9. Справа авторства «Книг битія українського народу»
Михайло Возняк
З’ясоване відношення «Книг битія українського народу» до «Книг польського народу Міцкевича дало понуку шефові царських жандармів гр. Орлову написати в своїм рефераті про вислід слідства в справі Кирило-Мефодіївського братства, що «рукопис «Закон Божий» (таку назву дістали в жандармських допитах братчиків «Книги битія українського народу») це ніщо інше, як переробка Міцкевичевої книжки; переробка ж полягає в тім, що в «Богомілці» (тут мильно мав на думці гр. Орлов «Книги польського богомільства», а не самі «Книги польського народу») все пристосоване до Польщі, а в «Законі Божім» до України». А про автора й час «Книг битія українського народу» зазначував гр. Орлов, що «вказівка Гулака про те, що він написав «Закон Божий», неправдива, бо той рукопис існував у 1833 році, себто в тім часі, коли Гулак був іще дитиною».
Гр. Орлов не вмів сказати щось докладніше про автора «Книг битія українського народу» тому, що матеріали з переведеного слідства над притягненими до справи Кирило-Мефодіївського братства не дали йому ніяких точок опору. Доносчик Олексій Петров написав у своїм доносі на Братство кураторові київської наукової округи А. Траскіну, що в присутності студента Навроцького перечитав йому Гулак «Закон Божий», написаний зовсім популярною мовою, для поширення між народом. Головна ідея в цім творі містилася в тім, щоб доказати народові, що всі нещастя, зсилані на нього, походять від підчинення його верховній владі, при чім відкидається справжній змисл євангельських текстів «Віддайте цісарське цісареві, а боже Богові», а також і слова апостолів «Не влада то, що не від Бога…» і дається їм змінене значення; наприкінці находиться заклик від українців до всіх слов’ян взагалі, щоб вони призадумалися та скинули з себе ярмо неволі». Скінчивши читати, студент Навроцький питав Петрова про його погляд на той твір і нарікав на недостачу матеріальннх засобів для швидчого поширення таких ідей.
При додатковім допиті Петров зізнав, що «Маркович також читав Закон Божий, який находиться у Гулака, й відзивався про нього з дивною похвалою, при чім також із жалем говорив, що ніяк це може пильно зайнятися здійсненням задуманих намірів тому, що він тепер займається писанням дисертації, але що по скінченні таких зайнять він певно відновить свою діяльність».
З-поміж притягнених до справи Кирило-Мефодіївського братства про походження «Книг битія українського народу» найбільше накрутив Костомаров. Перестрашений Костомаров вертівся між своєю правдомовністю і страхом наслідком зайвих признань впакувати в ще більше горе себе та своїх товаришів. У додаток до своїх початкових зізнань Костомаров оповідав:
«Коли я був на Волині, дістав я в польській мові написаний твір, з примішкою української, приписуваний комусь із польських емігрантів із України; а коли я переклав його, а потім, читаючи Міцкевичеву «Богомілку», запримітив, що він це не що інше як уривок на зразок, з цікавості переписав його другий раз з наміром дійти, чи польський Міцкевичів вибрик появився перед українським, чи останній. Цей твір один із тих, що й у віршах і в прозі розкуповували поляки для підбурювання українців у часі свого повстання, і відзначається в багатьох місцях гострим і гидким тоном, не тільки против існуючої влади, але й против ідеї влади взагалі. Тримаючи його для себе, я був необережний, що дав його Гулакові, в чім уважаю себе винуватим».
