14. Братчики про себе

Михайло Возняк

Та не всі братчики були здатні так від’ємно висловлятися про своїх товаришів, як це бачимо в Посяденка, Андрузького, Костомарова. Вже з вище наведених висловів можна було бачити частіше гарні й дуже гарні думки одного братчика про іншого, решта думок братчиків про себе, висловлених у часі слідства, подається оце, починаючи від Шевченка.

Подавши кілька дат із свого життя, сказав Шевченко про свою літературну творчість, що вірші любив від дитинства й почав писати вірші від 1837 р. Жуковському, що поміг багато при викупленні Шевченка з кріпацтва, присвятив свій перший вірш «Катерину», що викликала захоплення між українцями, й Шевченко задумав писати й далі вірші, не покидаючи малярства. Поза знайомістю з Кулішем і Костомаровим інших братчиків знав дуже мало, а з Посяденком був зовсім незнайомий.

На запит, чому Білозерський уважав Шевченка замітною людиною, відповів Гулак, що правдоподібно тому, що в Шевченка був великий поетичний талант. Сам Білозерський сказав у допиті таке про Шевченка:

«Наскільки я міг запримітити в часі наших коротких зустріч, завжди являвся Шевченко як поет-сирота, що досвідчив у житті багато горя й мабуть іще більше терпів у собі самім. Він очевидно мучився своїм положенням і часами старався затопитися в забуття, вживаючи гарячих напитків. Здається, в такім стані писав він багато віршів тому, що часто не пам’ятав сам написаного. Одначе в останнім часі він почав уважніше запримічувати свої хиби, дбав про свою освіту й часто жалував, що не одно написав таке, щодо чого бажав би, щоб цього не було. Від нього сливе ніколи не можна було почути його власного вірша; тільки деколи він починав виголошувати сам для себе якісь вірші, та звичайно закінчував словами: не знаю!

Ледве чи хто чув від нього якесь патріотичне бажання або переконання: він не старався нікого приманювати на свій бік. Він болів тільки над положенням селян і висловляв своє огірчення на поміщиків, або оповідаючи якийсь смішний анекдот, або з гірким сміхом виголошуючи уривкову фразу. Деколи він говорив: «Я нічого не хочу, тільки щоб люди свого не цурались». Любив він співати українські пісні, котрі ставив вище від усіх своїх творів; часто співав також і московські й захоплювався ними. Можна думати, що він не мав жадних зухвалих намірів і в природнім стані не спочував тому, що написав під впливом журного настрою духа. З літами він без сумніву був би дуже перемінився, серце у нього добре, але невиховане й нещасливе, а може він сам в причиною свого нещастя».

Шевченка уважав Білозерський людиною, що здатна відгадувати потреби народу й навіть цілого віку.

Андрузький сказав про Шевченка, що він

«приїхав на весну 1846 р. по назначенні Академії до Києва з Сяженем; писав мерзенні вірші; спонукував до великої діяльності товариство, а сам у тім часі гуляв на всі заставки по всіх кінцях України. Своїх пасквілів, привезених із Петербурга, він сам опісля не одобряв; та не знаю, чому їх не знищив. Був я у нього десять разів, читав свої вірші або слухав, як він із Сяженем говорив про пиятики. Сяжень не хотів і знати більше нічого».

Мішаючи правду з уявленим, Андрузький змалював при характеристиці Костомарова вплив Шевченка на нього. Зазначивши, що Костомаров одержав освіту в Харківськім університеті, писав далі таке:

«Фальшиво поняті ідеї звернули його з шляху правди й повели в погибіль. Чи могла молода, благородна, повна надій людина не захопитися мусуванням умів?… Першим його ступнем була – любов до української мови. Він жив на Україні, мати українка. Разом із мовою, дійсно гомеричною, полюбив він історію України, історію криваву, можна сказати, варварську, але героїчну, лицарську, а що миліше від лицарськості для юнака, самого переповненого високими почуваннями? Україна стала другою батьківщиною Костомарова; він дивився на українця як на найкращого брата великоросів; на українську мову як на ідеал мови простої, необробленої, але близької до природи, повної гідностей давніх мов. Перший ступінь зроблений! Тоді то він написав свої дисертації й поганенькі вірші «Єремії Галки»…

«Полюбити щось утрачене значить забажати привернути його: це сталося також із Костомаровим. І чи міг він при такім ході думок поволі не зненавидіти винуватців упадку України? Його зненависть упала б найбільше на поляків, але в тім часі вона зіткнулася з ідеєю слов’янства й високим словом Христа: «Любіть ворогів ваших». А ідеї про слов’янство були в «Москвитянин-і», в польських, сербських, болгарських періодичних виданнях, навіть у покірливім «Киевлянин-і».

