Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

10. Час написання «Книг битія українського» народу»

Михайло Возняк

Хоч Шевченко не був автором «Книг», але не лишився без впливу на них. І «Книги» й Шевченкові нецензурні поеми вручено Кулішеві перед його від’їздом із Білозерським на Варшаву за кордон. Заки обидва вспіли на поштових доїхати до Варшави, знали вірші Шевченка на пам’ять, були очаровані ними сливе в буквальнім змислі слова, а Костомарових «Книг битія» не варто було зберігати ні з огляду на мову, ні з огляду на зміст – заявив Куліш у своїх «Споминах про Костомарова». Поминаючи пересолену Кулішеву оцінку «Книг битія», треба спинитися на познайомленні Костомарова з Шевченком, бо вплив Шевченка на «Книги битія» поможе в дечім означити їх час написання.

Сам Костомаров означує своє познайомлення з Шевченком неоднаково: в давніших згадках відносить його до весни 1845 р., а в пізніших до весни 1846 р. До останнього року треба віднести це познайомлення не тільки тому, що це ствердив Костомаров кілька разів у своїх згадках, але й передовсім тому, що так зізнав сам Шевченко на допиті в Третім відділі царської канцелярії. Таким робом познайомлення Костомарова а Шевченком припадає на кінець квітня або ще швидче на май 1846 р. (по новому стилю).

Неоднаково говорить Костомаров у своїх споминах також про враження знайомості з Шевченком і про зміст розмов обох ново познайомлених юнаків. У «Згадці про двох малярів» у році смерті Шевченка Костомаров, подавши як рік свого познайомлення з Шевченком 1845 p., писав:

«З першого погляду не було в нім нічого привабливого, нічого теплого; навпаки – він був холодний, сухий, хоча простий і нецеремонний. Він міряв мої слова й рухи з недовір’ям; він поводився так, як часто поводиться дуже чесний і добрий українець, стрічаючися з незнайомою особою, і чим та особа натрутливіше старається викликати його відкритість і щирість, став тим обережнішим. Інакше воно й не може бути в народі, що часто бачить довкруги себе ошуканство» й лукавство… Одначе швидко ми зійшлися і заприязнилися.

Тарас Григорієвич прочитав мені свої ненадруковані вірші. Страх перейняв мене: враження, котре вони викликували, пригадало мені Шіллерову баладу «Заслонений бовван у Саїсі». Я побачив, що Шевченкова муза роздирала заслону народного життя. І страшно, й солодко, й боляче, й захоплююче було заглянути туди!!! Поезія завжди йде наперед, завжди рішається на сміливе діло; її слідами йдуть історія, наука та практична праця. Легше буває останнім, але тяжко першій. Сильний зір, міцні нерви треба мати, щоб не осліпнути або не впасти без почувань від наглого світла правди, зичливо закритої для спокійної товпи, що йде второваним шляхом поуз таємничу заслону, – та не знає, що скривається за цією заслоною!

Тарасова муза прорвала якусь підземельну загату, вже кілька віків замкнену багатьма замками, припечатану багатьма печатями, засипану землею, навмисне поораною й засіяною, щоб сховати для потомства навіть пам’ять про місце, де находиться підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо ввійшла в ту порожнечу з своїм невгасливим світильником і відкрила за собою шлях і сонячним промінням і свіжому повітрю і людській цікавості. Легко буде входити в це підземелля, коли повітря туди дістанеться; але яка людська міць може встоятися проти вікового випару, що вбиває в одну мить усі сили життя, що гасить усякий земний огонь! Біда сміливому поетові! він забуває, що він людина; й коли перший осмілюється вступити туди, – то може впасти… Одначе поезія не настрашиться ніякого згубного випару, коли тільки вона справжня поезія; і не погасить її світильника ніякий історичний або моральний вугляний квас; цей бо світильник горить нетлінним огнем – огнем Прометея…»

І в «Споминках про Шевченка» в другім томі празького видання Кобзаря Шевченка і в листі до редактора «Русскої старини» М. Семевського, в автобіографії, подиктованій Білозерській, і в автобіографії, надрукованій щойно по смерті історика, Костомаров відносить своє познайомлення з Шевченком до весни 1846 р. В «Споминках про Шевченка» Костомаров твердить, що з Шевченком познайомився особисто в маю 1846 р. в Києві та стрічався з ним до січня 1847 p., коли Шевченко виїхав у Чернігівщину. Тоді й перечитав у рукописі багато з Шевченкових творів. Про свої розмови з Шевченком згадує Костомаров, що, не зважаючи на свою гарячу відданість народові, у Шевченка не було видко тої злоби до гнобителів, котра не раз висловлювалася в його творах; навпаки він дихав любов’ю, бажанням примирення всяких національних і соціальних непорозумінь, мріяв про загальну волю та братство всіх народів.