Іншим разом, 28 квітня, відповідав так Костомаров на питання, чому переклав із польського рукопис, названий «Закон Божий», хто додав до того рукопису устав слов’янського товариства, кому давав Костомаров переписувати рукопис і в кого находяться його примірники:
«А твору (себто «Книг битія українського народу») я не перекладав із польського у властивім змислі, бо він написаний був по українськи, й тільки частина його була по польськи, і я в нім переклав із польського те, що було на тій мові; бо копіювати польщину було для мене далеко трудніше ніж, розібравши, висловити в природній мові. Я ніколи не поділяв у душі подібних переконань і навіть, коли б я збився з шляху честі та присяги, то й тоді не міг би поділяти їх, будучи росіянином, бо явно, що це нащадок польщини; до того в мене лишилася книжка Міцкевича (Богомілка) з моїми замітками, що з них видко, що в мене нема нахилу вірити цьому паскудству.
Я тримав його у себе, дивлячися на нього по-перше як на історичний документ польського повстання, по-друге як на одну з мрій, на які попадає слов’янофільство, та вважав для себе потрібним знати подібні помилки, бо я сам завжди мав на оці ідею слов’янського з’єднання в одну федеративну монархію, себто щоб усі слов’янські народи були з’єднані з російською імперією на такій основі, на якій тепер Польське Царство, і тому з пожадливістю хапав усякі й правдиві й неправдиві думки про слов’янське з’єдинення, щоб виробити собі погляд, в яких формах переходить ця ідея в умах.
Хто написав його, не знаю, але в мене він не увесь, бо я призначив його на знищення й він уже вирваний. Переписуючи його, я відокремив зразу польщину, потім українщину; на чім він надірваний, не пам’ятаю. Пам’ятаю, що він починався віршами: «Дитина люба», потім ішла по польськи передмова й щось в роді правил слов’янської республіканської федерації. Що твір називається «Закон Божий», – це я чую перший раз, але пригадую собі, що давно чув про такий дуже доганний твір в українській мові й був цікавий його дістати, приписували його комусь з чужою назвою, коли не заводить мене память, де-Бальменові.
Цей твір дістався мені в паці різної української збираниці, але тому, що я, одержуючи пісні, казки й таке подібне, відкладав їх розбір до вакаційного часу, то й не знаю певно, відки він дістався мені, бо я найшов його в купці пісень, казок і анекдотів у 1846 році в маю, а збирав етнографічні матеріали головно в 1845 р. на Волині; крім того доставляли мені їх із різних місць. Я нікому не давав його крім Гулака, котрий сказав мені, що твір уже йому відомий, а в грудні випросив собі на один день, побачивши, що я порівнював його з «Богомілкою», і завіз. В моїй копії названий він «Подністрянка». Я тепер тільки довідуюся, що твір називається «Закон Божий», яка то назва була мені давно знана, але я не знав, який це твір так називався».
На другім допиті 30 квітня Костомарова приловлено на крутійстві. Піднесено його твердження про неповність рукопису, коли тим часом між паперами Костомарова знайшлася повна копія, а й у Гулака найдено писану рукою Костомарова зовсім повну копію того самого рукопису в українській і російській мові з підбурюючими відозвами наприкінці: «До братів українців» і «До братів великоросів і поляків». Ствердивши, що Костомаров переписав бодай три примірники «Закону Божого», жандармська влада питала Костомарова, з якою ціллю він поширював примірники того рукопису й чи не передавав він їх іще кому крім Гулака. На це відповів Костомаров:
«На перший пункт маю честь відповісти, що я й перед тим показав, що рукопис був даний Гулакові, котрий завіз його, й показав, що в тім примірнику, в котрім його в мене найдено, він неповний, що й дійсно так було. Я показав, що я переклав з польської мови те, що було в польській мові, а українщину зоставив, що виходить з тої копії, котра була дана Гулакові. А скільки пам’ятаю, то в мене було два примірники того рукопису, а саме в однім я виписав український текст, а в другім додав переклад того, що було в польській мові. А крім Гулака я не давав його нікому, що я добре знаю».
В дальшім тягу допиту заявив Костомаров, шо Гулак «виманив» у жовтні 1846 р. у нього рукописний твір «в дусі найпротизаконнішої україноманії», а написав його де-Бальмен, як підозрівав Костомаров по назві в інших списках «Закон Божий».
