1

Тарас Шевченко

Коли ви, ласкавий читачу, кохаєтесь у рідній старовині, так пораджу вам, коли переїздитимете через город Прилуку в Полтавщині, зупинитися там на добу. А якщо трапиться це не в осені й не зимою, так перебудьте там і дві добі, та перш усього спізнайтеся з пан-отцем протопопом Іллею Бодянським, а по-друге навідайтеся з ним же таки, з пан-отцем Іллею, до напів-зруйнованого Густинського монастиря [3]. Він по той бік річки Удаю [4], верстов за три від Прилуки. Можна вас запевнити, що не каятиметесь. Це суще Сенклерське абатство [5]. Усе тут в: і рів глибокий та широкий, колись-то повний води з тихого Удаю, і вал, а на валу на тому є високий кам’яний мур зубчастий із внутрішніми ходами та з бійницями; є й склепи, чи печери, що нема їм краю, є й могильні плити, що вже повростали в землю, поміж величезними дубами суховерхими, може, ще самим титарем [6] насадженими. Одно слово – все є, чого треба, щоб була повна романтична картина, звісно, під пером такого ж Вальтера Скотта [7], або похожого на його автора-маляра природи. Я ж… із убожества моєї фантазії (по правді кажучи) за таке діло не беруся, та – признатись – не до того я й річ веду. Це я тільки так, аби бесіда повніша була, забалакав про руїни Самойловичевого пам’ятника.

Мені, щоб ви знали, київська Археографічна комісія [8] припоручила навідатись до цього напівзруйнованого монастиря. Вже ж пак, за допомогою найповажаного пан-отця Іллі, довідався я, що монастир збудовано коштом і працею безталанного гетьмана Самойловича р. 1674., про що свідчить портрет його, як титаря, намальований на стіні в середині церкви.

Довідавшись про все оце та змалювавши, як умів, головну, чи святу браму та церкву Петра й Павла з п’ятьма банями, та ще трапезу й церкву, де поховано вічнопам’ятного князя Миколу Репніна [9], та ще зацілілу циклопічну братерську будівлю, – оце все зробивши, кажу, як умів, другого дня хотів л був я покинути місто Прилуку й рушити до Лубен, щоб і там подивитися на монастир, збудований побожною матір’ю Яреми Корибута Вишневецького [10]. Я вже поскладав був усю свою мізерію в пакунок і хотів послати фактора Лейбу на поштову станцію по коні, аж ось мій господар до мене у світлицю ввіходить та каже:

– І не думайте й не гадайте! Ось гляньте лишень, що надворі діється.

Я подивився в вікно. Справді, здовж грязької вулиці тяглося дві карети – на чотири особи кожна, декілька колясок, бричок, фургонів усяких, нарешті, прості вози.

– Що це таке? – спитав я свого господаря.

– Бачте: один із нащадків славетного прилуцького полковника, Мазепиного сучасника, завтра іменинник.

Господар мій, треба завважити, був за повітового вчителя російської історії й любив вихвалятися своїми знаннями, особливо перед нашим братом – ученим.

– Та невже ж увесь оцей транспорт тягнеться до іменинника?

– А вже ж! Та це ще тільки початок! Ось подивитесь, що буде над вечір: на місці буде тісно!

– Гаразд! Та мені ж яке діло до вашого іменинника?

– А таке діло, що ми з вами наймемо троян добрих коней та й рушимо в досвіта аж у Д…

– В які це Д…?

– Та просто ж до іменинника.

– Але ж я з ним незнайомий.

– Дак познайомитесь!…

Я замислився. А що справді: чи не чкурнути б мені та по праву розшукувача давнини полюбуватися з сільських забавок? Це буде щось нове!

Добре! От на другий день ми й поїхали в гості.

Почати хіба з того, що ми зблудили не через те, що коли ми виїхали з міста, дак було ще темно, а через те, що наш фурман (справжній мій земляк), переїхавши удайську греблю, пустив віжки та й почав собі про щось міркувати. Тим часом коні пішли собі любенько битим шляхом, звичайно, по старій пам’яті. От ми й приїхали в село І… Питаємо першого стрічного чоловіка, як проїхати нам у Д…?

– Д…? – каже той чоловік. – А просто беріть на Прилуку.

– Як то на Прилуку? Ми ж їдемо з Прилуки.

– Дак не треба було вам, і їздити з Прилуки, – одповів чоловік зовсім байдужо.

– Та як же ж нам тепер проїхати у Д…, щоб не вертатися у Прилуку, га? – спитав я.

– Тривайте! Десь отут недалечко є село Ср., теж нащадка славетного полковника. Чи не знає він часом цього села?

– А С…, земляче, знаєш? – спитав я селянина.