Ширше оповів Костомаров про своє познайомлення з Шевченком в листі до редактора «Русскої старини» М. Семевського. Зазначивши, що він не був таким близьким до Шевченка й що його близькість була сливе виключно літературна, Костомаров писав далі так:

«Познайомився я з Тарасом Григорієвичем у Києві в 1846 р. До того часу я знав про нього як про поета, незвичайно цінив його талант, одначе ніколи не бачив його в очі. Весною 1846 р. жив я в Києві на Хрещатику, на розі Бесарабської площі, в домі Сухоставського; напроти моєї квартири, на другій лінії Хрещатика, був трактир з нумерами, а в однім з цих нумерів появився тоді Шевченко: недавно перед тим перебрався він із Петербурга на Україну, зимою гостював десь у поміщиків Чернігівщини й Полтавщини, а нарешті оселився в Києві.

Коло місяця я знав, що напроти мене живе знаменитий український поет, але не було нагоди з ним зустрінутися, а я був надто зайнятий, шанував час і з дня на день відкладав початок знайомства з ним. В квітні, по Великодні, не пам’ятаю тепер хто з моїх знайомих з’явився у мене з Тарасом Григорієвичем. Від першого разу зробив він на мене таке приємне враження, що досить було поговорити з цією людиною годину, щоб уповні зійтися з ним і відчути сердешну прив’язаність до нього. Я все дуже любив розумного українця-простолюдина: його простодушність у злуці з бистрістю, його добросердечний гумор і безжурну веселість, змішані з сумом, його ідеалізм із практичною розважністю, його готовність любити до самовідречення разом із тонким умінням розрізняти щирість від лукавства, – але ті прикмети в Тарасові Григорієвичу, якось зразу виявляючися, відтінялися тою ознакою поезії, котра властива тільки таким натурам, як його.

Досить того, що я полюбив тоді ж Тараса Григорієвича. Другий раз, кілька днів по першім баченні, Шевченко відвідав мене знову, й ми сиділи в садку, що находився при дворі Сухоставських. Був чарівний весняний день, цвіли повним квітом вишні та сливи, почав розцвітати боз, зав’язувалися квіткові пуп’янки на яблунях і грушах, співали пташки, – ніколи не забуду я того дня. Шевченко приніс із собою в кишені незшитий зшиток своїх ніде ще ненадрукованих віршів, читав їх, довів мене до повного захоплення й зоставив свої твори у мене.

Відтоді до місяця червня кілька разів бував у мене Шевченко по вечерах і приводив мене тоді в подив тим, що випивав одну за одною більше десяти склянок міцного чаю з значним доливом туди ямайського рому, й це зовсім не робило жадного впливу на його голову; кожний інший, здавалося мені, випивши стільки, лежав би кілька годин без притомності. Цю обставину я наводжу тут тому, щоб показати, як не зовсім справедливі поширені чутки про його п’янство: він дійсно багато міг випивати й любив випивати, але в гидкім від п’янства виді я не бачив його ні в той перший час мого знайомства з ним, ні пізніше, до останніх місяців його життя. Він пив так само, як не багато інших панів, тільки міг приймати такі пропорції, які для інших були б дуже шкідливі, для нього ж – ні трохи; навіть не було замітно, щоб він був, як говориться,- підпитий.

В той час всю мою душу займала ідея слов’янської взаїмності, духових зносин народів слов’янського племені, й коли я навів розмову з ним за це питання, то почув від нього найбільше спочування й це передовсім зблизило мене з Тарасом Григорієвичем».

На вакації виїхав Костомаров із Києва до Одеси на морську купіль. Коли вернувся у вересні до Києва, вернувся й Шевченко, що їздив із проф. Іванишевим на розкопку якогось кургану. Одначе в осени не бачився Костомаров так часто з Шевченком, як перед тим, бо був сильно зайнятий приготуванням університетських викладів.