Придивившися ближче рукописові, жандармська влада прийшла до переконання, що він не може бути перекладом, бо все вказує в нім на оригінальний твір, приспособлений до Росії й України. На це дав Костомаров тоді ж таке круте пояснення:
«Оригінал твору, відомого мені під іменем «Подністрянки», а іншим під іменем «Закона Божого», писаний по українськи, на що я вказував. Копія, з якої я переписував, не знаю де. Звичайно кидав я всі українські копії в купу непотрібних паперів, переписавши наразі деколи в двох і навіть трьох варіантах, що можна бачити з тисячів пісень, казок, документів і т. п., що зберігаються у мене. Хто написав оригінал, я не знаю, про що я вже говорив, як не знаю авторів багатьох подібних мандрівних творів в українській мові, напр. «Разговора Великоросса съ Малоросією», «Царства праведныхъ», Грицька Залізняка й т. п.
Про цей твір я згадував папу помічникові куратора, саме коли читав йому одну статтю свою і при нагоді зайшла розмова про мандрівні українські твори, і в самій тій статті, надрукованій в однім із нумерів «Библиотеки для чтения» за минулий рік (Мысли объ исторіи Малороссіи), вичисляючи мандрівні українські твори, назвав «Подністрянку» (в названій статті «Подністрянка» не згадується). А наскільки пригадую собі, при цім рукописі находилися й вірші, що над ними стояв наголовок «Подністрянка».
Про рукопис «Закон Божий» я заявляю, що коли мене схопили в Києві, то куратор і губернатор сказали, що Гулак з’явився з тим рукописом в III-ій відділ і заявив, буцімто я, будучи учасником змов Товариства Кирила й Мефодія, затягав його й дав йому рукопис, просячи поширити його в місті. Я відповів, що рукопис мені відомий, але не знаю, відки я одержав його, й навіть пригадую собі, що від самого Гулака, тільки неясно, бо пізніше він захопив копію, переписану мною. Куратор і губернатор, засміявшися, сказали, що це зовсім не до ладу.
Тоді я, ясно не пригадуючи собі, від кого саме я одержав його, й рахуючися з тим, що у Гулака копія моя, а у мене друга, й таким робом донос видається правдоподібним, попав у такий переполох і повну затрату пам’яті, що в моїй голові перемішалися і один польський рукопис, перекладений мною, і думка про те, що «Закон» видався мені твором польського емігранта, й нарешті невинний намір мій видати на слов’янських мовах, і в цім числі в польській, твори про Кирила й Мефодія, і я сказав дурницю, що я переклав його з польської мови, чого зовсім не було, й таким робом сам на себе набрехав переклад.
А коли заставили мене написати, то я відтоді не знав, як спекатися несправедливої вказівки на себе самого. Й, знаючи, що Гулакові твір давно відомий, мені здавалося, що він доставив мені його, одначе неясно, бо рівночасно я переписував і пересортовував усяку всячину в своїх паперах, і Гулак, як і інші, дещо доставляв мені. Скопіювавши його нашвидку, я пізніше вже переписав його, і Гулак захопив у мене копію, як я вияснив».
Коли незвичайно змішаний в часі всього слідства Костомаров зложив 20 мая нові зізнання тому, що «перші робив він під впливом помішання змислів», про справу, яка цікавить нас оце, заговорив він інакше:
«Недозволені рукописи, як «Dziady», «Подністрянку» або «Закон Божий», «Сон» і інші я роздобував почасти наслідком вродженої пристрасті до рідкостей, почасти з тою ціллю, що все пригодиться для дослідів над мовою та для історичних міркувань, але тепер я дуже жалую та глибоко каюся, що тримав і переписував ті паскудства. Це тільки тішить мене, що Бог бачить, як далеко я був від усіх гидких революційних переконань і огидливих думок, переміни божого дару – слова на підле смішне сичання проти святих предметів, установлених і благословлених небом.
