№ 239 1847 р. березня 22 (квітня 2). – Лист В. М. Білозерського до О. В. Марковича про враження від поїздки до Варшави

Року божого 1847, квітня 2. Н[ового] с[тилю], Варшава

Щирий й вірний мій приятелю Опанасе!

Будь здоров, мій коханий, з великоденними святами і нехай божа благодать помагає тобі уво всякім добрим ділі, думі і на всякім добрим ділі, думі і на всякім місті, де тебе господь поставить. Скажи моє вірне слово і всім твоїм і моїм родичам; перехрести мого хрещеника, щоб його господь благословив.

Який би дорогий був для мене празниковий подарунок, коли б і к великодню прийшла до мене од тебе звістка. Да де ж таки! Ви скажете: не знаєм адресу, а в Варшаву, коли хочете, можна писати одно іменнє [272]. Ще й тепер мені чудно, що я у Варшаві, у тій гордій столиці, що колись грозилась на нашу бідну сироту Україну. А тепер? Чи натякне тобі хоть що-небудь тую давнюю годину? «Все йде, все минає, і краю немає!..» Багато думок навіяло мені путеваннє, в перший бо раз виглянув я на ширший світ, ніж який кругом нас ворочався. Трудно передать бумазі те, що зібралось у душі і в серці, і я пишу тепер до тебе тілько для того, щоб тобі було відомо, як мені або нам живеться. Дорога наша була, хвалити бога, благополучна, ніякої біди ми не зустріли. їдучи, ми не переставали посувать уперед діла: на всякій станції писали листи до близьких нашому серцю людей, а сидячи у колясці, Пантелеймон Александрович читав чудеснії речі нашого славного поета [273].

На дорозі не раз нам стояли міста і будинки, котрії займали сильно наш ум і будили вообразню [274]. Чудесно описав їх наш правдивий дієписець, і я не зумію і мало прибавить свого до його опису.

Поки ще ми їхали [275] між своїм народом, то все здавалось, що ми не на чужині, а як же в’їхали в Гродненську губернію і в уші вдарилось чуже слово, то стало нам жалко тієї сторони, що покинули, жалко тих людей, з якими жили душею, і тії мови, котра нас привітала, як ми народились на світ божий. Не чутно тут ні нашого живого слова, ні тієї пісні, що промовляє до самого серця. Боже! Коли б хто так заспівав, щоб нам свою Україну хоч ще раз побачить. Але надармо бажаєш: усюди глухо і сумно! На той час ми й забули, що і поїхали ж за тим, щоб побачить чужії землі і інших людей і набрать для свого розуму допита і науки: та й заголосило в нас серце! Тепер я познав, як зв’язані ми із своєю родиною і як тяжко тому, хто її не бачить: не дивно, що од журби за нею люди умирають.

Під’їздзячи під Житомир, показались нам із землі каміння або скелі, яких у нас не побачиш. Далі – пошли города й замки з таким видом, що очі мусять на них задивиться, а серце – задуматься над стародавнею годиною і порядком. Одначе все теє здалося нам бідним перед тими старосвіцькими пам’ятниками, що стоять собі, сумуючи, у Корці і в Острозі. Ти об їх прочитаєш таке слово, якого ще ми не чули до сієї пори. Замок Корецький стоїть тепер у руїнах, а колись їм владіли княжата Чорторийські, що були роду українського, а потім перевернулись на унію і стали ненавидними для свого народу. І їх постигла тяжкая кара: бо козаки Хмельницького добули замок, хоч як він міцно був збудований, добули його і спалили: заяснів страшно пожаром той замок, де колись веселились ясновельможнії, зневажаючи свій народ і віру: і вже з того часу не показувались сюди ні жизнь, ні радість, наче згоріли вони у пожарі! Ходили ми довго кругом і всередині того замку і дивились на річку, що тече у його підошви, на Корець, на села і ліса, що маячать [276] у далі, та й думали: так колись гляділи давні жильці із своїх багатих покоїв у високі вікна замкових башт: і веселились, і мучились сердешними муками, і любились і ненавиділи; а тепер тільки руїни по собі зоставили: і на місці їх радостей поріс буз та трава пустиння, і де вони ходили і говорили, там тепер ходить шумний вітер! Ми й самі засмутились: а нас самих не постигне ж тая доля, коли не будем старатись для общого блага, коли будем любити більш себе, ніж братів своїх? О, конешне, постигне ще й гірша, бо ми по собі і руїн би не зоставили, котрі б доняли і порадували подорожнього!

