пристрастю та представляло людей швидче як якісь сотворіння без думки або подібними до тих нещасливців, котрі нищать своє життя уживанням опію. Коли раз подібна думка впаде в незіпсуте серце молодої людини, думаю, ця думка не може покинути її без того, щоб не викликати в ній гарячого бажання дати лік на те лихо, що, так сказати б, споріднилося з простим народом.»

Покликавшися на чутки, що сам уряд звернув свою увагу на цей предмет, виводив далі Маркович:

«Як і з цієї причини, так і з власного переконання, що ніщо не може так спинити п’янства серед простого народу, як навчаюче християнське читання, я думав, що виданням подібного читання можна помогти самому урядові у виповненні його святих намірів. Жодної іншої цілі я не мав і не міг мати, як це доказується навіть тим, що ми хотіли перекладати саме для народу, на зрозумілу для нього простонародну мову «Сельское чтение» князя Одоєвського. Коли воно видається для великоросів, то тим потрібніше воно для українців, бо серед перших, з огляду на існування оренд, п’янство не доходить до такого величезного розміру, як на Україні».

Маркович признався, що говорив Петрову про намір написати географію, а грецька історія, про яку говорив Петров, це ніщо інше, як його переклад Геродота. Але, запевнював він, твердої й рішучої думки писати географію у нього не було, а Геродота перекладав для вивчення грецької мови.

А про саме Братство сказав Маркович ось стільки:

«Тільки тепер, коли я арештований, терплю морально й фізично в казематі, пригноблений хоробою, коли зроблені мені допити заставили мене глибше увійти у власне моє серце й вишукувати в пам’яті всі нагоди й події, що відбулися зо мною, у відношенні до моїх знайомих, також арештованих, як мені пояснювано при допиті, – я пригадую собі, що Костомаров раз, серед звичайної розмови про наукові предмети й літературні праці, згадав, що добре було б мені належати до товариства, яке для цього вже зложилося. При тім він показав мені, що знаком цього товариства був перстень, який був у нього на руці.

Розуміючи, що для наукового й літературного товариства не потрібно жадних подібних знаків і що може в цім товаристві є щось і таке, що може бути противне урядові, бо Костомаров висловляв деколи думки про загальне з’єднання слов’ян усіх колін у будучім неозначенім часі, я рішуче відмовився від усякої приналежності до якого-небудь товариства; й коли по якімсь часі я пригадав собі цю розмову, запитав Костомарова про його товариство, а він відповів мені, що воно розлізлося й вже не існує, і відповідав із сміхом. Тому я не надавав ні першій ні останній розмові про це в моїх думках жадної ваги й зовсім про це забув.»

Найправдивіше з усіх братчиків зізнавав Білозерський. Признав, що найдений між паперами устав «Слов’янського товариства» дійсно переписаний його рукою й уложений на підставі різних писань, що ділали на уяву братчиків, а також на зразок тих науково-літературних товариств, котрі існують у чехів, лужичан і сербів. Це товариство існувало тільки в думках, а не в дійсності, й ніхто не брався за його заснування й поширення. Назву товариства вжито по словам Білозерського не в тім змислі, котрий воно має саме, а до того людиною, що навіть не розуміла підзорливого значення цього слова.

Під товариством розуміється велике число людей, зв’язаних між собою чимсь одним, спільним для усіх. Але в часі, коли Білозерський почав думати про товариство, був він один, а коли до цього слова додано «св. Кирила й Мефодія», їх було трьох: крім Білозерського Костомаров і Гулак. На більше число воно не поширювалося, бо вони швидко побачили недоцільність і недосвідченість своїх думок.

Людське життя бідне без діяльності й від того, який напрям прибере діяльність, і життя людини стає поправним або непоправним, корисним або шкідливим. Горе молодій людині, коли якась думка приютиться до неї тоді, коли вона ще надто недосвідчена та не в силі зрозуміти й обдумати її основно. Тоді її діяльність подібна до колоса, обвитого пасожитною ростиною; він занепадає поволі, тратить свою силу, а коли добродійна рука не визволить його від пасожита, він замість того, щоб принести плід, стає некорисною соломою. Так було також із Білозерським – по його словам.