Закон Божий я скопіював іще давно, наскільки можу пригадати собі, від Хмільницького, що служив у кавказькім корпусі, припадково стояв на квартирі зо мною недовго в Харкові й потім від’їхав, здається, до Петербурга. Кілька літ цей рукопис валявся у мене без ужитку, поки нещасливий випадок не привів мене читати Міцкевича, і я згадав про нього, відкрив і дивився на нього як на історичний пам’ятник близьких до нашого часу помилок. Буваючи у мене вдома з приводу перекладу літопису, Гулак захопив його у мене, покористувавшися моєю розсіяністю, яка вийшла з того, що я був сильно зайнятий своїм сватанням. Таким робом Бог попустив мене за гріхи мої в найбільше нещастя бути невільним знаряддям поширення дуже підлого рукопису.
Мені видається він твором поляка, бо тексти: всяка влада, правда бути слугою толкуються та згадуються так само у Міцкевича, Лелевеля і в записках Даниловича, покійного професора, таємного неприхильника нашої, навіть ученої людини. Притім багато поляків із України, напр. Чайковський, Залеський і інші, кричали про відбудову та славу України так, що ганили своїх земляків. Цей рукопис не мав найменшого приложения до давніх слов’янських зайнять і до тої наукової маячні, що відбувалася в квітні й маю, й обом моїм знайомим була невідома».
Тимчасом 30 мая 1847 p. Микола Гулак додатково зізнав, що наприкінці 1846 р. саме він написав і «Устав» товариства св. Кирила й Мефодія і річ, названу в допитах «Закон Божий». Запитаний з приводу цього про вияснення, Костомаров заявив 1 червня таке:
«Правдоподібно Гулак, порушений нарешті каяттям за свій нерозумний і нечесний поступок, а саме, що він, від’їжджаючи до Петербурга, забрав у мене рукопис, а наслідком того наразив мене на відповідальність і за те, що цей рукопис може поширювався – за те тільки, що з доброти душі я за дуже довіряв людям і не догадувався таємного лиха, – правдоподібно Гулак думає тепер цим затерти перед Богом те, чим він відплатив мені за добро».
Поза Костомаровим і Гулаком торкнувся «Книг битія українського народу» в своїх зізнаннях іще Василь Білозерський. Заявив, що не знає, хто переписав рукопис із назвою (себто Закон Божий), про яку не чув ніколи. Сам Білозерський ніколи не думав про поширення того рукопису й не знає, чи має ще хто подібний рукопис і чи поширював хто його примірники. На доповняючім допиті 9 мая 1847 p. зізнав іще Білозерський, що «рукопис, так названий «Закон Божий», переписаний Навроцьким, правдоподібно з рукопису, що находився у Гулака, й може без його відома. Але я певно знаю, – додавав Білозерський, – що він не хотів поширювати того рукопису й боявся навіть комусь показати його. Винуватити можна його за цікавість до подібного змісту, але в жоднім разі не за злий намір». Що торкається самого Навроцького, він заперечив, неначе б він мав рукопис у себе або копіював його у когось, тим самим не давав рукопису Білозерському чи комусь іншому.
Для доповнення того, що сказав Костомаров про «Книги битія українського народу» на своїм допиті по арештуванні, варто переповісти те, що читаємо в його споминах про цю справу, надрукованих уже по його смерти. В пятницю по Великодні увечері їздив Костомаров на університет і дав екзекуторові гроші на освітлення церкви на час його шлюбу, що мав відбутися в найближчу неділю. Вернувшися звідти додому й напившися чаю, пішов до своєї спальні, але не вспів роздягнутися, як до нього увійшов помічник куратора шкільної округи Юзефович і сказав: «на вас є донос, я прийшов вас урятувати; коли у вас є щось писане, що викликало б підозріння, давайте швидче сюди».