Доповненням цього оповідання є слова Костомарова в його автобіографії, яку записала Білозерська, надрукованій в рік смерті Костомарова. Про познайомлення Костомарова з Шевченком читаємо тут, що воно

«відбулося незвичайно швидко. На другий же день ми говорили один одному «ти». Коли я оповів Шевченкові про існування товариства (себто Кирило-Методіївського братства), він зараз заявив готовність приступити до нього, одначе віднісся до його ідей з великою заїлостю і крайньою нетолеранцією, що стало причиною багатьох спорів між мною і Шевченком. Він прочитав мені деякі з невиданих своїх творів, що від них я був у повнім захопленні. Передовсім сильне враження зробив на мене «Сон», тоді ще невидана нецензурна поема Шевченка. Я читав і перечитував її цілу ніч і зовсім впивався нею».

У своїх «Споминах» про Костомарова Куліш приписав собі заслугу познайомлення Костомарова з Шевченком. Це можливе тільки в тім разі, коли Куліш приїздив 1846 р. з Петербурга до Києва, а ствердження цього ми досі не маємо. Куліш мав основу думати, що в його неприсутності зблизилися Костомаров і Шевченко ще більше до себе як молоді, з природи дуже талановиті люди. Костомаров виголошував із ентузіазмом перед Кулішем такі Шевченкові вірші, як «Сон», «Кавказ» і інші. «Високо оригінальні поеми й кобзарські плачі Тараса знав він (Костомаров) від слова до слова на пам’ять». Зокрема цінив Костомаров у Шевченка те, що останній називав ясновельможних козацьких гетьманів варшавським сміттям.

У зв’язку з цим варто пригадати тут слова жінки Костомарова, котра в своїх «Споминах» описала припадкову стрічу Шевченка й Костомарова вже після їх арештування. Шевченко не жалів себе, бо був одиноким, бурлакою, але заплакав над недолею Костомарова, що саме мав одружитися й напередодні свого весілля попав у руки царської жандармерії. Пожалівши Миколину матір і його молоденьку наречену, заохкав Шевченко: «Ой, лихо, лихо тяжке, горенько матерям і дівчині». Байдужий про своє завтра, він додав: «Миколи мені жаль, бо в нього є мати й дружинонька й він нічим не винен, хиба тим, що зо мною побратався. Прости ж мене, матінко, й не кляни!» Ця стріча Шевченка з Костомаровим була 19 квітня 1847 р.

Яку ж шкоду міг мати Костомаров з того, що побратався з Шевченком? Одиноку ту, що попав під його особистий вплив і вплив його поезій. І дійсно сліди познайомлення Костомарова з Шевченковим «Сном» маємо в підкресленні Костомарова при цариці Катерині, що вона «востаннє доконала козацтво», з Шевченковим «Посланієм» у словах «Книг»: «І філософи почали кричати, що то кепство – вірувати в Сина Божого, що немає ні пекла, ні раю» (пор. слова «нема ні пекла ані раю» в «Посланії»), нарешті з Шевченковим, «Гусом», до котрого взяв Шевченко за епіграф слова, якими кінчаться також «Книги», а саме: «Камень, єго же небрегоша зиждущиї, той бисть во главу угла».

Коли ж поруч оповідань Костомарова про своє познайомлення з Шевченком поставити його слова в часі жандармського допиту про те, що «Закон Божий» (себто «Книги») знайшовся в маю 1846 р. між паперами Костомарова, принадний буде здогад, що саме в маю 1846 р. написав Костомаров свої «Книги» під впливом своїх розмов із Шевченком і його поезій, щоб у запозиченій від Міцкевича, улюбленого поета й Шевченка й Костомарова, літературній формі дати від себе як історика рівнолежну річ до Шевченкового «Сну» й «Посланія». І тут висловив Костомаров ті думки, котрими захоплювався й котрими кермувався, засновуючи Кирило-Методіївське братство. В усякім разі час написання «Книг» можна посунути найдалі на час побуту Костомарова в Одесі на купелі, де захоплювався «Дідами» Міцкевича, бо в осені й не мав Костомаров вільного часу й на основі його споминів бачимо відгомін його захоплення ідеями Братства і в університетських викладах і в розмовах із людьми, з якими довелося Костомарову ближче зійтися.


Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 128 – 136.