Будучи студентом, читав з великою увагою все, що відносилося до слов’ян, і таким робом постійно знайомився з історією, літературою й мовою слов’янських племен. Його поривало захоплення, з яким вони старалися відродити свою народність, і його тішив усякий порив поета або вченого підтримати їх у цім змаганні. Нарешті йому стала відома ідея панславізму, яка захопила Його до такого ступня, що віддався їй усім серцем. Читав думки за нею і проти неї у французьких, німецьких і російських журналах і довго не знав, на чім спинитися. Нарешті став оборонцем панславізму, а малював собі його ось як: панславізм це з’єдинення всіх слов’янських племен в одну спільну родину, котра, будучи захоплена любов’ю до людства, повинна розвинути в себе християнські правила життя, прикласти їх до громадянства й таким робом внести новий елемент і, так сказати б, дати нову понуку для всесвітньої діяльності.

Тому треба було усунути все, що стояло на перешкоді згаданому з’єдиненню слов’ян. Такими перешкодами були: а) вплив чужих племен на слов’ян, шкідливий під тим оглядом, що слов’яне не можуть подати собі одні одним помічної руки й забувають своє споріднення і народність, б) від цього походить роз’єднання й ворожнеча слов’янських племен, в) різність релігій і г) непросвіченість і нечинність багатьох членів громадянства.

Наслідком того зродилася думка а) усунути вплив чужих ідей, повних космополітизму й противних слов’янським почуванням, б) зміцняти серед слов’янських племен свідомість їх спільної народності. З цього зродилося невдоволення багатьма думками, які стрічалися по російських журналах і які внівець обертали народне почування й бажання збирати матеріали, які відносяться до вивчення України. Треба було старатися посіяти згоду й любов між племенами, що їх збіг обставин поробив ворогами, в) вияснити питання про первісне заведення християнської віри у слов’ян і показати, що в найдавніших часах вони визнавали грецьку віру, й г) дбати про поширення докладного знання й освіти та спонукувати до наукової або громадянської діяльності тих, котрі хоч мають до цього хист, їй не посвячуються.

Тоді був Білозерський нездоровий і почав думати про те, як би побачити виповнення своїх бажань щодо слов’ян. Розгніваний якимсь виступом проти слов’ян і України в «Библиотеке для чтения», в гіпохондричнім настрою духа написав замітки, зреферовані вище в розділі про ідеологію кирило-мефодіївців. Єсть тут бажання рівності, навіяне французькими ідеями, а вкупі з цим потреба ділати в дусі покори й тихомир’я, властивих дійсно авторові заміток. «Неприродний настрій», в якім находилися його думки, не міг лишитися на довгий час і, як тільки поширилися досвід і історичне знаття, він побачив, що в його думках було багато мрійливого й дитинного та що все те почало опадати, як зів’яле листя. Він побачив, що думати так, як він думав, значить бажати, щоб історія змінила зовсім свій хід, а це неможливе з причини непохитних законів, котрі лягли в її основу.

Наслідком цього спостереження його думка звернулася в інший бік. І хоч був тоді ще недосвідчений, вибрав для себе ціль, що була ближча до нього й до виповнення. Він звернув більшу увагу на себе самого, почав старатися направити свої власні недостачі та змагав до того, щоб дари християнської науки й освіти передавати іншим, з якими зіткнеться. Одначе почування любові до всіх слов’ян взагалі й до східних зокрема не покидало його, тільки зробилося тихшим і природнішим. В тім часі познайомився з Костомаровим і Гулаком, що також займалися вивченням слов’янського світу на різних полях, і ідея панславізму так само їх цікавила. Поволі перейшли в своїх розмовах на слов’ян і спільна любов до них захопила та зблизила їх до себе.

Зокрема гнівала Білозерського та його товаришів байдужість до споріднених племен, яку бачили в російських журналах, і нерозуміння слов’янської справи, яке стрічали серед громадянства, одначе тішилися тим, що російський уряд знав і правдоподібно попирав слов’янський рух. Щоби викликати спочування до слов’ян і їх ідеї, братчики постановили утворити між собою дружній союз, що впливав би на читачів, познайомлюючи їх із слов’янами, а на згадку цього носити перстені або ікони з малюнком просвітителів слов’ян християнською вірою.