За свої папери в кабінеті не мав чого Костомаров боятися, але згадав, що в кишені пальта був бруліон, напів сшарпаний рукопис того твору про слов’янську федерацію, котрий іще на свята дав Гулакові переписати. Він добув той рукопис і шукав огня, щоб спалити його, але нараз незамітно рукопис опинився в руках Юзефовича, що сказав: «будьте спокійні, не бійтеся нічого». Він вийшов, потім знов увійшов і слідом за ним насунули до Костомарова: губернатор, куратор, жандармський полковник і поліцмейстер. Вони зажадали ключів від Костомарова й відімкнули стіл з його паперами в кабінеті; коли куратор побачив там велику купу паперів, закликав: «мій Боже! треба десять літ, щоб відшифрувати ці бруліони».
Потім забрали папери, опечатали кабінет, вийшли з квартири Костомарова й веліли йому їхати разом із ними. Коли привезли його и в квартиру губернатора, запитали, чи знає він Гулака, а коли він притакнув, сказали: «Він зробив на вас донос, з’явився в Третім відділі власної канцелярії його великости та предложив рукопис, що в нім говорилося про будуче з’єднання слов’ян». Костомаров заперечив, немовби він знав про такий рукопис, а тоді показано йому бруліон, що його взяв у Костомарова Юзефович.
Коли ж перевезено Костомарова з Києва в Петербург у Третій відділ царської канцелярії, зараз приведено його до шефа царських жандармів графа Олексія Орлова, що сказав:
«Царь дуже жалує, що ви попали в цю неприємну історію, тим більше, що ми одержали від вашого начальства дуже підхлібний відзив про вас; але я надіюся, що ви оправдаєтеся; очевидно ви не одержите нагороди від царя, бо ви все таки винуваті: у вас узяли паскудну річ».
Опісля він почав подавати короткий зміст рукопису, взятого у Костомарова в Києві.
«Що ж за такі жарти? – додав він – ешафот! Та я переконаний, що не ви писали це паскудство; будьте щирі й дайте можливість вас урятувати. У вас є старенька мати, подумайте про неї; до того ж ви й наречений; від вас залежатиме, чи здіймете зо свого хребта хоч половину тої кари, на котру ви заслужили».
Для справи авторства «Книг битія українського народу» цікаві й згадки Костомарова про конфронтацію між ним і Гулаком. Ось що оповів про це Костомаров:
«Я писав, що наша справа обмежувалася тільки міркуваннями про товариство й найдений у нас проект уставу та твір про слов’янську федерацію признав своїми. Нараз виявилося, що в своїх зізнаннях Гулак признавався, що одно й друге він написав. Видко було, що Гулак, жалкуючи надо мною й іншими, хотів на себе одного прийняти все й, що могло бути признане за злочинне. Я зостав при давнім зізнанні, твердячи, що рукопис дав Гулакові я, а не мені Гулак. При конфронтації стояв Гулак уперто при своїм і граф Орлов з роздратуванням сказав про нього: «так це корінь лиха!»
Пізніше Гулак написав, що рукопис дійсно не написав він, бо приймаючи чужу вину на себе, він уже не міг зробити ніякої користі іншим. Все-таки його пробу уневиннити товаришів прийнято за обставину, що побільшала його злочин, і його засуджено на тяжкий арешт у Шлісельбурзькій кріпості на три й пів року. Як ні судити б справедливість або несправедливість наших тодішніх переконань, що порушили нас на необережне й передовсім завчасне діло, кожна чесна людина не може не признати в тім поступку молодої людини найвищої християнської моральності й не оцінити цього пориву самопосвяти, що спонукала його для рятунку товаришів радо піддати себе самого терпінням кари. Він був справжнім практичним християнином і здійснив у своїм поступку слова Спасителя: Більшої від цієї любові ніхто вже не має, як коли хто покладе душу свою за приятелів своїх».
