Початкова сторінка

Тарас Шевченко

Енциклопедія життя і творчості

?

Назар Стодоля

Тарас Шевченко

Малороссийская дия Тараса Шевченка

Действующие лица

Хома Кичатый, сотник.

Галя, дочь его.

Стеха, молодая ключница у Кичатого.

Назар Стодоля, друг его.

Гнат Карый, друг его.

Хозяйка на вечерницах.

Слепой кобзарь, жиды-музыканты, молодые козаки и девушки и сваты от Чигиринского полковника.

Действие происходит в XVII столетии, близ Чигирина, в козацкой слободе, в ночь на Рождество Христово.


Примітки

Джерело тексту:

– першодрук у журналі «Основа» (1862. – № 9. – С. 3 – 39).

Подається за першодруком. Відповідно до змісту п’єси й контексту вводяться кон’єктури: у вступній ремарці, яка йде після переліку дійових осіб, у реченні, що визначає час зображених подій, «XVI ст.» («Основа», с. 3) виправлено: «XVII ст.» (с. 26, рядок 11); у ремарці в третій дії речення «Хома і Стеха крадуться із-за шкапи» («Основа», с 31) виправлено, слідом за П. Зайцевим (Шевченко Т. Повне видання творів: У 16 т. – Варшава; Львів, 1935. – Т. 6. – С. 294): «Хома і Стеха крадуться із-за стіни» (с. 37, рядок 25), на тій підставі, що це речення першодруку не узгоджується зі вступною ремаркою до третьої дії щодо оформлення сцени: «Внутренность развалин корчмы. Стены без потолка и несколько уцелевших стропил». У репліках Галі русизм «батюшка» виправляється на «тато» за аналогією до послідовно вживаного слова в подібному контексті в мові героїні у частині п’єси, перекладеної Шевченком, у репліці Назара – на «батько». Невластива Шевченкові мовна форма «матюнка» (характерна, зокрема, для чернігівських говірок і привнесена ймовірно, під час переписування невідомою особою або правки тексту, можливо, П. Кулішем) у репліках Стехи подається як «матінка».

Датується на підставі листа Шевченка до Я. Кухаренка від 31 січня 1843 р., орієнтовно: січень 1843 р., С.-Петербург.

Історія створення драми «Назар Стодоля» пов’язана з раніше написаною п’єсою «Данило Рева» (див.: Рулін П. Драматичні спроби Шевченка // Тарас Шевченко. Збірник. – К, 1921. – С. 95–107; Антонович Д. Шевченко-драматург // Шевченко Т. Повне вид. творів: У 16 т. – Т. 6. – С. 201–211; Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. – К., 1961. – С. 67–68). У листі до Я. Г. Кухаренка від 30 вересня 1842 р. Шевченко писав:

«Скомпонував я ще драму чи трагедію в трьох актах, зоветься “Данило Рева”. Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете, бо я таки вас зимою сподіваюся».

Далі про п’єсу «Данило Рева» немає жодних згадок ні у Шевченка, ні в сучасників. Очевидно, в процесі наступної праці Шевченко змінив назву п’єси, імена деяких дійових осіб, а також фінал, і в результаті постала драма «Назар Стодоля». Про створення її поет у листі до Я. Г. Кухаренка від 31 січня 1843 р. повідомляв:

«Скомпонував ще я маленьку поему “Гамалія”, дрюкують у Варшаві. Як видрюкують, то пришлю. І “Назара Стодолю” – драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня».

Щодо мови, якою був створений оригінал п’єси, дослідники не дійшли єдиного висновку. Так, П. О. Куліш, який мав у своєму розпорядженні текст, писаний Шевченком російською мовою, а також його український переклад, здійснений пізніше для аматорського театру при Петербурзькій медико-хірургічній академії, у передмові до публікації драми без вагання називав російський оригінал перекладом:

«У Н. Д. Белозерского находится также перевод “Назара Стодоли” на в[елико]русский язык (второй акт его потерян). В этом переводе, после слов Назара к Гале (в конце): “О мое сердце! доля моя!” пьеса оканчивалась убиением Хомы и готовностью к смерти Игната: но это место потом перечеркнуто и рукою автора написан конец сообразно украинскому подлиннику, с небольшими отменами» (Основа. – 1862. – № 9. – С. 4).

Тут же зауважено:

«Галя названа была сперва Лукиею, но потом это имя переправлено во всей пьесе; только в монологах, писанных рукою автора, осталось везде, по недосмотру поправлявшего, Лукия» (Там само).