Для напису вибрав Костомаров глаголицькі букви, але це не було необхідною умовою, бо містило в собі дещо підозріле. Братчики не думали ховатися з тим, але й не осмілювалися говорити всім про це, щоб не зустрінути насміхів, як звичайно поводяться люди з молодими людьми, що хочуть довершити чогось нового. Особливо цікавила їх думка про з’єдинення слов’ян в одну державу, з одною релігією. Деколи думали, що це станеться ще за їх життя. Білозерський говорив, що братчики сподівалися одобрения своїх планів із боку російського уряду, що покладали свої надії на одну Росію, яка в силі довершити такого перевороту, але щодо цього треба пам’ятати, що це зізнання арештованого.

Братчики думали, що їм треба впливати шляхом науки, щоб захопити всіх слов’ян і східних зокрема слов’янською ідеєю, яку треба б поширити між усіма верствами громадянства шляхом освіти. Вони думали, що коли слов’янські народи відчують сильно потребу братського з’єдинення, останнє довершиться само собою, бо чужі держави побачуть, що неможливо стримати моральне змагання слов’янських племен, і самі від себе уступлять те, чим заволоділи в часі лихої години, яка постигла слов’янські народи в різних добах.

Такий хід думок привів їх до зрозуміння того, що головною перешкодою в поширенні освіти серед слов’ян уважали селянство, котре ніде не робило такого сумного враження, як на Україні. Право володіння селянами уважали братчики шкодою для держави і їм видавалося, що уряд старається усе більше обмежити й облегшити це право та не пропустить першої нагоди, щоб визволити кріпаків. Братчики думали, що є обов’язком поміщиків і кожного, хто має засоби, як із людяності, так і з огляду на користі, облегшити положення селян, заводячи для них школи, відповідні для їх рільничого життя.

Братчики думали, що їх змагання, які випливали з любові до людини, найдуть покровительство уряду й що вони повинні тільки писати корисні для народу твори, а уряд поширить їх. Братчики спиралися на те, що видаються «Сельское чтение» й інші книжки для простого народу, заводяться захисти для нього. З таких мотивів написав начорно проект просьби, щоб завести в Полтаві школу для сільських дітей; в ній вчили б божого закону, простих реместв, рільництва й подавали б інші відомості, корисні для домового сільського життя, в тій діли, щоб ученик по скінченні курсу вернувся до свого дому й до праць свого стану, але з основнішими відомостями, які уможливили б йому витягнути як найбільше користей з свого життя.

Далі говорив Білозерський, що, чим далі, тим більше переконувалися братчики, які невідповідні їх думки, що громадянство не може їм спочувати, що сама назва товариства щезла та зробилася для них смішною. «Костомаров згідно з своїм характером, схильним до строгого досліду історії, звертав увагу (братчиків) на вивчення фактів і радив кинути слов’янську хвалькуватість», а «Гулак, будучи характеру серйозного та зміцненого німецькою ученістю, вимагав, аби Костомаров доказував свої думки фактами». Білозерський «старався підтримувати в них любов до слов’янських племен, що їх історичне життя почали вони піддавати нарешті строгому дослідові, – й доказував велику вагу слов’ян у розвитку родинних чеснот і життя, а так само й поезії без огляду на їх слабу участь на шляху всесвітньої освіти».

Нарешті погодилися на тім, що для поправності ідей конче потрібне тверде знаття фактів і близька знайомість із характером народу, з його установами, поезією, звичаями й обичаями і т. ін, й братчики почали серйозніше посвячуватися вивченню слов’янських народів. Найпершим і найголовнішим засобом до цього була мова народу, а що з незнаних мов була українська мова для них найближчою, звернулися братчики до неї. З цим в’язалося вивчення східнослов’янської історії й братчики зацікавилися всіма подробицями її давньої частини.

Незабаром покликано Білозерського на вчителя кадетського корпусу в Полтаві. Перед виїздом познайомилися з ним Посяда й Андрузький. Костомаров захорував наслідком довгої й непереривної праці та виїхав на морські купелі до Одеси.