Я навмисно докладно навів усе, що сказано про «Книги битія українського народу» в допитах братчиків і в споминах Костомарова. Це поможе найти автора «Книг». З-поміж братчиків можна шукати їх авторства тільки в пятьох: Костомарова, Білозерського, Гулака, Марковича й Навроцького. Авторство Гулака виключене, як свідчать спомини Костомарова. Так само виключене авторство Марковича й Навроцького. Книги народилися з захоплення слов’янофільськими мріями. А Василь Білозерський приписує останні в своїх зізнаннях трійці: Костомаров, Гулак і Білозерський. В зізнаннях Білозерського між іншим читаємо ось що:
«Так були настроєні наші (Білозерського, Гулака й Костомарова) уми, коли Маркович і Навроцький познайомилися ближче з Костомаровим; зо мною й Гулаком вони були знайомі давніше, й ми любили їх за добрі прикмети їх серця. Але вони не спочували тому інтересові, котрий викликували в нас слов’яне; бо ніхто крім нас не займався слов’янством. Вони тоді опинилися серед наших розмов про норманів і варягів, про язигів, берендеїв, торків і інші народи, які колись заселювали сьогоднішні землі, що їх мало цікавило. У них була тільки любов до рідної країни, до її мови й поезії та взагалі до всього «русского» рідного й до науки; їх займало вияснювання релігійних і моральних правд, а слов’ян вони не знали й тому не могли спочувати вповні тому захопленню, з котрим ми говорили про них».
Таким робом автора «Книги битія українського народу» треба шукати в однім із двох: Костомарові й Білозерськім. Здається, з приведеного вище оповідання виходить ясно, що Білозерський, котрий, правда, лишив по собі записку про ідеологію кирило-мефодіївців, але в московській мові, не був автором «Книг битія українського народу». Що більше, з того оповідання виходить, що автором був саме Костомаров: на це вказує і признання до перекладу польського, хоч у «Книгах битія українського народу» нема ніде дослівного перекладу з Міцкевича, й вічне крутійство Костомарова в зізнаннях про авторство «Книг», і його признання в споминах, нарешті свідоцтво в листі Гулака, що саме йому поручили братчики писати популярну річ із історії України.
Зрештою маємо й інші свідоцтва, що автором «Книг битія українського народу» був Костомаров. У женевській Громаді в праці про «Тараса Шевченка та його думки про громадське життя» писав Хведір Вовк (Сірко) ось що про справу авторства «Книг битія українського народу»:
«Усі ті думки київського товариства, про які ми казали, були викладені дуже докладно й широко в рукописному творі одного з громадян, що працював по історії свого краю. Се був поклик від України до всіх слов’ян, написаний по українськи, що мав бути переведений на всі слов’янські мови. В ньому від імені українського народу, що здавна заховав у собі старинні уклади народоправства й федерації, усі слов’яне прикликалися до знесення царської власти і кріпацтва, до народоправства в себе й братерства й федерації політичної проміж себе. Сей рукопис і був поставлений начальством як найголовніша вина проти Костомарова й інших».
«Одним з громадян, що працював по історії свого краю», був саме Костомаров. Останнього називає автором «Книг» Панько Куліш у своїх «Споминах про Костомарова» в році його смерті. Куліш пише там, що Костомаров не признався йому, що в часі Кулішевої неприсутності «написав по українськи так названу «Книгу битія українського народу», наслідуючи відомий і стільки ж нестійний твір Міцкевича». Копію з невеличкого рукопису зробив для Куліша хтось із гуртка приятелів і разом із нецензурними віршами Шевченка вручив йому перед його від’їздом до Варшави як несподіванку на прощання.
Навіть коли б автор «Книг битія українського народу» був невідомий, його можна б дійти по мові та змісті цього писання. В мові багато церковнослов’янізмів і москалізмів, а саме з української мови Костомарова насміхалися деякі його товариші, що дбали про чистоту української мови. Знову ж щодо змісту – на гармонійну цілість твору Костомарова злилися його велика релігійність, якою відзначався через усе життя, щирий демократизм і гаряча любов до українських народних мас із ворожим становищем до кріпацтва, український національний романтизм з ідеалізацією козацьких засад свободи, рівності та братерства, національна свідомість з ненавистю до історичних гнобительок України – Польщі й Московщини, нарешті слов’янофільство з романтичною ідеалізацією старого патріархального слов’янського побуту та з проповіддю слов’янської федерації з месіаністичною роллю українців серед слов’ян.
