5. Шевченко в Оренбурзі
Олександр Кониський
В 31-й день мая жандарми відвезли Шевченка з тюрми «III отделения» і віддали на руки уряду військовому, щоб вирядив до Оренбургу. Костомаров, стоячи біля вікна своєї келії тюремної, бачив, як вартові жандармі вивели Шевченка з келії на тюремний двір і посадовили на бричку. Сідаючи, поет підвів голову вгору і, глянувши на тюремні вікна, побачив Костомарова, зняв шапку, усміхнувся і привітно поклонився йому [Русск. стар., март, 1880, с. 641].
Уряд військовий не гаявся справити царську конфірмацію: генія нашого слова одягли в солдатську шинелю. Військовий міністр граф Адлерберг велів фельд’єгеру відвезти Шевченка в Оренбург і віддати начальникові війська Оренбурзького генералові Обручеву [помилка О. К.: воєнним міністром в 1832 – 1852 рр. був О. І. Чернишов, В. Ф. Адлерберг був міністром двора в 1852 – 1870 рр. – М. Ж.].
Видлер 2/14 червня рушив з Шевченком з Петербурга, а 9/21 т. м. о годині 11 вночі був вже в Оренбурзі [Ис. вестн. 1880, кн. 1, с. 159 і Киев. стар. 1893, кн. II]), проїхавши таким чином за сім день 2110 верстов. Виходить, що за добу він пробігав не менш трьох сотень верстов. (Верста на 25 сажнів менша за кілометр [фактична помилка О. К. – верста на 28 саженів більша за кілометр. – М. Ж.]). Не треба дивуватися такій бистрій їзді, хоча тоді залізниця була тільки з Петербургу до Москви [фактична помилка О. К.: рух залізницею з Петербургу до Москви відкрито в 1851 р. – М. Ж.].
Річ відома, що в Росії, коли везуть «державних злочинців», дак везуть хоч би й кіньми день і ніч, спиняючись лишень на такий час, якого неминуче треба, щоб перепрягти коней; одно слово, тому хто супроводить «злочинця», пильно наказували їхати «безостановочно». Про спочин не було й річи. Пити, їсти, спочивати «злочинцеві» можна тільки під той час, коли перепрягають коней, або їдучи на возі. Навіть коли б «злочинець» занедужав в дорозі, дак супровідникові не забороняли при такому випадку спинитися тільки в губернському місті і тут спитатися в урядового лікаря: чи дальша їзда не причинить смерті «злочинцю» і коли ні, то їхати далі, не вважаючи на недуг. Супровідник стає повним господарем і паном «злочинця», за ним є навіть право застрілити останнього, коли б той побажав утекти.
Згадуючи про оцю подорож через десять років, Шевченко, вертаючись вже з заслання, писав в своєму Журналі:
«Вдруге переїжджаю через Симбірськ і вдруге не пайдить [!] мені подивитися на пам’ятник Карамзіну. Першим разом 1847 р. мене везли через Симбірськ, але тоді було не до пам’ятника. Тоді я ледве встиг пообідати. Тоді мене вельми треба було на щось в Оренбурзі. Тим-то фельд’єгер не дрімав і перегнавши тільки одну коняку поштову, на восьмий день примчав мене в Оренбург» [Кобзар т. III, с. 116 (9 вересня 1857 р.)].
Начальник війська Оренбурзького на другий же день (10 червня) дав за N. 25 приказ начальникові 23 пішої дивізії, щоб
«колишнього художника С. Петербурзької Академії художеств Тараса Шевченка, обвинуваченого і покараного за те, що писав мовою українською баламутні вірші найнахабнішого змісту, зареєструвати «рядовим» солдатом («нижним чином») і тримати його під найпильнішим доглядом, не даючи йому писати і малювати» [Русск. стар. 1891, кн. V, с. 438].
Начальник дивізії призначив Шевченкові служити в п’ятому батальйоні, що перебував далі на схід в Азію в Орській фортеці.
Заким вирядили нашого поета до Орська, він мусив кільки день перебути в Оренбурзі. Оренбург був тоді містом невеличким, новим ще; «криницею», з якої культура російська військовими походами простувала на Схід в Середню Азию. Властиво це був осередок військовий, так мовити «двері» з Росії європейської; тими «дверми» вилітали птахи «гнізда Петрова» на киргизів і інших перехожих, вільних тубільців степових. Разом з тим Оренбург був і містом заслання «державних злочинців». Більш за все закидали сюди поляків, але і з великоросів немало таких злочинців покутували в Оренбурзькому краю свої «гріхи», напр. Плещеєв Олексій, Достоєвський і інші [фактична помилка О. К.: Ф. М. Достоєвський в Оренбурзі не бував, тільки в на каторзі в Омську й на засланні у Семипалатинську. – М. Ж.].