«Ми розпрощалися, охолонувши до слов’янської ідеї – ледве чи щиро сповідався Білозерський – і думали тільки про фактичні студії, про власне моральне удосконалення та про докладне виповнення своїх обов’язків. Наша увага звернулася тепер найбільше до чоловіколюбства й науки. Від того часу проминуло десять місяців і в теперішнім часі ледве чи не кожний із нас відмовлявся від усяких ідей, утворених a priori уявою».

При дальших питаннях зізнав Білозерський, що щодо самостійності слов’янських племен її не уявляли собі братчики під політичним оглядом окремою в кожному племени, а чимсь подібним до того, як член родини в рідній сім’ї, що в ній він і залежить від іншого старшого члена й разом із тим незалежний щодо тих прав, котрі дає йому любов старшого. Про окрему самостійність України – бодай таке балакав Білозерський – ніхто з слов’яністів не мріяв; бажали тільки визволення селян, освіти, любові до своєї мови й розвитку літератури. В тім бачили вони самостійність усякого народу. У слов’яністів схилялися бажання на моральний бік, а зовсім не на матеріальний. Щодо уряду – вони признавали зовсім справедливим усякий уряд, який випливав із ходу історії й під яким процвітав спокій і народній добробут.

Що торкається поширення освіти між селянами, по запевненням Білозерського слов’яністи не тільки не думали вжити освіти як засобу до повстання, а навпаки уважали освіту охоронним засобом перед проливом крови й насиллям. «Дух простоти й тихомир’я християнського був завжди головною турботою слов’яністів» і на багато народних повстань у слов’янських землях вони дивилися як на вплив ворожої та шкідливої для слов’ян політики чужинців. Неосвічена людина з грубими почуваннями й поняттями страшніша від звіря в пориві гніву, як це доказали селянські війни; освіта ж повинна зм’якшити серце людини, розвинути її розум. Думка про гіркі наслідки неосвіченості розлюченої людини висловлена й у Посланії Шевченка до земляків: «бо невчене око загляне вам в саму душу глибоко, глибоко».

Основування шкіл було загальним бажанням усіх, що роздумували про загальну користь. Книжки, призначені для простого народу, мали бути релігійного, морального й загальнокорисного змісту, потрібного для простолюддя. Білозерський заперечив, щоб у кого-небудь був намір виступити збройно. А на тему якихсь злочинних задумів або партій, напр. слов’янської, української чи якої іншої, сказав Білозерський:

«Тому, що ідея слов’янства була тільки висловом окремого настрою деяких молодих голов, а не чимсь загальним, і притім ця ідея ставала постепенно спокійніша й набирала щораз більше досвіду, що зовсім природне в людях, котрі з любові віддаються науці й покинули мрії про перевороти, які залежать від вище назначеного ходу історії, а не від ділань на підставі людського рахунку, то й не могло бути ні одного прихильника слов’янства, котрий почав би ділати та спонукував би усильно інших до злочинних задумів, що вже виходило б за межі думки. А товариство слов’яністів навіть серед повного, так сказати б, розквіту було таке незначне щодо числа учасників, що не могло вмістити в собі жадної партії».

На домагання сказати те, що ще більше було відоме Білозерському про товариство, подав він наприкінці такі подробиці. Не можна докладно означити ні початку, ні часу заснування товариства, ні вказати, хто чого бажав. Менше більше можна назначити кінець 1844 й 1845 pp. Ніхто з братчиків не був учителем і ні від кого не вчився: думки порушалися науковими працями, що торкалися слов’ян. Один у одного бували тоді, коли на це позволяла вільна хвилина. Вичитані думки прибирали в розмовах різні форми й приложення щодо заснування товариства, заведення шкіл, визволення селян і т. п. Так утворилися правила. Давали слово честі, що не розповідатимуть цього й не згадуватимуть імен осіб. Одначе в усім тім не було таємничого політичного наміру. Думки братчиків виплили з двох джерел: з реакції, яку викликали противники слов’янства, й доведеної до крайности ідеї чоловіколюбства.