Правда, в християнськім гуманізмі перевищували Костомарова Куліш, Білозерський і Маркович, але що й Костомаров не лишався поза ними щодо того, свідчить така його присвята французького примірника «Наслідування Ісуса Христа» Томи Кемпійського своїй нареченій Галині Крагельській:
«Богом указана подруго життя, найлюбіша Галино! Приносячи вам в дарунок оцю книгу, я прошу вас більш усього, що міг би просити наречений у своєї невісти, прочитати все тут написане великим автором, з найбільшою увагою, перейнятися духом цього твору, вбити в своїй пам’яті та в своїм серці передовсім написане на 178 стор. й далі та взагалі так присвоїти собі «Наслідування Ісуса Христа», щоб при помочи Всесильної Ласки вам стала ясною, як день, те велика спасенна думка, що справжні християни в шлюбнім союзі з’єдиняються не тільки тілом, але й духом, не для тілесних задоволень, не для кар’єри, не з суєти, не з того потягу полів, що в світі несправедливо профанується іменем любові і який ніщо більше, як пристрасть серця й очей, не для всяких світських насолод, а для того, щоби при взаїмній помочі перейти дружно й твердо через усі спокуси, хороби, нещастя, утрати й вільно доступитися царства вічної Любові Господа нашого Ісуса Христа. З’єдиняючися з вами шлюбом, я не прошу вас любити мене, а прошу любити Христа, й той навчить вас, як любити й мене та все ваше оточення. Благаю вас не швидче приступити до шлюбного вівтаря, але аж тоді, коли, не обдурюючи себе, ви відчуєте, що готові несхибно йти по шляху, наміченому для нас на землі, в дусі Христової любові».
Слов’янофільство Костомарова надто добре відоме. Про нього свідчить уся його літературна й наукова діяльність, устав і правила Кирило-Мефодіївського братства, нарешті забраний при трусі Костомарова піваркуш – бруліон із думками про панславізм, де між іншим сказано:
«Ця ідея в числі інших, породжених нашим думаючим віком, ледве чи не найморальніша, найсправедливіша, багата життям і повна надій. Це змагання цілого слов’янського племені вийти з вікового запізнення, змагання кожному з слов’янських народів дарувати власний розвиток при помочі інших споріднених націй, усім вкупі братньою сім’єю взяти живу участь у поступаючій сфері освіти людства, щоб з’явитися перед Суддею з незакопаним у землю талантом. Ніщо не може бути справедливіше від такої ідеї, ніщо тому, що подібного явища досі не представляє нам історія».
А про роль України серед того відродженого слов’янства говорить інша забрана при трусі записка Костомарова, яка тісно входить у круг думок «Книг битія українського народу». Ось вона:
«Коли всі слов’янські народи прокинуться з своєї дрімоти, спинять шкідливі поділи, згасне всяка родинна зненависть, сильні обіймуть слабих, свобідні, благородні, зогріті любов’ю до Христа, єдиного царя й учителя, зберуться слов’яне з берегів Волги, Дунаю, Висли, Ільменю, з морей Адрійського й Камчатського до Києва, великого города, столиці слов’янського племені, заспівають гимн Богу на на всіх своїх мовах і представники всіх племен, відроджених по теперішнім пониженні, визволених із чужих кайдан, засядуть на цих горах, загримить вічевий дзвін у св. Софії; зрадіють побожні, злякаються підступні, суд, правда й рівність запанують, і тоді сповниться пророцтво св. Андрія і буде ласка над усією слов’янщиною.