«Очевидно Костомаров зразу мріяв про них, опісля бажав, сподівався й нарешті подумав: чи не можна? Зроблений другий ступінь! – Костомаров був на словеснім факультеті, чув про англійську та французьку революції. Скупість викладів доповнила уява й читання давніх класиків. Він забажав лібералізму; монархізм став немилим. – Третій ступінь!… Досі думав; наступила пора ділати. Костомарова послано до Києва на вчителя історії в першій київській гімназії.

«На потвердження того, що я сказав вище, можу навести таке: Костомаров хвалився знанням сливе всієї Псалтирі й Євангелія. Часто говорив, а ділав слабо, неначе боровся з якоюсь думкою, противною його напрямові, – що можна бачити з докорів Посяди та з докорів у листах Шевченка. Безперервно старався історією потвердити свої думки й нерідко ослабляв їх, судячи по фактах. Так, читаючи польську історію, він захопився нею; читаючи історію України Кониського (Історію Русів), він проклинав поляків і перше його питання до Посяди, що увійшов до нього, було: чому Хмельницький не вирізав поляків, коли взяли Варшаву? – то знову заглиблювався в читання святих книг.

«Приїхавши до Києва, задумав Костомаров здійснити ідею київського журналу на всіх слов’янських наріччях. У нім поміщувалися б: статті з красної літератури, історії, науки, мистецтва й інше.

«Приїхав куратор Траскін (генерал), він був вдоволений думкою Костомарова й жадав тільки програми журнала, щоб випросити дозвіл. Та не маючи під рукою матеріалів, Костомаров охолонув і вже думав тільки про московсько-український журнал у двох періодичних виданнях на рік; нарешті про збірник, альманах і, втративши поволі думку про це, затопився в студіях свого предмету – історії.

Так може все й розвіялось би; та доля хотіла інакше, приїхав Тарас Григорьевич Шевченко. Його поетичні слова гриміли по всій Україні; його ставили вище від Жуковського, сподівалися мати з нього свого Шіллера. Я сам плакав, читаючи його «думи» й «Катерину», він написав їх у найкращих роках свого життя, під впливом музи Жуковського. Костомаров не занедбав з’явитися у великого поета; великий поет не занедбав виказати свій духовий упадок. Свої: Кавказ, Сон, Посланіє до земляків він привіз із Петербурга; останнє показує, що був іще поетом, але вже не тим. Костомаров запрошував його до себе на вечори й тут саме читав Шевченко свої пасквілі. Крім вище названих (братчиків) не було там нікого. Пам’ятаю, я був на однім вечорі, читався «Кавказ»; я морщився, Костомаров зівав, але Шевченка звеличували під небеса.

«Відновилася ідея про журнал; Шевченко обіцяв і для київського театру постачати свої речі. Він на якийсь час виїхав кудись і все спинилося. Це було влітку 1846 р.

«Я вернувся з вакацій, незабаром приїхав і Шевченко, але упадок духа не позволяв йому виповнити свою обіцянку; поет повинен бути повний і благородних задумів. Шевченко потребував їх і найшов у Костомарові, перейнявся релігійностю та переклав на українську мову кілька псалмів, хоч і в дражливім виборі; на жаль я їх не читав. Гулак, що перед приїздом Шевченка був коротко знайомий і заприязнений із Костомаровим, два місяці по приїзді Шевченка виїхав до Петербурга.