При доповняючім допиті 9 мая заявив Білозерський, що останніх десять місяців не був у Києві й не мав жадних вісток про те, що там відбувалося. Про особи, що згадувалися в листах братчиків, сказав, що не мали нічого спільного з ідеями панславізму, а згадувалися тільки з причини споріднення або звичайної знайомості. Товариство слов’яністів ніколи не мало жадних намірів, противних державному ладові. Непоправні думки зоставалися завжди думками, не більше, й то серед дуже малого круга. Одначе не було навіть у намірі якихсь закликів до бунту, до зброї або до, нарушения якогось державного закона, жадних таємних задумів або богопротивних виступів. А коли деякими ідеями й перейнялося кількох молодих людей, це випливло виключно з того, що вони не розуміли ще тої правди, що теорія і практичне дійсне життя ідуть зовсім різними шляхами; до того всі їх змагання обмежувалися одною наукою й літературою, що й породили панславістичні ідеї, та й розумовими турботами про потребу дати освіту нижчим класам народу. Тільки з того наукового джерела випливали й до нього вертали всі змагання слов’яністів; усяке ділання, що нарушувало б спокій суспільного ладу, не може походити від ідеї слов’яністів. бо вони раз на завжди відкидають це як таке, що негідне та противне сумлінню, присязі та християнському обов’язкові, а це все завжди брали слов’яністи в основу всякого свого ділання.

Між паперами Білозерського найшлися виписки з Кипріяна Роберта про панславізм, зроблені, як пояснив Білозерський, з одинокою метою вистудіювати слов’янський світ. На однім листку висловив Білозерський думку з приводу руїни замку Чарторийських; його зруйнували козаки в часі Хмельниччини. Для власних користей прийняли Чарторийські католицтво та стали ворогами свого народу й релігії. «З блискучого замку й родини зостаються сьогодні одні руїни. Така сама доля, писав Білозерський, може й нас спіткати, коли ставитимемо вище власний інтерес від загальної користі».

В однім із листів до Гулака писав Білозерський, що він і Костомаров, служачи в одній гімназії, отримали б широке поле для діяльності, корисної для людства. Це пояснив Білозерський так. Коли Костомаров почав викладати на університеті, Гулак просився на його місце до гімназії.

«А що предметом викладу була історія, яку вони розуміли як провідник правд, витягнених із життя досвідом багатьох віків, і притім як показчик великих шляхів Провидіння, то єдність, згода їх ідей про предмет історії служила запорукою того, що вони, подаючи ученикам науку з тої точки й виповняючи свій обов’язок бездоганно, находилися б у сфері діяльності, дійсно корисної для людства».

Про Костомарова треба наперед сказати те, що його спомини мають далеко більшу вартість для історії Братства, ніж його зізнання, бо тут він дуже крутив і сам себе заплутував. Словом, коли в споминах Костомаров не виявляв усієї правди або й дещо призабув, у зізнаннях наслідком свого змішання та пригноблення він мішав правду з неправдою. Ще в Києві зізнав Костомаров, що видумав перстень на початку 1846 p., але без усякого наміру творити товариство; та й збиралися він, Гулак, Навроцький, Посяденко, Маркович і хто ще притрапився з гостей на розмову тільки як знайомі люди.

В Петербурзі заперечив зразу Костомаров при зізнаннях існування Братства, признався тільки, що дуже часто говорив про слов’янство, сам усією душею люблячи цей предмет, зо своїми товаришами, що помагали йому вказівками й радами в його наукових дослідах, а зокрема з професорами. Предмети розмови не сходили ніколи з наукового поля: етнографії, історії й філології.

З Кулішем спорив Костомаров часто за його високу думку про свою Україну, але нічого не чув від нього про відбудову України. «Кандидат Гулак, людина знаменитої освіти, але розуму й думання не твердого, характеру до краю дивного» піддавав думку зробити перстень девізом якогось товариства, та Костомаров дивився на це, як на дитинство. Від червня до грудня не чув нічого про товариство від Гулака, що посвятився тоді історії Помор’я.