Ось доля нашого племени, його будуча історія, зв’язана тісно з Києвом, і від того саме твою душу наповняє почування таємне, святе і заразом солодке, як надія, і заразом томляче, як довге вичікування. Вір мені, це буде, буде, буде, ти подорожник у Києві й передчуваєш будуче відродження внуків своїх – крові своєї, і всякий слов’янин, хто ні прибуде до Києва, почуває те саме: бо тут підійметься заслона таємниці та з’явиться невідоме».
При допиті пояснював Костомаров, що оця записка це відривок повісти «Панич Наталич», де змальований молодий чоловік, що уноситься фантазією й захоплюється різними мріями, між іншим і панславістичними. В записці, говорив Костомаров на допиті, буцімто говориться про визволення слов’янських племен з-під турецького й мадярського ярма. Костомаров буцімто змалював тут мрійника, що довів ідею панславізму до смішного захоплення. Тут осміював буцімто Костомаров унесення молоді, а доказував це тим, що його герой мав оженитися та стати знаменитим і добрим митним урядником, чим і хотів автор висловити, що маячня фантазії проминає з літами й молодець, устаткувавшися, стає добрим сім’янином і корисним горожанином.
Приймаючи авторство Костомарова, відкидаю тим самим недавню гіпотезу про польське походження «Книг битія українського народу». Згадана гіпотеза сперлася на слова зізнання Костомарова, буцімто «Книги» найшов він в українській мові й тільки частину їх у польській мові й цю саме частину переклав він на українську мову. Автор гіпотези повірив словам Костомарова тому, що з польських революційних кругів, які працювали на українських землях, виходили агітаційні писання побіч у польській мові також у двох мовах: українській і польській, а навіть у цілості по українськи. Це правда, що польські революціонери послугувалися в своїх летючих листках також українською мовою, але ця правда вимагає одного істотного підкресленого додатку, а саме, що летючі листки польських революціонерів у польській й українській або навіть тільки українській мові мали на цілі виключно відбудову польської державності на українських землях, отже ідею, зовсім противну тій, котрою наскрізь перейняті «Книги битія українського народу» Костомарова.
Згадка, що в своїх зізнаннях затитулували братчики «Книги битія» «Подністрянкою», впровадила автора гіпотези «на слід галицького походження переробки Міцкевичевого писання». «Тільки для галицьких Українців призначена переробка могла дістати назву «Подністрянки», що на Україні (себто на Наддніпрянщині) мусила бути заступлена іншою, чи то взятою зо змісту (Закон Божий), чи з заголовка Міцкевичевого писання (Книги битія українського народу)». Поминаючи той бік справи, що «Книги битія» не можна ніяк уважати переробкою Міцкевичевого писання, треба сказати, що досі не ствердила наука жадних слідів якоїсь української переробки «Книг польського народу» Міцкевича в Галичині.
Натомісць з усяких споминів українських діячів у Галичині в першій половині XIX в. знаємо, що в рукописних копіях ходили по руках вірші Маркіяна Шашкевича, Миколи Устияновича й інші, між іншим і на волинськім пограниччі бувшої Австрії й бувшої Росії. Одним із таких віршів була й Устияновичева «»; гаряче бажання її автора побачити свою батьківщину славною в крузі щасливих слов’янських народів злилося з таким же гарячим бажанням кирило-мефодіївців. Тут і причина, чому копія Устияновичевого вірша знайшлася між паперами Костомарова.
Що разом із «Книгами битія українського народу» находилися і устав і прокламації до українців і великоросів, знаємо вже з згаданих вище частин зізнань притягнених до справи Кирило-Мефодіївського братства. В купці з цим усім ніщо не перешкоджало найтися й віршові, перейнятому слов’янофільством і бажанням кращої долі для рідного народу. Та відкидаючи гіпотезу про галицьке походження «Книг битія», не виключаю можливості, що між папери Костомарова могли попасти якісь документи польської революційної пропаганди в українській мові, як і може яке революційне писання Бальмена, але й нема даних говорити про щось подібне, бо слідів його досі не стверджено.
Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 110 – 128.