Нарешті Оренбург був осередком торгу з народами Середньої Азії. Тут була таможенна комора під кермою таможенної комісії. Через це в Оренбурзі перебувало тоді чимало людей освічених, що по волі, чи по неволі, чи свідомо, чи не свідомо служили «обрусенію». Були тут і наші земляки-українці на службі в таможенній комісії, між ними були Сергій Левицький і Федір Лазаревський. Вони особисто Шевченка не знали, але відали твори його. Не скажу, від кого Лазаревський довідався, що Шевченка привезли в Оренбург. У нього зайнялося добре бажання побачити земляка-поета. Але Шевченко перебував в казармі військовій і щоб побачитися там з ним, треба було дозволу начальства військового. Лазаревський вдався до свойого знайомого полковника Матвієва – людини, очевидно, доброї і прохав у його дозволу і чим можна попільжити гірку долю поета.
– Добре! – мовив Матвієв, – зробимо усе, що можна буде [Киев. стар. 1888, кн. X, стаття Стороженка].
Прийшовши в казарму, Лазаревський застав, що Шевченко лежав горілиць на «нарах» (ніби ліжко), на ньому була тільки сорочка та солдацькі штани з грубого полотна; він уважно читав Біблію, яку ще в Петербурзі він випрохав собі, щоб читати з страшенної нудьги; бо і в тюрмі і тут в казармі йому нічого іншого читати не давали.
Поет особисто теж не знав Лазаревського, може й не чув про нього. Маючи за собою недавній гіркий досвід, що з людьми незнайомими не треба поводитися отверто, він повітав свого гостя здержливо, але рідна мова, щирість і сльози, що блищали на очах у гостя, перемогли обережність і він відчинив земляку-гостю двері до своєї «святої святих». Перекинувшись кількома словами, Тарас з першого ж разу сприятелився з Лазаревським, як колись у Києві з Костомаровим.
Дякуючи добрості Матвієва, Шевченкові не заборонено того ж дня увечері провідати Лазаревського. Тут зібралися і інші земляки, які були в Оренбурзі, і щиро повітали поета. Таким чином Шевченко трохи не через три місяці після виїзду свого з Седнева від Лизогуба, тепер вперше опинився не під арештом, не під доглядом дозорців, а серед щирих земляків освічених, почув рідне слово і щиру бесіду. Стало можна йому, коли не відпочити серцем і душею, то хоча болящі рани їх скропити тією росою спочуття щирого, дорогого кожному письменникові, що хоч не загоїть виразки, так принаймні на якусь часиночку заціпить, вгамує біль. Той вечер у Лазаревського був Тарасові тим дрібним дощиком, що в спеку серед степу оживляє рослину.
З того дня і до самого виїзду з Оренбурга в Орськ Тарас щодня бував у Лазаревського і сприятелився де з ким з своїх земляків, як от з Левицьким, і з поклонників його Музи, як от з капітаном Герном і полковником Матвієвим. Нові приятелі заходилися дуже клопотати, чи не можна прихилити Обручова, щоб не засилав Шевченка до Орська, а лишив в Оренбурзі, але в цьому разі їм не поталанило і військове начальство вирядило його до п’ятого батальйону.
Не відомо нам, коли саме він рушив з Оренбургу, може не раніш 23 червня; бо тільки в той день видано про це приказ і записано Шевченка на «действительную службу». Таким чином 23 червня ми і беремо, яко день похорон, відповідно волі царя Миколи І, нашого поета-художника, властиво похорон його музи і пензля. З 23 червня не стало поета-художника Академії, а був лишень «рядовой из политических преступников Тарас Шевченко». Геній нашого слова, краса України і Славянщини, наші національні гордощі, став безправним жовніром! З того незабутнього до віку дня не тільки офіцер, не тільки темний фельдфебель, навіть підпилий жовнір «дядько» мав «право» знущатися, глумитися, мордувати Шевченка військовою муштрою і навіть бити своєю брудною рукою ізбраного Богом найкращого сина нашої України прекрасної.