Навроцький бував дуже рідко у Костомарова, Маркович, Посяда й Андрузький не цікавилися слов’янством, «а тільки Маркович і Андрузький були віддані виключно українській народності». Студенти бували у Костомарова тому, що Юзефович порадив Костомарову поручити студентам переклади тих письменників, що писали по латинськи про Україну, а Костомаров дав їм перекласти твір Пасторія «Про скіфську козацьку війну». Студент Маркович мав велику охоту видавати «Сільське читання» для українського простолюддя й до цієї думки приступили в грудні Гулак, Шевченко, Куліш і Костомаров.

Шевченко зовсім не цікавився слов’янством, «а був запалений українець до крайності та грубого характеру, але про політичне існування України в формі держави не говорив». Перстень з іменами Кирила й Мефодія зробив собі Костомаров тому, що вичитавши, що Кирило навернув східних слов’ян на християнство, зрозумів заслуги слов’янських просвітителів для освіти східних слов’ян і йому стало неприємно, що пам’ять таких великих мужів церкви та слов’янства сливе забута. Взагалі слов’янофільство на думку Костомарова не так поширене й не таке шкідливе, як виключна прив’язаність до якоїсь частини Росії в молодих головах, «бо коли б молоді люде прив’язалися виключно не тільки до ідеї української народності, яка існує, але й до якогось Новгороду або Суздаля, й тоді це потягло б їх у світ пустих уяв, що не можуть здійснитися».

При дальшім допиті зізнав Костомаров, що хоч він і говорив із запалом про панславізм як про найкращу ідею XIX віку та про змагання слов’янського племені до власного розвитку, такі думки повторилися тисячу разів у «Журналі Міністерства народної освіти» й сам російський уряд посилав подорожніх у слов’янські землі та нагороджував учених, котрі працювали для історії й філології слов’янських народів. Коли Куліш виїхав до Петербурга, Костомаров, «ніколи не відданий україноманії, виступав проти неплідного напряму, що відривав молодих людей від солідного зайняття науками та вганяв у дурниці, як напр. загадки, казки і т. д.» Зокрема Білозерському радив посвятитися слов’янським мовам і він зацікавився чеською мовою та взагалі слов’янською філологією. Костомаров і Гулак зайнялися вечорами сербськими піснями, пізніше Гулак зацікавився законодавством давніх слов’ян, а Костомаров найдавнішою історією слов’ян.

Заперечивши всякі зізнання братчиків, що приписали ініціативу товариства Костомарову, він, вічно лютий на неповинного й характерного Гулака, приписав йому «схильність до лібералізму, яку заніс із Дорпату, зокрема дурну й дивну пристрасть до корпорацій і товариств». Гулак же зарекомендував Костомарову Савича, що «показував ліберальний настрій» і «був помішаний на французькім комунізмі й уважав можливим, що людська суспільність дійде до того, що все буде спільне, навіть жінки».

В справі «Сільського читання» листувався Костомаров із Метлинським і в листі вказував між іншим на те, що давня українська шляхта спольщилася. Нарешті, бачучи, що ніяк не заперечити бодай думки про товариство, Костомаров зізнав, що в часі своєї праці над слов’янською старовиною й історією він дійсно мав думку, що добре було б заснувати при Київськім університеті товариство слов’янської філології, історії й старовини; йому видавалося, що таке товариство найкраще було б охрестити іменами св. Кирила й Мефодія.

Нарешті зложив Костомаров 20 мая 1847 p. нові зізнання, але й тут накрутив багато. Перстень був випливом пильної праці трійці: Костомарова, Гулака й Білозерського над слов’янством, а імена Кирила й Мефодія прийшли на думку тому, що Костомаров писав про них розвідку. Товариство існувало тільки в уяві, бо не було статуту; «Білозерський говорив про якийсь ілірійський устав, який він іще значно давніше відкись переписав або переробив, але цей устав не служив ні правилом, ні основою». З ідеєю товариства лучили Гулак і Білозерський чисто науковий напрям.