«Нудьга по втраті приятеля, бажання поділитися з кимсь своїми думами, ще тісніше зв’язали Костомарова з Шевченком. Шевченко не так уже нападав на ляхів; і до слов’янщини був не від того; але за те жорстоко ганив Хмельницького, що й висловив у вірші «Великий льох». Це огірчувало Посяду; він ставив Хмельницького вище від усіх мужів і керманичів. Я був його думки. Хмельницький розумів дуже добре, що Україна не може існувати окремо, та зробив найкраще з того, що міг. Пізніші чвари виправдали його.

«Ганячи Хмельницького, Шевченко вихвалював Мазепу. Посяда ганив його за криваве осягнення влади. Я так само. Що ж Костомаров? Він і так і ні! Находив хиби в Хмельницькім і лицарськість у Мазепі. Тоді він збирався видати пісні, які сам зібрав. Приїхав бувший професор Максимович; Костомаров запропонував йому план щодо пісень, той згодився та сказав, що не можна видавати журнал у Києві з причини недостачі грошей; обіцяв приїхати по Різдві Христовім, і не приїхав і нічого не зробив: і так пісні лишилися невиданими. Одначе Костомаров видав тоді Слов’янську міфологію церковнослов’янським письмом; приготовляв до друку свої виклади й мало що не збирався писати історію України. Тоді ж був і Куліш у Києві два дні й поїхав женитися з сестрою Білозерського. Куліш просив Костомарова й Шевченка на весілля; Костомаров не поїхав, Шевченко, здається, був. Таким робом проминув 1846 р. і настав 1847 р.

«Шевченко вспів поїхати до Почаїва, що лежить на австрійськім кордоні, й від’їхав на Чернігівщину. Відтоді я більше не бачив його, й рознеслися чутки, що його ловлять, схопили, піймали, – ці чутки нарешті й виправдалися. Пустив ці чутки, здається, студент Струговщиков. Він егоїст, говорив не раз: як, Шевченко, простий хлоп, а його більше шанують ніж мене! Його трохи не носять на руках на Україні, а про мене хочби слово! Цьому не бути! Бідолаха, він також пише вірші.»

Свої зізнання про Костомарова закінчив Андрузький думкою, що царське помилування дало б цареві найкращого підданого, а старій матері осолодило б останні дні її життя. Думка Андрузького про вплив Костомарова на релігійність Шевченка хибна вже хочби тому, що «Псалми Давидові» Шевченка походять з-перед часу пізнання їх обох; узагалі хронологія писань Шевченка в Андрузького не вірна й настільки його оповідання вимагає спростування. Менше дивне те, що ганив Шевченка за його протицарські вірші.

Доповненням характеристики Костомарова з боку Андрузького можуть служити слова Білозерського про нього. Білозерський зізнав, що Костомаров

«старався посіяти, в своїх учениках любов до споріднених слов’янських племен, основану на безпристрасній думці про їх гідності й недостачі. Це, треба запримітити, забирало найменшу частину його діяльності. Два роки був він учителем гімназії й кілька місяців викладав російську історію на університеті. Він вів життя самітнє, посвячене дуже пильному вивченню історичних матеріалів і приличне людині, відданій зовсім науці, укладав виклади з усесвітньої і головно російської історії, а тут прийняв за правило не вводити власних видуманих ідей, а малювати тільки живо картину минулого, самі факти історії.

Бездоганне виповнення учительської повинності уважав він своїм святим обов’язком і ніщо не могло відтягнути його від викладу. В характері Костомарова була та особливість, що він у протирічність властивому собі строго-критичному дослідові фактів неначе навмисне захоплювався якоюсь, деколи найзвичайнішою ідеєю, яку хотів вияснити собі, й доводячи її в своїй уяві до крайности, закидав її як некорисну. Напр. він захотів бачити свій твір «Слов’янську міфологію» надрукованим церковнослов’янськими буквами, а потім сам пожалував того. Наприкінці цього часу він очевидно ставав серйознішим і обережнішим і захоплювався науково-літературною діяльністю».