Не трудно тепер зрозуміти, що діялося тоді в душі у Шевченка, які думки повинні були перейняти і охмарити увесь його організм духовий і моральний? Річ певна, що тоді його перейняло, обгорнуло почуття гірше за те, яке б обгорнуло чоловіка вповні свідомого і дужого всіма сторонами, коли б його зненацька силоміць закинули-забили в тісну, холодну труну темну. В труні чоловік не довго б мордувався; він небавом задушився б, а Тарас ішов на довге мордування в широкій труні-казармі. Він тямив, що в тяжких стражданнях фізичних і моральних він мусить проквільно умирати.
Але ж, каже Шевченко в свойому журналі, вислухавши присуд царський, я сказав собі на думці: не зроблять з мене солдата… і не зробили. Добре. Але яких же тяжких мук повинен був зазнати поет, борючись проти силкування зробити з його «бравого солдата?» Про це буде у нас річ потім, а тепер зауважимо ось на що.
Кажуть-говорять: людина може до всього призвичаїтися, до всього привикнути, опріч хіба ніколи не привикне до тюрми. А я додам, що чоловікові легше привикнути до тюрми ніж до заслання без терміну. Таке заслання гірше, важче усякої тюрми; бо воно повсяк час мордує, бентежить і дрочить чоловіка. В тюрмі можлива самітність, людині можна тоді, принаймні ніхто не перешкодить, на дно душі своєї зазирнути, ширяти неокраєними думками, впиватися мріями, хоч одну хвилину спочити в царстві своїх ідеалів. Нічого цього не можна в казармі; товариство не дасть. Саме заслання без солдатчини, отаке-от яке постигло Куліша, Костомарова і ін. – і то вже кара люта, бо воно переломлює у чоловіка усі обставини, переміняє йому побут матеріальний і соціально-моральний.
Тяжко було Костомарову покинути дорогу Україну, люблену професію та любу йому матір і свою наречену молоду Крагельську, та замість кафедри у Києві, сидіти цілий рік в самітній келії тюремній, а потім опинитися в Саратові в канцелярій і працювати в гурті сіпак. Тяжко було і небіжчику Кулішеві замість подорожі задля освіти і науки в Славянщину, мандрувати в темну Тулу, поховавши надію на сподівану професорську кафедру в Петербурзі; та все ж таки стежка до самоосвіти не була їм перекопана; не були вони високим муром відгороджені від хоч поодиноких людей освічених; їх не закидали в «смердячу казарму», в товариство п’яних, темних, зневолених людей, під пильний і безупинний догляд темного «дядька». Їх не неволили товаришувати з п’яницями, з злодіями, з варнаками. Їх не знесилювали убогою їжею солдацькою, важкою рушницею та щоденною муштрою осоружною.
Зовсім інша річ з Шевченком.
З берегів красюка-Дніпра; з старезно-славетного діда Києва, з рідної України, прекрасної своєю меланхолічно-величавою природою, Шевченка закинули на берег «сухорлявої» річки-калюжі Орі в голу пустелю, до невеличкого напівдикого міста військового Орська та ще й тут в смердячу казарму! Тут усе, чисто все було про Шевченка чужою чуженицею – гіркою, сумною, непривітною: замість ясно-голубого неба України – «небо не вмите», замість розкішних степів зелених – тут «голий, рудий степ киргизький»; замість веселих світлиць Тарновського, Лизогуба, Репніних і ін. – темна казарма, повна бруду та смороду; замість товариства таких світлих людей, як Костомаров, Пильчиков, Гулак, Маркович, Лизогуби, Репніна, – товариство темних жовнірів та п’яниць-офіцерів! Перед Шевченком три місяці назад була сподівана в Київському університеті кафедра малярства, де він навчав би освічену молодіж, – тепер він ішов на науку муштри і «шагістики». Ясні мрії про блискучу надію на академію художеств в Києві заступила густа хмара безнадійності жахливої; замість пензеля художника – рушниця важка; замість книжки і поезії – солдацька «словесность» величання начальства; замість світу взагалі – тьма і пітьма, неволя і пригнобленість духа… Перспектива перед Шевченком була в Орську занадто жахлива!
Підемо і ми за ним до Орської фортеці подивитися, як він тяжко там жив своє велико-мучениче життя.
Примітки
Подається за виданням: Кониський О. Тарас Шевченко-Грушівський. – Львів: 1898 р., т. 1, с. 247 – 252.