– Знаю, – відповів той.

– А Д… від С… далеко?

– Ба, ні!

– Дак покажи нам шлях на С…, – а там уже ми якось знайдемо й Д…

– Ходім за мною, – промовив чоловік та й пішов уздовж вулиці поперед нашого завзятого трояна.

Він повів нас поуз стару деревляну церкву з однією банею та рубленою дзвіницею на чотири вугли. Дивлячись на неї, згадав я картину мого незабутнього Штернберга [11]: «Свячення пасок», і мені стало сумно. Ім’я Штернберга дуже-дуже багато нагадало мені.

– Оце вам буде шлях просто на С…, – мовив чоловік та й показав рукою на ледве примітну доріжку, що блищала поміж густою зеленою пшеницею.

Дуже цікаво, що підводчик наш мовчав увесь час подорожі від Прилуки до І… й розмови; з селянином, та вже, побачивши поза темною смугою ліса криту залізом баню, тільки й промовив: «Оце вам і С…!» Та й знов замовк.

Це загальна риса вдачі моїх земляків. Земляк мій, коли що й до ладу зробить, дак не розбалакається про своє завзяття; коли ж, боронь Боже, вскочить у гущу, дак стане справді наче риба та.

У С… ми розпитали шлях на Д… та й поїхали собі з Богом між зеленими пшеницями та житами.

Здається, мойому товаришеві не зовсім до вподоби була така подорож, особливо через те, що він любив чепуритись (а треба вам знати, що ми були вбрані зовсім як на бал). Він теж мовчав, як і підводчик, навіть не промовив: «От вам і С…», так він був роздратований курявою та іншими пригодами подорожі. Я ж, не вважаючи на фрак та інші причандали, був зовсім спокійний, навіть щасливий, дивлячись на необсяжний обшир під житами та під пшеницями. Ніде правди діти; й до мене в серце залізла туга, але ж ця туга зовсім іншої породи. Я думав і питався в Бога: «Господи, про кого це поле засіяне й зеленіє?» Хотів був попереду переказати своє сумне питання товаришеві, та, роздумавши, не сказав нічого. Як би не це кляте питання, що так не до гичі прокинулося в моїй душі, я був би зовсім щасливий, купаючись, так сказати, в морі свіжого рясту, що так тихо-тихо хвилювався. Чим ближче під’їздили ми до того бенкету, тим сумніш і сумніш ставало мені, так що я ладен був повернути, мовляв, назад голоблі. Дивлячись на обшарпаних селян, що часто-густо попадалися нам назустріч, мені здавався цей бенкет якимись нелюдськими веселощами…

Чи так, чи сяк, а нарешті, вже перед заходом сонця, допленталися ми до своєї мети. Не списуватиму вам чудового гаю з велетнями-дубами, насадженими ще прадідами, освіченого скісним промінням сонця; не писатиму й про бельведер [12] із банею величезного панського будинку, що високо підноситься серед того гаю; промовчу й про широку та величну алею, що веде до будинку; мовчатиму й про величезне село, що було заставлене повозами, кіньми, слугами та кучерами. Не писатиму про все оте через те, що саме перед нашим в’їздом у алею стріла нас кавалькада амазонок та амазонів [13] без кінця-краю й зовсім збила мене з пантелику… Товариш мій не злякався; він жваво вискочив із воза і хвацько почав кланятися до всієї кавалькади… Я з цього вивів, що він удатний жартун. Минувши амазонок, амазонів, та, нарешті, грумів, чи жокеїв, я теж зліз із воза, заплатив нашому підводчикові й, на його питання: «де ж я ночуватиму?» відповів: «у зеленій діброві, земляче!» – а він тоді посвистав та й подався на село. Ми помалу пішли вподовж величної алеї до панського будинку. А щоб надати свойому обличчю вид, хоч трошки похожий на джентельменський, зайшли ми до так званого «холостого флігелю» [14], що стояв на одшибі, недалеко головної будівлі. Тут зустріли нас джентельмени зовсім незвичайного гатунку.

Звичайно буває, що люди, після довгого обіду та добрячої випивки, швиденько чимчикують спати; у їх же все вийшло навпаки. Вони стрибали, галасували й витворяли казна-що, звісно, всі в шотландському убранню.

Цинізм, щоб не сказати, гидота, та й більш нічого!

