Редакція 1859 р.

Тарас Шевченко

Де паслися ваші коні,

Де тирса біліла,

Де кров ляха, татарина

Морем червоніла…

Вернітеся!» – «Не вернуться! –

Заграло, сказало

Синє море. – Не вернуться,

Навіки пропали!» –

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернеться воля.

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!

Обідрана, сиротою

Понад Дніпром плаче;

Тяжко-важко сиротині,

А ніхто не бачить…

Тілько ворог, що сміється…

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине –

Слава не поляже;

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, славослови,

Не вмре, не загине;

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без граніта,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

Чи так, батьку отамане?

Чи правду співаю?

Ех, якби то! Та що й казать?..

Кебети не маю:

А до того Московщина.

Кругом чужі люде…

Не потурай, може, скажеш,

Та що з того буде?

Насміються на псалом той,

Що виллю сльозами;

Насміються… Тяжко, батьку,

Було: Жити з москалями!

Жити з ворогами!

Поборовся б з лукавими,

Якби малось сили;

Заспівав би – був голосок,

Та позички з’їли.

Отаке-то лихо тяжке,

Батьку ти мій, друже!

Блужу в снігах та сам собі:

– Ой не шуми, луже! –

Не втну більше. А ти, батьку,

Як сам здоров знаєш,

Тебе люде поважають,

Добре слово маєш;

Розказуй їм, мій голубе,

Про Січ, про могили,

Коли яку насипали,

Кого положили…

Про старину, про те диво,

Що було, минуло…

Розкажи їм, щоб почули,

На весь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всім світі стала.

Утни ж, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає,

Як дівчина під вербою

Гриця заспіває,

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю

В чужій домовині.

Примітки

Текст неповного автографа (рядки 21–65) з рукописної збірки «Поезія Т. Шевченка. Том первий» та фотокопії подальших рядків (66–104) того ж автографа (ІЛ, ф. 1, № 18, арк. 14–14 звор.)

Головатий Антон Андрійович (1744–1797) – кошовий отаман Чорноморського козацького війська, яке він разом із запорозьким старшиною С. Білим сформував за дорученням царського уряду через дванадцять років після ліквідації Запорозької Січі; під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. очолював піхоту й флотилію цього війська; у перському поході 1796–1797 рр. командував двома полками чорноморських козаків. Романтизований образ Головатого у нарисі Г. Ф. Квітки-Основ’яненка « (Материал для истории Малороссии)» (Отечественные записки. – 1839. – № 10. – С. 1–29) надихнув Шевченка на створення вірша й викликав тривалий інтерес поета до його постаті. Шевченко збирався намалювати й літографічним способом розмножити портрет А. Головатого; 31 січня 1843 р. він писав до Я. Г. Кухаренка: «Чом ви мені не присилаєте костюма для Головатого… Я думаю його нарисовать, що він стоїть сумн[ий] коло Зимнього дворца, позаду Нева, а за Невою крепость, де конав Павло Полуботок. Поміркуйте самі, як це лучше зробить (зібрати передплату на літографований портрет. – Ред.), бо мені й самому дуже хочеться кликнуть на світ Головатого…». Шевченко виконав ескіз портрета «Антон Головатий біля Неви» (травень 1843 р.); одяг персонажа відповідає описові Г. Ф. Квітки.

Влітку 1846 р. (дата орієнтовна) під час подорожі поета по Україні до його подорожнього альбому невідомою рукою записано текст пісні «О Боже наш, Боже, Боже наш єдиний…» (ІЛ, ф. 1, № 108, арк. 37 звор. – 37) – варіант так званої «Пісні А. Головатого» про переселення у 1792–1793 рр. частини запорозьких козаків на Кубань. Побіжно згадується А. Головатий і в повісті «Близнецы».

Наша дума, славослови, Не вмре, не загине… – Слово «дума» в цьому рядку здебільшого тлумачиться звужено – лише як фольклорний жанр; більшість же дослідників справедливо вважає, що тут поет мав на увазі народний світогляд взагалі – й історичний, і політичний, і філософський – як народну самосвідомість, як ідеал майбутнього, виражений у всій народній творчості, включаючи й історичні думи та пісні. Тлумачення вислову «славослови» й понині не усталене: більшість літературознавців розуміє його в негативному плані як засіб полеміки Шевченка з ліберальним українофільством (Барабоха О. Вірш Шевченка «До Основ’яненка»: До питання про творчу історію // Збірник праць шістнадцятої наукової шевченківської конференції. – С. 36–44; Бернштейн М. Д. Із спостережень над сучасним досвідом радянської шевченківської текстології // Питання текстології: Поезія. – К., 1977. – С. 46–49; він же тлумачить об’єкт критики Шевченка і як слов’янофільство. – Там само). Ю. О. Івакін як одне з можливих тлумачень запропонував позитивне розуміння цього вислову, загальноприйняте на той час, а тому вважав, що Шевченко має на увазі самого Г. Ф. Квітку-Основ’яненка (Івакін Ю. О. Нотатки шевченкознавця. – К., 1986. – С. 173–177); цю гіпотезу не було підтримано сучасними дослідниками.

Без золота, без граніта… – Заміною вислову «без каменю» на «без граніта» Шевченко розкрив смисл цього першого, який тлумачиться помилково як «коштовне каміння» (Словник мови Шевченка. – К., 1964. – Т. 1. – С. 314), тоді як ідеться про граніт офіціозних пам’ятників з пишномовними написами, що вихваляли царських вельмож; за Шевченком, духовний скарб народу не потребує офіційного уславлення.

Подається за виданням: Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів у 12-и томах. – К.: Наукова думка, 2001 р., т. 1, с. 444 – 446 (варіанти), с. 627 – 628 (примітки).