Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

3

Тарас Шевченко

Я підвівся з лавки й пішов стежкою, що вела до виноградної альтанки. Не скажу через що, але я не сподівався почути від нього його безрадісного оповідання, як це звичайно бува, і, дяка Богові, я не зовсім помилився. Правда, він сказав мені, може, більш, ніж сам хотів: але ж мова, якою заговорив він зо мною, була не наша, звичайна, бідна мова, ні, то були божественні згуки: в їх лунав стогін змученого непорочного серця.

Він прийшов до мене в альтанку з віолончеллю і, не промовивши слова, почав ладнати інструмент; пробуючи, ніби жартуючи, програв він славетну каватіну з «Норми» [35]. Дух мені забило при цих згуках.

Не одводячи смичка од струн, заграв він одну зі сердечних мазурок натхненого Шопена [36]. Скінчивши мазурку, він ледве виразно промовив: «От у нас і свій бал». Програв він іще декілька мазурок, одну кращу за другу, одну сердечнішу за другу.

На самому кінці останньої мазурки примітив я крізь виноградне листя мовчазні обличчя багатьох слухачів: то були все слуги приїжджих панів. Вони покидали вікна, крізь які дивилися на німецькі танці своїх вимуштрованих панів та паній, і прийшли послухати, як грає Тарас. Орфей [37] мій, трошки спочивши та наладнавши свою ліру, повагом повів смичком по струнах – і полилася повна сердешного солодкого смутку моя рідна мелодія на слова:

«Котилися вози з гори

Та в долині стали.»

Програвши тему, він варіював її на тисячу ладів, та так варіював, що я зроду нічого подібного не чув, тай, здається, й не чутиму ніколи. Слухачі, що стояли коло альтанки, за цілий час “гри не ворухнулися і, коли він скінчив свої чудові варіації, ще довго слухали, не переводячи духу, нарешті, разом зітхнули та й знов замовкли.

Я мовчки взяв його за руки й дав знак вийти з альтанки. Ми вийшли й довго мовчки ходили по доріжці, наче боялися забалакати. Нарешті я переміг себе й поспитав:

– Де ви вчилися?

– Спочатку дома.

– А потім?

– А потім пан із панею їздили за границю й мене з собою брали, і, поки вони жили в Берліні, я ходив кілька разів до. Шпора, й більш ніде не вчився.

– Адже Шпор грає на скрипці?

– Я й учився в його на скрипці: скрипка мій справжній інструмент, а віолончеля – це вже так.

– Що ж ви думаєте тепер зі собою діяти? Ви ж справжній, великий артист.

– А що мені з собою діяти? На шибеницю – більш нічого.

Казати по правді, я й сам не міг був віщувати йому щось краще.

– Торік улітку, – забалакав він, – приїздив до нас із Качанівки Глінка [38], слухав мою гру на скрипці та віолончелі, хвалив мене і просив пана, щоб випустив мене на волю. Вони обіцяли йому, та на тому, здається, скінчилося.

– Не сумуйте, моліться Богові! Дасть Бог, усе буде гоже…

– Я не сумую. Михайло Іванович, здається, такий добрий. На його можна сподіватися.

– Справді, можна, коли він тільки не забув про вас. Напишіть ви до його листа.

– Написати я напишу, та якже я тільки зашлю його? Коли ж я адреси не знаю.

– Я знаю, і ви дайте листа мені. Напишіть листа сьогодні, а завтра я буду в місті й подам його на пошту.

Ми саме підійшли до альтанки, й він поспитав мене, схилившись до віолончелі:

– Чи не заграти вам іще чого?

– Дуже дякую. Ви втомилися, спочиньте трохи і приготуйте листа на завтра.

І ми розійшлися.

Після вечері, вже перед, сходом сонця, розкланявшися з господарями, я, не заходячи до табору, помандрував на село найняти коня та воза, щоб доїхати до міста, або хоч до поштової станції. Овва! На цілому величезному селі не надибав я ні коняки, ні воза. Нема чого казати, – заможні селяни! П’яниці, звичайно, та лінюхи здебільшого, а то як би таки не знайти хоч однієї коняки з возом!… Дивовижний народ – наші селяни! Не налякай його, так нічого й не буде «Отже ж вас, мабуть, занадто налякано», подумав я, дивлячись на оголіле село.

Нема чого робити, звернувся я до жида-шинкаря й найняв у його, звісно, за жидівську ціну, шкапу на п’ять верстов до якоїсь «ферми» [39]. А там запевняв мене жид, хоч четверню можна найняти до самої Прилуки.

За допомогою ввічливого Тараса Федоровича (віолончеліста) впакували ми абияк свою мізерію та й виїхали зі села на прилуцький шлях.

– Скажіть, будь ласка, що воно за «ферма», до якої він тепер нас веде? – спитав я свого напівсонного ментора.

– Ферма – це хутір Антона Карловича. Чудові люди, цебто, він та Маріяна Якимівна! Чудові люди! Заїдьмо, конче заїдьмо. Я вже давненько їх не бачив.

Сількісь, заїдемо. Мені вже тепер заодно гуляти, аж поки не випхаюсь на поштовий шлях.