Вергілій [15] мій якось добув умивальник та миску, і ми, повмивавшись та повитрушувавши із фраків куряву, рушили в сад, сподіваючись зустрінути господарів. Надія не одурила нас. Насамперед ми ввійшли в будинок: перейшовши дві салі, опинилися на терасі, що вся була заставлена розкішними квітками. Зійшовши з тераси та перейшовши старанно присипаною піском стежкою-зелений майдан (що звався з патріотизму «левадою»), увійшли ми в сад. Навдивовижу мені то був не британський або французький сад, а звичайний дубовий гай, чи діброва. Коли б не блищали жовті стежечки поміж старими темними дубами, дак я б зовсім забув, що пробуваю в панському саду, а не в якійсь заказаній діброві. Вергілій мій повів мене до високого, розлогого, величезного дуба й показав мені на його стовбурі невелику щілину, наче малесеньке віконечко, промовивши: «Ось погляньте тільки в оце віконечко». Я подивився і вже нічого не побачив. «Та придивіться пильніш!» Я подивився пильніш і побачив неначе образ Пресвятої Матері. Це й, справді, був образ Іржавецької Божої Матері [16] [так мені казав мій Вергілій]. Образ той був вдовбаний в цього дуба через рік після полтавської баталії славетним прилуцьким полковником.

Слухаючи пояснення оцієї історичної події, я й не спостеріг, як ми знов вийшли на «леваду», де й зустріли господаря та господиню. Навкруги їх була ціла юрба гостей, що приязно осміхались.

Вергілій мій доволі хвацько, як на повітового вчителя, вклонився господареві, а господар ласкаво простяг до його одну пучку лівої руки, що була оздоблена коштовним перстенем. Вергілій мій, підлабузнюючись, ухопив ту пучку обіруч і зарекомендував мене, як свого друга і вченого побратима. Я й собі вклонився теж, по правді кажучи, доволі по-вченому, цебто, по-ведмедячому, після чого юрба гостей побільшала двома нами.

Примітки

3. Густинський монастир – у прилуцькому повіті полтавської губернії, заснований 1600 р., відіграв досить важну роль в українській історії; в р. 1799 його закрито, а в 1843 р. відновлено, але значення від того часу вже він не мав.

4. Удай – притока Дніпра з лівого боку

5. Сен-Клерське абатство (абат – італ. слово, утворене з сирійського авва = батько – ігумен, наставник монастиря) в департаменті Об (Aube) у Франції, славний колись монастир, заснований св. Бернгардом (1115) і піддержуваний французькими вельможами й португальськими королями. Монастир славився чудовими будівлями, головно, має статичною церквою. Після французької революції перемінено монастир на тюрму.

6. Титар – ктитор (гр.), основник

7. Вальтер Скот (1771 – 1831) – великий англійський поет (перший писав поетичні повісти, т. зв. поеми) і повістяр (історичні повісти).

8. Археографічну Комісію в Києві – то вона й вислала була Шевченка на змальовування пам’ятників старовини – покликано в життя 1843 р. Вона повидавала велику силу матеріалів із історії України й має великі заслуги для української науки.

9. Микола Репнін (1778 – 1845) був від 1816 до 1835 р. воєнним губернатором України, опісля жив на Полтавщині; з його донькою Варварою був Шевченко великий приятель.

10. Ярема Корибут-Вишневецький (1612 – 1651) – з роду українець і православний, вихований у єзуїтській колегії, був великим ворогом України, воював із Хмельницьким і в тій війні виявив велику жорстокість і ненависть до всього, що православне. Вишневецькі мали великі маєтки на Лівобережжі, майже ціла Полтавщина до них належала. Їх резиденцією були Лубни.

11. В. Штернберг (1818 – 1845) – маляр, ученик Брюлова, приятель Шевченка (жили разом на одній квартирі в Петербурзі).

12. Бельведер – італійське слово, означало колись: гарний вид; тепер розуміємо під ним будинок, виключно на те поставлений, щоб із нього любуватися, або невеличку башту, поставлену над покрівлею палати, щоб із неї дивитися на гарне довкілля. В такому значенні вжито цього слова в «Музиці».

13. Амазонки – грецьке слово, себто – безгрудні; назва від того, що наче б то колись існував народ зі самих жінок, які займалися воєнним ремеслом, а щоб груди на заважали держати лука, то праву з них вирізували. Звідсіля тепер звуть амазонками й амазонами джигунистих дівчат та хлопців, що хотять наче б. то завоювати одні одним серця.

14. холостий – нежонатий; флігель – крило дому, побічний будинок, офіцина, словом – окремий будиночок для парубків

15. П. Вергілій Маро – латинський поет із І в. по Хр., автор «Енеїди»; тут – провідник; це взято в «Божої Комедії» італійського поета Данта, де Віргілій теж являється провідником Данта по пеклі.

16. Про чудовний образ іржавецької Божої Матері – вона наче б то плаче за колишньою, славою України – написав Шевченко поему «Іржавець», про нього згадує і в поемі «Великий льох». Іржавець – село у Прилуцькому повіті.