Костомарова зачисляв Куліш до визначних українських діячів. Назвавши у відповіді на одно питання українськими діячами Квітку, Шевченка й себе, він у відповіді на два інші питання назвав і Костомарова, раз у трійці з Шевченком і собою, другий раз побіч істориків Бантиш-Каменського й Маркевича, далі Квітки, Шевченка й себе. З Костомаровим, Шевченком і Гулаком познайомився Куліш – по його словам – виключно як із людьми, що віддавалися літературі. З інших знайомостей найважніше для характеристики Куліша познайомлення з Білозерським, що ось як схарактеризував його:

«Куліш належить до числа тих людей, котрі своїм благородством, чесністю, великодушністю й розсудністю заставляють шанувати себе кожного, хто має з ним діло. Він людина практична й діяльна та не любить кидатися то на те, то на інше, а передовсім не жалує того, що не одобрене спокійним розсудком. Його діяльність найбільше зосереджувалася на літературі й на удосконалюванні життя, яке бачить він головно в ділах, і тільки діло уважав істотністю. Всяке захоплення, що не має означеної корисної цілі, на котру зараз же можна вказати, противне для нього. Своє життя проводив він, займаючися літературою й малярством; робити добре, не відкладаючи, там, де є до того нагода, уважає він головним обов’язком.

Така людина не могла захопитися жадними намірами, ні задумами, й мильне те зізнання, буцімто він стояв на чолі української партії (Андрузький). Подібної партії ніколи не було. Він дійсно стоїть на чолі, але як знавець рідного краю, а зовсім не як прихильник якоїсь ідеї, котра шукала б оборонців і однодумців для довершення якоїсь нелітературної справи. Демократичний дух, замітний в його творах, походить не від того, щоб він був насичений демократичними ідеями. Це виходить із самого предмету, який він оброблює, із історії народу, що не мав означеної влади й був приневолений боротися навіть не з польським урядом, а з противниками уряду. Він старається живо й вірно змалювати старовину й тому не щадить і українців, малюючи їх у часах Брюховецького в своїм останнім романі (Чорна рада).

«Куліш ніколи не належав до жадної партії, а стояв сливе завжди окремо й нераз гнівався, що інші не вміють виповняти свого літературного покликання так, як треба, й не приводять зібраних матеріалів у порядок і не публікують їх на користь наукового світу. В цім і була його невтомна діяльність, що її він ніколи не захотів би перервати пустими мріями, які не приносять ніякої користі. Признаюся щиро, що я ніколи не осмілювався навіть натякнути йому про ідею товариства, яка тішила деякий час мою уяву, щоб його твердий і строгий розум не осудив мене безмилосердно й насмішкою не зруйнував донкіхотського лицарствування, що було на якийсь час забавкою молодого й недосвідченого серця. Він зараз запримітив би, що я незвичайно діяльний там, де нема діла, й що при помочі мрій штучно втікаю перед дійсно корисною працею».

Андрузький, що зробив Шевченка й Куліша провідниками української партії, заключив із одного вислову Куліша: «ах, ті кацапи» на вечорі в Костомарова та з непереривних його праць над історією України, що він нічого й знати не хотів поза Україною. «Характеру він гарячого; любить, щоб усе скоро. Шевченка признає найбільшим поетом».

Про Гулака знав Андрузький стільки, що він приятелював із Костомаровим і знав добре німецьку мову, навіть із своїм песиком говорив по німецьки. Яко студент Дорпатського університету там і набрався своїх думок. Білозерський указав, що Гулак займався головно юриспруденцією; зразу студіював римське й германське право, а потім законодавство та взагалі життя слов’янських народів. З Дорпатського університету виніс він багато знання, любов до наукових зайнять і німецьку чесність і порядність. Він бажав, аби все існуюче виходило з логічних законів, та й осуджував усякий поступок, що не підходить під такі закони. В усіх його діланнях виявлялася незвичайна скромність і розсудність, властиві його характерові; його поступки вибивалися чесністю й пошаною права кожної людини на людяне поступування з нею. Свою думку виповідав він із дуже великою обережністю і без усякої самопевності, хоч як ні був би переконаний в її справедливості. Гулак не старався про те, щоб поширити ідеї, які цікавили його, а більше дбав про те, щоб вияснити їх для самого себе; з тою ціллю він і зберігав папери, що містили в собі справи, які захопили колись його голову. Виповнення закону уважав він невідмінним».

Білозерського назвав Андрузький учеником Куліша в повнім змислі.