«Багато з західних слов’янофілів малюють у привабній формі слов’янську передісторичну патріархальну громадськість, яка на їх думку творить скарб, котрим можуть гордитися слов’яне та славою такого первісного стану, коли вони були більш освічені від своїх сусідів, намагаються заступити ту відсталість від інших європейських племен, котру їм закидають. Понижаючи слов’янське плем’я, роздражнюють німецькі вчені слов’янофілів; від того дійшли останні до другої мрії, що слов’янське плем’я покаже в будущині щось нове, чудове, небачене в людстві під кожним оглядом громадського й розумового життя, та пророкують слов’янам велику будучність, що випливає з розвитку їх первісних патріархальних засад, з якими вони появляються в передісторичній темряві. Із цих двох ідей: а) певності щодо первісного щастя й давньої освіти слов’ян і б) надії на будуче відродження слов’ян народжується велика сила систем, що кружать у різних відтінках під пером і в устах західних і наших слов’янофілів».

Так напр. Гулак і Білозерський мріяли про те, що по кількох віках утворять слов’яне таке державне тіло, в котрім буде якийсь новий, якого добі не було, державний і громадянський лад, оснований на релігії Христа та на найчистіших засадах передісторичної Слов’янщини. В них не було ясної форми цієї будучої слов’янської держави, бо слов’яне призначені Провидінням для дуже високих цілей і осягнення слов’янської мети буде таким самим переворотом у людстві, як переселення народів і кінець давнього світу. А праці слов’янофілів повинні тільки висловляти надію на будуще щастя. Слов’янські мрії відносилися головно до західних слов’ян, а прийшли вони головно від ілірійців. Костомаров висловляв на допиті надії та плани уявленого товариства в чотирьох напрямах: а) віра у велику будущину слов’ян, б) надія на прилучення слов’ян до Російської держави, в) поширення православної віри або бодай кирилівського богослужения серед слов’ян і г) поширення знання історії й мов слов’янських поміж слов’янами.

Хоч Костомаров, як саме він зізнав, не годився на товариство, одначе віддаючися хоробливо темряві первісної слов’янщини, впадав також у наукові мрії про будучу долю й відродження слов’ян на підставі первісних засад. Але коли він вийшов на поле ясної історії, переконався науковим способом, що з одного боку передісторична слов’янська патріархальність це ніщо більше як несформована суспільність півдикого племені й вона не творить окремішності слов’ян, а спільна всім молодим народам; а з другого боку, що будуче відродження може висловитися тільки в гармонійній монархії. Тоді прийняв Костомаров за вихідний пункт ту ідею, що панславізм повинен вести слов’ян до злуки з Росією, а щоб не дразнити інших слов’ян, котрі дорожать своєю народністю, придумав форму федеративної монархії.

Костомаров буцімто писав у цім напрямі твір про панславізм, а в повісти «Панич Наталич» висміював буцімто мрійливе слов’янофільство з його ідеями відродження на власних засадах. За те ні разу не признався до авторства «Книг битія» і офіціальним документам протирічить згадка в одній із автобіографій.

«Мені допікали – писав Костомаров – на допитах тим, яким способом я говорю, що не знаю, чий рукопис, коли закреслення пороблені моєю рукою. Нарешті мені надоїли постійні повторення одного й того самого і я признав себе автором рукопису. Тоді прийшов до мене в кімнату урядник Третього відділу Попов, про котрого всі тоді арештовані відзивалися потім як про добру й порядну людину. Він докоряв мені, чому я признався: вас зашлють на каторгу. З вами буде зле, коли царь довідається, що ви є автором рукопису, зложіть таке саме зізнання, як і Білозерський. Подивіться, що він написав!.. І так не погладять вас по головці».

«Українофільство – говорив Костомаров – є прив’язаність дуже малого числа українців до своєї народності, а те прив’язання вийшло від того, що ця народність гасне, простий народ міняє свою мову на московську, а відомо, коли щезає народність, завжди виходить на користь її агонічний рух. Українофільство не пустило глибоких коренів, бо писані по українськи книжки розходяться погано й появляються рідко, а переслідування їх скорше викличе те, що засипляє навіки.