– Не жалкуватимете. Антін Карлович – прецікава людина… Він бо, бачте, почав і скінчив свою службу за лікаря у флоті, разів зо два їздив довкола світа, покинув службу та й одержує собі повну пенсію. Та тепер приватно лікарює в нашого Амфітріона; цей же подарував йому, як додаток, ще й хутір. Чого ж іще? Живи та Бога хвали.

– А давно вже він тут живе?

– Та, мабуть, буде трохи більш, як десять років.

– А що, вони мають сім’ю?

– Ні, тільки вдвох. Правда, під їх безпосереднім доглядом виховуються дві доньки дідича – гарненькі діти – і вони, можна сказати, стали їм за рідних дітей. Одній, мабуть, буде вже років із шість, а друга роком молодша.

– Чом же це їх не видно було на балі? Адже ж я певен, вони «качучу» танцюють. А самі гаразд знаєте, яка це оздоба бала.

– Ні. Я певен, що вони не танцюють качучі, і, розумієте, мати хоче виховати їх у дійсній самоті, а потім випустити у світ зовсім невинних, неначе двоє пташенят з-під крильця. Мені, знаєте, ця ідея дуже подобається: морально-філософічна і, можна сказати, поетична ідея. А на вашу думку як?

– Справді, поетична ідея та ніяк не більш.

Я й не гадав, одначе, щоб у Софії Самійлівни були діти. Вона ще така свіжа!…

– Та прекрасна, додайте!

– Справді, прекрасна.

Тоді саме стрів нас селянин і, знявши свого солом’яного бриля, поклонився. І, коли вже ми проїхали повз його, він усе ще стояв без шапки та дивився на наш екіпаж, мабуть, міркуючи: «Чорт його зна, що воно таке, – чи воно пани, чи воно жиди?» Пани, що з бала повертаються…

Певне, ви бачили луб’яний малюнок [40], як жиди на шабаш поспішають. Багато було спільного між цим малюнком та нашим екіпажем, а то й пасажирами. Як же тут було селянинові не зупинитися та не полюбуватися з такого величного поїзду? А треба вам сказати, що курява не ховала нашого величчя, бо ми їхали ходою, й тільки наші особи стирчали з глибокої жидівської брички, а сам господар ішов пішки, поганяючи свою змарнілу шкапу.

Декілька разів долітали до мене якісь жидівські слова, що з зітханням промовляв їх наш фурман, і так гостро промовляв він ту ж саму фразу, що я мимохіть завчив її і просив його перекласти. Але він довго не згоджувався, запевняючи мене, що то були негарні слова:

– Такі погані, – додав він, – що про їх і думати не личить, а не то, щоб їх іще говорити.

Але ж я пообіцяв йому гривню [41] міді на горілку й, він, подивившись на мене неймовірно, промовив:

– «Уні хушавке мес», – по вашому значитиме, що жива людина без грошей однаково, що й мертва.

Суща жидівська приказка!

От ми й їдемо собі повагом доріжкою поміж розкішним рястом, що був освічений ранішнім сонцем. Роса вже трохи підсохла, й коники починали по зелених житах своє цокання, таке тихе, таке мелодійне цокання, що як би була не вкусила мене муха за ніс, я б, певне, заснув. Зігнавши кляту муху, я мимохіть глянув уперед. Боже мій!, Та відкіля ж усе оце взялося?

На рівній зеленій поверхні, можна сказати, перед самим носом визирнули верховини тополь, потім показалися зелені маківки верб, потім попід горою розіслався цілий гай, а за ним на цілу долину розляглося, ніби біла скатерть, тихе прозоре озеро. Чудова, для душі радісна картина.

Я розштовхав свого товариша й показав йому рукою на величний краєвид.

– Це хутір Антона Карловича. Ми встанемо отут та й підемо гайком пішки, а він хай стане біля шинку під горою.

Напутивши так жида, пішли ми просто на гайок, але ж ми потрапили в гайок не так легко, як думали, бо він був окопаний досить широким ровом, а супротилежний бік рова був обсаджений агрусом.

Узявшися з приятелем попід руки (чого я, між іншим, не можу терпіти), пішли ми здовж огорожі, що була обсаджена високими тополями. З-за тополь де-не-де просвічували молоді березнячки, або темнів тонкий молодий дубняк, а то стрункий ряд тополь відразу переривав старий дуб, що сів над самісіньким ровом та й простяг своє мальовниче гілля далеко за рів аж на шлях.

Примітки

35. Каватіна (іт.) – сольна пісня з опери; «Норма» – відома опера італійського композитора Вінченцо Белліні (1802 – 1835), перший раз її виставлено 1831 р.

36. Фр. Шопен (1809 – 1849) – славний польський композитор і піаніст; музика його легка, повна таємності й сердечності; передусім славляться його відомі мазурки.

37. Орфей – мітольогічний грецький музика; про його ліру розповідали, що її звуки потягали звірів за собою, та каміння навіть від них порушувалося.

38. Михайло І. Глінка (1804 – 1857) – один із найліпших московських композиторів (з роду Білорус), автор відомих опер: «Руслан і Людмила», «Життя за царя», романсів і церковних пісень.

39. Ферма – більше хазяйство, щось наче наші хутори.

40. Луб’яний – із луб’я, з лика; тут – паршивенький, простакуватий, ординарний малюнок

41. Гривня (мідна) – 3 копійки; через те семигривеник – 20 копійок.