«Моральна чистота й деяка гарячість у думках. У Полтаві мав він за обов’язок поширювати ідеї, що хвилювали товариством; але від часу його поїздки в Полтаву навіть чутки про нього стали темні й неясні. Загрів місце».

Маркович зізнав, що Куліш назвав Білозерського «вибраним начинням» тому, що коли Білозерський був на університеті, «відзначався такою чистотою, бездоганною моральністю, такою лагідністю характеру й такою християнського любов’ю, що дивував усіх своїх товаришів.»

Марковича схарактеризував Білозерський так:

«Маркович молода людина з дуже добрим серцем, але з характером, котрий іще не споважнів. Він не зробив нічого для товариства, про яке не знав, і спочував тільки любові до української мови й поезії. Наслідком цієї любови він збирав народні слова й оповідання та крім звичайної любові до своєї батьківщини він не мав жадних задумів, дбаючи тільки про те, щоб в інших підтримати те почування, котре його цікавило. Завжди було видко в нього пошану до властей.

Елементи його характеру ще не усталилися, але його прикмети й понуки найкращі. Він усіма силами старався вияснити собі шлях християнського життя та йти цим шляхом, і дуже вдячний був мені за те, що я звернув його увагу на читання Євангелія, про що він не дбав давніше й захоплювався різними філософічними поняттями. Відтоді став уважнішим до себе, але не вспів іще визволитися від розсіяності та перебільшень у словах. Наслідком останньої недостачі висловився він так дивно про мене, називаючи мене жартом «не менше студентом і може більшим від усіх синів землі». Любов і вдячність, яку має для мене Маркович за вказання йому на Євангеліє та на краще життя, а також його схильність до перебільшень спонукали його написати про мене до Гулака, що так само мене цінив за тихість і лагідність характеру, за любов до науки та християнського життя, про котре я любив, говорити з захопленням так: слава Богу, що вибрав його для нас провідною зорею до Віфлеєму».

Андрузький висловився про Марковича, що він обожав Гетьманщину та слов’янізм. був частим гостем у Костомарова, збирав колядки, пісні, казки, притчі й y нього саме можна було наслухатися українських пісень. «Позаторік надрукував якусь статейку по московськи в київській губернській газеті. Газету швидко розкупили». В останнім часі приготовлявся до іспиту з Навроцьким, що жив у нього по виїзді Гулака.

Навроцького схарактеризував Андрузький як людину гарячу, але безхарактерну. В гімназії писав романи й інше, а на університеті тримався того, хто більше гримів. Тому й тримався думок Костомарова. В хвилини першого захоплення вихваляв твори Андрузького й ледве чи не на пам’ять знає твори Шевченка. «Проминула б молодість, літа охолодили б і він обернувся б у доброго, покірливого українського поміщика». Навпаки Білозерський назвав Навроцького молодою людиною доброго та простодушного характеру;

«в нім більше (в порівнянні з Марковичем) логічної строгості в думках і почуваннях. Він любить Україну й особливо поезію; жадних задумів не висловляв він і не виявив жадного ділання, в котрому би проявилися вони. В інших бажає передовсім бачити любов до батьківщини й до доброго».

Про Пильчикова написав Андрузький, що він до часу від’їзду до Полтави тільки й маячив про республіку. Посяду схарактеризував, що цей

«вихованець полтавської гімназії, бачучи тяжке положення селян і будучи сам селянином, задумав за всяку ціну облегшити це життя; ідея слов’янізму ще більше розвинула в нім це бажання. Шляхту він ненавидів, бо винуватив її за все зле; ненавидів монархізм, бо той потурає цьому; але будучи, хоч егоїст, м’якої душі, він годився ділати відкрито при помочі уряду. Так уложив він письмо до царя й міністра Вронченка й задумував друком виказати всі надужиття місцевих начальств.