Переклад же, який П. О. Куліш називав оригіналом, він охарактеризував так:

«Подлинник “Н[азара] Стодоли” принадлежит Н. Д. Белозерскому. Он написан на желтоватой писчей бумаге в четвертку. Тетрадь очень засалена и запачкана в одном месте, в средине, порохом или нагаром из сальной свечи. В конце, рукою исправлявшего пьесу, написано: “Занавес опускается, свист раздается” […]. Украинский подлинник был, по-видимому, оставлен автором без внимания, по крайней мере – на время. Обе рукописи отданы были автором для хранения одному малороссийскому пану. В 1847 году пан, страха ради, запрятал их в стриху (соломенную крышу) и только через несколько лет осмелился явить их свету по убеждению одного земляка, который взял их к себе, потом передал Л. М. Жемчужникову, этот мне, а я, сняв для себя копию, уступил их ценителю и самого праха, покрывающего исторические памятники» (Там само).

В іншому місці П. О. Куліш (після слів Галі у третій дії «Я сама вишивала і гроші на шовк заробляла») дав примітку:

«Далее, до конца, писано рукою автора. Все предыдущее переписано (или написано под диктовку) довольно небрежно малограмотною рукою и изредка поправлено другою (но не авторскою). Как в переписчике, так и в исправителе заметно плохое знание украинского языка. От этого произошло множество ошибок в правописании, в окончаниях и, должно быть, в самих словах, – ошибок, которых не мог сделать автор “Кобзаря”. Объяснительная часть пьесы на в[елико]русском языке (мною кое-где исправленная) принадлежит также не ему, ибо в окончании пьесы она написана на языке украинском» (Там само. – С. 35).

Йдеться про те, що у кінцевій частині п’єси, яку переклав Шевченко, українською мовою перекладено й ремарки.

На яку постановку «Назара Стодолі» після Великодня сподівався Шевченко, відомостей нема. З певністю можна тільки стверджувати, що 1843 р. п’єса в Петербурзі поставлена ще не була. Вистава «Назара Стодолі» відбулася в Петербурзі в кінці наступного, 1844 р. В листі до Я. Г. Кухаренка від 26 листопада 1844 р. Шевченко писав:

«На Різдвяних святках наші земляки компонують театр у Медицинській академії. Так я думав, щоб учварить твій “Чорноморський побит”, але тепер уже пізно, а якби ти його звелів переписать гарненько та прислав к Великодню, то б це так. А тепер вони розучують “Москаля-чарівника”, “Шельменка”, “Сватання на Гончарівці” і мого “Назара Стодолю”».

Мова йде про аматорський театр при Медико-хірургічній академії, в якій навчалося немало вихідців з України. Тоді й було перекладено п’єсу «Назар Сто доля» українською мовою.

Факт постановки домашнім театром Медико-хірургічної академії «Назара Стодолі» в кінці грудня 1844 р. засвідчений в «Истории Императорской военно-медицинской (бывшей медико-хирургической) академии за 100 лет» (СПб., 1898. – С. 478):

«Из развлечений студентов во время длительных праздников следует упомянуть о домашнем театре. По ходатайству Шлегеля первый раз военный министр разрешил в 1844 году студентам поставить несколько пьес и ассигновал до 150 рубл. серебром из экономических сумм на костюмы и проч., а затем еще несколько раз разрешал значительные суммы на обстановку в 75–100 рубл. сер. Студенты играли на Рождество, на Масленицу и Пасху. Театр существовал два года».

У посиланні до цього тексту перелічено п’єси, які виставлялися, і серед них – названі Шевченком «Москаль-чарівник», «Шельменко», «Сватання на Гончарівці», а також «Назар Стодоля».

Шевченко був на цих спектаклях. У листі до Я. Г. Кухаренка, з якого зберігся лише уривок, датованому орієнтовно кінцем грудня 1844 – початком січня 1845 р., Шевченко писав: «Отамане, якби ти знав, що тут робиться. Тут робиться таке, що цур йому і казать. Козацтво ожило!!!». Написано це під свіжим враженням від постановок українських п’єс [див.: Шубравський В. Є. Драматургія Т. Г. Шевченка. – К., 1961. – С. 106–108].

Текст українського перекладу датований: на початку – «24.Х. 1844», У кінці – «9.ХІ.1844».

Доля автографа «Назара Стодолі» та українського перекладу до кінця не з’ясована. І. Л. Шраг у листі до О. Я. Кониського від 6 серпня 1895 р. писав:

«Жемчужников передал Кулишу “Назара Стодолю”, “Наймичку” и “Псалмы”, – когда именно передал, какого года – вспомнить сейчас не может; он получил их от Андрея Лизогуба» (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, ф. 77, № 127, арк. 102).