Не те б сказав я тобі об замку кн. Костянтина Острозького [277], да вже ти послухай луччих річей. О Варшаві можна багато розказать, да нехай удруге, бо не маю часу.

Ми з коханою сестрою одговілись і година за годиною проходить у нас в добрім ділі. Ми читаємо, пишемо, учимось; вона рисує і показує велику дотепність до малярства, також учиться по-польськи, їй скоро прийде паспорт, і вони мене не ждатимуть, а поїдуть найперш у Познань, а мені прийдеться доганять їх десь за границею Що ж будеш робить?

Ми забрали знакомость з Мацієвським, Дубровським, Лінде, панію Земенцькою [281] і другими літераторами. Лінде нам сказав, що він за старістю передав свої труди учителю Пельве, і як тілько я з ним познакомлюсь, зараз напишу Миколаю Трохимовичу, которому передай мій усердний поклон, поклонись усім, хто об мині пам’ятає. Я написав до Марії у Вільшану. Той, хто вже, може, повінчався з своєю вірною дружиною, получить лист; ти постарайся переписать його і давай переписувать усякому, хто захоче сюю літературную статтю, щоб було кілька екземплярів, щоб часом не загубилась.

Цілую тебе усердно і люблю тебе щиро. Бувай у Нік[олая] Ивановича і будь благоразумен тілько… Пиши до мене якнайбільше і якнайскоріше: Василию Михайловичу Б[елозерскому] в Варшаві на Краковському предмісті, № 429.

Поклонись отцу Феофану, которому буду вовіки дяковать. Ізвини мене перед Страшк[евичем] [282] и Линнич[енком] [283], що буть не був, хоч і бажав сього. Кланяйсь усім.

На конверті адреса. Его благородию Афанасию Васильевичу Марковичу. В Киев. В старом городе, на Крещатике, в доме Марцинковского близ Университетского бульвара.

Если нет в городе, отдать кому-нибудь в доме Марцинковских.

Ч. XIV, арк. 71 – 73. Автограф.

Опубл.: За сто літ. – Кн. 2. – С. 76. 77.

Примітки

272. Вперше в українській літературі вжито сучасне «є» («кулішівка»)

273. Йдеться про вірші Т. Г. Шевченка.

274. Зверху дописано «в образность».

275. Тут вперше в українській літературі звук «і» передано буквою «і» («кулішівка»)

276. Закреслено «показуються».

277. Замок в Острозі на Волині засновано в XIV ст. князями Острозькими. Острозький Костянтин (Василь) Костянтинович (1526 – 1608) – князь, український магнат, київський воєвода, культурний діяч; заснував школу і друкарню в Острозі, школи в Турові і Володимирі-Волинському. На Брестському соборі (1596) підтримував православне духовенство.

281. Земенцька Елеонора (1819 – 1869) – польський учений, філософ, заснувала у Варшаві часопис «Pelagrzym» («Пілігрим») (1841 – 1846).

282. Страшкевич Кіндрат Федорович (1815 – 1868) – ад’юнкт кафедри грецької та римської словесності Київського університету з 1840 р. В 1845 р. здобув ступінь магістра класичної словесності. Протягом 1846/47 р. він викладав чеську мову.

283. Линниченко Андрій Іванович (1822 – 1888) – магістр російської словесності (1845), пізніше доцент кафедри історії загальної літератури Київського університету. Линниченко закінчив університет разом із Д. П. Пильчиковим (1843). У 1846 р. його призначено на місце М. І. Костомарова старшим учителем Київської першої гімназії.

Подається за виданням: Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1990 р., т. 3, с. 206 – 208.