Автограф 1856 р.

Тарас Шевченко

Ще до великої зими,

За Катерини за цариці,

Москаль сю викопав криницю;

А як він викопав, то ми

Оце й розкажемо в пригоді,

А ви записуйте, не шкодить

Такую річ і записать.

Бо се не казка, а билиця,

Або бувальщина, сказать.

Так і пиши, була криниця

Отак пиши. Була криниця

Ні, не криниця, а село,

Пиши, давно колись було

Межи садами, при долині,

Таки у нас на Україні

Було те Божеє село.

А в тім селі вдова б[ула?]

А в тім селі вдова жила

А у вдови дочка росла

І син семиліток..

Добро, мавши діток

Багатому, хвалить Бога

У розкоші, а вдові убогій

Було не до того,

Бо залили за шкуру сала,

Трохи не пропала.

Думала іти в черниці

Або утопиться,

Так жаль маленьких діток стало.

Звичайне, мати, що й казать,

Та, може, ждався-таки й зять,

Бо вже Катруся підростала

(Катрусею дівонька звалась).

Чи вже ж їй вік продівувать?

Зносити брівоньки нізащо.

Ні, дівонька вона не та.

То красотою красота.

А то трудяще, роботяще

Та чепурне навдивовижу.

Як тая квіточка із хижі

Бувало, вигляне із хижі

Як тая квіточка. Старий,

Старий я, смерті сподіваюсь,

А як згадаю, нагадаю,

То аж молодшаю… Дурний!!

Аж помолодшаю… Дурний!!

Дурний і досі… Слухай, сину,

Та все записуй, мій єдиний,

Мій друже милий. Не впусти

Аніже слова, ні півслова

З моєї грішної розмови.

Все напиши, не одпусти,

Не вибачай мені нічого.

Нехай будуть люде знати,

Як-то тяжко сповідатись

Людям перед Богом,

Таким, як я, таким людям,

А не таким, як усюди.

Так, бачиш, дівонька ота

Росла собі. І роботящий

(Бо всюди сироти – ледащо)

У наймах виріс сирота,

Неначе батькова дитина.

Отож той сірий сиротина

То сяк собі, то так

Отут-то, голубе мій сизий,

Отут-то й лихо почалось!

Уже, либонь, після Покрови

Вертався з Дону я, та знову

(Бо я вже двічі посилав

(Бо я вже двічі засилав

До дівоньки за рушниками)

Послать і втретє міркував.

І з чумаками та з возами

Якраз в неділю на весілля

До удовівни причвалав.

Пропало! Все добро пропало!

Ані щетинки не осталось.

Пропав і я. Та не в шинку,

Так, як добро моє пропало,

А на кобилі. На віку

Я таки бачивсь з лихом, сину

Але такого, мій єдиний,

Такого лютого ніхто,

Ніхто і здалека не бачив,

І не побачить.

А тим часом

Просохли очі у вдови.

Неначе в Бога за дверима,

У зятя та в сина

Стара собі спочиває,

А на Катерину,

Як на квіточку в садочку,

Тілько поглядає.

А я в шинку з п’яницями

Душу пропиваю!

Та й пропив. Запродав душу,

Душу і тіло

І душу і тіло,

Тіло катові, а душу!..

Боже мій, хотілось,

Хотілося жить на світі

О Боже мій милий!

Хотілося б жить на світі,

Та ба! Треба вчитись,

Ще змалечку треба вчитись,

Як на світі жити,

А то опізнишся!

А то битимуть, та й дуже!..

Не знаю, мій друже,

Чи сатана лихо коїв?

Чи я занедужав?

Чи так мене злая доля

Привела до того.

Незабаром сто літ мине,

А я, єй же богу,

Таки й досі не згадаю

Не знаю нічого.

Знаю тілько, що тверезий

Був я. Ані вина,

Ні меди, ні оковита

Знаю тілько, що тверезий

Був я. Тойді, сину,

Ні меди, ні оковита,

Ані тії вина

Не пилися.

Отаке-то. З журби батько,

З журби вмерла мати

Чужі люде поховали…

А я, мов проклятий

Примітки

Джерело тексту:

– Чорновий автограф (рядки 12–144) на листі М. М. Лазаревського до Шевченка від 8 серпня 1856 р. (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, відділ рукописів, ф. 1, № 45).