Л. М. Жемчужников у листах до цього ж адресата від 18 жовтня 1897 р. та 17 жовтня 1898 р. писав дещо інакше:

«Очень сожалею, что я не помню, кому я передал и от кого получил “Назар Стодоля”, и едва ли эта тетрадь не была писана рукою Шевченка. Едва ли не Кулишу» (Возняк М. З оточення Тараса Шевченка // Культура. – 1925. – № 3. – С. 39);

«Рукопись “Назар Стодоля” от кого получил и кому отдал – не помню. Как та, так и другая рукописи, быть может, были мне возвращены и, быть может, сгорели в числе значительной части моей библиотеки уже в Погорелицах, где живу теперь. О знакомстве одного из Белозерских с Лизогубами мне не было известно, и утверждаю положительно, что никогда ни один из Белозерских никакой рукописи произведений Шевченка, полученных будто бы от А. Ив. Лизогуба для передачи мне – мне не передавал» (Там само. – С. 47).

У першодруці п’єса має заголовок: «Назар Стодоля. Малороссийская дия Тараса Шевченка». До нього редакція «Основи» дала таку примітку:

«Под этим заглавием сохранился драматический опыт незабвенного нашего поэта, судя по сценическим объяснениям, на великорусском языке, предназначенный для петербургского театра» (Основа. – 1862. – № 9. – С. 3).

Отже, на відміну від П. О. Куліша, редакція «Основи» вважала, що «Назар Стодоля» написаний російською мовою, однак її аргументи були непереконливими: «сценические объяснения», тобто ремарки, в тогочасних українських п’єсах зазвичай писалися російською мовою, очевидно, для того, щоб їх могли читати й розуміти і російські актори. Так було й у п’єсах І. П. Котляревського та Г. Ф. Квітки-Основ’яненка. В журналі «Основа» надруковано тільки переклад «Назара Стодолі» українською мовою. Текст автографа російською мовою не був надрукований, можливо, тому, що вже на той час, як свідчив П О. Куліш, другий акт його загублено.

Вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. – СПб., 1867. – С. 278–319, де текст п’єси подано за першодруком.

П’єса «Назар Стодоля» посіла важливе місце в історії української драматургії. Маючи різнобічні театральні зацікавлення, успадкувавши і творчо розвинувши традиції своїх попередників, передусім І. П. Котляревського, Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, Я. Г. Кухаренка, М. І. Костомарова, Шевченко створив побутову мелодраму, текст якої відлунюється історичними подіями XVII ст., а позитивним ідеалом є герої Національно-визвольної війни українського народу 1648–1657 рр. під проводом Богдана Хмельницького. В центрі конфлікту – гостре зіткнення різнополюсних характерів, полярність моральних принципів і майнових прагнень, завдяки чому напруга в розгортанні сюжету не слабне від першої до останньої дії. Поєднання просвітительських, романтичних і реалістичних тенденцій у п’єсі виявляється через думки і вчинки виразно виписаних типів особистості. Новаторським для української драматургії є створення образів мужніх, вольових натур, здатних боронити свої права і гідність. Зображення їхньої моральної переваги над людьми грубими, пожадливими до багатства – виявлення демократичної ідеї твору (див., зокрема: Івашків В. М. Українська романтична драма 30–80-х років XIX ст. – К., 1990. – С. 63–72). У п’єсу щедро введено деталі побуту і звичаїв, фольклор українського народу. Шевченків твір не стоїть осторонь тенденцій європейської драми, що виявляється, зокрема, в типології характерів-персонажів – герой, лиходій, слуга двом панам.

У першодруці «Назара Стодолі» зазначено: «Действие происходит в XVI ст.». Це явний недогляд публікаторів або перекладача. Реалії, про які йдеться у п’єсі, свідчать, що дія відбувається в середині XVII ст. Тут є гадки про Якова Острянина, Богдана Хмельницького та його сина Тимофія, про Івана Богуна, а також про Братський монастир, фортецю Кодак. Свідомим чи несвідомим анахронізмом є згадка про Саву Чалого – історичну постать першої половини XVIII ст.

Сотник – у XVII–XVIII ст. особа, яка очолювала військову й адміністративно-територіальну одиницю – сотню.

Вечерниці (вечорниці) – український традиційний звичай молоді сходитися вечорами для розваг в осінньо-зимовий час. Зазвичай збиралися в спеціально найманій хаті бездітної вдови. На вечорницях (або досвітках) співали, танцювали, розповідали різні історії, в будні поряд з розвагами виконувалася певна робота.

Полковник – у XVII–XVIII ст. старшинська посада, виконавець адміністративної, судової та військової владних функцій на території полку.

Чигирин – у 1648–1657 рр. – адміністративний центр козацької держави та центр Чигиринського полку, територіальної та військової одиниці в Україні. В часи Шевченка – повітове місто Київської губернії, тепер – районний центр Черкаської області.

Козацька слобода – поселення козаків на незайнятих землях. Новопоселенці певний час мали пільги (не обкладалися податками і повинностями).

В. Є. Шубравський та С. Д. Попель

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2003 р., т. 3, с. 23 – 54 (канонічний текст), с. 455 – 462 (примітки).