Мав начорно зібраних до 200 українських пісень; збирав слова й більше виявляв бажання ублагороднити життя простого народу ніж відбудувати Україну, хоч це була його задушевна думка й молитва; обурювався на духовенство грубе, невчене, але дорожив усім православним (особливо простого народу), як святістю, законом. Задумав навернення шляхти й, вибираючися на лічення в село Коростіж, задумував об’їхати Київщину й Поділля, щоб вияснити це питання й тоді вже оповістити урядові, коли міг би сказати: «я зробив це». Сковороду уважав великим філософом; Шевченка уважав великим поетом; але його пасквілів так зложилися обставини – не міг ні переписати, ні перечитати; вів кореспонденцію про балади й колядки з Москвою й Полтавою».

Був першим учителем Андрузького й мало що не став його учеником. Через останнього півроку хорував на очі й не був сливе у нікого; просив, Андрузького дістати від Навроцького вірші Шевченка, але Навроцький не дав і за це Посяда посварився з ним і Марковичем.

Білозерський знав Посяду як працьовиту людину, що любила сильно свою батьківщину й боліла над бідностю нижчих класів. Андрузького знав він як дуже молоду людину зо схильністю до релігійних, філософічних і літературних роздумувань. Писав вірші, по більшій частині по московськи; ті, які читав Білозерський, не містили в собі нічого крім вислову почувань молодого серця й людини, що любила царя і вітчину.

Сам про себе зізнав Андрузький, що він уже в гімназії писав вірші, але вони обмежувалися на зітхання й були такі слабі, що йому соромно було хоч один із них зберігати. Познайомившися на університеті з Посядою, він захопився оповіданнями про Україну й написав цілий зшиток віршів, де сильно нападав на поляків. Коли вибухло краківське повстання, він зостався той самий, написав до п’яти грізних од, а коли його погрози не оправдалися, оспівав батьківську любов царя.

Минула зима й ніщо його не змінило; роздумування Пильчикова смішили його, зокрема коли зачав запевнювати, що давніше писав знамениті вірші, а відколи став лібералом, утратив навіть здатність відрізняти ямби від хореїв; на Посяду й Навроцького дивився з спочуванням, на Костомарова з непевністю. Навроцький до божевілля захоплювався маленьким поетом, що подає великі надії.

Приїхав Шевченко й Андрузький постановив привітати його віршами; написав кілька вільних віршів, які одобрив Шевченко. Почувши його «Кавказ», Андрузський дуже гудив Шевченка, тим більше, що Шевченко називав того вечора падлюками всіх монархістів. Але про що різко говориш, до того й привикаєш, і вільні вірші стали сферой Андрузького, що не міг уже без вільної думки написати по українськи навіть двох рядків. Будучи все ще монархістом, писав одно, а говорив і думав що інше. Прочитав кілька українських співаників і історії, наслухався скарг студентів і різних людей, з жадливістю читав відділ наук і мистецтва в «Отечественных записках» і «Библіотеці для чтения», важив кожне слово історії (Устрялова, Смарагдова, Лоренца, історичні статті в «Киевлянин-і», «Москвитянин-і» й деінде) й нарешті прийшов до висновку: все зле, але чи з царської волі? З таких мотивів почав укладати проекти осягнення можливого ступня рівності й волі.

«Заглибляючися щораз більше в них, – сповідався хитрий Андрузький, – я незамітно віддалявся від свого доброго наміру; я посягнув на титул законодавця й передо мною все зійшло на ніщо: царя обмежив, царя знищив і т. д.; та все ще й тепер був монархістом. Уряд батька подобався мені більше ніж уряд опікунів, тим більше, що в самім всесвіті я побачив високу картину монархії: Бог необмежений монарх, і признавав, що влада царя тим добродійніша, чим мудріші й релігійніші його достойники. Та наближався перелом; я написав уже, «в якім разі республіка краща від монархії», лишалося тільки всилити в себе ту думку».

Та Провидіння стримало Андрузького над самим берегом пропасті. Більшу частину своїх віршів давав читати Навроцькому, проекти тільки одному Посяді. Прочитавши «Історію Русів», заклявся писати по московська. Андрузький відчував невідповідність української азбуки й орфографії та й уложив свою власну, змінивши й доповнивши московську.

Подається за виданням: Кирило-Методіївське братство / написав Михайло Возняк. – Львів: накладом фонду «Учітеся, брати мої», з друкарні Ставропігійського інституту, 1921 р., с. 198 – 212.