В Києві зродилася минулого року думка видавати «Сільське читання» для Українців, вибираючи статті з Одоєвського й Заблоцького; прохали й мене до співпраці в цім, на шо я сказав, що згоджуся, коли буде дозвіл міністра народної освіти й поміч міністра державних маєтків. Куліш дослівно відданий Україні, за що я спорив із ним особисто. Він думає, що українці, будучи знаменитішими від нас москалів, одержать головно перед нами довір’я пануючих, займатимуть почесні місця, перевищать нас у науках, в літературі, словом усе, чим гордитиметься Росія, все, що в ній буде чесне, справедливе, вірне цареві й вітчині, все те буде головно з українців. Крім цих ідей емуляції я не чув від нього жадних поганих слів про якусь відбудову України або потрясения урядових властей. В його листуванні висловлюється спір про народність і літературу».

Тут подавши зміст згаданого листування між ними, Костомаров заявив, що розгніваний Куліш написав до Костомарова лист із трубами, «від котрих попадають стіни й твердині та встане Україна. Все те не більше як звичайна привичка висловлятися гіперболічно, прийнята ним і взагалі українцями».

Причетний до слов’янських мрій, Костомаров відкинув причаєність до українських мрій, навпаки сильно виступав проти них. «Писав історію України, що дуже не подобалась би українофілам», і тому не мав сердешної понуки щадити такий напрям, над котрим сміявся.

«Захоплення українців походить іще від того, що нема поправної історії України, бо історія Бантиша нудна й тяжка до читання, а таке дурне видання, як історія Маркевича, де всякий гетьман малюється генієм, сливе рівним Наполеонові, збиває з пантелику недосвідчені голови, що уявляють собі щось дивне в козацтві. Головне, що вражає того, хто не знає безмисного українофільства, це їх пересада, з якою вони готові поставити мірного письменника вище від Шекспіра й кожну пісню уважають знаменитішою від вікового твору мистецтва. Притім це останок ідеї народності, котра в освіченім світі перейшла вже свою скрайність, а в західній Україні ще не дозріла до правдивого погляду».

Коли вже мова про те, як чорнив Костомаров те, чому так недавно віддався усією душею, варто спинитися на його поясненні листування з Кулішем в однім із попередніх зізнань. Хвалив Кулішеву «Повість про український народ» раз тому, що вона мала дійсно деякі історичні вартості, а з другого боку це був – комплімент. Костомаров вів довгий спір із Кулішем і на словах і на письмі й бажав відтягнути його від виключної фанатичної відданості Україні при помочи роздумувань і історичних доказів. Знаючи його крайнє самолюбство, Костомаров не хотів нападати на нього відразу й уважав доцільнішим наперед похвалити його, а потім уже збивати.

Тому писав до Куліша, що справжній християнин не повинен захоплюватися народними обичаями та взагалі масою того, що називається народністю, і що коли українська народність пропаде зовсім, то це не втрата для людства, бо в такім разі так потрібно. Куліш обурювався, коли Костомаров писав йому, що, не зважаючи на хвалькуватість українців, їх діяльність обмежується до пустих вигуків про те, що у нас так гарно, ми те й те, й цим доказував нікчемність української народності.

«Хто любить Україну, той повинен не хвалити й не підносити свою народність, а повинен дбати про освіту й добробут своїх земляків на тім пункті, на котрім його доля поставила» – так замітив, зрештою вірно, Костомаров. Коли він писав Кулішеві про зброю, зовсім не мав на думці якогось повстання, а заговорив про слабість України, що, хоч була військовим краєм, не могла втримати своєї козацької самостійності, навіть вибитися без чужої помочі з польської неволі, то чи ж тепер, коли вже давня козацька Україна щезла, чи ж тепер, неначе від труб Ісуса Навина, впадуть її стіни, а Куліш відписував, що дійсно впадуть. На питання, чому листувався з Кулішем, відповів Костомаров:

«Знаючи Куліша давніше як такого, що до безглуздя відданий Україні, одначе без усяких політичних ідей і т. д., я брав те, що його прив’язання до України збільшилося в Петербурзі, за наслідок довгого проживання поза Україною й вів із ним спір, аби переконати його історичними доказами. А мому начальству була відома його ексцентрична прив’язаність до України».


Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 167 – 198.